Постанова № 58432587, 16.06.2016, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" червня 2016 р.Справа № 914/362/16

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого-судді Кордюк Г.Т.

суддівГриців В.М.

ОСОБА_1

розглянувши апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Укрсоцбанк б/н від 24.05.16

на рішення Господарського суду Львівської області від 10.05.16

у справі №914/362/16

за позовом Публічного акціонерного товариства Укрсоцбанк, м. Київ

до відповідача 1 Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничого підприємства АГРО-СОЮЗ, м. Львів

до відповідача 2 Товариства з обмеженою відповідальністю ІПРОХІМ-СОЮЗ, смт. Ювілейне, Дніпропетровської області

про визнання недійсним договору позики № 22-Ф від 22.12.2014 року

за участю представників:

від позивача ОСОБА_2, ОСОБА_3 представники;

від відповідачів не зявилися;

Автоматизованою системою документообігу суду справу № 914/362/16 розподілено до розгляду судді доповідачу Кордюк Г.Т. Введено до складу судової колегії суддів Гриців В.М. та Михалюк О.В.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 01.06.16 апеляційну скаргу у даній справі прийнято до провадження, справу призначено до розгляду на 16.06.16.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 10.05.16 у справі № 914/362/16 (суддя Кидисюк Р.А.) в задоволенні позову відмовлено.

При цьому, місцевий господарський суд виходив з того, що недотримання ТОВ Виробниче підприємство АГРО-СОЮЗ умов порядку погодження з ПАТ Укрсоцбанк укладення спірного договору може мати наслідком відповідальність ТОВ «АГРО - СОЮЗ» за кредитним договором, проте, не може мати наслідком визнання спірного договору недійсним з підстав, визначених ст. 203 ЦК України та ст. 207 ГК України.

Крім того, судом першої інстанції зазначено, що позивачем не доведено в установленому законом порядку факту порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного договору зважаючи на відмову ПАТ «Укрсоцбанк» у включенні його грошових вимог в сумі 134 588 582 грн. 51 коп. до реєстру вимог кредиторів у справі №914/3604/15.

Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Львівської області від 10.05.16 у даній справі, позивач подав апеляційну скаргу в якій просить рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задоволити.

При цьому, скаржник посилається на незаконність рішення суду та вважає його таким, що прийняте без всебічного та повного аналізу матеріалів справи та доказів, що містяться у ній.

Зокрема, апелянт вказує на те, що спірний договір порушує його права та охоронювані законом інтереси, оскільки укладений без його згоди та суперечить п. 8.3 кредитного договору № 126-СВ від 03.09.10 укладеного між укладеного між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ Виробниче підприємство АГРО-СОЮЗ.

Відтак, на думку скаржника, спірний правочин укладено з перевищенням господарської компетенції, оскільки банком згода на таке укладення не надавалась, більше того, банк не був повідомлений про існування такого договору чи про намір його укладення.

Таким чином, на думку апелянта, укладення такого договору в період коли позичальник не виконує свої зобовязання за кредитним договором порушує права та інтереси банку, зокрема щодо повернення наданих відповідачу 1 грошових коштів.

7 червня 2016 року до суду апеляційної інстанції від відповідача 2 надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено про законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду.

Зокрема, відповідач 2 покликається на те, що укладення між відповідачами спірного договору без отримання попереднього погодження банку є порушенням відповідачем договірних зобовязань за кредитним договором і тягне за собою відповідальність встановлену у кредитному договорі та цивільному законодавсті, але на думку, відповідача 2 не може бути підставою для визнання спірного договору недійсним.

Крім того, відповідачем 2 зазначено, що позивачем в апеляційній скарзі не обґрунтовано факт порушення його права, а посиланя скаржника, на думку відповідача 2, на неналежне виконання умов кредитного договору не підтверджує порушення права апелянта спірним правочином.

Зважаючи на наведене, просить залишити рішення місцевого господарського суду без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

У судовому засіданні присутні представники позивача навели свої доводи міркування та заперечення.

Відповідачі участі своїх уповноважених представників у судовому засіданні не забезпечили, причини неявки суду не повідомили, хоча належним чином були повідомлені про час та місце судового розгляду. Клопотання про відкладення розгляду справи від відповідачів не надходило.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 ГПК України, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для реалізації якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Беручи до уваги те, що у матеріалах справи наявні відомості та документи, необхідні для перегляду рішення в апеляційному порядку, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду дійшла висновку про можливість закінчення розгляду апеляційної скарги без участі представників відповідачів.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників позивача, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права зазначає наступне:

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 22 грудня 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю ІПРОХІМ-СОЮЗ (позикодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю Виробниче підприємство АГРО-СОЮЗ (позичальник) було укладено Договір позики № 22-Ф (зворотня фінансова допомога), відповідно до п.1.1. якого в порядку та на умовах, визначених цим Договором, Позикодавець надає Позичальнику безпроцентну позику, а останній зобовязався повернути позику у визначений цим Договором термін.

Відповідно до п. 2.1. договору позики № 22-Ф від 22.12.2014 р. розмір позики становить за цим Договором 5 000 000,00 грн., без ПДВ.

На виконання умов вищевказаного договору відповідач-2 надав відповідачу-1 фінансову позику в сумі 2 400 000,00 грн.

Також, з матеріалів справи вбачається, що 03.09.10 між Відкритим акціонерним товариством УніКредит Банк (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Укрсоцбанк) (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю Виробниче підприємство АГРО-СОЮЗ (позичальник) було укладено кредитний договір №126-СВ.

Відповідно до пункту 1.1. кредитного договору, банк відповідно до умов та на термін цього договору надає позичальнику кредитну лінію без зобовязання надання з загальною сумою кредиту 4 400 000,00 доларів США з можливістю отримання в доларах США, Євро та гривні та з терміном кредиту до 03.09.2011 р. з урахуванням обмежень, визначених у договорі, зокрема, але не обмежуючись, у пунктах 3.2 (h) - 3.2 (j).

В подальшому сторонами до кредитного договору були укладені додаткові угоди, якими були внесені зміни та доповнення до кредитного договору, зокрема:

Додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р. сторони домовились змінити кредитний договір та викласти його з усіма додатками до нього у новій редакції, наведеній у додатку 1 до цієї додаткової угоди.

Відповідно до пункту 8.3. кредитного договору в редакції, викладеній додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р., позичальник без попередньої письмової згоди банку зобовязується не здійснювати наступні операції:

- одержання кредитів, залучення коштів від третіх осіб;

- відкриття непокритих акредитивів, надання у якості наказодавця;

- надання порук, надання гарантій в якості принципала;

- вчинення авалю векселів;

- виплату дивідендів;

- іпотеки, застави або іншого обтяження своїх поточних або майбутніх активів будь-якими зобовязаннями, за винятком:

- будь-якої іпотеки, застави або іншого обтяження, створеного відповідно до даного договору або у звязку з ним;

- будь-якої іпотеки, застави або іншого обтяження, існуючого на дату даного договору, за умов, що позичальник письмово повідомив банк про таке обтяження до дати цього договору.

З матеріалів справи вбачається, що 20 жовтня 2015 р. Господарським судом Львівської області порушено провадження у справі №914/3604/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Виробниче підприємство АГРО-СОЮЗ.

При цьому, ухвалою від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 Публічному акціонерному товариству Укрсоцбанк відмовлено у включенні його грошових вимог в сумі 134 588 582 грн. 51 коп. до реєстру вимог кредиторів.

Посилаючись на те, що при укладенні договору позики № 22-Ф від 22.12.2014 р. були порушені права та законні інтереси ПАТ «Укрсоцбанк», оскільки останній не надавав згоду на укладення Договору позики № 22-Ф від 22.12.2014 р., хоча наявність такої згоди є обовязковою згідно п. 8.3. кредитного договору №126-СВ від 03.09.2010 р. (в редакції, викладеній додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р.), укладеного між позивачем та відповідачем-1, ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося з позовом про визнання недійсним договору позики № 22-Ф від 22.12.2014 р., укладеного між відповідачами, як такий , що суперечить ч.1 ст.207 ГК України.

Оцінивши матеріали справи та докази, що містяться у ній, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне:

Згідно ст. 509 ЦК України, зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобовязань, є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст.215 ЦК України).

Таким чином, підставою для визнання правочину недійсним з підстав, викладених в ч. 1 ст. 203 ЦК України, є невідповідність такого правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Оцінюючи відповідність спірного правочину вимогам чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо відсутності підстав визнання правочину недійсним відповідно до вимог ст.203 ЦК України з огляду на наступне:

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є субєкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками субєктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Субєктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обовязків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобовязаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. (ч. 1 ст. 55 ГК України).

Згідно ч. 4 ст. 55 ГК України субєкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.

Згідно ч. 4 ст. 12 ГК України обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ГК України субєкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.

Таким чином з наведеного вбачається, що господарська компетенція як сукупність господарських прав та обов'язків, встановлених чинним законодавством для певного виду господарських організацій, виникає у господарській організації з моменту її офіційного створення і є видовою, тобто аналогічною для господарських організацій певного виду (постанова ВГС України від 28.07.14 у справі №910/21647/13).

При цьому, обмеження дієздатності (господарської компетенції) субєкта господарювання можливе у випадках, передбачених законом, статутними документами субєкта господарювання, або таке обмеження визначається у правочині за погодженням сторін у випадках, передбачених законом.

Разом з цим, для з'ясування питання наявності або відсутності у суб'єкта господарювання права, необхідного для укладення відповідного правочину, слід враховувати, що правосуб'єктність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи (постанова ВГС України від 28.07.14 у справі №910/21647/13).

Таким чином, з урахуванням викладеного, перевищення господарської компетенції, яке може потягти за собою визнання правочину недійсним, може мати місце в разі, коли відбулося перевищення господарської компетенції, обсяг якої визначено законом, статутними (внутрішніми) документами субєкта господарювання, правочинами у випадках, передбачених законом.

При цьому, як правильно зазначено місцевим господарським судом, позивачем (скаржником) не наведено норм законодавства, положень установчих документів відповідача-1, які б передбачали можливість викладення у кредитному договорі умов необхідності погодження відповідачем-1 з позивачем укладення з третіми особами в майбутньому договорів позики.

Зважаючи на наведене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду стосовно того, що недотримання відповідачем-1 умов порядку погодження з позивачем укладення спірного договору може мати наслідком відповідальність відповідача-1 за кредитним договором, проте, не може мати наслідком визнання спірного договору недійсним з підстав, визначених ст. 203 ЦК України та ст. 207 ГК України.

Щодо посилання скаржника, в обґрунтування позову, на порушення спірним правочином його прав та охоронюваних законом інтересів, зважаючи на те, що на його думку, спірний договір спрямований на створення штучних вимог кредиторів з метою отримання контрольної кількості голосів у комітеті кредиторів боржника (відповідача-1) та прийняття рішень, спрямованих не на задоволення вимог реальних кредиторів боржника, колегія суддів зазначає наступне:

Згідно ч. 1 ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу субєкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 9 ст. 45 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.

Згідно з ч.ч.4 -6 ст. 26 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом передбачено, що конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки (штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода, судовий збір у справі про банкрутство, заявлені або сплачені кредиторами в провадженні у справі про банкрутство. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом. На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів, визначених відповідно до частини четвертої цієї статті. Кредитор, що має двадцять пять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону.

При цьому, як встановлено місцевим господарським судом, ухвалою від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Виробниче підприємство АГРО-СОЮЗ Публічному акціонерному товариству Укрсоцбанк відмовлено у включенні його грошових вимог в сумі 134 588 582 грн. 51 коп. до реєстру вимог кредиторів. Доказів скасування вказаної ухвали суду в матеріалах справи не міститься.

Зважаючи на наведене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку стосовно того, що скаржником не доведено в установленому законом порядку факту порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного договору.

Також суд апеляційної інстанції вважає безпідставним посилання скаржника, як обґрунтування позову, на неможливість розгляду вказаного спору поза межами справи про банкрутство, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відповідно до якої кредитори боржника не позбавлені права на звернення із окремим позовом про визнання недійсним правочину у позовному провадженні.

Разом з цим, колегія суддів зазначає, що відповідно до вимог ст.20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» Правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з підстав, визначених ч.1 ст.20 Закону. При цьому, як зазначено вище, Публічному акціонерному товариству Укрсоцбанк відмовлено у включенні його грошових вимог в сумі 134 588 582 грн. 51 коп. до реєстру вимог кредиторів в межах справи про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Виробниче підприємство АГРО-СОЮЗ.

Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідачем у даній справі, окрім Товариства з обмеженою відповідальністю Виробниче підприємство АГРО-СОЮЗ є також Товариство з обмеженою відповідальністю ІПРОХІМ-СОЮЗ яке не бере участі у справі про банкрутство.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.43 ГПК України відповідно господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Оцінивши все вищенаведене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду, стосовно того, що спірним правочином не порушуються права та охоронювані законом інтереси позивача, при цьому скаржником не доведено підстав, які в силу закону можуть бути підставою для визнання правочину недійсним, а обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі не підтверджені належними та допустимими доказами у справі та не спростовують правомірної позиції суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову.

Відтак, рішення Господарського суду Львівської області від 10.05.16 у справі №914/362/16 слід залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Судові витрати покласти на скаржника відповідно до вимог ст.49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, -

Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ:

1.Рішення Господарського суду Львівської області від 10.05.16 у справі №914/362/16 залишити без змін, апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Укрсоцбанк без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до ВГС України в порядку і строки встановлені ст.ст.109,110 ГПК України.

Головуючий суддя Кордюк Г.Т.

Суддя Гриців В.М.

Суддя Михалюк О.В.