Рішення № 57465155, 25.04.2016, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.04.2016р. Справа№ 914/454/16

За позовом: Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», м. Київ

до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ», м. Львів

до відповідача-2: Приватного акціонерного товариства «АГРО-СОЮЗ», м. Івано-Франківськ

про визнання недійсним договору

Суддя Мазовіта А.Б.

Секретар Юрків М.Г.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1, представник (довіреність №02-36/538 від 19.02.2016 р.), ОСОБА_2, представник (довіреність від 15.12.2014 р.);

від відповідача-1: не зявився;

від відповідача-2: не зявився

Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», м. Київ звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ», м. Львів та відповідача-2: Приватного акціонерного товариства «АГРО-СОЮЗ», м. Івано-Франківськ про визнання недійсним договору.

Розглянувши матеріали справи, суд визнав представлені матеріали достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду і ухвалою від 22.02.2016 р. призначив розгляд справи на 09.03.2016 р. Розгляд справи відкладався з підстав, викладених в ухвалах суду. За клопотанням представника строк вирішення спору було продовжено на 15 днів до 04.05.2016 р.

16.03.2016 р Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ» подало до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» зустрічний позов про визнання договору позики №550-ф від 04.03.2013 р. дійсним.

Ухвалою суду від 17.03.2016 р. в прийнятті зустрічної позовної заяви відмовлено.

Ухвалою від 21.03.2016 р. було витребувано у банківських установ банківські виписки щодо руху коштів по всіх поточних рахунках Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ» за період з 04.09.2013 р.

На адресу суду від банківських установ надійшли виписки щодо руху коштів по поточних рахунках Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ».

14.04.2016 р. представником позивача через канцелярію суду було подано клопотання про ознайомлення з банківськими виписками щодо руху коштів по поточних рахунках Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ».

Листом за вих. 914/454/16/13/16 від 19.04.2016 р. представнику позивача було відмовлено в можливості надання банківських виписок щодо руху коштів Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ» для ознайомлення з огляду на наявність в них інформації, яка містить банківську таємницю.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що між відповідачами 04.09.2013 р. було укладено договір позики №550-Ф (зворотня фінансова допомога). Відповідно до умов даного договору позикодавець (відповідач-2) зобовязувався надати позичальнику (відповідачу-1) безпроцентну позику (зворотню фінансову допомогу), а позичальник зобовязувався повернути позику у визначений цим договором термін. На виконання умов вказаного договору відповідач-2 перерахував відповідачу-1 грошові кошти. При укладенні спірного договору були порушені права та законні інтереси позивача, оскільки останній не надавав згоду на укладення договору позики від 04.09.2013 р., хоча наявність такої згоди є обовязковою згідно п. 8.3. кредитного договору №126-СВ від 03.09.2010 р. (в редакції, викладеній додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р.), укладеного між позивачем та відповідачем-1. Уклавши спірний договір, відповідач-1 перевищив господарську компетенцію, оскільки не мав права без погодження із позивачем укладати такий договір. З огляду на викладене, позивач просив визнати недійсним договір позики №550-Ф (зворотня фінансова допомога) від 04.09.2013 р., укладений між відповідачами.

Відповідач-1 явку представника в судове засідання не забезпечив, через канцелярію суду подав відзив на позов та письмові пояснення, в яких заперечив проти позову. У відзиві на позов та письмових поясненнях відповідач-1 зазначив, що законом чітко визначений перелік підстав, з яких оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним і порушення відповідачем-1 своїх зобовязань за кредитним договором №126-СВ від 03.09.2010 р. (в редакції, викладеній додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р.) не може вважатись підставою для визнання оспорюваного позивачем правочину недійсним. З посиланням на судову практику відповідач-1 зазначив, що укладення відповідачем-1 спірного договору без згоди позивача є порушенням його договірних зобовязань перед позивачем, однак не є підставою для визнання укладеного між відповідачами договору недійсним.

Представник відповідача-2 явку представника в судове засідання не забезпечив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Представникам розяснено права та обовязки, передбачені ст. 22 ГПК України, заяв про відвід суду не поступало.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд встановив наступне.

4 вересня 2013 року між Приватним акціонерним товариством «АГРО-СОЮЗ» (позикодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ» було укладено договір позики №550-Ф (зворотня фінансова допомога).

За цим договором позикодавець (відповідач-2) зобовязувався надати позичальнику (відповідачу-1) безпроцентну позику (зворотню фінансову допомогу), а останній зобовязувався повернути позику у визначений цим договором термін.

Відповідно до п. 2.1. договору позики №550-Ф від 04.09.2013 р. розмір позики становить 15 000 000 грн. 00 коп.

20 січня 2014 року відповідачами було укладено додаткову угоду до договору позики №550-Ф від 04.09.2013 р., якою суму позики збільшено до 22 000 000 грн. 00 коп.

На виконання умов договору позики №550-Ф від 04.09.2013 р., відповідач-2 перерахував відповідачу-1 грошові кошти.

Судом також встановлено, що 03.09.2010 року між Відкритим акціонерним товариством «УніКредит Банк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство ««Укрсоцбанк») (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ» (позичальник) було укладено кредитний договір №126-СВ.

Відповідно до пункту 1.1. кредитного договору, банк відповідно до умов та на термін цього договору надає позичальнику револьверну кредитну лінію без зобовязання надання з загальною сумою кредиту 4 400 000,00 доларів США з можливістю отримання в доларах США, Євро та гривні та з терміном кредиту до 03.09.2011 р. з урахуванням обмежень, визначених у договорі, зокрема, але не обмежуючись, у пунктах 3.2 (h) - 3.2 (j).

В подальшому сторонами до кредитного договору були укладені додаткові угоди, якими були внесені зміни та доповнення до кредитного договору.

Додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р. сторони домовились змінити кредитний договір та викласти його з усіма додатками до нього у новій редакції, наведеній у додатку 1 до цієї додаткової угоди.

Відповідно до пункту 8.3. кредитного договору в редакції, викладеній додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р., позичальник без попередньої письмової згоди банку зобовязується не здійснювати наступні операції:

- одержання кредитів, залучення коштів від третіх осіб;

- відкриття непокритих акредитивів, надання у якості наказодавця;

- надання порук, надання гарантій в якості принципала;

- вчинення авалю векселів;

- виплату дивідендів;

- іпотеки, застави або іншого обтяження своїх поточних або майбутніх активів будь-якими зобовязаннями, за винятком:

- будь-якої іпотеки, застави або іншого обтяження, створеного відповідно до даного договору або у звязку з ним;

- будь-якої іпотеки, застави або іншого обтяження, існуючого на дату даного договору, за умов, що позичальник письмово повідомив банк про таке обтяження до дати цього договору.

Як зясовано судом, 20.10.2015 р. Господарським судом Львівської області порушено провадження у справі №914/3604/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ».

Ухвалою від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 Публічному акціонерному товариству «Укрсоцбанк» відмовлено у включенні його грошових вимог в сумі 134 588 582 грн. 51 коп. до реєстру вимог кредиторів.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобовязань, є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосубєктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином, підставою для визнання правочину недійсним з підстав, викладених в ч. 1 ст. 203 ЦК України, є невідповідність такого правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Однак, позивачем не наведено норм законів, які порушені відповідачами укладенням спірного договору, та які є підставами для визнання такого договору недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Згідно ч. 1 ст. 3 ЦК України засадами цивільного законодавства є свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, справедливість, добросовісність та розумність.

Статтею 14 ЦК України передбачено, що цивільні обовязки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обовязковим для неї. Виконання цивільних обовязків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Згідно ст. 80 ЦК України юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

За своєю суттю правоздатністю є здатність мати права та обовязки. Дієздатністю є здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обовязки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Відповідно до ч. 2 ст. 91 ЦК України цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ч. 4 ст. 91 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обовязків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є субєкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками субєктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Субєктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обовязків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобовязаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. (ч. 1 ст. 55 ГК України).

Згідно ч. 4 ст. 55 ГК України субєкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 ГК України установчими документами субєкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) субєкта господарювання.

В установчих документах повинні бути зазначені найменування субєкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом (ч. 2 ст. 57 ГК України).

Згідно ч. 4 ст. 12 ГК України обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ГК України субєкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.

З наведеного випливає, що господарською компетенцією субєкта господарювання є сукупність прав та обовязків, які визначені законодавством та статутними (внутрішніми) документами субєкта господарювання.

Слід також зазначити, що обмеження дієздатності (господарської компетенції) субєкта господарювання можливе у випадках, передбачених законом, статутними документами субєкта господарювання, або таке обмеження визначається у правочині за погодженням сторін у випадках, передбачених законом.

З урахуванням викладеного, перевищення господарської компетенції, яке може потягти за собою визнання правочину недійсним, може мати місце в разі, коли відбулося перевищення господарської компетенції, обсяг якої визначено законом, статутними (внутрішніми) документами субєкта господарювання, правочинами у випадках, передбачених законом.

В той же час, позивачем не наведено норм законодавства, положень установчих документів відповідача-1, які б передбачали можливість викладення у кредитному договорі умов необхідності погодження відповідачем-1 з позивачем укладення з третіми особами в майбутньому договорів позики, тощо.

Як вбачається з матеріалів судової практики (постанова ВСУ (3-43гс15) у справі №910/6098/14 від 15.04.2015 р., постанова ВГСУ від 19.05.2015 р. у справі №910/16874/14, постанови ВГСУ від 01.12.2015 р. у справі №914/100/15), на яку посилається позивач як на підтвердження своїх доводів у даній справі, суди визнавали недійсними правочини про відступлення права вимоги з посиланням на ст. 516 ЦК України, якою передбачено, що заміна кредитора у зобовязанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом та ч. 1 ст. 203 ЦК України, оскільки сторони в спірних договорах передбачали необхідність погодження заміни боржника, проте, такого погодження не було.

З огляду на викладене, недотримання відповідачем-1 умов порядку погодження з позивачем укладення спірного договору може мати наслідком відповідальність відповідача-1 за кредитним договором, проте, не може мати наслідком визнання спірного договору недійсним з підстав, визначених ст. 203 ЦК України та ст. 207 ГК України.

Частиною першою статті 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ч. 1 ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу субєкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

З наведеного випливає, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення субєктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до частин першої, другої та девятої статті 45 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.

Частинами четвертою шостою статті 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачено, що конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки (штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода, судовий збір у справі про банкрутство, заявлені або сплачені кредиторами в провадженні у справі про банкрутство. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом. На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів, визначених відповідно до частини четвертої цієї статті. Кредитор, що має двадцять пять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону.

Позивач в обґрунтування порушення його законних прав та інтересів вказує на те, що спірний договір спрямований на створення штучних вимог кредиторів з метою отримання контрольної кількості голосів у комітеті кредиторів боржника (відповідача-1) та прийняття рішень, спрямованих не на задоволення вимог реальних кредиторів боржника. Проте, як встановлено судом, ухвалою від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ» Публічному акціонерному товариству «Укрсоцбанк» відмовлено у включенні його грошових вимог в сумі 134 588 582 грн. 51 коп. до реєстру вимог кредиторів. Станом на дату розгляду справи №914/454/16 ухвала від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 не скасована.

Таким чином, позивачем не доведено в установленому законом порядку факту порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного договору.

Посилання відповідача-1 на неможливість розгляду вказаного спору поза межами справи про банкрутство, з посиланням на ч. 4 ст. 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» судом відхиляються, як безпідставні та спростовуються положеннями ч. 1 ст. 20 вказаного Закону, відповідно до якої кредитори боржника не позбавлені права на звернення із окремим позовом про визнання недійсним у позовному провадженні.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необґрунтовані та безпідставні, а тому в позові слід відмовити.

Оскільки спір виник з вини позивача, то судові витрати по розгляду справи необхідно покласти на позивача відповідно до ст. 49 ГПК України.

З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 11, 16, 203, 204, 215, 509, 626 ЦК України, ст.ст. 207 ГК України та ст.ст. 1, 4, 33, 34, 35, 44, 49, 75, 80, 82, 83, 84, 85 ГПК України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог відмовити.

В судовому засіданні 25.04.2016 р. оголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повне рішення складено 29.04.2016 р.

Суддя Мазовіта А.Б.