Постанова № 78264994, 28.11.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/1671/18

Номер справи місцевого суду: 522/4378/16-ц

Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.

Доповідач Черевко П. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.11.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області у складі:

Головуючого - Черевка П.М.

Суддів - Дрішлюка А.І., Драгомерецького М.М.,

за участю секретаря - Фабіжевської Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одесі справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», Публічне акціонерне товариство «Комерційний індустріальний банк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Стандарт Фінанс Групп», ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8 про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги за договорами іпотеки, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із позовом до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», ПАТ «Комерційний індустріальний банк», ТОВ «Стандарт Фінанс Групп», ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа ОСОБА_8 та після уточнення позовних вимог просить суд:

- визнати недійсним договір, укладений між ПАТ «Комерційний індустріальний банк» та ТОВ «Стандарт Фінанс Групп» про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідчений 21.10.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О.В. за реєстровим №1818;

- визнати недійсним договір, укладений між ТОВ «Стандарт Фінанс Групп» та ОСОБА_6 про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідченим 21.10.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О.В. за реєстровим №1822;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу номеру-апартаментів з кухнею АДРЕСА_1, площею 73,8 кв.м., який було укладено 26.04.2016 між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 та посвідчено приватним нотаріусом Пашичевою Г.Л. за реєстровим №1000;

- витребувати номер-апартаменти з кухнею АДРЕСА_1, площею 73,8 кв.м. з незаконного володіння ОСОБА_7 на користь ОСОБА_2;

- стягнути з відповідачів суму судового збору.

В обґрунтування позовних вимог посилався на невідповідність оскаржуваних договорів про відступлення права вимоги за договором іпотеки вимогам діючого цивільного законодавства, наявністю у правочинів ознак факторингу, недотримання суб'єктного складу сторін такого договору, порушення при їх укладенні ст. 524, 1054, 1079 ЦК України.

Також вказував на порушення процедури реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_6 у порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, порушення строків позовної давнини для такого засобу врегулювання боргу, та, як наслідок, вибуття апартаментів з кухнею АДРЕСА_1, площею 73,8 кв.м. з власності позивача поза його волею. У зв'язку в викладеними обставинами наголошував на обґрунтованості вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна номеру-апартаментів з кухнею АДРЕСА_1, площею 73,8 кв.м. від 26.04.2016 та витребуванні вказаного майна на користь позивача.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року в задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», ПАТ «Комерційний індустріальний банк», ТОВ «Стандарт Фінанс Групп», ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа ОСОБА_8 про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 21.10.2015, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.04.2016, витребування апартаментів з кухнею АДРЕСА_1 , площею 73,8 кв.м. з чужого незаконного володіння - відмовлено.

Вважаючи рішення суду незаконним представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», Публічне акціонерне товариство «Комерційний індустріальний банк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Стандарт Фінанс Групп», ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8 задовольнити в частині

- визнати недійсним договір, укладений між ПАТ «Комерційний індустріальний банк» та ТОВ «Стандарт Фінанс Групп» про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідчений 21.10.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О.В. за реєстровим №1818;

- визнати недійсним договір, укладений між ТОВ «Стандарт Фінанс Групп» та ОСОБА_6 про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідченим 21.10.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О.В. за реєстровим №1822;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу номеру-апартаментів з кухнею АДРЕСА_1, площею 73,8 кв.м., який було укладено 26.04.2016 між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 та посвідчено приватним нотаріусом Пашичевою Г.Л. за реєстровим №1000;

- витребувати номер-апартаменти з кухнею АДРЕСА_1, площею 73,8 кв.м. з незаконного володіння ОСОБА_7 на користь ОСОБА_2

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі вивчивши матеріали справи та обговоривши підстави апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до с. 375 ЦПК суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позовної заяви ОСОБА_2суд обярунтовано дйшов зазначеного висновку.

Судом встановлено, що 09.12.2005 року між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 014/0077/74/42260 від 09.12.2005 року, згідно з яким ОСОБА_2 повинен сплатити кредит в розмірі 91 000 (дев'яносто одну тисячу) доларів 00 центів США, відсотки за користування кредитними коштами.

В забезпечення виконання умов вказаного договору ОСОБА_2 надав в іпотеку нерухоме майно - номер-апартаменти з кухнею №252, загальною площею 73,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, згідно договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чепелєвою Т.В. 07.04.2009 року за реєстровим № 1913.

Права та обов'язки іпотекодержателя за вказаним договором іпотеки були відступлені на користь ПАТ «Комерційний індустріальний банк», згідно договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О.В. 21.10.2015 року за реєстровим №1802, який відступив права та обов'язки іпотекодержателя ТОВ «Стандарт фінанс групп».

В свою чергу ТОВ «Стандарт фінанс групп» відступило права та обов'язки іпотекодержателя за договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чепелєвою Т.В. 07.04.2009 року за реєстровим № 1913 громадянці ОСОБА_6 на підставі договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О.В. 21.10.2015 року за реєстровим № 1822.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про іпотеку», відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням.

Таким чином, ОСОБА_6 на підставі договорів про відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/0077/74/42260 від 09.12.2005 року та договору іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чепелєвою Т.В. 07.04.2009 року за реєстровим № 1913 набула статусу кредитора та іпотекодержателя.

В подальшому, у зв'язку з невиконанням ОСОБА_2 умов кредитного договору № 014/0077/74/42260 від 09.12.2005 року та наявністю простроченої заборгованості, ОСОБА_6 направила заяву (повідомлення) - іпотечну вимогу на його ім'я про повернення боргу.

За результатами дослідження вказаної іпотечної вимоги, суд констатував її відповідність вимогам ст. 35 Закону України «Про іпотеку», у зв'язку з наявністю у тексті вимоги стислого змісту порушених зобов'язань, вимоги про виконання порушеного зобов'язання у тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги.

Факт отримання вказаної вимоги ОСОБА_2 підтверджується копією поштового відправлення ДП «Укрпошта», яке надавалось до огляду у судовому засіданні представником відповідача.

У зв'язку з невиконанням ОСОБА_2 вимог про усунення порушень умов кредитного договору № 014/0077/74/42260 від 09.12.2005 року та не поверненням боргу, ОСОБА_6 прийнято рішення про набуття права власності на іпотечне майно - номер-апартаменти з кухнею №252, загальною площею 73,8 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 у порядку ст. 37 Закону України «Про іпотеку» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі застереження, яке міститься у п. 7.1, 7.4 вказаного договору іпотеки.

В подальшому вказане майно було відчужене ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 26.04.2016, посвідченого приватним нотаріусом Пашичевою Г.Л. за реєстровим №1000.

Суд обґрунтовано дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 21.10.2015, укладеними між ПАТ «Комерційний індустріальний банк» та ТОВ «Стандарт Фінанс Групп», а також ТОВ «Стандарт Фінанс Групп» та ОСОБА_6 суд виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Посилаючись на вказану норму законодавства, позивач робить висновок про неможливість набуття права вимоги боргу, який виник у зв'язку із невиконанням боржником умов кредитного договору, фізичною особою, а також юридичною особою або фізичною особою - суб'єктом господарської, якою не отримана ліцензія на надання фінансових послуг. Відтак, право вимоги за похідними договорами забезпечення також не може бути відступлене на користь фізичних та юридичних осіб, які не є банками або іншими фінансовими установами.

Крім того зазначає, що зважаючи на оплату новим кредитором вартості права вимоги за оскаржуваними договорами, договори відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/0077/74/42260 від 09.12.2005 року є договорами факторингу, а відтак при їх укладенні допущено порушення ст. 1079 ЦК України у частині суб'єктного складу сторін правочину.

У зв'язку з наведеним, позивач вбачає підстави для визнання договорів відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 21.10.2015 недійсними.

Проте, з такими висновками позивача суд обґрунтовано не погодився.

Так, відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

При укладенні оскаржуваних договорів договору про відступлення права вимоги за сторони керувалися положеннями статей 512, 513,514 ЦК України.

Крім того, оскаржуваними договорами не передбачено плату за передачу новим кредитором грошових коштів первинному кредитору у рахунок оплати вартості права вимоги, така оплата первинним кредитором на користь нового кредитора не здійснювалась, доказів надання за оскаржуваними правочинами фінансових послуг позивачем не надано.

Таким чином, суд дійшов вмотивованого висновку, що оскаржувані договори укладені у зв'язку із відступленням права вимоги за основним зобов'язанням шляхом укладення договору цесії, а не факторингу.

Такий підхід до визначення дійсної правової природи правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги за зобов'язанням, викладено у постанові Верховного суду України від 06.07.2015 у справі у справі № 6-301цс15.

Крім того, відповідно до ст. 515 ЦК України, заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Діюче законодавство не містить норми, якою заборонено відступлення права вимоги боргу за кредитним договором та похідними договорами забезпечення на користь фізичної особи.

Суд першої інстанції обґрунтовано погодився із висновками відповідача ОСОБА_6 про те, що предметом оскаржуваних договорів не є набуття Новим кредитором права на надання боржнику фінансових чи банківських послуг, які підлягають ліцензуванню, а є право на отримання сформованого боргу.

Перелік банківських послуг, які підлягають ліцензуванню визначено у ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність».

Повернення грошових коштів, від позичальника із заборгованості за кредитним договором не належить до банківських чи інших фінансових послуг. Відтак, не вимагається отримання ліцензії для здійснення діяльності щодо отримання коштів від позичальника у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором та не обмежується у зв'язку з цим коло осіб, які мають право вчиняти такі дії.

У свою чергу Законом України «Про іпотеку» не встановлено спеціальних вимог до особи іпотекодержателя для застосування механізмів звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання зобов'язань за кредитними договорами.

Суд критично оцінимв

доводи позивача щодо порушення ст. 524 ЦК України при укладенні оскаржуваних правочинів, у зв'язку з тим, що ОСОБА_6 набула права вимоги на стягнення боргу у національній валюті України, про що також зазначено у іпотечній вимозі.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Аналізуючи викладені норми законодавства у їх сукупності та взаємозв'язку, суд правильно дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 21.10.2015, укладеними між ПАТ «Комерційний індустріальний банк» та ТОВ «Стандарт Фінанс Групп», а також ТОВ «Стандарт Фінанс Групп» та ОСОБА_6, а також відсутності порушень ст.ст. 524, 1054, 1079 ЦК України при їх укладенні.

Щодо доводів позовної заяви про незастосування строків позовної давності при позасудовому зверненні стягнення на предмет іпотеки суд першої інстанції посилався на наступне.

Згідно ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позивач вказує на отримання ОСОБА_2 вимоги первинного кредитора ПАТ «Райффайзен банк аваль» про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором у 2011 році.

Посилаючись на вказану обставину та той факт, що кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув (п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, яка діяла на час спірних правовідносин), зазначає, що іпотечна вимога ОСОБА_6 направлена позивачу незаконно, поза межами строку позовної давнини, а відтак її невиконання ОСОБА_2 не може бути підставою для позасудового врегулювання боргу.

Вказані доводи суперечать обставинам справи та вимогам законодавства.

У пункті 31 постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012 № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», зазначено при застосуванні положення пункту 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, суди мають виходити з того, що у системному зв'язку з частиною одинадцятою статті 11 зазначеного Закону ця вимога стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямована на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту.

У зв'язку із цим та враховуючи, що ЦК не передбачає заборони пред'явлення окремих вимог у зв'язку з пропущенням строку позовної давності, при вирішенні таких спорів, суди повинні враховувати положення ЦК про позовну давність.

Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), положення пункту 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та вимоги ЦК щодо позовної давності застосовуються й до додаткових вимог банку (іншої фінансової установи).

З наведеного аналізу норм законодавства вбачається, що перебіг строку на позасудове врегулювання боргу пов'язаний із перебігом строку позовної давності для основного зобов'язання та відповідає йому.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 264 ЦК України, позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

За даними єдиного державного реєстру судових рішень України у провадженні Приморського районного суду м. Одеси з 2011 року перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", про визнання договорів недійсними та за зустрічним позовом ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за Генеральною кредитною угодою №014/0077/74/42260 від 09.12.2005 року.

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2012 року у вказаній справі позовні вимоги ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" задоволено, стягнуто заборгованість за кредитним договором.

Ухвалою суду у справі №1522/23061/12 від 18 лютого 2013 року вказане заочне рішення скасоване, справу призначено до розгляду у загальному порядку.

12 березня 2014 року провадження у справі зупинено до завершення судової економічної експертизи.

Таким чином, зважаючи на переривання перебігу строку позовної давнини у зв'язку із розглядом цивільної справи про стягнення заборгованості за основним зобов'язанням, переривався і перебіг строку позовної давності для додаткових вимог.

Відтак, доводи позивача про направлення іпотечної вимоги та звернення стягнення на предмет іпотеки поза межами позовної давності в ході судового розгляду свого підтвердження не знайшов.

Доводи позивача про невідповідність, як на його думку, визначеної вартості апартаментів з кухнею АДРЕСА_1 на час набуття права власності на нього ОСОБА_6 не мають юридичного значення для вирішення спору, адже це не є підставою для визнання протиправним звернення стягнення на предмет іпотеки.

Суд обґрунтовано не взяв до уваги доводи Позивача про порушення його переважного права на викуп предмета іпотеки, адже статтею 37 Закону України «Про іпотеку» вказаного переважного права не встановлено.

Щодо доводів про визнання недійсним договору купівлі-продажу номеру-апартаментів з кухнею АДРЕСА_1, площею 73,8 кв.м., який було укладено 26.04.2016 між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 встановлено наступне.

При розгляді Верховним судом України справи №6-95цс15 сформульована наступна правова позиція:

«За загальним правилом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно зі ст. 330 ЦК України майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215, 216 ЦК України. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України».

Аналогічну позицію щодо недійсності правочинів наведено у постановах Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року, від 10 жовтня 2011 року, від 17 жовтня 2011 року, від 25 квітня 2012 року, а також відображено у аналізі практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України, проведеному Верховним судом України.

Враховуючи, що спірне майно вибуло з власності відповідача за результатом звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом набуття іпотекодержателем у власність іпотечного майна у рахунок погашення заборгованості, вимоги про визнання недійсним наступного правочину щодо відчуження такого майна не можуть бути задоволеними.

За викладенизх обставин колегія суддів вважає, що судом не встановлено обставин, які свідчать про вибуття апартаментів з кухнею АДРЕСА_1 з власності позивача поза його волею, а також підстав для витребування вказаного майна з власності ОСОБА_7 на користь ОСОБА_2

Посилання автора апеляційної скарги на неповне дослідження судом всіх обставин справи, порушення норм мавтеріального та процесуального законодавста як на підстави для скасування оскаржуваного рішення є необґрунтованими, оскільки спростовані дослідженими судом обставинами, яким дана правильна правова оцінка.

Доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року- залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 30.11.2018 року.

Головуючий П.М. Черевко

Судді: А.І. Дрішлюк

М.М. Драгомерецький