Постанова № 74494138, 04.06.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №473/136/18 04.06.2018

Провадження №22-ц/784/871/18

Справа № 473/136/18 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

Провадження № 22-ц/784/871/18

Категорія 27

П О С Т А Н О В А

іменем України

04 червня 2018 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Галущенка О.І., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Гавор В.Б.,

з участю:

представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

представника ПАТ "Укрсоцбанк" - Филиппової Т.М.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, ухваленого під головуванням судді Ротар М.М. о 13 годині 34 хвилини 02 квітня 2018 року в приміщенні Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_5, ОСОБА_6, про припинення іпотеки,

у с т а н о в и л а :

15 січня 2018 року ОСОБА_2 пред'явив до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк"(далі Банк) зазначений позов, який обґрунтовував наступним.

11 січня 2008 року Банк, в простій письмовій формі, уклав з ОСОБА_5 кредитний договір № 647/11-К11, за умовами якого надав, а позичальник взяв і використав за цільовим призначенням, грошові кошти у розмірі 18 000 доларів США під зворотне зобов'язання останнього повернути їх частинами не пізніше 10 січня 2023 року і сплачувати проценти за користування ними в розмірі 13,5 % річних, на умовах та в строки, визначені цим договором та Додатком №1.

Того ж дня, на забезпечення виконання названого кредитного договору, Банк та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, за яким останній виступив майновим поручителем та передав в іпотеку Банку житловий будинок, що знаходиться по вулиці АДРЕСА_1, загальною площею 131,4 кв.м. і належить Іпотекодавцю на підставі Свідоцтва про право власності та зареєстрований в реєстрі прав власності на нерухоме майно за №21700871 та земельну ділянку для обслуговування будинку загальною площею 1 000 кв.м., загальною оціночною вартістю предмету іпотеки 174 520 гривень, що на дату укладення договору було еквівалентно 34 558,42 доларів США.

Не дивлячись на належну договірну поведінку Банку, позичальник взятого на себе обов'язку не виконував, у зв'язку з чим станом на 11 жовтня 2017 року виникла заборгованість у розмірі 16 324,53 долари США.

У грудні 2017 року ОСОБА_2 отримав іпотечну вимогу від Банку з якої і дізнався про існуючий борг.

У січні 2018 року, позивач за його словами, випадково дізнався, що рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 березня 2013 року, ухваленого за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя та аналогічним зустрічним позовом, було проведено поділ спільного майна подружжя, яким крім іншого майна, було розподілено між ними в рівних частках, і зобов`язання за кредитним договором № 647/11-К11 від 11 січня 2008 року, укладеним між Банком та ОСОБА_5

Посилаючись на виписані обставини і на те, що ОСОБА_6 набула прав та обов'язків боржника у кредитному зобов'язані, замінивши у відповідній частині зобов'язання іншого боржника ОСОБА_2, просив припинити договір іпотеки в частині кредитного зобов'язання належного до виконання ОСОБА_6, визначивши загальний розмір зобов'язання, що виник станом на 11 жовтня 2017 року у сумі 8 162,27 доларів США.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської областівід 02 квітня 2018 року в задоволені позову відмовлено за його безпідставністю.

ОСОБА_2 подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати і ухвалити нове, про задоволення позову в повному обсязі.

Скаргу обґрунтовував невідповідністю висновків суду нормам чинного цивільного законодавства.

Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду 1 інстанції - без змін, оскільки суд ухвалив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.

Вирішуючи спір таким чином, як викладено у оскарженому рішенні, районний суд виходив з того, що борг за кредитним договором № 647/11-К11 від 11 січня 2008 року, укладеним між Банком та ОСОБА_5, ні позичальник, ні поручитель не повернули кредитні кошти, що свідчить про не проведення виконання основного зобов'язання належним чином, а тому відсутні підстави для припинення договору іпотеки, який має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсним до його припинення.

Поділ спільного майна подружжя, у тому числі і в частині спільних боргів, цього правила не змінює.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області, в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом І інстанції, вважає їх вірними, обґрунтованими й законними.

За Конституцією України, ст. 4 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.

Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Відповідно до статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 375, 383 ЦПК України.

Зокрема, він повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення районного суду ухвалено у повній відповідності з виписаним вище, а тому є законним та обґрунтованим.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки.

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього закону; набуття іпотеко держателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України.

За змістом зазначених норм іпотека не припиняється при переході прав на іпотечне майно, якщо не наступили обставини, визначені законом, зокрема статтею 17 Закону України «Про іпотеку» або статтею 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому факт реалізації іпотечного майна (стаття 17 Закону «Про іпотеку») припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону (постанова ВСУ України від 31.05.2017 року по справі № 6-1803цс16).

Як вбачається з матеріалів справи, і це ж встановлено судом 1 інстанції, позивач є майновим поручителем по кредитному зобов'язанню ОСОБА_5, який відповідно до договору іпотеки передав Банку, належне йому на праві приватної власності, нерухоме майно, а саме: житловий будинок, що знаходиться по вулиці АДРЕСА_1, загальною площею 131,4 кв.м. та земельну ділянку для обслуговування будинку загальною площею 1000 кв.м., загальною оціночною вартістю 174 520 гривень, що на дату укладення договору еквівалентно 34 558,42 доларів США (а.с. 6-10).

Згідно рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 березня 2013 року, ухваленого за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя та зустрічним аналогічним позовом, яким крім іншого майна було розподілено між подружжям в рівних частках по ? зобов`язання за кредитним договором № 647/11-К11 від 11 січня 2008 року, укладеним між Банком та ОСОБА_5 (а.с. - 14-20).

Це рішення набрало законної сили і сторони набули по ньому прав та обов'язків, визначених ним щодо них.

Дійсно, ОСОБА_6 набула прав та обов'язків боржника у кредитному зобов'язані, замінивши у відповідній частині зобов'язання іншого боржника ОСОБА_5, проте це ніяким чином не вплинуло на обсяг відповідальності іпотекодавця, бо інше суперечило б положенням ст. 17 Закону України «Про іпотеку» та існуючій судовій практиці ВС України, що встановлена на час його діяльності (постанова ВСУ названа вище).

За такого, позов не міг бути задоволений.

Оскільки цього ж, з таких же мотивів дійшов і районний суд, то підстав для скасування рішення суду 1 інстанції немає.

Що ж до тверджень особи, яка подала апеляційну скаргу, про наявність процесуальних порушень при розгляді судом цивільної справи, то вони не можуть слугувати скасуванню оскарженого рішення, оскільки більша частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мали місце, носили формальний характер і не вплинули на вирішення справи.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 02 квітня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий П.П.Лисенко

Судді: О.І. Галущенко

Т.В.Серебрякова

______________

Повний текст постанови складено 06 червня 2018 року