Постанова № 68916864, 18.07.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2017 року Справа № 5023/5847/11 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого:Панової І.Ю.,суддів:Білошкап О.В., Погребняка В.Я.,розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_4на ухвалугосподарського суду Харківської області від 10.11.2016та постановуХарківського апеляційного господарського суду від 23.02.2017у справі№ 5023/5847/11 господарського суду Харківської області за заявоюФізичної особи-підприємця ОСОБА_5провизнання банкрутомза участю представників сторін: Корольова В.В. - ліквідатора Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5,

В С Т А Н О В И В :

Ухвалою господарського суду Харківської області від 10.11.2016 у справі №5023/5847/11 (суддя Яризько В.О.) задоволено заяву ліквідатора ФОП ОСОБА_5 арбітражного керуючого Корольова В.В.; визнано за ОСОБА_5 право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м, житловою площею 39,6 кв.м; витребувано від ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м, житловою площею 39,6 кв.м.

Не погодившись з вказаною ухвалою, ОСОБА_7 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, та зазначаючи, що ОСОБА_4 у визначеному законом порядку придбав майно у ОСОБА_7, який у свою чергу придбав його з прилюдних торгів, просив скасувати оскаржувану ухвалу та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні вимог арбітражного керуючого Корольова В.В., викладених у заяві від 02.08.2016 №30/1-5023/5847.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги заявник зазначав, що, на його думку, даний спір не може розглядатися господарським судом, а підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки зацікавлені особи в даній справі (ОСОБА_4 та ОСОБА_7) не є суб'єктами підприємницької діяльності та учасниками у справі про банкрутство.

На думку заявника апеляційної скарги , у місцевого господарського суду були відсутні підстави для застосування ч.1 ст.388 ЦК України, оскільки мало місце волевиявлення боржника (ФОП ОСОБА_5) на відчуження спірного майна. Також заявник стверджував про сплив позовної давності за вимогами про витребування спірного майна та визнання права власності на нього.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 06.01.2017 апеляційну скаргу ОСОБА_7 прийнято до провадження.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 26.01.2017, зокрема, залучено до участі у справі фізичних осіб ОСОБА_7 та ОСОБА_4.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 23.02.2017 у справі № 5023/5847/11 (головуючий суддя: Шевель О. В., суддя Здоровко Л.М., суддя Лакіза В.В.) апеляційну скаргу ОСОБА_7 задоволено частково; ухвалу господарського суду Харківської області від 10.11.2016 у справі №5023/5847/11 скасовано, прийнято нове рішення, яким заяву ліквідатора ФОП ОСОБА_5 арбітражного керуючого Корольова В.В. задоволено; визнано за ОСОБА_5 (61103, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м.; витребувано від ОСОБА_4 (98213, АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_2) на користь ОСОБА_5 (61103, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції послався на порушення судом норм процесуального права, яке є безумовною підставою для скасування оскаржуваної ухвали, оскільки суд першої інстанції прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а саме - подальших набувачів спірного майна, - ОСОБА_7 та ОСОБА_4

Разом з тим, ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення заявлених вимог, а також з тим, що такі вимоги арбітражного керуючого підлягають розгляду саме у господарському суді у межах справи про банкрутство.

Не погоджуючись із ухвалою та постановою судів попередніх інстанцій, ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою б/н б/д (згідно відмітки відділу документального забезпечення апеляційного господарського суду від 17.03.2017 вх. № 384), просив прийняти та відкрити касаційне провадження за касаційною скаргою; скасувати ухвалу господарського суду Харківської області від 10.11.2016 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 23.02.2017; постановити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ліквідатора ФОП ОСОБА_5 арбітражного керуючого Корольова В.В. про визнання за ФОП ОСОБА_5 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) права власності на трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м., та витребування від ОСОБА_4 (98213, АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_2) на користь ОСОБА_5 (61103, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) трикімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м. відмовити в повному обсязі.

Переглянувши у касаційному порядку ухвалу господарського суду Харківської області від 10.11.2016 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 23.02.2017 у справі №5023/5847/11, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права, Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, ухвалою суду від 15.07.2011 прийнято заяву ФОП ОСОБА_5 про визнання його банкрутом до розгляду, порушено провадження у даній справі про банкрутство.

Постановою суду від 20.07.2011 ФОП ОСОБА_5 визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого ОСОБА_8

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за ОСОБА_5 було зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., яка ліквідатором ОСОБА_8 була реалізована на прилюдних торгах 26.07.2011 у межах ліквідаційної процедури.

30.07.2011, на підставі протоколу проведення прилюдних торгів №5 від 26.07.2011, між ФОП ОСОБА_5 в особі арбітражного керуючого ОСОБА_8 та ОСОБА_7, укладено договір купівлі-продажу вищевказаної трикімнатної квартири, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_9 в реєстрі за № 730.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, в подальшому вказана квартира була відчужена ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 05.08.2011.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що станом на момент винесення оскаржуваної ухвали суду право власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м. зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу реєстровий №766 від 05.08.2011.

Ухвалою суду від 12.12.2013 звільнено ОСОБА_8 від виконання обов'язків ліквідатора ФОП ОСОБА_5, ліквідатором ФОП ОСОБА_5 призначено арбітражного керуючого ОСОБА_10

Ухвалою суду від 29.05.2015 звільнено ліквідатора ОСОБА_10 та призначено іншого ліквідатора - арбітражного керуючого Корольова В.В., якого зобов'язано завершити ліквідаційну процедуру.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 15.09.2015 у даній справі, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 02.12.2015, договір купівлі-продажу квартири від 30.07.2011, укладений між ФОП ОСОБА_5, в особі арбітражного керуючого ОСОБА_8 та ОСОБА_7, визнано недійсним.

Враховуючи вказані обставини, 09.08.2016 арбітражний керуючий Корольов В.В. звернувся до господарського суду із заявою, в якій просив:

- визнати за ОСОБА_5 (61103, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м;

- витребувати від ОСОБА_4 (98213, АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_2) на користь ОСОБА_5 (61103, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м.

У вказаній заяві, в якості зацікавлених осіб, арбітражним керуючим зазначено подальших набувачів майна, відчуженого боржником за вищевказаним недійсним правочином, а саме - ОСОБА_7 та ОСОБА_4

Розглянувши вказану заяву ліквідатора ФОП ОСОБА_5 арбітражного керуючого Корольова В.В. по суті заявлених вимог, суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі від 10.11.2016 дійшов висновку про наявність підстав для їх задоволення у повному обсязі та прийняв рішення про визнання за ОСОБА_5 права власності на спірне нерухоме майно та витребування даного майна від ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5.

Таке рішення суду першої інстанції ґрунтується на положеннях ст.ст.388, 392 ЦК України та мотивоване тим, що оскільки договір купівлі-продажу від 30.07.2011, який було укладено в межах ліквідаційної процедури між ліквідатором боржника ФОП ОСОБА_5 та гр. ОСОБА_7, та за яким спірна квартира вибула з власності боржника, у судовому порядку визнано недійсним, то підстава, на якій спірне майно набуто наступними набувачами у ланцюгу наступних договорів купівлі-продажу, згодом відпала. Тому, особа, за якою зареєстровано право власності на момент звернення ліквідатора із заявою про повернення спірного майна в порядку ст.388 ЦК України зобов'язана його повернути.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки право власності на спірне майно належить ОСОБА_5, однак воно не визнається іншими особами, то вимога про визнання права власності на спірне майно також підлягає задоволенню.

Крім того, суд першої інстанції, з посиланням на ст.10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" зазначив, що даний спір відноситься до підвідомчості господарських судів і підлягає вирішенню у межах розгляду справи про банкрутство.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 23.02.2017 у справі № 5023/5847/11 (головуючий суддя: Шевель О. В., суддя Здоровко Л.М., суддя Лакіза В.В.) апеляційну скаргу ОСОБА_7 задоволено частково; ухвалу господарського суду Харківської області від 10.11.2016 у справі №5023/5847/11 скасовано та прийнято нове рішення, яким заяву ліквідатора ФОП ОСОБА_5 арбітражного керуючого Корольова В.В. задоволено.

Судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові від 23.02.2017 зазначено, що подальших набувачів майна, а саме - ОСОБА_4 та ОСОБА_7 не було залучено місцевим господарським судом до участі у справі, докази повідомлення вказаних осіб про час та місце судових засідань 27.10.2016 та 10.11.2016 (в якому було винесено оскаржувану ухвалу) в матеріалах справи відсутні, тобто фактично місцевий господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі та не повідомлені про час та місце судових засідань - тим самим позбавивши їх права на представлення своїх інтересів у суді.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що сам по собі факт направлення ОСОБА_4 та ОСОБА_7 копій ухвал від 11.08.2016 та від 15.09.2016, не свідчить про дотримання місцевим господарським судом вимог процесуальних норм, оскільки судом не було прийнято відповідний процесуальний документ щодо залучення вказаних осіб до участі у справі, незважаючи на те, що у заяві від 09.08.2016 (вих. №30/1-5023/5847 від 02.08.2016) арбітражний керуючий Корольов В.В. зазначив ОСОБА_4 та ОСОБА_7 в якості зацікавлених осіб.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що з огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що допущені місцевим господарським судом порушення процесуального права є безумовною підставою для скасування оскаржуваної ухвали суду від 10.11.2016 в порядку п.2, 3 ч.3 ст.104 ГПК України.

Здійснюючи повторний розгляд справи по суті , у відповідності до вимог ст.101, п.2 ст.103 ГПК України, суд другої інстанції в оскаржуваній постанові дійшов висновку , що оскільки первісний договір купівлі-продажу від 30.07.2011, укладений між ліквідатором боржника та гр. ОСОБА_7, за яким спірна квартира вибула з власності боржника, визнано недійсним у судовому порядку, то підстава, на якій придбане спірне майно наступними набувачами у ланцюгу наступних договорів купівлі-продажу, згодом відпала, отже особа, за якою зареєстровано право власності на момент звернення ліквідатора із заявою про повернення спірного майна в порядку ст. 388 ЦК України, зобов'язана повернути майно.

Відповідно, визнання недійсним правочину з відчуження майна (з підстав наявності численних порушень закону при здійсненні процедури продажу) виключає можливість для твердження про наявність волі відчужувача (ФОП ОСОБА_5, від імені якого діяв ліквідатор ОСОБА_8В.) на вчинення даного правочину.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 14.10.2014 у справі №923/318/13, від 11.06.2014 у справі №6-52цс14, від 02.11.2016 у справі №6-2161цс16, у постанові Вищого господарського суду України від 26.10.2016 у справі № 39/55-09 тощо.

З огляду на встановлені обставини справи суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ліквідатор, арбітражний керуючий Корольов В.В. на виконання покладених на нього обов'язків та в межах наданих повноважень правомірно звернувся до господарського суду із заявою в порядку статті 388 ЦК України про витребування майна, тому відповідні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При цьому, суд апеляційної інстанції в постанові погодився із доводами суду першої інстанції про те, що заява арбітражного керуючого про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності підлягає розгляду саме у господарському суді в межах справи про банкрутство.

Проте, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що вирішуючи даний спір по суті у порядку господарського судочинства, в межах провадження у справі про банкрутство ФОП ОСОБА_5, суди попередніх інстанцій не врахували наступне.

Відповідно до статей 5, 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня

1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006 року зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті першому статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]".

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

За положеннями статті 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Зазначені норми кореспондуються з положеннями частини четвертої статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником тощо.

У пункті 9 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2013 № 01-06/606/2013 "Про Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України від 22.12.2011 № 4212-VI) роз'яснено, що крім названих у статті 10 Закону справ у спорах, пов'язаних з майновими вимогами до боржника, слід відносити також спори про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника.

Крім того, у постановах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 908/4804/14 та від 16.11.2016 у справі № 908/560/16 викладено правовий висновок про те, що за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення усіх майнових спорів з вимогами до боржника, у тому числі спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

З наведених вище процесуально-правових норм та правової позиції Верховного Суду України випливає, що до підвідомчості господарського суду відносяться справи у спорах з майновими вимогами саме до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.

Тобто, положення пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України та частини четвертної статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" застосовуються незалежно від суб'єктного складу сторін лише у тому випадку, коли майнові вимоги пред'являються саме до особи (боржника), яка перебуває у процедурах банкрутства.

При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України зважає на те, що майнові спори з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, за винятком спорів боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника (абзац четвертий частини восьмої статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"), розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням вимог статті 41 ГПК України, відповідно до якої, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Тому, вирішуючи питання про прийняття у межах провадження у справі про банкрутство заяви боржника (банкрута) з майновими чи/або немайновими вимогами до третіх осіб, які не є учасниками провадження у справі про банкрутство, господарський суд повинен пересвідчитись про підвідомчість відповідного спору господарському суду, враховуючи його суб'єктний склад сторін, предмет спору та характер правовідносин.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій у межах провадження у справі № 5023/5847/11 про банкрутство ФОП ОСОБА_5 ліквідатор останнього, арбітражний керуючий Корольов В.В. подав заяву про визнання за ОСОБА_5 права власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м., та про її витребування від ОСОБА_4 у порядку статей 392 та 388 ЦК України.

Отже, даний спір виник між особою, стосовно якої порушено справу про банкрутство - ФОП ОСОБА_5, та не учасником провадження у справі про банкрутство, а саме фізичною особою ОСОБА_4 з приводу відновлення порушеного володіння спірними нежитловими приміщеннями шляхом їх вилучення у натурі у порядку статті 388 ЦК України (витребування майна з чужого незаконного володіння).

За змістом статті 15 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України).

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Критерієм розмежування справ цивільного і господарського судочинства є одночасно як суб'єктивний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що виходячи з характеру спірних правовідносин, який виник суто із цивільних правовідносин, не пов'язаних із банкрутством ФОП ОСОБА_5, суди попередніх інстанцій помилково не врахували суб'єктний склад сторін такого спору, де особа, стосовно якого порушено провадження у справі про банкрутство, фактично є позивачем, а фізична особа, яка не є учасником провадження у справі про банкрутство, відповідно,- відповідачем, і дійшли передчасного висновку про підвідомчість справи господарським судам України.

За таких обставин оскаржувані у справі ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 1117, 1119 - 11113 ГПК України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Ухвалу господарського суду Харківської області від 10.11.2016 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 23.02.2017 у справі №5023/5847/11 скасувати.

Справу № 5023/5847/11, в частині розгляду заяви ліквідатора Корольова В.В. №30/1-5023/5847 від 02.08.2016 передати на новий розгляд до господарського суду Харківської області в іншому складі суду.

Головуючий І.Ю. Панова

Судді О.В. Білошкап

В.Я. Погребняк