Рішення № 65446585, 20.03.2017, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/461/17Головуючий по 1 інстанціїКатегорія : 27 Пироженко (В.Д.) В. Д. Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_1

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2017 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

головуючогоОСОБА_1суддівОСОБА_2, ОСОБА_3 при секретаріОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» та ОСОБА_5 на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 06 грудня 2016 року у цивільній справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_8, третя особа - служба у справах дітей Черкаської обласної державної адміністрації, про солідарне стягнення заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення,

в с т а н о в и л а :

ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з даним позовом, яким, з урахуванням послідуючих уточнень, просило стягнути з ОСОБА_6 та з ОСОБА_7 солідарно на свою користь заборгованість по кредиту та відсотках за кредитним договором в розмірі 654942,99 грн.; в рахунок погашення цієї заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_5 на праві власності, а кошти отримані від реалізації предмету іпотеки направити для погашення загальної заборгованості ОСОБА_6 перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за кредитним договором, та застосувати спосіб реалізації предмету іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів; виселити ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 з жилого приміщення - квартири за адресою АДРЕСА_1.

В обґрунтування вказано на те, що за кредитним договором №ML-F00/153/2007 від 04.07.2007 у позичальника ОСОБА_6 утворилася заборгованість в розмірі 654942,99 грн. За договором факторингу від 30.05.2013 ПАТ «ОТП ОСОБА_2» передав ТОВ «ОТП Факторинг» права грошової вимоги на кредитний портфель, в тому числі і за вказаним кредитним договором. Вважає, що строк позовної давності перерваний через вчинення боржником дії, що свідчать про визнання боргу. Просив стягнути заборгованість солідарно із позичальника та поручителя, а також звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів та виселити відповідачів із житла, що є предметом іпотеки.

Рішенням Соснівського районного суду міста Черкаси від 06.12.2016 позовні вимоги у справі залишено без задоволення.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування вказує на те, що строки позовної давності позивачем не пропущено, оскільки за умовами кредитного договору строк повернення кредиту його сторонами визначено до 02.07.2037. Згідно правового висновку ВСУ від 06.11.2013 позовна давність за вимогами про здійснення щомісячних платежів (як у даній справі) застосовується відносно кожного платежу окремо. Досудову вимогу про погашення заборгованості позичальнику направлено 21.08.2013, отже позов подано до суду в межах строків позовної давності, що, на думку апелянта, підтверджується правовим висновком ВСУ від 09.11.2016. Також апелянт вказує про одержання іпотекодавцем вимоги про намір звернути стягнення на предмет іпотеки 28.10.2013, що також свідчить про відсутність пропуску строків позовної давності в цій справі. Апелянт вважає, що в даному випадку мало місце переривання строків позовної давності, оскільки 04.11.2013 позивач уже звертався до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за результатами розгляду якого ухвалено 25.03.2014 заочне рішення, яке в послідуючому було скасоване, оскільки на той час між сторонами мали місце домовленості про добровільне повернення боргу. При розгляді вказаного позову було встановлено наявність та розміри кредитної заборгованості. Також 09.06.2015 представником ОСОБА_5 подано позов про припинення прав іпотекодержателя на предмет іпотеки у якому він визнав факт існування кредитної заборгованості. Отже відповідачі були обізнані про наявність та розміри кредитної заборгованості. Апелянт вказує, що строк дії договору поруки встановлено до повного виконання позичальником кредитних зобовязань за договором, чого суд не врахував. Предмет іпотеки придбано за кредитні кошти, отже суд мав звернути стягнення на цей обєкт нерухомості в рахунок погашення кредитної заборгованості.

Також відповідачем ОСОБА_5 подано апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, в якій він просить рішення суду змінити та вказати в мотивувальній частині в якості підстави для відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутність у позивача права на це у звязку з відсутністю державної реєстрації права іпотеки за позивачем після відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки. Апелянт вказує, що вказана державна реєстрація передбачена як ЗУ «Про іпотеку» так і ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які зявилися у судове засідання, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги у даній справі підлягають до часткового задоволення з таких підстав та мотивів.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем пропущено строки позовної давності для звернення з позовом про стягнення кредитної заборгованості.

Однак повністю погодитися з правильністю таких висновків суду першої інстанції колегія суддів не може, виходячи з наступного.

При розгляді справи встановлено, що 04.07.2007 між ЗАТ «ОТП ОСОБА_2», правонаступником якого є ПАТ «ОТП ОСОБА_2», як банком, та ОСОБА_6, як позичальником, укладено кредитний договір №ML-F00/153/2007, за умовами якого банк надає позичальнику кредит в розмірі 121356,00 швейцарських франків, а позичальник приймає кредит, зобовязується належним чином використати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відповідну плату за користування кредитом і виконати всі інші зобовязання, як вони визначені у кредитному договорі.

Для забезпечення виконання зобовязань ОСОБА_6 за вказаним кредитним договором 04.07.2007 ЗАТ «ОТП ОСОБА_2», правонаступником якого є ПАТ «ОТП ОСОБА_2», укладено договір іпотеки з ОСОБА_5 та договір поруки із ОСОБА_7

20.11.2011 між ПАТ «ОТП ОСОБА_2» та ОСОБА_6 укладено додатковий договір №2 до кредитного договору, відповідно до якого кредит визначено у національній валюті України (гривні), сума кредиту склала 592620,75 грн. Визначено новий графік погашення кредиту періодичними (щомісячними) платежами.

У послідуючому 30.05.2013 між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП ОСОБА_2» укладено договір факторингу, за яким клієнт (ПАТ «ОТП ОСОБА_2») передав (відступив) фактору (ТОВ «ОТП Факторинг Україна») права грошової вимоги на кредитний портфель, який включає в себе права грошової вимоги за кредитними договорами, а фактор здійснює фінансування клієнта за плату на умовах цього договору (п. 3.1 договору). Як вбачається із акту відступлення (приймання-передачі) кредитного портфелю від 30.05.2013, клієнт відступив, а фактор набув права грошової вимоги на частину кредитного портфелю. Згідно додатку №1 до договору факторингу фактору передано права вимоги до ОСОБА_6 із загальною сумою основного боргу за кредитним договором та загальною сумою процентів у розмірі 654942,99 грн.

30.05.2013 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_9 посвідчено договір про відступлення права вимоги, укладений між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП ОСОБА_2», відповідно до якого ПАТ «ОТП ОСОБА_2» передав та відступив ТОВ «ОТП Факторинг Україна» сукупність прав, належних ПАТ «ОТП ОСОБА_2» за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, право звертати стягнення на заставлене майно. У додатку № 1 до договору про відступлення права вимоги міститься таблиця, в якій в якості боржника вказана, зокрема, ОСОБА_6, а в якості майнового поручителя ОСОБА_5

Виходячи з викладених фактичних обставин, позивач у даній справі просить про солідарне стягнення кредитної заборгованості з позичальника та поручителя, а також про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з нього.

Колегія суддів враховує, що для того, щоб встановити чи є обґрунтованими наведені позовні вимоги у даній справі, необхідно в першу чергу зясувати чи має право позивач на стягнення кредитної заборгованості, адже вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення безпосередньо витікають з можливості стягнення кредитної заборгованості.

Відповідно до положень ст.ст.525, 526, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установленні строки відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобовязання є недопустимою. Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Наявність та розміри кредитної заборгованості підтверджуються матеріалами справи та не оспорюються сторонами.

Право позикодавця на зміну строку виконання основного зобовязання та механізм реалізації цього права також були закріплені у кредитному договорі.

При цьому, суд першої інстанції, обґрунтовуючи відмову в задоволенні позовних вимог банку про стягнення боргу по договору кредиту через пропуск позивачем строку позовної давності виходив з того, що відповідно до п. 2.1.9.1 додаткового договору №2 від 20.10.2011 до кредитного договору №ML-F00/153/2007 у випадку невиконання позичальником боргових зобовязань понад 30 календарних днів чи невиконання позичальником або третіми особами інших умов кредитного договору, документів забезпечення та/чи будь-яких інших умов договорів, укладених між банком та позичальником та/чи між банком та третіми особами, що існували на момент укладення кредитного договору чи цього додаткового договору чи таких, що будуть укладені в майбутньому, понад 30 календарних днів, сторони домовилися, що банк вважається таким, що реалізував своє право щодо вручення позичальнику вимоги про дострокове виконання боргових зобовязань у повному розмірі, а позичальник вважається таким, що допустив істотне порушення умов кредитного договору та отримав вимогу банку, в звязку із чим позичальник зобовязаний погасити боргові зобовязання в повному розмірі протягом наступних 30 календарних днів, що слідують за останнім днем строку порушення зобовязань.

Однак суд першої інстанції не звернув своєї уваги на п. 2.1.9.2 додаткового договору №2 від 20.10.2011 до кредитного договору №ML-F00/153/2007 в якому зазначено, що незважаючи на інші положення кредитного договору, банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобовязань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником та/або поручителем, та/або майновим поручителем своїх боргових зобовязань та чи /інших зобовязань за кредитним договором чи іншими укладеними з банком договорами та /або умов документів забезпечення. При цьому, зобовязання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобовязань в цілому настає з дати відправлення банком на адресу позичальника, зазначену у цьому додатковому договорі, відповідної письмової вимоги та повинно бути проведено позичальником протягом тридцяти календарних днів з дати відправки вимоги.

Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти; ч.2 ст.1054 та ч.2 ст.1050 ЦК України - наслідками порушення боржником зобов'язання щодо повернення чергової частини суми кредиту є право заявника достроково вимагати повернення всієї суми кредиту.

Враховуючи вказані положення кредитного договору, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково ґрунтував прийняте ним рішення на положеннях п. 2.1.9.1 додаткового договору №2 від 20.10.2011 до кредитного договору №ML-F00/153/2007, оскільки ним регулюються відносини сторін щодо порядку погашення боржником поточної кредитної заборгованості, при цьому, право банку достроково вимагати повернення всієї суми кредиту та порядок його реалізації банком визначено сторонами саме в п. 2.1.9.2 додаткового договору №2 від 20.10.2011 до кредитного договору №ML-F00/153/2007.

З матеріалів даної справи достовірно вбачається, що таку вимогу позивачем було направлено боржнику та поручителю 30.08.2013 ( т.1, а.с.133-136).

Відповідно до правового висновку ВСУ у справі №6-2251цс15 від 09.11.2016, який в силу ст. 360-7 ЦПК України є обовязковим для судів України, вбачається, що предявлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобовязання та зумовлює перебіг позовної давності.

Предявивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користуванням кредитом та пені, кредитор відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобовязання, а тому перебіг позовної даності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов.

Відповідно, висновки суду про пропуск строків позовної даності на звернення до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_6 є такими, що не відповідають вимогам закону.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про те, що позовні вимоги банку в частині стягнення з ОСОБА_6 на користь позивача 654942,99 грн. заборгованості за договором кредиту є законними та належним чином обґрунтованими, тому підлягають до задоволення.

Згідно до ст.309 ЦПК України підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, недоведеність обставин, що мають значення по справі, які суд вважав доведеними, порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Отже, рішення суду першої інстанції слід скасувати з винесенням нового рішення по справі, яким позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» підлягають до часткового задоволення.

Стосовно інших позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», колегія суддів приходить до висновку, що в їх задоволення належить відмовити виходячи з наступних мотивів.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі; ч.ч.1, 2 ст.554 ЦК України - у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Далі, відповідно до правового висновку ВСУ у справі №6-1599цс15 від 03.02.2016, який в силу ст. 360-7 ЦПК України є обовязковим для судів України, за змістом ч.4 ст.559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі не встановлення такого строку порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання не предявить вимоги до поручителя.

Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобовязань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки в розумінні ст.251 ЦК України, тому в такому разі підлягають застосуванню норми ч.4 ст.559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання не предявить вимоги до поручителя.

З огляду на положення ч.4 ст.559 ЦК України слід дійти висновку про те, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми.

Крім того, у правовому висновку ВСУ у справі №6-1451цс16 від 14.09.2016 вказано, що непредявлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обовязку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобовязанням.

Також треба зазначити, що звернення до суду після спливу передбаченого ч.4 ст.559 ЦК України шестимісячного строку не є підставою для відмови в позові у звязку зі спливом строку позовної давності, а є підставою для відмови в позові у звязку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя.

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя по його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Таким чином, враховуючи наведені вище фактичні обставини справи, встановлені судом, норми законодавства, а також правові висновки ВСУ, колегія суддів констатує, що у даному випадку в задоволенні вимог про її стягнення з поручителя слід відмовити, адже строк виконання кредитних зобовязань в повному обсязі закінчився через 30 календарних днів з дня відправлення кредитором вимоги про повне дострокове виконання кредитних зобовязань, а саме: 30.09.2013 року, однак з позовом до суду кредитор звернувся лише в лютому 2016 року, тобто з пропуском 6-місячного строку, передбаченого ч.4 ст.559 ЦК України, отже порука в даному випадку є припиненою.

Далі, відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивача в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з нього колегія суддів виходить за наступного.

У правовому висновку ВСУ у справі №6-1923цс16 від 02.11.2016 вказано, що за вимогами частини першої статті 39 ЗУ «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобовязань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобовязання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.

Згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.

Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину такого рішення, суд повинен обовязково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку».

У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд на порушення вимог статті 39 ЗУ «Про іпотеку» не зазначив у рішенні необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, та початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої цієї статті.

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 ЗУ «Про іпотеку» ВСУ дійшов правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні.

Враховуючи викладене та враховуючи вимоги ст.10, 60 ЦПК України щодо обовязку доказування, колегія вважає, що саме позивач зобовязаний доказами довести суду обставини щодо оцінки майна, враховуючи, що між іпотекодавцем та іпотекодержателем відсутня згода щодо вартості предмету іпотеки на даний час.

Так як позивачем не доведено належними та допустимими доказами по справі в грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, колегія суддів вважає, що позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки не є належним чином обґрунтованою, а тому не підлягає до задоволення.

Оскільки задоволення позову в частині виселення відповідачів з іпотечного житла, є похідним від позовної вимоги по звернення стягнення на предмет іпотеки, тому колегія вважає, що в її задоволенні має бути відмовлено за безпідставністю.

Вирішуючи апеляційні вимоги відповідача ОСОБА_5 про зміну рішення суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.

Згідно п.19 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» апеляційний суд ухвалює рішення про зміну рішення суду першої інстанції у випадку, якщо помилки у неправильно прийнятому рішенні можливо усунути без його скасування, не змінюючи суть рішення, і вони стосуються окремих його частин, зокрема у разі виправлення помилок суду першої інстанції щодо розміру суми, що підлягає стягненню, розподілу судових витрат тощо. Якщо помилки у такому рішенні стосуються фактичної сторони справи чи правового обґрунтування рішення, то їх усунення необхідно вважати також зміною рішення, тому апеляційний суд не повинен усувати такі помилки ухвалою із зазначенням про залишення рішення без змін з його уточненням чи доповненням.

Таким чином, усунення помилок апеляційним судом полягає у винесенні ним нового рішення у даній справі про часткове задоволення позовних вимог, яким мають бути усунуті усі помилки в допущені судом першої інстанції при винесенні рішення по справі.

Відповідно до вимог ст.88 ЦПК України, документально підтверджені судові витрати по справі присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, отже в даному випадку з відповідача на користь позивача має бути стягнуто 8065,23 грн. в рахунок відшкодування понесених ним судових витрат по справі.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а :

апеляційні скарги задоволити частково.

Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 06 грудня 2016 року у цивільній справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_8, третя особа - служба у справах дітей Черкаської обласної державної адміністрації, про солідарне стягнення заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення - скасувати.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» 654 942,99 грн. в рахунок погашення боргу за договором кредиту.

В задоволення решти позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» 8065,23 грн. в рахунок відшкодування понесених ним судових витрат по справі.

Рішення апеляційного суду набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом 20 днів з дня проголошення.

Головуючий :

Судді :