Постанова № 65011680, 23.02.2017, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" лютого 2017 р. Справа № 5023/5847/11

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Шевель О. В., суддя Здоровко Л.М. , суддя Лакіза В.В.

при секретарі Курченко В.А.

за участі:

представника кредитора, ТОВ "Фінансова компанія "Поліс" - Самсонович О.А. (довіреність б/н від 02.12.2016),

арбітражного керуючого, ліквідатора боржника - Корольов В.В. (свідоцтво НОМЕР_3 від 11.07.2013),

інших учасників процесу - не з'явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ОСОБА_3, м. Харків (вх. №28 Х/2) на ухвалу господарського суду Харківської області від 10.11.2016 у справі №5023/5847/11

за заявою Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4, м.Харків,

до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4, м. Харків,

про визнання банкрутом

ВСТАНОВИЛА:

Ухвалою господарського суду Харківської області від 10.11.2016 у справі №5023/5847/11 (суддя Яризько В.О.) задоволено заяву ліквідатора ФОП ОСОБА_4 арбітражного керуючого Корольова В.В.; визнано за ОСОБА_4 право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м, житловою площею 39,6 кв.м; витребувано від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м, житловою площею 39,6 кв.м.

ОСОБА_3 з ухвалою місцевого господарського суду не погодився звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, та зазначаючи, що ОСОБА_5 в порядку, визначеному законом, придбав майно у ОСОБА_3, який у свою чергу придбав його з прилюдних торгів (за твердженням апелянта, зазначені особи є добросовісними набувачами), просить скасувати оскаржувану ухвалу та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні вимог арбітражного керуючого Корольова В.В., викладених у заяві від 02.08.2016 №30/1-5023/5847.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги ОСОБА_3 зазначає, що, на його думку, даний спір не може розглядатися господарським судом, а підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки зацікавлені особи в даній справі (ОСОБА_5 та ОСОБА_3.) не є суб'єктами підприємницької діяльності та учасниками у справі про банкрутство. На думку апелянта, у місцевого господарського суду були відсутні підстави для застосування ч.1 ст.388 ЦК України, оскільки мало місце волевиявлення боржника (ФОП ОСОБА_4.) на відчуження спірного майна. Також апелянт стверджує про пропущення позовної давності арбітражним керуючим Корольовим В.В., який звернувся до суду із заявою про витребування майна та визнання права власності на нього через п'ять років після вибуття вказаного майна із володіння ФОП ОСОБА_4, та посилається на порушення місцевим господарським судом принципу розумності та співмірності у дотриманні балансу між інтересами добросовісного набувача та кредиторів боржника.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 06.01.2017 вказану апеляційну скаргу було прийнято до провадження, призначено її розгляд на 26.01.2017, запропоновано учасникам процесу надати суду апеляційної інстанції: апелянту - письмові пояснення з посиланням на відповідні норми чинного законодавства в обґрунтування своєї позиції у справі та докази на підтвердження фактів, викладених в апеляційній скарзі; іншим учасникам процесу - відзиви на апеляційну скаргу з посиланням на відповідні норми чинного законодавства в обґрунтування своєї позиції у справі та докази на підтвердження своїх заперечень.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 26.01.2017 за клопотаннями кредитора, ТОВ "Фінансова компанія "Поліс", а також арбітражного керуючого Корольова В.В., розгляд справи відкладено на 09.02.2017; залучено до участі у справі фізичних осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_5; запропоновано учасникам процесу не пізніше, ніж за три дні до судового засідання, надати суду: відзиви на апеляційну скаргу, мотивовані пояснення щодо правової позиції в даній справі.

08.02.2017 кредитор, ТОВ "Фінансова компанія "Поліс", надав письмові заперечення, в яких зазначає про правомірність висновків місцевого господарського суду щодо застосування до спірних правовідносин ч.1 ст.388 ЦК України, оскільки, на думку даного учасника процесу, спірне нерухоме майно вибуло з володіння банкрута не з його волі. Також ТОВ "Фінансова компанія "Поліс" зазначає, що банкрут, ФОП ОСОБА_4, та ОСОБА_3, які у відзивах на позовну заяву посилалися на сплив позовної давності, не є сторонами в даному спорі, а відтак, в силу приписів ч.3 ст.267 ЦК України не наділені відповідним правом заявляти про сплив позовної давності. Натомість, на думку ТОВ "Фінансова компанія "Поліс", стороною (відповідачем) в даному спорі є ОСОБА_5 Також ТОВ "Фінансова компанія "Поліс" наполягає на тому, що перебіг позовної давності розпочинається з моменту набрання законної сили ухвалою господарського суду Харківської області від 15.09.2015, якою визнано недійсним правочин з відчуження боржником спірного майна - оскільки, на думку ТОВ "Фінансова компанія "Поліс", саме з цього моменту у заявника (ліквідатора) виникло право на позов. ТОВ "Фінансова компанія "Поліс" просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_3 та залишити оскаржувану ухвалу від 10.11.2016 без змін.

08.02.2017 ОСОБА_5, якого було залучено до участі у справі ухвалою суду від 26.01.2017, надав клопотання (вх.№1431) про застосування позовної давності до вимог ліквідатора в даному провадженні, в якому зазначає, що він був позбавлений можливості подати відповідне клопотання до суду першої інстанції (оскільки ОСОБА_5 не було залучено до участі в розгляді справи в місцевому господарському суді) та стверджує, що, на його думку, перебіг позовної давності розпочинається саме з моменту вибуття спірного майна з володіння банкрута - тобто з 30.07.2011. В обґрунтування своєї правової позиції заявник посилається на постанову Вищого господарського суду України від 18.11.2015 у справі №122/14б-06/11 та на постанову Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі №3-200гс16 (копії вказаних постанов додано ним до клопотання). ОСОБА_5 просить суд застосувати строки позовної давності до спірних правовідносин, апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити, оскаржувану ухвалу суду скасувати та відмовити ліквідатору ФОП ОСОБА_4 арбітражному керуючому Корольову В.В. в задоволенні вимог про витребування майна. ОСОБА_5 також просить суд розглядати справу без його участі.

Ухвалою суду від 09.02.2017 за клопотаннями ТОВ "Фінансова компанія "Поліс" та арбітражного керуючого Корольова В.В. розгляд справи відкладено на 23.02.2017, запропоновано учасникам процесу надати суду мотивовані пояснення щодо правової позиції в даній справі.

20.02.2017 арбітражний керуючий Корольов В.В. надав заперечення на клопотання ОСОБА_5 про застосування строків позовної давності - із посиланням на те, що обставини справи №122/14б-06/11, на яку посилається ОСОБА_5, відрізняються від обставин даної справи №5023/5847/11. Також арбітражний керуючий зазначає, що на час прийняття оскаржуваної ухвали Верховним Судом України, судами касаційної інстанції у господарських і цивільних спорах сформовано судову практику, відповідно до якої положення законодавства про позовну давність до заявлених вимог про витребування майна в порядку ст.388 ЦК України не застосовуються (постанови Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі №916/2129/15, від 25.01.2017 у справі №916/2131/15, постанова Вищого господарського суду України від 08.11.2016 у справі №916/1624/15).

Також арбітражний керуючий Корольов В.В. 20.02.2017 надав письмові заперечення на апеляційну скаргу ОСОБА_3, в яких зазначає, що відповідно до чинного законодавства та практики судів касаційної інстанції, заява ліквідатора про витребування майна на користь боржника має здійснюватися в межах справи про банкрутство; недійсність угод купівлі-продажу, укладених ліквідатором ФОП ОСОБА_4 Шинкарчуком А.В., вказує на те, що майно вибуло з володіння власника без його волі, відповідно, витребування спірного майна спрямоване на поновлення прав власника - ОСОБА_4; строк позовної давності ліквідатором не пропущено, оскільки право на витребування майна з'явилося в нього лише після визнання відповідного договору купівлі-продажу недійсним, тобто 15.09.2015.

21.02.2017 кредитор, ТОВ "Фінансова компанія "Поліс", надав заперечення на клопотання ОСОБА_5 про застосування позовної давності, в яких, із посиланням на правову позицію Вищого господарського суду України, викладену в постанові від 01.11.2016 у справі №Б-50/112-09, наполягає на тому, що в силу приписів ч.1 ст.261 ЦК України, перебіг трирічного строку позовної давності щодо вимог ліквідатора про витребування майна банкрута розпочався з моменту визнання недійсними правочинів з продажу такого майна.

23.02.2017 арбітражний керуючий Корольов В.В. звернувся з письмовим клопотанням (вх.№2051) про дослідження матеріалів справи, в якому просить зокрема дослідити п.3 договору від 30.07.2011 щодо реалізації квартири АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м. За твердженням арбітражного керуючого, та обставина, що у вказаному пункті договору було визначено стартову (початкову) ціну об'єкту продажу (79900,00 грн.) та суму, запропоновану переможцем аукціону (87890,00 грн.) вказує на те, що умови договору не визначалися самостійно ліквідатором або боржником як власником майна, а були результатом аукціону, що визнаний недійсним ухвалою господарського суду Харківської області від 15.09.2015.

Колегією суддів задоволено вищевказане клопотання арбітражного керуючого та досліджено відповідний пункт договору.

Присутні в судовому засіданні ліквідатор боржника, арбітражний керуючий Корольов В.В., та представник кредитора, ТОВ "Фінансова компанія "Поліс", підтримали викладену ними письмово правову позицію.

Інші учасники процесу, а саме, боржник, кредитори (ПАТ "Укрсоцбанк", ПАТ "ВТБ Банк", ФОП ОСОБА_7, ПП "Сапсан") а також апелянт, ОСОБА_3, повідомлені належним чином про час та місце судових засідань у даній справі, не направили представників для участі у вказаних засіданнях та не повідомили суд про причини їх неявки.

Колегія суддів зазначає, що в ході апеляційного розгляду даної справи Харківським апеляційним господарським судом, у відповідності до ч.3 ст.4-3 ГПК України, було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства - зокрема, було надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожною стороною своїх процесуальних прав, передбачених ст. 22 ГПК України.

Тому, враховуючи вказані обставини, колегія суддів дійшла висновку про закінчення розгляду апеляційної скарги у даному судовому засіданні.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апелянта та заперечень на них, заслухавши представників учасників процесу, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 ГПК України на підставі наявних у справі доказів, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Ухвалою суду від 15.07.2011 прийнято заяву ФОП ОСОБА_4 про визнання його банкрутом до розгляду, порушено провадження у даній справі про банкрутство.

Постановою суду від 20.07.2011 ФОП ОСОБА_4 визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Шинкарчука А.В.

З матеріалів справи вбачається, що за ОСОБА_4 було зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., яка ліквідатором Шинкарчуком А.В. була реалізована на прилюдних торгах 26.07.2011.

30.07.2011, на підставі протоколу проведення прилюдних торгів №5 від 26.07.2011, між ФОП ОСОБА_4 в особі арбітражного керуючого Шинкарчука А.В. та ОСОБА_3, укладено договір купівлі-продажу вищевказаної трикімнатної квартири, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Купровською Я.М. в реєстрі за № 730, (т.4, а.с.177).

Ухвалою суду від 12.12.2013 звільнено Шинкарчука А.В. від виконання обов'язків ліквідатора ФОП ОСОБА_4, ліквідатором ФОП ОСОБА_4 призначено арбітражного керуючого Капустіна В.В.

Ухвалою суду від 29.05.2015 звільнено ліквідатора Капустіна В.В. та призначено іншого ліквідатора - арбітражного керуючого Корольова В.В., якого зобов'язано завершити ліквідаційну процедуру.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 15.09.2015 у даній справі, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 02.12.2015, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 30.07.2011, укладений між ФОП ОСОБА_4 в особі арбітражного керуючого Шинкарчука А.В. та ОСОБА_3

09.08.2016 арбітражний керуючий Корольов В.В. звернувся до господарського суду із заявою (т.9, а.с.31), в якій просив:

- визнати за ОСОБА_4 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м;

- витребувати від ОСОБА_5 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_2) на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м.

Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності (т. 9 а.с. 167-175, т. 10 а.с. 62-68) станом на 15.09.2016, а також станом на 27.10.2016 право власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м. зареєстровано за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу реєстровий № 766 від 05.08.2011, за яким вказана квартира була придбана ОСОБА_5 у ОСОБА_3

Однак вищевказаних заінтересованих осіб - ОСОБА_5 та ОСОБА_3 не було залучено місцевим господарським судом до участі у справі, а лише надіслано вказаним особам копії ухвал від 11.08.2016 про призначення заяви до розгляду на 15.09.2016 та від 15.09.2016 про відкладення її розгляду на 06.10.2016. Як вбачається з протоколу судового засідання 06.10.2016 (т.9, а.с.246), у судовому засіданні (в якому були присутні лише ліквідатор боржника, арбітражний керуючий Корольов В.В. та представник кредитора, ТОВ "Фінансова компанія "Поліс") оголошено перерву до 27.10.2016. У судовому засіданні 27.10.2016, в якому був присутній лише арбітражний керуючий Корольов В.В., оголошено перерву до 10.11.2016 (т.10, а.с.70). При цьому докази повідомлення ОСОБА_5 та ОСОБА_3 про час та місце судових засідань 27.10.2016 та 10.11.2016 (в якому було винесено оскаржувану ухвалу) в матеріалах справи відсутні.

Оскаржуваною ухвалою суду від 10.11.2016 вищевказану заяву арбітражного керуючого Корольова В.В. задоволено в повному обсязі - визнано за боржником у даній справі право власності на спірне майно та витребувано вказане майно у особи, якій станом на момент винесення ухвали належало майно (ОСОБА_5.).

Тобто фактично місцевий господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі та не повідомлені про час та місце судових засідань - тим самим позбавивши їх права на представлення своїх інтересів у суді.

Згідно з правовою позицією Вищого господарського суду України, викладеною, зокрема, у постановах від 02.06.2015 у справі №5023/8677/11, від 03.08.2016 у справі №5023/2877/12, при розгляді заяви про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна банкрута, покупець вказаного майна підлягає залученню до участі у справі, оскільки результати розгляду даної заяви можуть вплинути на права та обов'язки вказаної особи.

Колегія суддів зазначає, що відповідне стосується також і розгляду заяв про витребування майна у покупців за договором, визнаним недійсним, та за подальшими договорами - оскільки задоволення вимог відповідних заяв впливає на їх права і обов'язки.

Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а також якщо справу розглянуто господарським судом за відсутністю будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про місце засідання суду (п.2, 3 ч.3 ст.104 ГПК України).

При цьому сам по собі факт направлення ОСОБА_5 та ОСОБА_3 копій ухвал від 11.08.2016 та від 15.09.2016, на думку колегії суддів, не свідчить про дотримання місцевим господарським судом приписів вищенаведених норм ГПК України, оскільки судом не було прийнято відповідний процесуальний документ щодо залучення вказаних осіб до участі у справі, незважаючи на те, що у заяві від 09.08.2016 арбітражний керуючий Корольов В.В. зазначив ОСОБА_5 та ОСОБА_3 в якості зацікавлених осіб. Також, як було встановлено вище, після оголошення перерви в судових засіданнях на досить тривалий строк (з 06.10.2016 до 27.10.2016 та з 27.10.2016 до 10.11.2016 - тобто в цілому більше, ніж на місяць) судом першої інстанції не було вжито заходів щодо повідомлення ОСОБА_5 та ОСОБА_3 про час та місце відповідних судових засідань.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що допущені місцевим господарським судом порушення процесуального права є безумовною підставою для скасування оскаржуваної ухвали суду від 10.11.2016 в порядку п.2, 3 ч.3 ст.104 ГПК України, оскільки, як уже зазначалося, судом першої інстанції не було залучено до участі у справі осіб, чиїх прав та обов'язків стосуються вимоги заяви арбітражного керуючого від 09.08.2016, та не повідомлено вказаних осіб про час та місце судових засідань 27.10.2016 і 10.11.2016.

Розглядаючи справу по суті у відповідності до вимог ст.101, п.2 ст.103 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з приписами статті 4-1 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

В силу п. 1-1 прикінцевих положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство) в редакції Закону від 22.12.11 №4212-VІ, який набрав чинності 19.01.2013, положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Положення цього Закону, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом. Положення цього Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Таким чином, враховуючи, що провадження у справі порушено 15.07.2011 (тобто до набрання чинності новою редакцією Закону про банкрутство) і що на момент набрання чинності новою редакцією Закону про банкрутство господарським судом було прийнято постанову від 20.07.2011 про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури - колегія суддів зазначає, що застосуванню при розгляді даної справи підлягають норми Закону в редакції, чинній до 19.01.2013, за винятком вищенаведених обмежень, встановлених прикінцевими положеннями даного Закону.

Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідне узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 у справі № 3-1085гс15.

Отже, оскільки заяву про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності було подано до суду першої інстанції ліквідатором Корольовим В.В. 09.08.2016, тобто після набрання чинності новою редакцією Закону про банкрутство, колегія суддів зазначає, що до спірних правовідносин мають бути застосовані положення Закону про банкрутство в редакції, чинній з 19.01.2013.

Відповідно до статті 44 Закону про банкрутство у вказаній редакції спори, які виникають при проведенні та виконанні результатів аукціонів, у тому числі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна, розглядаються в межах провадження у справі про банкрутство.

Згідно зі статтями 12, 16 ЦК України, законодавством допускається спосіб захисту цивільних прав іншим шляхом, встановленим законом, і таким спеціальним законом, яким підлягає застосуванню в даному випадку є норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" про що зазначено у п. 4 Постанови пленуму Вищого господарського суду України №10 від 24.10.2011 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам".

Цим пунктом роз'яснено, що господарський суд вирішує у межах розгляду справи про банкрутство спори, безпосередньо пов'язані із здійсненням провадження в такій справі, в тому числі про: визнання недійсними правочинів, вчинених керуючим санацією (ліквідатором); визнання права власності на майно боржника; оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника.

Системний аналіз положень Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону про банкрутство мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.

Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Відповідне узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі №3-304гс16.

Відповідно до статті 10 Закону про банкрутство суд, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, стягнення заробітної плати, поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

У п. 9 листа Вищого господарського суду України № 01-06/606/2013 від 28.03.2013 роз'яснено, що частина 4 статті 10 Закону відносить до підвідомчості господарських судів справи зі спорів, пов'язаних з майновими вимогами до боржника, до яких, крім названих у зазначеній статті Закону, слід відносити також й інші спори з майновими вимогами до боржника, як-от: спори про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника. Дана норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України (у відповідній редакції Закону) та застосовується незалежно від суб'єктного складу сторін.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що клопотання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про припинення провадження за заявою є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки дана заява підлягає розгляду саме у господарському суді в межах справи про банкрутство ОСОБА_4

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилається на те, що, на його думку, в межах справи про банкрутство мають розглядатися виключно спори з вимогами до боржника (а не з вимогами ліквідатора боржника до третіх осіб, які не є суб'єктами підприємництва). Разом з тим, відповідно до п.9 вищевказаного листа Вищого господарського суду України №01-06/606/2013 від 28.03.2013, на який посилається апелянт, спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, розглядаються господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство незалежно від того, заявлені такі вимоги з підстав невідповідності правочинів спеціальним нормам (стаття 20 Закону) чи загальним, встановленим цивільним законодавством.

Враховуючи, що даний спір про визнання за боржником права власності на нерухоме майно та про витребування вказаного майна є похідним від розглянутого господарським судом в межах даної справи про банкрутство спору про визнання недійсним правочину з відчуження вказаного майна, колегія суддів зазначає, що твердження апелянта про порушення місцевим господарським судом вимог щодо підсудності є безпідставними.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 також зазначає, що, на його думку, спірне майно не підлягало витребуванню у ОСОБА_5 в порядку ст.388 ЦК України, оскільки останній є добросовісним набувачем, окрім того, на думку апелянта, майно вибуло з володіння боржника не поза його волею, оскільки ФОП ОСОБА_4 самостійно звернувся до суду із заявою про порушення щодо себе справи про банкрутство.

Стосовно вказаних тверджень колегія суддів зазначає наступне.

Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

За приписами статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння не з їхньої волі іншим шляхом.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Колегія суддів зазначає, що оскільки первісний договір купівлі-продажу від 30.07.2011, укладений між ліквідатором боржника та гр. ОСОБА_3, за яким спірна квартира вибула з власності боржника, визнано недійсним в судовому порядку, то підстава, на якій придбане спірне майно наступними набувачами у ланцюгу наступних угод, згодом відпала, отже особа, за якою зареєстровано право власності на момент звернення ліквідатора із заявою про повернення спірного майна в порядку ст. 388 ЦК України, зобов'язана повернути майно.

Відповідно, визнання недійсним правочину з відчуження майна (з підстав наявності численних порушень закону при здійсненні процедури продажу) виключає можливість для твердження про наявність волі відчужувача (ФОП ОСОБА_4, від імені якого діяв ліквідатор Шинкарчук А.В.) на вчинення даного правочину. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 14.10.2014 у справі №923/318/13, від 11.06.2014 у справі №6-52цс14, від 02.11.2016 у справі №6-2161цс16, у постанові Вищого господарського суду України від 26.10.2016 у справі № 39/55-09 тощо.

Апелянт посилається також на ч.2 ст.388 ЦК України, відповідно до якої майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Однак, на думку колегії суддів, вказана норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки, як було встановлено вище, ОСОБА_5 придбав спірне майно не в порядку, встановленому для виконання судових рішень, а на підставі цивільно-правової угоди - договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_3 Щодо порядку придбання спірного майна ОСОБА_3, а саме, за договором від 30.07.2011 на підставі протоколу проведення прилюдних торгів №5 від 26.07.2011, то, як вбачається з матеріалів справи, вказані прилюдні торги проводилися в межах визначеної законом процедури банкрутства ФОП ОСОБА_4, а не на виконання будь-якого судового рішення щодо реалізації відповідного майна.

Колегія суддів також зазначає, що реалізація майна здійснювалася в ході процедури банкрутства, здійснення якої врегульовано Законом про банкрутство. Нормами вказаного Закону встановлено, що від імені банкрута діє його ліквідатор (ст.25 Закону у редакції, чинній до 19.01.2013, ст.41 Закону у нині чинній редакції), та не передбачено наявності волевиявлення самого банкрута як необхідної передумови для відчуження його майна з метою задоволення вимог кредиторів.

Стосовно позовної давності, про застосування якої було заявлено в ході розгляду даної справи боржником, апелянтом, а також ОСОБА_5, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст.256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з ч.1 ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Ч. 3 ст.267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Учасники процесу (сторони в даному спорі про витребування майна), якими заявлено про застосування позовної давності, наполягають на тому, що встановлений законом трирічний строк має обчислюватися від дня вибуття спірного майна із володіння ФОП ОСОБА_4, тобто з моменту укладення договору купівлі-продажу від 30.07.2011. За таких обставин, на думку боржника, апелянта та ОСОБА_5, вказаний строк закінчився у 2014 році, тоді як арбітражний керуючий звернувся до суду із заявою про витребування майна 09.08.2016.

Стосовно вказаних аргументів колегія суддів зазначає, що відповідно до ухвали місцевого господарського суду від 15.09.2015, договір купівлі-продажу від 30.07.2011, укладений між ФОП ОСОБА_4 в особі арбітражного керуючого Шинкарчука А.В. та громадянином ОСОБА_3, щодо реалізації трикімнатної квартири АДРЕСА_1, визнано недійсним з підстав наявності порушень, допущених при реалізації майна (не проведення ліквідатором інвентаризації майна банкрута, недотримання вимог Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та Закону про банкрутство тощо).

Разом з тим, незважаючи на те, що дані обставини існували на момент укладення вищевказаного договору, колегія суддів зазначає, що відповідно до презумпції правомірності правочину, закріпленої у ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто до моменту визнання договору від 30.07.2011 недійсним у судовому порядку (а саме, до винесення місцевим господарським судом вищевказаної ухвали від 15.09.2015) правові підстави для витребування на користь боржника майна, відчуженого за договором від 30.07.2011, були відсутні.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що перебіг позовної давності стосовно вимоги арбітражного керуючого про витребування майна розпочався саме з 15.09.2015, отже заяву арбітражного керуючого від 09.08.2016 було подано до господарського суду в межах вказаного трирічного строку.

ОСОБА_5 у поданому до суду апеляційної інстанції клопотанні про застосування позовної давності посилається на постанову Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі №3-200гс16. Проте, як вбачається із зазначеної постанови, Верховним Судом України не висловлено правової позиції із спірного питання, а натомість зазначено про відмову у задоволенні заяви про здійснення касаційного провадження у відповідній справі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 із посиланням на ст.1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952, стверджує про порушення місцевим господарським судом принципу розумності та співмірності у дотриманні балансу між інтересами добросовісного набувача та кредиторів боржника.

Проте, як вбачається зі змісту наведеної апелянтом норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона захищає право фізичних та юридичних осіб на мирне володіння своїм майном.

Отже, враховуючи, що відповідно до ч.1 ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, колегія суддів зазначає, що спірне нерухоме майно не вибувало із власності боржника, ФОП ОСОБА_4 Відтак право даної особи на витребування вказаного майна в порядку ст.388 ЦК України підлягає захисту у відповідності до вищевказаних положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням правового статусу ФОП ОСОБА_4 як боржника в даній справі про банкрутство, від імені якого діє ліквідатор, арбітражний керуючий Корольов В.В., що відповідно до вимог закону зобов'язаний забезпечувати дотримання прав не лише боржника, ФОП ОСОБА_4, а і кредиторів у даній справі про банкрутство, які заінтересовані у поверненні боржникові неправомірно відчуженого майна.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що ліквідатор, арбітражний керуючий Корольов В.В. на виконання покладених на нього обов'язків та в межах наданих повноважень, правомірно звернувся до господарського суду із заявою в порядку статті 388 ЦК України про витребування майна, тому відповідні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Натомість аргументи апелянта щодо відсутності підстав для такого витребування не знайшли підтвердження в ході апеляційного провадження.

З огляду на викладене, керуючись ст. 33, 43, ст. 99, 101, п. 2 ст.103, п.2, 3 ч.3 ст.104, ст. 105, 106 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу господарського суду Харківської області від 10.11.2016 у справі №5023/5847/11 скасувати та прийняти нове рішення, яким заяву ліквідатора ФОП ОСОБА_4 арбітражного керуючого Корольова В.В. задовольнити.

Визнати за ОСОБА_4 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м.

Витребувати від ОСОБА_5 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_2) на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,3 кв.м., житловою площею 39,6 кв.м.

Повний текст постанови складено 28.02.17

Головуючий суддя Шевель О. В.

Суддя Здоровко Л.М.

Суддя Лакіза В.В.