Ухвала суду № 33732083, 10.09.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"10" вересня 2013 р. м. Київ К-36276/10

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Рибченка А.О.

суддів: Блажівської Н.Є.

Бухтіярової І.О.

за участю секретаря судового засідання: Лисенко Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2010 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2010 року

у справі № 2а-6349/10/2670

за позовом Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк»

до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

про визнання неправомірними податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2010 року, позов Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (позивач) до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків (відповідач) задоволено повністю. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення № 0000884310/0 від 24 вересня 2009 року, № 0001214310/0 від 18 грудня 2009 року, № 0000264310/2 від 19 лютого 2010 року, № 0000264310/3 від 26 квітня 2010 року. Судові витрати в розмірі 3,40 грн. присуджено ПАТ «ОТП Банк» за рахунок Державного бюджету України.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями у справі, відповідач оскаржив їх в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.

В поданій касаційній скарзі, СДПІ у м. Києві по роботі з великими платниками податків, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2010 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2010 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

В запереченні на касаційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а постановлені у справі судові рішення - без змін.

Крім того, СДПІ у м. Києві по роботі з великими платниками податків заявлено клопотання про заміну відповідача у справі - СДПІ у м. Києві по роботі з великими платниками податків на Міжрегіональне головне управління Міндоходів - Центральний офіс з обслуговування великих платників у зв'язку з реорганізацією.

Відповідно до статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України зазначене клопотання підлягає задоволенню.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем проведено виїзну планову документальну перевірку ПАТ «ОТП Банк» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 жовтня 2006 року по 31 березня 2009 року, за результатами якої складено акт № 392/43-10/21685166 від 11 вересня 2009 року.

На підставі зазначеного акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000884310/0 від 24 вересня 2009 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 7 548 867,72 грн. (2 366 427,62 грн. - основний платіж, 5 182 440,10 грн. - штрафні (фінансові) санкції).

За результатами адміністративного оскарження, остаточно прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000264310/3 від 26 квітня 2010 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 7 515 625,04 грн. (2 348 392,98 грн. - основний платіж, 5 167 232,06 грн. - штрафні (фінансові) санкції).

Перевіркою встановлено порушення позивачем пункту 1.32 статті 1, підпунктів 4.1.2, 4.1.6 пункту 4.1 статті 4, пункту 5.1, підпунктів 5.2.1, 5.2.4 пункту 5.2, підпунктів 5.3.2, 5.3.9 пункту 5.3, підпунктів 5.4.2, 5.4.4 пункту 5.4 статті 5, підпунктів 7.6.2, 7.6.3, 7.6.4 пункту 7.6, пункту 7.9 статті 7, підпунктів 8.1.1, 8.1.2 пункту 8.1, підпункту 8.2.2 пункту 8.2, підпунктів 8.3.1, 8.3.2 пункту 8.3, підпунктів 8.4.1, 8.4.4 пункту 8.4, підпункту 8.6.1 пункту 8.6 статті 8, пункту 11.1 статті 11, підпунктів 12.2.1, 12.2.2, 12.2.3 пункту 12.2 статті 12, пункту 16.4 статті 16 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 334/94-ВР) у зв'язку з неправомірним включенням до складу валових витрат суми страхового резерву, сформованого на можливе відшкодування витрат за договорами гарантії, наданими банком за своїх контрагентів; протиправним віднесенням до складу валових витрат в окремому обліку сум, сплачених при купівлі-продажу цінних паперів; незаконним віднесенням до другої групи основних фондів вартості системи охоронно-пожежної сигналізації та до четвертої групи основних фондів вартості комутаторів, маршрутизаторів, джерел безперебійного живлення та цифрових телефонів, замість першої групи; протиправним включенням до складу валових витрат вартості юридичних послуг з підстав їх непов'язаності з господарською діяльністю банку; неправомірним віднесенням сум податку на додану вартість, фактично сплачених при придбанні легкових автомобілів, які відносяться до основних фондів та підлягають амортизації, на збільшення балансової вартості другої групи основних фондів.

Задовольняючи позов повністю, суди попередніх інстанцій виходили з наступних мотивів, з якими погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно з підпунктом 12.2.1 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР будь-який банк, а також будь-яка небанківська фінансова установа, створена згідно з нормами відповідних законів, крім страхових компаній та недержавних пенсійних фондів, зобов'язані створювати страховий резерв для відшкодування можливих втрат по основному боргу (без процентів та комісій) за всіма видами кредитів (у тому числі консолідованим іпотечним боргом), а також гарантій, порук, придбаних цінних паперів (у тому числі іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю), інших активних банківських операцій, які відносяться до їх господарської діяльності згідно із законодавством.

Відповідно до підпункту 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР з урахуванням положень підпункту 12.2.3 цієї статті створення страхового резерву здійснюється фінансовою установою самостійно у розмірі, достатньому для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними нестандартними за методикою, яка встановлюється для банків Національним банком України, а для небанківських фінансових установ - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг, а також за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними безнадійними згідно з нормами цього Закону.

Частиною 1 статті 59 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон № 679-XIV) передбачено, що Національний банк України визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валютних, відсоткових та інших ризиків банків.

Відповідно до пункту 1.9 Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 06 липня 2000 року № 279 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), банки зобов'язані здійснювати розрахунок резервів під стандартну та нестандартну заборгованість (з урахуванням строків погашення боргу за кредитними операціями) протягом місяця, у якому здійснено кредитну операцію (або укладено угоду на її здійснення). Формування резервів банки зобов'язані здійснювати щомісяця в повному обсязі незалежно від розміру їх доходів за групами ризику відповідно до сум заборгованості за кредитними операціями (у тому числі наданих зобов'язань з кредитування) за станом на перше число місяця, наступного за звітним, до встановленого строку для подання оборотно-сальдового балансу (щомісяця). При цьому приміткою до пункту 1.9 передбачено, що такою угодою розуміється угода про надання гарантії тощо.

Згідно із статтею 61 Закону № 679-XIV Національний банк України здійснює державне регулювання діяльності банків у формах, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність», як безпосередньо, так і через створений ним орган банківського нагляду.

А відтак, у розглядуваній ситуації відповідач не наділений повноваженнями визначати правомірність формування позивачем страхового резерву, що унеможливлює визнання обґрунтованими доводів податкового органу про незаконність віднесення позивачем коштів до складу валових витрат за вказаним епізодом.

Підпунктом 7.6.1 пункту 7.6 статті 7 Закону № 334/94-ВР передбачено, що платник податку веде окремий податковий облік фінансових результатів операцій з цінними паперами (у тому числі іпотечними сертифікатами участі, іпотечними сертифікатами з фіксованою дохідністю та сертифікатами фондів операцій з нерухомістю) і деривативами у розрізі окремих видів цінних паперів, а також фондових та товарних деривативів. При цьому облік операцій з акціями ведеться разом з іншими, ніж цінні папери, корпоративними правами.

Норми цього пункту не поширюються на операції з емісії корпоративних прав або інших цінних паперів, що здійснюються платником податку, а також з їх зворотного викупу або погашення таким платником податку.

Відповідно до підпункту 7.6.2 пункту 7.6 статті 7 Закону № 334/94-ВР норми цього пункту поширюються на платників податку - торгівців цінними паперами та деривативами, а також на будь-яких інших платників податку, які здійснюють операції з торгівлі цінними паперами чи деривативами.

Те саме стосується обліку операцій таких платників податку з придбання або продажу корпоративних прав, відмінних від акцій.

Згідно з підпунктом 7.6.3 пункту 7.6 статті 7 Закону № 334/94-ВР під терміном «витрати» слід розуміти суму коштів або вартість майна, сплачену (нараховану) платником податку продавцю цінних паперів та деривативів як компенсація їх вартості.

До складу витрат включається також сума будь-якої заборгованості покупця, яка виникає у зв'язку з таким придбанням.

Відповідно до підпункту 7.6.5 пункту 7.6 статті 7 Закону № 334/94-ВР норми цього пункту поширюються також на визначення балансових збитків або прибутків, отриманих платником податку від операцій з корпоративними правами, що виражені в інших, ніж цінні папери, формах.

За приписами пункту 1.8 статті 1 Закону № 334/94-ВР корпоративними правами є право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Інвестицією, відповідно до пункту 1.28 статті 1 Закону № 334/94-ВР, є господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно.

Отже, інвестицією є внесення коштів до статутного фонду, тобто перерахування коштів з певним призначенням платежу, та отримання корпоративних прав саме на таких підставах. В свою чергу, придбання цінних паперів у їх емітента, у разі збігу емітента та власника в одній особі, для особи, яка придбаває такі цінні папери, не є прямою інвестицією.

Відтак, враховуючи те, що умовами укладених позивачем договорів передбачено саме купівлю-продаж цінних паперів, а не надання коштів на поворотній основі, слід погодитись з правовою позицією судів попередніх інстанцій, відповідно до якої спірні операції необхідно кваліфікувати саме як операції з цінними паперами, а не як операції з борговими зобов'язаннями.

Підпунктом 8.2.2 пункту 8.2 статті 8 Закону № 334/94-ВР передбачено, що основні фонди підлягають розподілу за групами. При цьому до першої групи належать будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі; до другої групи - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них; до третьої - будь-які інші основні фонди, не включені до першої, другої та четвертої груп; до четвертої - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, комп'ютерні програми, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Так, обґрунтовуючи свою правову позицію щодо необхідності віднесення до першої групи основних фондів вартості системи охоронно-пожежної сигналізації, комутаторів, маршрутизаторів, джерел безперебійного живлення та цифрових телефонів, контролюючий орган вказував на те, що вказана техніка є передавальними пристроями.

Разом з тим, за приписами статті 2 Національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року № 1442, передавальними пристроями є земельні поліпшення, створені для виконання спеціальних функцій з передачі енергії, речовини, сигналу, інформації тощо будь-якого походження та виду на відстань (лінії електропередачі, трубопроводи, водопроводи, теплові та газові мережі, лінії зв'язку тощо).

Таким чином, суди обґрунтовано відхилили доводи податкового органу про необхідність віднесення системи охоронно-пожежної сигналізації, комутаторів, систем маршрутизаторів, джерел безперебійного живлення та цифрових телефонів до першої групи основних фондів.

Що стосується висновку відповідача про неправомірне віднесення банком до складу валових витрат вартості юридичних послуг, отриманих на підставі договорів, укладених філією ПАТ «ОТП Банк» в м. Запоріжжі з Приватним підприємством «Юридичне агентство «Безпека та право», Товариством з обмеженою відповідальністю «Агенція з повернення боргів в Україні» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Оптіма-ФКФ», з підстав непов'язаності отриманих послуг з господарською діяльністю банку, то колегія суддів вважає, що судові інстанції обґрунтовано з ним не погодились.

Адже, відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону № 334/94-ВР валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 334/94-ВР до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Пунктом 1.32 статті 1 Закону № 334/94-ВР визначено, що господарською діяльністю є будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Таким чином, визначальним для висновку про пов'язаність здійсненої операції з господарською діяльністю платника є саме наявність мети на отримання прибутку та здійснення ним діяльності у відповідності з визначеними цілями.

В свою чергу, досліджені судами акти прийняття-здачі виконаних робіт безпосередньо свідчать про зв'язок юридичних послуг, отриманих на підставі спірних договорів, з господарською діяльністю банку, зокрема, з поверненням кредитної заборгованості.

При цьому реальність здійснення відповідних господарських операцій контролюючим органом під сумнів не поставлено та жодних доводів щодо нікчемності укладених філією ПАТ «ОТП Банк» в м. Запоріжжі з ПП «Юридичне агентство «Безпека та право», ТОВ «Агенція з повернення боргів в Україні» та ТОВ «Оптіма-ФКФ» договорів не наведено.

Не можна визнати обґрунтованим і висновок відповідача, викладений в акті перевірки, про завищення платником амортизаційних відрахувань у зв'язку з неправомірним збільшенням балансової вартості основних засобів другої групи на суму сплаченого в ціні придбаних легкових автомобілів податку на додану вартість.

Так, відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 03 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 168/97-ВР) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з підпунктом 8.2.1 пункту 8.2 статті 8 Закону № 334/94-ВР під терміном «основні фонди» слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1000 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Крім того, відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 7 «Основні засоби», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27 квітня 2000 року № 92, основними засобами є матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

Отже, з урахуванням приписів підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР платник податку на додану вартість має право на включення до складу податкового кредиту звітного періоду сум податку на додану вартість, нарахованих (сплачених) у цьому звітному періоді при придбанні легкового автомобіля, який є основним фондом, підлягає амортизації та який заплановано використовувати для оподатковуваних операцій в межах господарської діяльності.

Поряд з цим абзацом 2 підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР передбачено, що не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з доводами судів попередніх інстанцій про те, що нормами Закону № 168/97-ВР створено неоднозначну можливість трактування порядку формування податкового кредиту платником податку на додану вартість при придбанні легкового автомобіля.

Крім того, Законом № 168/97-ВР створено також і неоднозначну можливість трактування порядку відображення в податковому обліку сум податку на додану вартість, нарахованих (сплачених) при придбанні легкового автомобіля, якщо платником не буде сформовано податковий кредит при здійсненні даної операції.

Так, пунктом 1.17 статті 1 Закону № 168/97-ВР визначено, що ряд термінів, у тому числі і термін «валові витрати виробництва (обігу)», розуміються у значенні, визначеному Законом № 334/94-ВР.

Підпунктом 5.3.3 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР передбачено, що не включаються до складу валових витрат витрати на сплату податку на прибуток підприємств, податку на нерухомість, а також податків, встановлених пунктами 7.8, 10.2 і статтею 13 цього Закону; сплату податку на додану вартість, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання, сплату податків на доходи фізичних осіб, які відраховуються за рахунок сум виплат таких доходів згідно із законом України про оподаткування доходів фізичних осіб.

При цьому податок на додану вартість, сплачений у складі витрат на придбання товарів (робіт, послуг), які відносяться до складу валових витрат, та основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації, включається відповідно до валових витрат, або балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму, що не включена до складу податкового кредиту такого платника податку згідно із Законом № 168/97-ВР, у разі якщо платник податку на прибуток, зареєстрований як платник податку на додану вартість, одночасно здійснює операції з продажу товарів (робіт, послуг), що оподатковуються податком на додану вартість та звільнені від оподаткування або не є об'єктом оподаткування таким податком.

Тобто відповідно до абзацу 2 підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР, суми податку на додану вартість, нараховані (сплачені) при придбанні легкового автомобіля, повинні бути віднесені до складу валових витрат згідно із Законом № 168/97-ВР, проте це заборонено згідно з вимогами підпункту 5.3.3 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР, оскільки придбаний легковий автомобіль використовується в оподатковуваних операціях, а не таких, що звільнені від оподаткування або не є об'єктом оподаткування.

Відтак, враховуючи те, що на час виникнення спірних правовідносин Закон № 168/97-ВР та Закон № 334/94-ВР допускали неоднозначне трактування прав та обов'язків платника податку щодо реалізації права компенсувати витрати, понесені у зв'язку із сплатою податку на додану вартість при придбанні легкового автомобіля, то судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано застосовано в даному випадку положення підпункту 4.4.1 пункту 4.1 статті 4 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щодо врегулювання конфлікту інтересів.

За наведених обставин, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2010 року такими, що прийняті з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а тому суд касаційної інстанції не знаходить підстав, які могли б призвести до їх зміни чи скасування.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Допустити заміну по даній справі відповідача - Спеціалізовану державну податкову інспекцію у м. Києві по роботі з великими платниками податків її правонаступником - Міжрегіональним головним управлінням Міндоходів - Центральним офісом з обслуговування великих платників.

Касаційну скаргу Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2010 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, встановленими главою 3 розділу IV Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Рибченко А.О.

Судді Блажівська Н.Є.

Бухтіярова І.О.