Ухвала суду № 3221904, 18.02.2009, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

                                                                                                                                                                                К/С  № К-34128/06

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ  

                                                        УХВАЛА

                                               ІМЕНЕМ УКРАЇНИ            

18.02.2009 р.                                                                                                                        м. Київ

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого судді  Пилипчук Н.Г.

суддів                        Ланченко Л.В.

  Маринчак Н.Є.

  Рибченка А.О.

                                     Степашка О.І.

при секретарі          Остапенку Д.О.

за участю представників

позивача: Сліпка О.В., Ілечко Т.В.

відповідача: Шаліної С.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

на постанову Господарського суду м. Києва від 06.06.2006 р.

та ухвалуКиївського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 р.

у справі № 29/317

за позовом  Відкритого акціонерного товариства «Банк «Український капітал»

до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, -

                                                        ВСТАНОВИВ:

Постановою Господарського суду міста Києва від 06.06.2006 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 р.,  позов задоволено повністю. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення СДПІ у м.Києві по роботі з великими платниками податків від 21.06.2005 р. № 0000612301/1 в частині донарахування податку на прибуток у розмірі 15057,69 грн. основного платежу та 7528,85 грн. штрафних санкцій. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення СДПІ у м. Києві по роботі з великими платниками податків від 21.06.2005 р. № 0000622301/0.

СДПІ у м. Києві по роботі з великими платниками податків подала касаційну скаргу, якою просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог. Посилається на порушення судами норм матеріального права, а саме: п.п. 4.1.3 п. 4.1, п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР та п.п. «є» п.п. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 р. № 889-ІV.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення судів попередніх інстанцій, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.  

Судами попередніх інстанцій встановлені такі обставини.

Актом перевірки від 16.06.2005 р. № 316/23-1/22868414 зафіксовано порушення позивачем вимог п.п. 4.1.3 п. 4.1 ст. 4, п.п. 5.5.1 п. 5.5. ст. 5, п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», яке полягало у заниженні валового доходу від продажу послуг пов’язаним особам, а саме послуг з кредитування за відсотковою ставкою, що нижча за звичайну, яка діяла на дату такого продажу, на загальну суму 58231,24 грн., зокрема протягом ІVкварталу 2002 року, І кварталу 2003 року, ІІІ кварталу 2003 року, ІVкварталу 2003 року, І кварталу 2004 року, ІІ кварталу 2004 року, ІІІ кварталу 2004 року та  ІVкварталу 2004 року.

Вказані порушення вимог законодавства пов’язані з такими обставинами. 

Між позивачем та Гаврилюком В.Ю. – головою правління банку укладено кредитний договір № 65п-02 від 17.12.2002 р. на суму 50000 грн., з оплатою за користування 12 % річних, терміном до 16.12.2003 р.

Між позивачем та Гончаренком І.В. – заступником голови правління банку укладені кредитні договори № 47п-03 від 23.09.2003 р. на суму 280000 грн., з оплатою за користування 12 % річних, терміном до 23.03.2004 р. та № 27с-04 від 19.05.2004 р. на суму 480000 грн., з оплатою за користування 12 % річних, терміном до 18.11.2004р.

Податковий орган виходив з того, що звичайною ціною послуг за кредитними угодами є процентні ставки інших кредитних угод фізичних осіб, які не є пов’язаними особами банку та які діяли у відповідному періоді, протягом якого пов’язані особи користувалися кредитними ресурсами. У розрахунках відсотків по вказаних договорах податковою інспекцією прийнята «середньозважена» відсоткова ставка 24%.

Також податковим органом встановлено порушення позивачем вимог п.п.4.2.9 п.4.2 ст. 4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», яке полягало у тому, що позивач не включив до складу загального місячного оподатковуваного доходу штатних працівників суми знижки з ціни (вартості) послуг, що перевищує звичайну.  

Вказане порушення вимог законодавства пов’язане з такими обставинами.

Протягом періоду з 16.01.2004 р. по 15.11.2004 р. штатним працівникам надано 28 кредитів з процентною ставкою 12 відсотків річних, яка є нижчою від встановленої банком звичайної процентної ставки в залежності від періоду.

На підставі акту перевірки прийняті податкові повідомлення-рішення від 21.06.2005 р. № 0000612301/0 про визначення позивачеві податкового зобов’язання з податку на прибуток у сумі 26285,4 грн., в тому числі 17523,6грн. основного платежу та 8761,8 грн. штрафних (фінансових) санкцій, №0000622301/0 про визначення позивачеві податкового зобов’язання з податку з доходів найманих працівників у розмірі 1255,44 грн., в тому числі 418,48 грн. основного платежу та 836,96 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

         Суд касаційної інстанції не вбачає порушень судами попередніх інстанцій  інстанції норм матеріального права, на які посилається податкова інспекція у касаційній скарзі, та вважає, що суди повно встановили обставини у справі та надали їм правильну правову оцінку.

          Як було правильно зазначено судами попередніх інстанцій, Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 р. №334/94-ВР визначалося поняття «звичайна процентна ставка за кредит», проте, на час укладання позивачем з пов’язаними особами кредитних договорів у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» таке поняття було вилучено.

          На час укладання договорів кредитування із пов’язаними особами банк керувався Положенням Національного банку України про кредитування, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28.09.1995 р. № 246.

            Відповідно до пункту 16 Положення Національного банку України про кредитування, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28.09.1995 р. № 246, яке діяло до набрання чинності Цивільним кодексом України – до 01.01.2004 р., розмір відсоткових ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі в залежності від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

         Статтями 1048 та 1054 Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01.01.2004 р., передбачено, що розмір і порядок одержання процентів за кредитним договором встановлюються договором.

        Стаття 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-III, якою регламентовані правила та обмеження здійснення кредитних операцій, забороняє банкам надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.

Згідно зі статтею 52 цього ж Закону угоди, що здійснюються з пов’язаними з банком особами, не можуть передбачати більш сприятливі умови, ніж угоди, укладені з іншими особами.

Дана норма Закону визначає перелік сприятливих умов, які заборонені при укладенні угод з пов’язаними з банком особами, і серед яких відсутня умова щодо розміру процентної ставки за кредитами.

Зі місту наведених норм законодавства випливає, що банк при укладенні кредитних договорів з фізичними особами, які не є пов’язаними, при визначенні розміру процентних ставок та порядку їх сплати зобов’язаний був враховувати законодавчі приписи щодо заборони надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах, а при укладенні кредитних договорів з пов’язаними особами міг встановлювати процентну ставку меншу, ніж для непов’язаних осіб.

 Тобто, при укладенні кредитних договорів з пов’язаними особами та кредитних договорів з фізичними особами, які не є пов’язаними особами, банк не застосовував однакові умови платежів із процентних ставок в силу вимог законодавства, у зв’язку з чим використання податковим органом з метою визначення звичайної ціни послуг інформації про укладені на момент надання кредитних послуг кредитні договори із фізичними, не пов’язаними з банком особами, є таким, що не узгоджується з вимогами п.п. 1.20.2 п. 1.20 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР, зокрема щодо використання інформації про укладені на момент продажу такого товару (робіт, послуг) договорів у співставних умовах, із врахуванням умов платежів, звичайних для такої операції, а також інших об’єктивних умов, що могли вплинути на ціну.

За таких обставин, не може вважатися доведеним податковим органом той факт, що ціна договору, визначена у кредитних договорах банку з пов’язаними особами, не відповідає рівню звичайної ціни. А тому, виходячи із положень п.1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», необхідно вважати, що визначена сторонами договору звичайна ціна послуг відповідає рівню справедливих ринкових цін. 

Позиція судів попередніх інстанцій щодо відсутності з боку позивача порушень вимог п.п. «е» п.п. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 р. № 889-ІVє правильною з огляду на те, що судами попередніх інстанцій не встановлено факту надання штатним працівникам банку кредитів за процентними ставками (цінами), що нижчі від  звичайних.

Так, суди достовірно встановили, що облікова ставка Національного банку України у спірний період коливалась від 7 до 9 відсотків річних, отже, самостійне визначення банком розміру процентної ставки за користування кредитом співробітниками банку не менше ніж облікова ставка Національного банку України та з урахуванням певних факторів не може вважатися ціною меншою ніж звичайна.

Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції вважає за правильне касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення – без змін.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -

                                                                 УХВАЛИВ :

            Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м.Києві по роботі з великими платниками податків залишити без задоволення, а постанову Господарського суду м. Києва від 06.06.2006 р. та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 р. – без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття обставин, які можуть бути підставою для провадження за винятковими обставинами.

Головуючий суддя                                        Н.Г. Пилипчук

        Судді                                                                Л.В. Ланченко

                                                                       Н.Є. Маринчак

                                                                       А.О. Рибченко

                                                                       О.І.  Степашко