Постанова № 10566850, 16.07.2010, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

16 липня 2010 року <Час проголошення >№ 2а-6349/10/2670

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі судді Каракашьяна С.К. при секретарі Попові В.С. за участю представників сторін:

від позивача: Лиштви Ю.В., Іллінської А.Л., представників,

від відповідача: Бондаренко Ю.В., Міщенка Я.П., Мужаровської Н.С.,представників.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом приватного акціонерного товариства «ОТП Банк»

до Спеціалізованої державної податкової інспекції у місті Києві по роботі з великими платниками податків

про визнання неправомірними дій

На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України в судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство «ОТП Банк»звернулось з позовом (з урахуванням уточнень позовних вимог), в якому просить визнати протиправними та скасувати рішення Спеціалізовної державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у місті Києві №0000884310/0 від 24.09.2009р., №0001214310/0 від 18.12.2009р., №0000264310/2 від 19.02.10р., № 0000264310/3 від 26.04.10р.

Позовні вимоги ґрунтуються на тому, що висновки акту перевірки про порушення, вчинені позивачем, є помилковими та ґрунтуються на невірному тлумаченні норм чинного законодавства, зокрема на тому, що :

-позивачем правомірно було віднесено до валових витрат суми страхового резерву, сформованого на можливе відшкодування витрат за договорами гарантії, наданими позивачем за своїх контрагентів;

-позивачем правомірно було віднесено до складу валових витрат в окремому обліку суми, сплачені при купівлі продажу цінних паперів, оскільки цінні папери придбавалися позивачем вже в ході їх обігу на ринку цінних паперів;

-позивачем правомірно було віднесено до групи 2 основних фондів вартість систем охоронно пожежної сигналізації, оскільки дане обладнання не є поліпшенням приміщення, може бути демонтовано та використано в іншому приміщенні;

-позивачем правомірно було віднесено до групи 4 основних фондів вартість комутаторів, джерел безперебійного живлення, цифрових телефонних систем та маршрутизаторів, оскільки дане обладнання є частиною компютерних систем та телефонів;

-позивачем правомірно було віднесено до складу валових витрати на юридичні послуги, які надавалися банку його контрагентами, оскільки такі послуги прямо повязані з господарською діяльністю позивача;

-позивачем правомірно було віднесено до вартості автомобілів, що амортизувалася, суму податку на додану вартість, сплачену у вартості таких автомобілів. При цьому, позивач посилається на наявність прямо протилежних вказівок, та відповідно, конфлікту інтересів, між Законом України «Про податок на додану вартість»та Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Відповідачем позовні вимоги заперечуються повністю з наступних підстав:

-позивачем протиправно було віднесено до валових витрат суми страхового резерву, сформованого на можливе відшкодування витрат за договорами гарантії, наданими позивачем за своїх контрагентів, оскільки підпункт 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»передбачає можливість віднесення до складу валових витрат тільки суми фактично понесених витрат, тобто сум виплачених за гарантійними зобовязаннями, а не виставлених гарантій. Відповідач вважає, що віднесення до складу валових витрат сум страхового резерву щодо гарантій може бути здійснено тільки після сплати суми наданої гарантії за контрагента та повинно забезпечувати ризик можливого неповернення коштів таким контрагентом. Відповідач стверджує, що, оскільки ризик неповернення несплачених коштів відсутній, то віднесення сум до валових витрат є неправомірним;

-позивачем неправомірно було віднесено до складу валових витрат в окремому обліку суми, сплачені при купівлі продажу цінних паперів, оскільки цінні папери придбавалися безпосередньо у емітента, що, на думку відповідача, є прямою інвестицією, в розумінні Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», тому позивач безпідставно включав до окремого обліку результатів операцій з цінними паперами. При цьому, відповідач посилається на те, що кошти, сплачені позивачем в якості вартості цінних паперів, є фактичним поверненням коштів з довірчого управління;

-позивачем неправомірно було віднесено до групи 2 основних фондів вартість систем охоронно пожежної сигналізації, оскільки за Державним класифікатором основних фондів, затвердженим наказом Державного комітету України зі стандартизації, метрології та сертифікації України №507 від 19.08.1997р. пожежно охоронна сигналізація віднесена до передавальних пристроїв, тобто має відноситися до групи 1. Також позивач посилається на те, що встановлені позивачем системи сигналізації є невідємною частиною банківського приміщення згідно з нормативами Національного Банку України;

-позивачем неправомірно було віднесено до групи 4 основних фондів вартість комутаторів, джерел безперебійного живлення, цифрових телефонних систем та маршрутизаторів, оскільки дане обладнання є частиною компютерних систем та телефонів, оскільки становлять телекомунікаційну мережу та мають відноситися до засобів звязку. При цьому, відповідач посилається на норми Закону України «Про телекомунікації»;

-позивачем неправомірно було віднесено до складу валових витрати на юридичні послуги, які надавалися банку його контрагентами, оскільки перевіркою не встановлено послуг, які надавалися на підставі укладених договорів, а вся претензійно позовна робота велась працівниками банку. Крім того, відповідач посилається на те, що за договорами кредиту, щодо яких надавалися юридичні послуги, банком сформовано страховий резерв в повному обсязі, а банком не доведено необхідності залучення контрагентів для здійснення заходів стягнення заборгованості та не зазначено, які саме заходи для стягнення заборгованості здійснювалися контрагентами;

- позивачем неправомірно було віднесено до вартості автомобілів, що амортизувалася, суму податку на додану вартість, сплачену у вартості таких автомобілів, оскільки можливість такого віднесення не передбачено Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», в свою чергу даним Законом не передбачено можливості встановлення правил оподаткування податком на прибуток іншими Законами.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Спеціалізованою державною податковою інспекцією в м. Києві по роботі з великими платниками податків було проведено виїзну планову перевірку Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк»з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2006 року по 31.03.2009 року, за результатами якої складено акт перевірки № 392/43-10/21685166 від 11.09.2009 р. (далі - акт перевірки).

На підставі зазначеного акту перевірки 24.09.2009 року винесено податкове повідомлення-рішення № 0000884310/0, яким, на підставі підпункту «б»підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 та підпунктів 17.1.3 та 17.1.6 пункту 17. 1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»позивачу було визначено податкове зобовязання зі сплати податку на прибуток в сумі 7548867,72грн., з яких 2366427,62грн. основного платежу та 5182440,10грн. штрафних (фінансових) санкцій.

На підставі рішень, прийнятих в процесі адміністративного оскарження вищезазначеного податкового повідомлення рішення, відповідачем прийнято податкові повідомлення рішення:

від 18.12.09р. №0001214310/1, яким визначено позивачу податкове зобовязання зі сплати 7516541,25грн. податку на прибуток, з яких 2349045,96грн. основного платежу та 5167495,29грн. штрафних (фінансових) санкцій;

від 19 лютого 2010 року № 0000264310/2, та від 26.04.2010р. № 0000264310/3, якими визначено позивачу зобовязання зі сплати 7515625,04грн. податку на прибуток, з яких 2348392,98грн. основного платежу та 5167232,06грн. штрафних (фінансових) санкцій.

Прийняття зазначених рішень мотивовано висновками акту перевірки про порушення позивачем п.1.32, ст.1, пп. 4.1.2, пп.4.1.6, п.4.1, ст.4, п.5.1, пп.5.2.1, пп.5.2.4, п.5.2, пп.5.3.2, пп.5.3.9 п.5.3, пп.5.4.2, пп.5.4.4, п.5.4 ст.5, пп.8.1.1, пп.8.1.2, п.8.1, пп.8.2.1, пп.8.2.2, п.8.2, п.п.8.3.1, пп.8.3.2, пп.8.4.1, пп.8.4.4, п.8.4, пп.8.6.1, п.8.6, ст.8, пп.7.6.3, пп.7.6.4, п.7.6, ст.7 з урахуванням пп.7.6.2, п.7.6 та п.7.9, ст.7, п.11.1, ст.11, п.16.4, ст.16, пп.12.2.1, пп 12.2.2, пп 12.2.3, п. 12.2 ст.12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»(далі Закон №334).

Зазначений висновок встановлений позивачем за наступних обставин.

1. Перевіркою правильності відображення в Декларації доходів у вигляді надлишкової суми страхового резерву Банку встановлено порушення пп. 4.1.6 п.4.1 ст.4, пп. 12.2.1, 12.2.2, 12.2.3 п. 12.2 ст. 12 Закону №334. Як вбачається з акту перевірки, порушення, встановлене відповідачем, полягало в тому, що позивачем укладались договори про надання гарантій та здійснювалось формування та розформування страхового резерву за зазначеними договорами, проте, філіями фактично виплати за гарантіями по Договорах про надання банківських гарантій за рахунок власних коштів не здійснювались, проте проводилось розформування страхового резерву по позабалансовим зобов'язанням та наступне формування. Відповідач дійшов висновків, що фактично банком перерахування коштів не здійснювались, борг відсутній, тому і підстав для формування (розформування) страхового резерву не було.

Обставини укладення та виконання договорів та правильного відображення всіх обставин бухгалтерського обліку позивача в акті перевірки, всі інші обставини за даним епізодом сторонами не спростовуються, до матеріалів справи залучено копії договорів, досліджених в процесі проведення перевірки.

З позицією відповідача, викладеною в акті перевірки, суд не погоджується виходячи з нижченаведеного.

Підпунктом 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»в редакції, яка діяла до внесення змін відповідно до Закону України від 23.06.2009 р. N 1533-VI, тобто на момент формування позивачем страхового резерву, було встановлено, що, з урахуванням положень підпункту 12.2.3 цієї статті, створення страхового резерву здійснюється фінансовою установою самостійно у розмірі, достатньому для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними нестандартними за методикою, яка встановлюється для банків Національним банком України, а для небанківських фінансових установ - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг, а також за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними безнадійними згідно з нормами цього Закону.

Суд доходить висновків, що даною правовою нормою було передбачено створення страхового резерву для відшкодування ризику неповернення заборгованості, при цьому, затвердження методики та критеріїв віднесення заборгованості було делеговано Національному банку України. Таким чином, нормою Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»було прямо передбачено застосування нормативів Національного банку України для цілей оподаткування.

Відповідно до пункту 1.9 Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 6 липня 2000 року № 279 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 3 серпня 2000 р. за № 474/46951.9., банки зобов'язані здійснювати розрахунок резервів під стандартну та нестандартну заборгованість (з урахуванням строків погашення боргу за кредитними операціями) протягом місяця, у якому здійснено кредитну операцію (або укладено угоду на її здійснення). Виноскою до пункту 1.9 передбачено, що такою угодою розуміється угода про надання гарантії тощо.

Отже, для визначення моменту віднесення сум до страхового резерву, Національним банком України прямо передбачено місячний термін з дня укладення угоди про надання гарантій, та не зазначено про сплату коштів на виконання угоди.

Крім того, суд відзначає наступні обставини.

Згідно з підпунктом 12.2.3 пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції Закону України від 25.03.2005 р. N 2505-IV, розмір страхового резерву, що створюється за рахунок збільшення валових витрат фінансової установи, для комерційних банків не може перевищувати 10 відсотків від суми боргових вимог, а саме сукупної заборгованості за кредитами, гарантіями та поруками, фактично наданими (виставленими на користь) дебіторам на останній робочий день звітного податкового періоду.

Суд доходить висновків, що даною правовою нормою встановлено вимогу щодо перерахування коштів на розрахунковий рахунок (фактичної видачі) стосовно кредитів та визначено вимогу щодо фактичного виставлення на користь контрагента гарантії.

Фактичне виставлення гарантії судом ототожнюється з початком дії наданої гарантії, враховуючи такі норми цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно з частиною 2 статті 1046 Цивільного кодексу України, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Отже, кредитний договір є укладеним з моменту передання грошей, тобто здійснення перерахування коштів позичальнику.

Натомість, згідно зі статтею 561 ЦК України, гарантія діє протягом строку, на який вона видана, гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

Таким чином, договір гарантії (гарантія), видана позивачем, була чинною з обумовленого в договорі гарантії моменту до обумовленого строку, та створювала для позивача всі правові наслідки наявного зобовязання.

Посилання відповідача на невикористання контрагентами позивача гарантій судом не приймається з посиланням на норми статті 562 ЦК України: зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Судом вбачається, що при укладенні договору кредиту момент фактичного перерахування коштів контролюється кредитором (банком), який має можливість оцінювати стан позичальника як в момент підписання договору, так і в момент видачі коштів. Можливість такої оцінки логічно повязується з можливістю відмови у наданні коштів, та у появі ризику неповернення коштів тільки з моменту фактичної виплати.

Натомість, видані позивачем гарантії обєктивно не передбачають можливої оцінки стану контрагента банку після видачі гарантії, відізвання виданої гарантії у звязку зі зміною стану платоспроможності особи, якій така гарантія видана. При цьому, судом враховується, що умовами договорів, укладеними позивачем, не передбачено умов відкликання наданих гарантій. Таким чином, виникнення обовязку позивача зі сплати гарантій жодним чином не залежить від волі позивача, та не контролюється позивачем.

Виникнення обовязку позивача зі сплати сум за гарантіями залежить від дій (бездіяльності) контрагентів позивача, при цьому, вимоги щодо сплати сум можуть бути висунені бенефіціарами в будь який момент, а ймовірність повернення коштів за фактично сплаченими гарантіями на момент виникнення права на регресну вимогу до контрагента оцінці позивачем обєктивно не підлягає.

2. Перевіркою також було встановлено порушення позивачем в періоді, який перевірявся пп. 7.6.3, п.п. 7.6.4 п. 7.6 ст. 7 Закону №334/94-ВР з урахуванням пп. 7.6.2 п. 7.6 та пп 7.9 ст. 7 Закону №334, та зазначено, що позивачем завищено доходи окремого обліку фінансових результатів від операцій з цінними паперами у сумі 93 539 965,3 грн. та витрати окремого обліку фінансових результатів від операцій з цінними паперами в сумі 92 472 669,4 грн., в тому числі: завищення доходів у сумі 93 539 965,30 грн., в тому числі по періодах: 2007 року - 8 903 152,3 грн.; півріччя 2008 року - 2 400 000 грн.; З кв. 2008 року - 42 120 558,00 грн.; 2008 рік - 77 636 813,00 грн.; 1 кв. 2009 року - 7 000 000,00 грн.; завищення витрат у сумі 92 472 669,4 грн., в тому числі по періодах: півріччя 2007 року- 2 410 344,00 грн.; З кв. 2007 року - 13 382 909,4 грн.; 2007 року - 13 382 909,40 грн.; 1 кв. 2008 року - 7 038 360,00 грн., півріччя 2008 року - 10 088 160,00 грн.; З кв. 2008 року - 79 089 760,00 грн.; 2008 рік - 79 089 760,00 грн.

Таких висновків відповідач дійшов з урахуванням тієї обставини, що позивачем укладались договори купівлі - продажу облігацій безпосередньо у емітента та реалізовувались в подальшому знову ж таки емітенту. Операції з придбання - продажу вищезазначених облігацій відображались Банком в окремому обліку фінансових результатів операцій з цінними паперами.

Обставини укладення та виконання договорів та правильного відображення всіх обставин бухгалтерського обліку позивача в акті перевірки, всі інші обставини за даним епізодом сторонами не спростовуються, до матеріалів справи залучено копії договорів, досліджених в процесі проведення перевірки.

Згідно з положеннями пп. 7.6.1 п. 7.6 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", платник податку веде окремий податковий облік фінансових результатів операцій з цінними паперами (у тому числі іпотечними сертифікатами участі, іпотечними сертифікатами з фіксованою дохідністю та сертифікатами фондів операцій з нерухомістю) і деривативами у розрізі окремих видів цінних паперів, а також фондових та товарних деривативів.

Відповідно до абзацу пятого даної правової норми, норми цього пункту не поширюються на операції з емісії корпоративних прав або інших цінних паперів, що здійснюються платником податку, а також з їх зворотного викупу або погашення таким платником податку.

Відповідно до пп. 7.6.2 п. 7.6 ст. 7 зазначеного Закону, норми цього пункту поширюються на платників податку - торгівців цінними паперами та деривативами, а також на будь-яких інших платників податку, які здійснюють операції з торгівлі цінними паперами чи деривативами.

Те саме стосується обліку операцій таких платників податку з придбання або продажу корпоративних прав, відмінних від акцій.

Згідно із визначенням, наведеним в пп. 7.6.3 п. 7.6 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", витрати - це сума коштів або вартість майна, сплачена (нарахована) платником податку продавцю цінних паперів та деривативів як компенсація їх вартості. До складу витрат включається також сума будь-якої заборгованості покупця, яка виникає у зв'язку з таким придбанням.

Підпунктом 7.6.5 пункту 7.6 статті 7 цього Закону встановлено, що норми цього пункту поширюються також на визначення балансових збитків або прибутків, отриманих платником податку від операцій з корпоративними правами, що виражені в інших, ніж цінні папери, формах.

Корпоративні права, згідно із визначенням, закріпленим в п. 1.8 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", це право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Інвестицією, відповідно до п. 1.28 ст. 1 зазначеного Закону, є господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції. Пряма інвестиція - господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.

Судом вбачається, що дана правова норма може застосовуватися саме у випадках внесення коштів до статутного фонду, тобто перерахування коштів з певним призначенням платежу, та отримання корпоративних прав саме на таких підставах.

Натомість, придбання цінних паперів у їх емітента, у разі збігу емітента та власника в одній особі, для особи, яка придбаває такі цінні папери, не є прямою інвестицією.

Судом не приймаються посилання відповідача на підпункти 7.9.1 та 7.9.2 пункту 7.9 статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" з огляду на те, що оподаткування операцій з торгівлі цінними паперами врегульовані підпунктом 7.6.1 п. 7.6 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", який не містить застережень щодо збігу в одній особі продавця та емітента.

Оскільки позивач має ліцензію на торгівлю цінними паперами, копію якої залучено до матеріалів справи, умовами укладених позивачем договорів було передбачено саме купівлю - продаж цінних паперів, а не надання коштів на поворотній основі, то суд доходить висновків, що дані операції слід кваліфікувати саме як операції з цінними паперами, а не як операції з борговими зобовязаннями.

При цьому, суд враховує те, що норми підпунктів 7.9.1 та 7.9.2 пункту 7.9 статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" передбачають не включення до доходу залучених (п.п.7.9.1) та до витрат повернення залучених (п.п.7.9.2) коштів, натомість, відповідачем здійснювалася торгівля цінними паперами.

Оскільки матеріалами справи підтверджено, що облігації, які придбавалися та продавалися позивачем, були предметом обігу на ринку цінних паперів до моменту їх придбання позивачем, то суд вважає доведеною обставину саме здійснення позивачем торгівлі.

3. Перевіркою було встановлено, що в порушення пп. 8.2.2 п.8.2 ст.8, пп.8.6.1 п.8.6 ст.8 Закону №334, позивачем завищено амортизаційні відрахування в результаті невірного віднесення до відповідної групи основних фондів охоронно-пожежної та охоронної сигналізацій по філіям в містах Одеса, Луцьк, Львів, Харків.

В акті перевірки зазначено, що згідно з положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 р. №92 (далі - П(С)БО 7 «Основні засоби»), витрати, пов'язані з поліпшенням об'єкта (модернізація, модифікація, добудування, дообладнання, реконструкція тощо), яке спричинює збільшення майбутніх економічних вигод, первісно очікуваних від використання об'єкта, відносяться на первісну вартість основних засобів.

Встановлення охоронно-пожежної та охоронної сигналізацій відповідачем було кваліфіковано як поліпшення основних фондів приміщень, в яких такі сигналізації встановлено, і, як наслідок, встановлення завищення амортизаційних відрахувань внаслідок віднесення даного обладнання до групи 2 основних фондів замість групи 1.

Обставини укладення та виконання договорів та правильного відображення всіх обставин бухгалтерського обліку позивача в акті перевірки, всі інші обставини за даним епізодом сторонами не спростовуються, до матеріалів справи залучено копії договорів, досліджених в процесі проведення перевірки.

Суд не погоджується з позицією відповідача, виходячи з нижчевикладеного.

Згідно з пп. 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", основні фонди підлягають розподілу за такими групами:

група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування);

група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

група 3 - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2

група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, комп'ютерні програми, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Пунктом 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби" (далі - ПСБО "Основні засоби"), затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 N 92, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.05.2000 за N 288/4509, яке набрало чинності з 01.07.2000, який визначає методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про основні засоби та інші необоротні матеріальні активи (далі - основні засоби), а також розкриття інформації про них у фінансовій звітності та застосовуються підприємствами, організаціями та іншими юридичними особами (далі - підприємства) усіх форм власності (крім бюджетних установ), визначено, що об'єкт основних засобів - закінчений пристрій з усіма пристосуваннями і приладдям до нього або окремий конструктивно відокремлений предмет, що призначений для виконання певних самостійних функцій, чи відокремлений комплекс конструктивно з'єднаних предметів одного або різного призначення, що мають для їх обслуговування загальні пристосування, приладдя, керування та єдиний фундамент, унаслідок чого кожен предмет може виконувати свої функції, а комплекс - певну роботу тільки в складі комплексу, а не самостійно. Якщо один об'єкт основних засобів складається з частин, які мають різний строк корисного використання (експлуатації), то кожна з цих частин може визнаватися в бухгалтерському обліку як окремий об'єкт основних засобів.

Відповідно до п. 7 ПСБО "Основні засоби", придбані (створені) основні засоби зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю. Одиницею обліку основних засобів є об'єкт основних засобів.

Отже, судом вбачається, що вищезазначеним стандартом бухгалтерського обліку прямо передбачено можливість (право підприємства) визнання різними обєктами основних засобів частин, які хоча і можна віднести до одного обєкту, проте які мають різний строк (термін) використання.

Оскільки електронні системи та обєкти нерухомого майна мають різний термін використання, судом вбачається правомірним віднесення систем сигналізації до другої групи основних фондів, а не до вартості поліпшення приміщення.

Також суд приймає до уваги і посилання позивача на можливість демонтажу систем сигналізації, підтверджену наданими договорами, яка свідчить про можливість їх використання окремо від конкретного приміщення.

Судом не приймаються посилання відповідача на норми наказу №507 від 19.08.97 Державного комітету України по стандартизації, метрології і сертифікації "Щодо затвердження Державного класифікатора України "Класифікація основних фондів", оскільки даним наказом системи сигналізації не віднесено до групи 130000 «ПРИСТРОЇ ПЕРЕДАВАЛЬНІ».

Такі висновки суд мотивує тим, що зазначена група даного наказу, як і інші його групи, не містить жодних термінів, які б можна було визнати класифікацією систем сигналізації за дослівним тлумаченням, зазначений нормативно-правовий акт містить лише посилання на принципове розмежування відповідних груп. Відповідачем не доведено, відповідно до яких принципів, якостей або особливостей відповідних основних засобів контролюючим органом зроблено висновок про необхідність віднесення вказаних основних засобів підприємства саме до першої групи.

В тексті зазначеного Наказу взагалі відсутнє визначення будь яких сигналізацій та вказівки на їх віднесення до якихось груп.

4. Перевіркою було встановлено, що філіями Банку з виробничою метою придбавались джерела безперебійного живлення, які в подальшому обліковувались у 3 та 4 групі основних засобів, а перевіркою філії позивача у м. Запоріжжя було встановлено, що позивачем безпідставно віднесено до 3 групи основних фондів джерело безперебійного живлення.

При цьому, відповідач зазначив, що відповідно до державного класифікатора України ДК 013-97 "Класифікація основних фондів", затвердженого Наказом №507 Держстандарту України, джерела безперебійного живлення відносяться до підгрупи 300000 "Інші основні фонди, що не ввійшли до груп 1 та 2", а саме до коду 310805 "установки електрогенераторні та перетворювачі електричні обертові" та, відповідно, відносяться до 3 групи у податковому обліку. Щодо встановлених у місті Запоріжжі порушень, то відповідач дійшов висновку, що дане обладнання слід віднести до 1 групи основних фондів, як передавальні пристрої.

Зазначені посилання відповідача, викладені в акті перевірки, судом не приймаються з огляду на таке.

Акт перевірки не містить жодних посилань на те, що позивачем придбавалися пристрої, які можна кваліфікувати як електрогенераторні установки, тобто установки, які виробляють електроенергію за рахунок інших джерел енергії (дизельного двигуна, сонячної енергії, енергії повітря, енергії руху води).

Натомість, згідно з поясненнями та документами, наданими позивачем, та відомостями, які містяться в акті перевірки щодо перевірки у м.Запоріжжя (аркуш 220 акту), відповідачем було зроблено висновок щодо пристроїв, які накопичують електроенергію за рахунок акумулятора, а не виробляють її.

За таких обставин судом вбачається, що дані пристрої повинні відноситися : або, як складова обладнання інших груп основних фондів (зокрема компютерного обладнання), або до третьої групи основних фондів, як обладнання, що не увійшло до решти груп (якщо дане обладнання не є складовою інших пристроїв).

Крім того, судом вбачається, що віднесення конкретного обладнання до певних груп основних фондів має відбуватися з урахуванням їх фактичного використання. При цьому, суд враховує визначення, що об'єкт основних засобів - відокремлений комплекс конструктивно з'єднаних предметів одного або різного призначення, що мають для їх обслуговування загальні пристосування, приладдя, керування та єдиний фундамент, унаслідок чого кожен предмет може виконувати свої функції, а комплекс - певну роботу тільки в складі комплексу, а не самостійно (п. 4 ПСБО "Основні засоби).

Оскільки джерело безперебійного живлення не може виконувати самостійної роботи, а може тільки забезпечувати стале (безперебійне) виконання своєї роботи іншим приладдям офісу, то є правомірним його віднесення до однієї групи з іншим обладнанням.

5. Перевіркою було встановлено, що відповідачем завищено амортизаційні відрахування в результаті невірного віднесення до 2,3 та 4 груп основних фондів джерел безперебійного живлення, комунікаційного обладнання, маршрутизаторів, комутаторів по філіям в містах Вінниця, Одеса, Луцьк, Львів, Харків, Запоріжжя.

Відповідач дійшов висновку, що дане обладнання слід віднести до 1 групи основних фондів, як передавальних пристроїв. При цьому, позивач посилається на те, що Законом України «Про телекомунікації»телекомунікаційна мережа визначена як комплекс технічних засобів телекомунікацій і споруд, призначених для маршрутизації, комутації, передавання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних чи інших електромагнітних системах між кінцевим обладнанням. У свою чергу, під технічними засобами телекомунікацій розуміють обладнання, станційні та лінійні споруди, призначені для утворення телекомунікаційних мереж.

Судом дані посилання відповідача не вбачаються обґрунтованими з огляду на таке.

Згідно з вищезазначеним Законом України «Про телекомунікації», кінцеве обладнання обладнання, призначене для з'єднання з пунктом закінчення телекомунікаційної мережі з метою забезпечення доступу до телекомунікаційних послуг. В свою чергу, телекомунікаційна послуга (послуга) - продукт діяльності оператора та/або провайдера телекомунікацій, спрямований на задоволення потреб споживачів у сфері телекомунікацій.

Судом вбачається, що, згідно з викладеними нормами, телекомунікаційною мережею є комплекс, якій поєднує обладнання (кінцеве), за допомогою якого надаються послуги провайдером або оператором послуг.

Натомість, в акті перевірки відсутні посилання на те, що позивач є оператором чи провайдером телекомунікаційних послуг, натомість, внутрішньо офісна телефонна та компютерна мережа є відомчою телекомунікаційної мережею - телекомунікаційною мережею, що створюється для задоволення власних потреб підприємствами, установами, організаціями, створення та функціонування якої передбачено затвердженими відповідно до статті 33 Закону України "Про телекомунікації" Постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2005 р. N 720 Правилами надання та отримання телекомунікаційних послуг.

Оскільки позивач не надає телекомунікаційних послуг, то є неправомірним визначення його обладнання, як передавальних пристроїв, з посиланням на норми Закону України "Про телекомунікації".

6. Перевіркою було встановлено, що в порушення п.п.8.4.1 п.8.4 ст.8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", позивачем завищено амортизаційні відрахування в частині неправомірного збільшення балансової вартості основних засобів 2 групи на суму сплаченого у складі ціни податку на додану вартість при придбанні легкових автомобілів по відділенням: Головним Банком, Філіями Банку в містах Дніпропетровськ, Луганськ, Полтава, Вінниця, Суми, Ужгород, Одеса, Луцьк, Львів, Харків, Запоріжжя.

Таких висновків відповідач дійшов з урахуванням того, що ставки податку на прибуток, пільги щодо податку, об'єкт оподаткування, порядок обчислення оподатковуваного прибутку, строки і порядок сплати та зарахування податку до бюджетів можуть встановлюватися та змінюватися лише шляхом внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

В зв'язку з тим, що віднесення до складу валових витрат регулюється Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств", а до нього не внесено відповідних змін, то відповідач вважає, що сума податку на додану вартість, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), який буде включено до складу основних фондів, не включається до складу податкового кредиту, до складу валових витрат і не збільшує балансову вартість другої групи основних засобів, а погашається платником податку за рахунок інших джерел.

Згідно з пп. 8.2.1, 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств", автомобільний транспорт відноситься до групи 2 основних фондів, а витрати на його придбання підлягають амортизації.

Підпунктом 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" визначено, що разі здійснення витрат на придбання основних фондів балансова вартість відповідної групи збільшується на суму вартості їх придбання, з урахуванням транспортних і страхових платежів, а також інших витрат, понесених у зв'язку з таким придбанням, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником податку на додану вартість.

Разом з тим, підпунктом 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 року №168/97-ВР «Про податок на додану вартість»із змінами та доповненнями, визначено, що сума податку на додану вартість, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів, не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат.

Відповідно до пп. 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 Закону №334, сплата податку на додану вартість, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання, не включається до складу валових витрат.

Відповідно до пп. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 03.04.97 року N 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі - Закон N 168/97) передбачено, що не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

Тобто, згідно з пп. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону N 168/97, суми податку на додану вартість, нараховані (сплачені) при придбанні легкового автомобіля, повинні бути віднесені до складу валових витрат, однак цього не можна робити згідно з пп. 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 Закону N 334/94.

Таким чином, Закон N 168/97 та Закон N 334/94 припускають неоднозначне, множинне трактування порядку формування валових витрат при здійсненні господарських операцій з придбання легкового автомобіля та можливості віднесення сплачених сум податку на додану вартість по цих операціях до валових витрат, тобто виникає конфлікт інтересів.

Згідно пп. 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", у разі коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

З огляду на викладене, судом вбачається наявність прямо протилежних вказівок в двох Законах України, що свідчить про наявність конфлікту інтересів, та обовязок прийняти рішення на користь платника податків.

7. Перевіркою було встановлено порушення пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону №334 та завищення валових витрат на вартість юридичних послуг в сумі 88785,95 грн. по філії Банку в м. Запоріжжя. Зазначене порушення, на думку відповідача, полягало у тому, що філією ЗАТ «ОТП Банк»в м. Запоріжжя укладались договори про надання юридичних послуг з ПП «Юридичне агентство «Безпека та право» від 09.07.2007 року, додаткова угода від 23.06.2008 року, та з ТОВ «Агенція з повернення боргів в Україні»від 10.07.2007 року , за якими позивач доручив, а підприємства прийняли на себе зобовязання надавати в обсязі та на умовах юридичну комплексну допомогу.

Підставою для висновків акту перевірки стало те, що при проведенні перевірки здійснено аналіз наданих документів претензійно-позовної роботи по позичальниках, які зазначені в актах виконаних робіт ПП "Юридичне агентство "Безпека та право" та ТОВ "Агенція з повернення боргів в Україні". Згідно з актом перевірки, документи претензійно-позовної роботи по сумнівних, безнадійних кредитах свідчать, що фактично робота зі стягнення заборгованості здійснювалось фахівцями відповідних служб банку. Всі документи кредитних справ по цих сумнівних, безнадійних кредитах передавалися до юридичної служби банку для здійснення заходів зі стягнення заборгованості.

Також акт перевірки містить посилання, що 11.06.08 між філією банку та ТОВ "Оптіма - ФКФ" укладено договір про надання юридичних послуг, згідно з у мовами якого позивач доручив, а виконавець взяв на себе зобов'язання надавати юридичну комплексну допомогу, що стосується повернення боргу за договором про надання кредитної лінії від 31.03.06. Підставою для висновків акту перевірки стало те, що перевіркою встановлено, що вся позовна робота велась працівниками банку, і не встановлено, які витратні послуги, пов'язані з господарською діяльністю банку, надавала ТОВ "Оптіма - ФКФ". По безнадійному кредиту сформовано страховий резерв 100 відсотків суми заборгованості за кредитом.

Суд з зазначеними висновками не погоджується, виходячи з нижчевикладеного.

Пунктом 1.32 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»визначено, що господарська діяльність - будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Суд доходить висновків, що з урахуванням вищезазначених правових норм Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарську діяльність особи слід вважати сукупністю господарських операцій цієї особи.

Також суд вважає, що пунктом 1.32 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»встановлено наступні критерії господарської діяльності направлення діяльності на отримання доходу та постійна (регулярна) участь особи в цій діяльності.

Натомість, зазначеною правовою нормою не встановлено вимог щодо отримання доходу від кожної конкретної господарської операції, такі вимоги встановлено відносно сукупності операцій господарської діяльності.

Пунктом 5.1. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»визначено, що валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Умови укладених договорів та посилання, викладені в актах прийняття здачі виконаних робіт, безпосередньо свідчать про звязок послуг, які надавалися на підставі договорів, з господарською діяльністю позивача, зокрема, з поверненням кредитної заборгованості.

Жодною нормою Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»органам державної податкової служби не надано повноважень щодо аналізу доцільності тих чи інших витрат, можливості зменшення валових витрат у звязку з недоцільністю таких витрат.

Єдиним, встановленим безпосередньо нормою Закону критерієм, є придбання послуг для їх використання у господарський діяльності, що матеріалами справи підтверджено. Відповідачем не надано відомостей про надання за умовами вищезазначених договорів інших, ніж визначено в договорах та актах виконаних робіт, послуг, про удаваність чи фіктивність укладених угод.

Натомість, посилання про недоведеність доцільності укладення даних договорів, як на обґрунтування висновку про завищення валових витрат, судом вбачаються неправомірними.

Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1.Позов Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" задовольнити повністю.

2.Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення - рішення Спеціалізовної державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у місті Києві №0000884310/0 від 24.09.2009р., №0001214310/0 від 18.12.2009р., №0000264310/2 від 19.02.10р., № 0000264310/3 від від 26.04.10р.

Судові витрати в сумі 3,40 грн. присудити на користь Публічне акціонерне товариство "ОТП Банк" за рахунок Державного бюджету України

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений строк постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя С.К. Каракашьян