Рішення № 10357091, 25.05.2010, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.Р.Люксембург/Речна, 29/11, к. 313

РІШЕННЯ

Іменем України

25.05.2010Справа №2-24/1338-2010 За позовом Підприємства "АДК-Крим" (95053, АР Крим, м. Сімферополь, вул. Київська, б. 4, ідентифікаційний код 24491505)

До відповідача – Акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк" (65005, м. Харків, вул. Московська, б.60, / 95034, АР Крим, м. Сімферополь, пр. Перемоги, б.4, ідентифікаційний код 09807750)

про визнання недійсним договору.

Суддя ГС АР Крим Г.Г. Колосова

ПРЕДСТАВНИКИ:

Від позивача – не з’явився.

Від відповідача – Дубцова М.А. – представник, довіреність № б/н від 14.01.2010р.

Від третьої особи - не з’явився.

Обставини справи:

Підприємство "АДК-Крим" звернулось до Господарського суду АР Крим з позовом до відповідача – Акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк" про визнання недійсним договору поруки № 11312544000-ПЗ від 12 березня 2008 року, укладеного між Підприємством "АДК-Крим" та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк".

Крім того, позивач просить стягнути з Акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк" на користь позивача державне мито у розмірі 85, 00 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 236,00 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що укладений між позивачем та відповідачем по справі – Акціонерним комерційним інноваційний банком "УкрСиббанк", договір поруки № 11312544000-ПЗ від 12 березня 2008 року суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки засобом платежу у ньому визначено грошові кошти в іноземній валюті.

Відповідно до спірного договору позивач по справі – Підприємство "АДК-Крим" зобов’язано відповідати перед відповідачем - Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" за невиконання громадянином Івакіним В.А. зобов’язань за договором споживчого кредиту № 11312544000 від 12 березня 2008 року.

Так, позивач, посилаючись на норми чинного законодавства вважає спірний договір поруки № 11312544000-ПЗ від 12 березня 2008 року таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства України та просить визнати його недійсним на підставі цього.

Відповідач у відзиві на позов повідомив про те, що вважає, що договір поруки № 11312544000-ПЗ від 12 березня 2008 року таким, що відповідає нормам чинного законодавства України.

У судовому засіданні представником відповідача було заявлено клопотання у порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України про продовження строку розгляду справи, яке судом розглянуто.

Розглянувши вказане клопотання у судовому засіданні, суд дійшов висновку його задовольнити та ухвалою від 06.04.2010 р. продовжив строк розгляду справи.

Суд дійшов висновку про необхідність залучення до участі у справі, у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Івакіна В.А. – громадянина, за невиконання яким зобов’язань повинен відповідати поручитель за договором поруки № 11312544000-ПЗ від 12 березня 2008 року - Підприємство "АДК-Крим", що було зазначено в ухвалі від 06.04.2010 р.

Позивач явку представника в судове засідання, що відбулося 25.05.2010 р., не забезпечив, клопотанням від 25.05.2010 р. просить справу слуханням відкласти в зв’язку з хворобою представника.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 ГПК України справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.

Суд дійшов висновку відмовити у задоволенні вказаного клопотання оскільки до нього не було додано належних доказів хвороби представника. До того ж у клопотанні не обґрунтовано, чим перешкоджає відсутність представника позивача розгляду справи по суті. Крім того треба зауважити, що позивач мав можливість забезпечити явку в судове засідання іншого представника, ніж той, що захворів або надіслати необхідні для розгляду справи документи поштою. До речі вказане клопотанням підписане представником позивача – гр.. Чуприна А. Н. та здане до канцелярії господарського суду в день судового засідання. З вказаного можно зробити висновок, що представник позивача мав змогу бути присутнім в судовому засіданні, але цього не зробив.

Також представником позивача було здано в канцелярію суду пояснення на відзив відповідача, відповідно він наполягав на визнанні недійсним спірного договору поруки, тобто позивач скористався своїм правом надання письмово викладених пояснень.

Третя особа - Івакін Володимир Анатольович до судового засідання особисто жодного разу не з’явився, явку повноважного представника не забезпечив, про причини неявки суд не повідомляв, про час та місце судового засідання в повідомлявся належним чином. У суду є достатньо підстав вважати, що третя особа повідомлена про час та місце судового засідання, оскільки поштових повернень до суду станом на час судового засідання не надходило.

Розгляд справи відкладався в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази, заслухавши пояснення представника відповідача, суд

В С Т А Н О В И В :

12.03.2008 р. між відповідачем по справі ( Банк ) та позивачем по справі ( Поручитель ) було укладено договір поруки №11312544000-ПЗ.

Відповідно до п. 1.1 вказаного договору поручитель зобов’язався перед кредитором відповідати за виконання третьою особою по справі ( Боржник ) усіх його зобов’язань перед кредитором, що виникли з договору про надання споживчого кредиту №11312544000 від 12.03.2008 р., укладеного між кредитором і боржником, в повному обсязі як існуючих в теперішній час та таких, що можуть виникнути в майбутньому.

Відповідно до п. 1.3 вказаного договору поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором, включаючи повернення основної суми боргу ( в тому числі суми кредиту, регресу ), сплату процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, пені та штрафних санкцій, передбачених умовами основного договору.

Відповідальність Поручителя і боржника є солідарною.

Відповідно до п. 3.1 вказаного договору цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором.

На підтвердження своєї позиції, викладеної у позові, позивач посилається на п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", згідно якого індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

У зв’язку з чим позивач дійшов до висновків, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії.

Зважаючи на відсутність у сторін індивідуальних ліцензій, а також враховуючи положення ст. 524 Цивільного кодексу України та ст. 189 Господарського кодексу України, позивач просить суд визнати недійсним укладений між сторонами правочин, оскільки при його укладенні сторонами не додержано вимог, встановлених законом.

Відповідно до ч. З ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Законодавчими актами, що встановлюють право банку здійснювати операції в поземній валюті, є: Закон України «Про банки і банківську діяльність», Декрет КМУ Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України «Про Національний банк України». Зазначені нормативні акти визначають, що банк має право здійснювати свою діяльність на підставі виданої НБУ ліцезії.

28 жовтня 1991 р. Національним банком України видано АКІБ «УкрСиббанк» банківську ліцензію №75 на право здійснювати банківські операції, в тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, та письмовій Дозвіл № 75-2 від 24 грудня 2001р. на право здійснювати операції з валютними цінностями.

Відповідно до ч.З ст. 14 ГК України ліцензія - це документ державного зразка, який

засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності за умови виконання ліцензійних умов.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, банківська ліцензія надається Національним банком України (ст. 19). Відповідно до ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Частиною 1 ст.49 цього Закону розміщення залучених коштів від свого імені визнається кредитною операцією. Відповідно до ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Таким чином, відповідно до положень Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк на підставі банківської ліцензії має право здійснювати кредитування в іноземній валюті.

На підставі викладеного, суд робить висновок про те, що Банк має право здійснювати операції з іноземною валютою, у тому числі операції з надання в кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій, а тому вираження в іноземній валюті грошового зобов'язання Кредитним договором відповідає вимогам законодавства.

Щодо висновку позивача про обов'язковість отримання Банком або позичальником індивідуальних ліцензій Національного банку України для здійснення валютних операцій, а саме:

а)          надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо термін і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; б)          використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як заставі, то суд вважає це помилковим в зв’язку з наступним.

Відповідно до ст.5 Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійсненення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Тобто виходячи з положень ст.5 Декрету, можна зробити висновок, що генеральні ліцензія видаються Національним банком лише певному колу суб'єктів: банкам, фінансовим установам та оператору поштового зв'язку на здійснення ними валютних операцій на постійній основі. Натомість індивідуальні ліцензії можуть видаватися всім суб'єктам (резиденти і нерезиденти) на здійснення лише разової валютної операції, при цьому у Декреті визначено вичерпний перелік таких операцій.

Національним банком прийнято Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, (затв. постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 р. № 275), відповідно до п. 5.3. якого письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 за N 15-93. Відповідно до п. 2.3 зазначеного Положення за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями по залученню та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України. Оскільки Банк отримав банківську ліцензію та дозвіл Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями, він має право на постійній основі здійснювати операції з розміщення іноземної валюти.

Відповідно до п.«в» ч.4, ст. Декрету індивідуальні ліцензії видаються на операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Тому висновок Позивача про обов'язковість отримання банком або позичальником індивідуальної ліцензії для кредитування в іноземній валюті незалежно від сум та термінів грошових коштів, які надаються банком, суперечить положенням ст. 19 Конституції України, за якими правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Оскільки чинним законодавством не встановлені будь-які обмеження чи вимоги щодо сум та термінів кредитів в іноземній валюті, які надаються або залучаються резидентами України, Банк не має зобов'язань щодо отримання індивідуальних ліцензій Національного банку для надання кредитів в іноземній валюті резидентам. Зазначений висновок також підтверджений самим Національним банком, який у своєму листі від 29.05.2001р. №28-313/2178 з посиланням на норми Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» визначив, що здійснення резидентами операцій по отриманню та наданню кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Позиція щодо правомірності надання кредитів в іноземній валюті на підставі саме генеральної ліцензії також підтверджена іншими нормативними актами Національного банку, який відповідно до ст.44 Закону України «Про Національний банк України» діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.

З урахуванням вказаного, суд робить висновок про те, що банк має право на постійній основі здійснювати діяльність з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій без отримання індивідуальної ліцензії.

Також позивач вказує на необхідність отримання індивідуальних ліцензій сторонами Кредитного договору для використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. З вказаного приводу суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Положень ст.47 та ст.49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», та ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" дозволяють зробити висновок про те, що наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій є достатньою підставою для здійснення Банком операцій з валютними цінностями, в тому числі операцій з використання іноземної валюти як засобу платежу.

Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою НБУ від 14.11.2004р. №483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Таким чином, Національний банк України у своєму нормативно-правовому акті підтвердив позицію, закріплену в Декреті, та встановив, що операції з використання іноземної валюти як засобу платежу на території України дозволяється без отримання індивідуальної ліцензії, якщо однією стороною операції є банк, який має генеральну ліцензією.

Як зазначено вище АКІБ «УкрСиббанк» отримав від банківську ліцензію №75 на право здійснювати банківські операції, в тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, та письмовій Дозвіл № 75-2 від 24 грудня 2001р. на право здійснювати операції з валютними цінностями, що є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", тому використання Банком і позичальником іноземної валюти як засобу платежу за Кредитним договором відповідає вимогам чинного законодавства.

Усе вищезазначене дозволяє зробити висновок, що надання Банком кредиту в іноземній валюті та повернення позичальником такого кредиту здійснюється на підставі генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, виданої Баку Національним банком України та не потребує отримання Банком чи позичальником індивідуальної ліцензії на операцію з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, та операцію з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Також позивач посилається на те, що в нього не має валютного рахунку в доларах США та у зв'язку з цим він не має можливості виконати зобов'язання по сплаті коштів в іноземній валюті. Однак як вбачається з положень п. 5.1 спірного договору поруки поручитель підтвердив, що:

-          повністю розуміє всі умови Основного договору (Кредитного договору) та цього Договору, свої права та обов'язки за Договором і погоджується з ними; -          цей договір не суперечить будь-яким договірним обмеженням, які є обов'язковими для Поручителя; -          на день укладення договору відсутні будь-які перешкоди щодо його належного виконання. Також треба вказати, що відповідно до п.5.2. спірного договору поруки зазначено, що в разі, якщо Поручитель є юридичною особою, він також підтверджує, що:

-          має здатність виконувати умови Договору та має всі необхідні повноваження від засновників (акціонерів, співвласників) та інших органів управління Поручителя, що є необхідними для укладання та виконання цього Договору; -          Договір не суперечить статуту чи іншим установчим документам Поручителя. При таких обставинах, суд дійшов висновку відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні були оголошені вступна та резолютивна частини рішення згідно статті 85 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складений та підписаний у відповідності до вимог статті 84 Господарського процесуального кодексу України 28.05.2010 р.

На підставі викладеного, керуючись статтями 33, 34, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України суд –

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки Крим                                        Колосова Г.Г.