Рішення № 96776871, 28.04.2021, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/24714/20

Провадження № 2/752/4191/21

РІШЕННЯ

Іменем України

28.04.2021 року Голосіївський районний суд м. Києва

в складі головуючого судді Чередніченко Н.П.

з участю секретаря Шевчук М.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: Військова частина А3880 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення моральної шкоди та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

встановив:

в грудні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до відповідача Акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: Військова частина А3880, в якому просила суд поновити її на посаді, яку вона займала до незаконного звільнення в ПАТ «Укрсоцбанк», визнати незаконним та скасувати наказ ПАТ «Укрсоцбанк» № 517-П від 12.02.2018 року, визнати незаконною діяльність відповідача щодо невиплати позивачу заробітної плати з 01.02.2018 р. по 12.02.2018 р., зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу суму середнього заробітку з 01.02.2018 року по час фактичного розрахунку, зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу суму заробітної плати, яку вона не отримала за час вимушеного прогулу з вини відповідача в період із 12.02.2018 року по час поновлення на роботі, стягнути із відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 195000,00 грн., скасувати запис у трудовій книжці щодо незаконного звільнення.

В обґрунтування позову зазначено, що із 12.12.2016 року позивач працювала в ПАТ «Укрсоцбанк». 24.01.2018 року вона прийняла рішення про те, що вона має допомогти країні боронити її територіальну цілісність, в зв`язку з чим нею було укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на три роки. При цьому, під час вступу до лав ЗСУ позивач перебувала у трудових відносинах з ПАТ «Укрсоцбанк». Однак, наказом № 517-П від 12.02.2018 року позивача було звільнено з посади, у зв`язку зі вступом на військову службу на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України, та вказаний запис було вчинено в трудовій книжці. Однак, позивач не погоджується зі своїм звільненням та вважає його таким, що проведеним з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки на неї розповсюджувались гарантії, передбачені ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу», КЗпП України, ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а тому позивач вимушена звернутись до суду із даним позовом за захистом своїх прав.

Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 10.12.2020 року, у справі було відкрито провадження та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 10.02.2021 року, було вирішено здійснювати розгляд даної справи в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 18.03.2021 року, у справі було закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Позивач в судове засідання не з`явилась. Суду подала письмову заяву про розгляд справи без її участі. Позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив в їх задоволенні відмовити, посилаючись на те, що позивача було звільнено на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України із дотриманням вимог закону. Крім того, просив в задоволенні позову відмовити з підстав пропуску позивачем встановленого законом строку позовної давності.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився. В матеріалах справи міститься письмова заява про розгляд справи без його участі.

З огляду на викладене, суд вважає за можливе розглянути справу без участі позивача та представника третьої особи.

Суд, вислухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, вважає, що в задоволенні позову слід відмовити за наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідно до наданої позивачем ОСОБА_1 копії трудової книжки, остання, із 12.12.2016 року працювала в ПАТ «Укрсоцбанк».

Відповідно до копії наказу ПАТ «Укрсоцбанк» від 12.02.2018 року № 517-П, ОСОБА_1 , старшого касира Одеського відділення № 660 Південної дирекції блоку «Продажів та дистрибуції», 23.01.2018 року було звільнено у зв`язку зі вступом на військову службу, п. 3 ст 36 КЗпП України.

Із зазначеного наказу вбачається, що, останній, було видано на підставі контракту про проходження військової служби у ЗСУ від 24.01.2018 року та витягу з наказу військової частини А3880 від 24.01.2018 р. № 18

Відповідно до копії Контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу б/н від 24.01.2018 року, укладеного між Міністерством оборони України в особі ТВО Командира військової частини А3880 ОСОБА_2 з одного боку та громадянина України (військовослужбовець) ОСОБА_1 , остання, добровільно взяла на себе зобов`язання проходити військову службу у Збройних Силах України протягом строку Контракту (три роки).

Відповідно до копії довідки Військової частини А3880 від 25.11.2020 року, було встановлено, що ОСОБА_1 дійсно в період із 13.02.2018 р. по 14.02.2019 р., а також в період із 02.03.2019 р. по 15.11.2020 р. брала участь у здійсненні заходів безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та в період здійснення зазначених заходів на лінії безпосереднього зіткнення у м. Привілля Лисичанського району Луганської області.

Таким чином, судом було встановлено, та сторонами не оспорюється те, що позивача було звільнено з посади згідно п. 3 ст. 36 КЗпП України, у зв`язку із вступом на військову службу, та спірним у даній цивільній справі є, на думку позивача, її звільнення саме за п. 3 ст. 36 КЗпП України без дотримання гарантій встановлених ст. 119 КЗпП України, а також положень ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу», ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Вирішуючи питання про обґрунтованість позовних вимог, суд приймає до уваги те, що відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно доЗакону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Зі змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав та гарантій, передбачених нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про оборону України», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу»,Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом статті 3 Закону України «Про оборону України», підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу (стаття 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені статтею 19 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 2 березня 2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України, та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Як видно із матеріалів справи, позивач 24.01.2018 року уклала з Міністерством Оборони України контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України терміном на три роки.

Як вбачається зі змісту частини третьої статті 119 КЗпП України поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а тільки умову, що такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме: під час мобілізації, на особливий період.

Таким чином, особливий період діє в Україні від 17 березня 2014 року, відповідне рішення уповноважена особа держави про його скасування, як і рішення про демобілізацію військовослужбовців, прийнятих на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду, не приймала.

Позивач мала бажання вступити на військову службу під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України, в зв`язку з чим уклала відповідний контракт із Міністерством Оборони України про проходження військової служби у Збройних Силах України, а тому на неї поширюються гарантії, визначені частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Враховуючи вищевикладені положення чинного законодавства України, якими встановлено, що за працівниками прийнятими на військову службу за контрактом на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві незалежно від підпорядкування та форми власності, а також приймаючи до увагу ту обставину, що позивачем було укладено з Міністерством оборони України контракт б/н про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу строком дії на три роки, а тому звільнення позивача за п. 3 ст. 36 КЗпП України суперечить положенням КЗпП України, в зв`язку з чим суд приходить до висновку, що звільнення позивача на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України відбулось із порушенням вимог закону, та позовні вимоги в частині визнання незаконним та скасування наказу є обґрунтованими.

Разом з тим, стороною відповідача в ході розгляду справи було заявлено клопотання про застосування до позовних вимог строків позовної давності.

Перевіряючи доводи зазначеного клопотання, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно достатті 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, зазначена норма статті конкретизує це правило стосовно до випадку звільнення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

При цьому, законодавець не визначив суб`єкта, який має право вибрати той чи інший день для початку обчислення строку. Все-таки уявляється виправданим строк обчислювати з дня, коли вчинено більш ранню дію. Такий висновок обумовлено тим, що обчислення строку з дня вручення копії наказу про звільнення або трудової книжки є лише конкретизацією загального правила про обчислення строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його суб`єктивних трудових прав. Оскільки дізнатися два рази про одне й те саме неможливо, то необхідно вважати, що при першій же дії власника (наприклад, ознайомлення із наказом про звільнення) працівник і дізнався про порушення права. Якщо пізніше власник вчинить й іншу дію - вручить працівникові трудову книжку, то до цього моменту працівник уже знає про порушення його права.

Статтею 234 КЗпП України передбачено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Даною статтею не визначається перелік поважних причин, які можуть бути підставою для поновлення строку, що свідчить про те, що їх поважність оцінюється судом у кожному конкретному випадку окремо залежно відфактичних обставин. Під поважними причинами пропуску строку, встановленого частиною першоюстатті 233 КЗпП України, варто розуміти такі причини, що об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду і підтверджуються належними доказами.

З будь-якими клопотаннями про поновлення строку для звернення із позовом до суду та визнання причин пропуску встановленого законом строку поважними, - сторона позивача до суду не зверталась.

Варто вказати на те, що в ході розгляду справи було встановлено, що із даним позовом позивач звернулась до суду в грудні 2020 року, тоді як її звільнення відбулось в лютому 2018 року, про що було зроблено відповідний запис в трудову книжку, копію якої було надано суду разом із позовом, та доказів того, що трудову книжку та/або наказ про звільнення, - позивачу було видано відповідачем із порушенням вимог закону матеріали справи не містять, та стороною позивача суду надано не було.

Окремо слід вказати на те, що перебування позивача на військовій службі, проходження спеціальних навчань та проживання на території військової частини не є об`єктивними перешкодами та не свідчать про відсутність можливості для оспорення свого звільнення.

Згідно зі статтею 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» початком проходження військової служби для громадян, призваних на строкову військову службу, вважається день відправлення у військову частину з обласного збірного пункту.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», загальна тривалість службового часу військовослужбовців на тиждень не може перевищувати нормальної тривалості робочого часу за відповідний період, визначеної законодавством України. Розподіл службового часу військовослужбовців визначається розпорядком дня, який затверджує відповідний командир (начальник) у порядку, визначеному статутами Збройних Сил України, з додержанням встановленої загальної тривалості щотижневого службового часу. Для військовослужбовців, строкової військової служби встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем.

Статтею 199 Закону України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» теж передбачено, що розподіл часу у військовій частині протягом доби і протягом тижня здійснюється згідно з розпорядком дня, яким встановлюється виконання основних заходів повсякденної діяльності, навчання й побуту особового складу підрозділів, штабів. Розпорядок дня встановлюється командиром (начальником) відповідно до завдань, покладених на військову частину.

Будь яких доказів про те, що в період проходження служби позивач була позбавлена об`єктивної можливості звернутися до суду із позовом особисто або поштою, чи звернутися за професійною правничою допомогою, або видати довіреність на представництво своїх інтересів третій особі завірену командиром відповідної військової частини і оскаржити своє звільнення через представника, позивач не надала.

Доказів про те, що під час перебування на військовій службі позивач була повністю обмежена у спілкуванні листами та засобами зв`язку, матеріали справи також не містять.

Враховуючи викладене, суд вважає, що пропуск позивачем, передбаченого ст. 233 КЗпП України строку звернення до суду, не обумовлено поважними причинами, а тому згідно ст. 234 цього Кодексу, та відсутності відповідного клопотання, немає підстави для його поновлення.

Згідно із роз`ясненнями, викладеними у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», у разі пропуску передбачених ст. 233 КЗпП України строків звернення до суду за вирішенням трудового спору суд, з`ясовує не лише причини пропуску зазначеного строку, а й усі обставини справи, права та обов`язки сторін. При необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки вони стосуються захисту порушеного права. При обґрунтованості вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд поновлює пропущений строк на звернення за вирішенням трудового спору і вирішує його по суті. При пропуску строку без поважних причин суд наводить у рішенні мотиви, чому він вважає неможливим його поновити, та зазначає, що відмовляє в позові саме з цих підстав.

Приймаючи до уваги, що відповідачем при звільненні позивача було допущено порушення норм трудового права, але остання пропустила строк для звернення до суду за захистом своїх прав, та з будь-якими клопотаннями про поновлення строків звернення до суду із позовом з огляду на поважність причин такого пропуску сторона позивача до суду не зверталась, а тому в задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування наказу про звільнення позивача на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України слід відмовити.

З огляду на те, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволені позову в частині визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, а тому слід відмовити і в частині задоволення позовних вимог про поновлення на роботі, визнання незаконною діяльність відповідача щодо невиплати позивачу заробітної плати з 01.02.2018 р. по 12.02.2018 р., зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу суму середнього заробітку з 01.02.2018 року по час фактичного розрахунку, зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу суму заробітної плати, яку вона не отримала за час вимушеного прогулу з вини відповідача в період із 12.02.2018 року по час поновлення на роботі, відшкодування моральної шкоди, та скасуванні запису у трудовій книжці щодо незаконного звільнення, - оскільки, ці вимоги є похідними від первісної позовної вимоги.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 15, 43-44, 47-49, 81, 141, 247, 258-259, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

в задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: Військова частина А3880 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення моральної шкоди та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі через Голосіївський районний суд м. Києва апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Суддя Н.П. Чередніченко