Рішення № 96684857, 08.04.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.04.2021Справа № 910/20965/20

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді ДЖАРТИ В. В., за участі секретаря судового засідання Рєпкіної Ю. Є., розглянув у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження справу

за позовом Колективного сільськогосподарського підприємства "Андріївське"

до Кабінету міністрів України

про визнання незаконним та скасування розпорядження Ради Міністрів Української РСР № 185-р від 30.03.1987 в частині додатку № 6 в частині рядка "Колгосп імені Леніна 342,6",

Представники учасників процесу згідно протоколу від 08.04.2021,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У грудні 2020 року Колективне сільськогосподарське підприємство "Андріївське" (далі - позивач, Підприємство) звернулась до Господарського суду міста Києва із позовом до Кабінету міністрів України (далі - відповідач, Кабмін) про визнання незаконним та скасування розпорядження Ради Міністрів Української РСР № 185-р від 30.03.1987 в частині додатку № 6 в частині рядка "Колгосп імені Леніна 342,6".

Позовна заява відповідає вимогам, встановленим статтям 162, 164, 172 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), підстави для залишення її без руху, повернення або відмови у відкритті провадження у справі, встановлені ГПК України, відсутні.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 14.01.2021 прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі № 910/20965/20, постановив здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначив на 17.02.2021 та встановив строки для вчинення процесуальних дій.

09.02.2021 до суду надійшов відзив.

15.02.2021 від позивача надійшла відповідь на відзив.

У підготовчому засіданні 17.02.2021 було оголошено перерву до 11.03.2021.

У судове засіданні 11.03.2021 прибули представники сторін та надали пояснення.

За наслідками судового засідання 11.03.2021 судом була постановлена ухвала про закриття підготовчого провадження та призначення розгляду справи по суті в судовому засіданні 08.04.2021.

У призначеному судовому засіданні 08.04.2021 представник позивача просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на обставини та факти, викладені в позовній заяві.

У свою чергу представник Кабміну під час судового засідання 08.04.2021 проти позову заперечував, надавши пояснення, аналогічні тим, що викладені у відзиві на позов. При цьому, відповідач наголосив на пропуску строку позовної давності звернення із даним позовом до суду.

Відповідно статті 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Звертаючись із даним позовом до суду Підприємство зазначає, що 27.06.1951 сільськогосподарській артілі імені Молотова села Андріївка Макарівського району виконкомом Макарівської районної ради депутатів трудящих було видано Державний акт №548521, згідно якого за сільськогосподарською артіллю імені Молотова було закріплено в безоплатне і безстрокове користування земля площею 3984,95 га згідно з планом і описом меж.

Згідно протоколу загальних зборів колгоспників ім. Молотова від 06.07.1957 колгоспу ім. Молотова присвоєно ім`я В.І. Леніна.

28.01.1992 Макарівського РДА прийнято рішення №10 «Про реєстрацію та перереєстрацію підприємств, організацій всіх форм власності, кооперативів, громадських об`єднань та інших суб`єктів підприємницької діяльності», пунктом 9 якого перереєстровано колгосп ім. Леніна с. Андріївка.

Згідно протоколу загальних зборів членів колгоспу ім. Леніна від 08.02.1992 вирішено питання про перейменування колгоспу ім. Леніна на колгосп «Андріївський».

21.04.1997 КСП «Андріївське» код 03754892 видано свідоцтво про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб`єкта підприємницької діяльності - юридичної особи.

Таким чином позивач (КСП «Андріївське») є правонаступником сільськогосподарській артілі (колгоспу) імені Молотова.

Дані обставини встановлені рішенням Господарського суду Київської області від 04.03.2015 у справі №911/46/15 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.03.2016 і відповідно до частини 4 статті 75 ГПК України не підлягають доказуванню.

Розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 30.03.1987 №185-р було прийнято пропозицію щодо вилучення з користування колгоспів (в т.ч. колгоспу ім. Леніна) земель «за згодою загальних зборів колгоспників». Загальні збори колгоспників колгоспу імені Леніна (правонаступником якого є позивач) згоди на таке вилучення не давали. Після прийняття Розпорядження Ради Міністрів УРСР від 30.03.1987 №185-р зміни до правовстановлюючих документів на землю колгоспу імені Леніна не вносилися.

31.08.1987 Макарівським лісгоспом було видано наказ №53 «Про внутрішньогосподарську організацію лісгоспу після прийому до складу держлісфонду колгоспних та радгоспних лісів», яким розподілено площі державного лісового фонду, в тому числі площею 342,6 га, які належали колгоспу імені Леніна.

Позивач вважає спірне розпорядження від 30.03.1987 незаконним, виходячи з того, що на землі лісового фонду відповідно до положень Земельного кодексу УРСР належали до окремої категорії земель. Особливістю правового режиму земель державного лісового фонду було те, що такі землі могли використовуватися за цільовим призначенням як лісогосподарськими підприємствами, організаціями, установами, так і сільськогосподарськими підприємствами - колгоспами та радгоспами згідно з частиною 1 статті 140 ЗК УРСР.

Вилучення та надання земель державного лісового фонду для державних або громадських потреб проводилося у порядку, передбаченому частиною 4 статті 140 ЗК УРСР. Порядок надання земельних ділянок у користування був визначений у статті 16 ЗК УРСР. Згідно з частинами 1-3 статті 16 ЗК УРСР надання земель у користування відбувалося в порядку відведення, яке провадилося на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад народних депутатів в порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР. У постановах або рішеннях про надання земельних ділянок вказувалася мета, для якої вони надавалися, і основні умови користування землею.

Відповідно до частини 4 статті 16 ЗК УРСР надати земельну ділянку, що перебувала у користуванні, іншому землекористувачеві, уповноважені органи мали право лише після вилучення такої ділянки в порядку, передбаченому статтями 37- 41 ЗК УРСР.

Повноваження органів державної влади щодо вилучення із користування земельних ділянок визначалися у статті 37 ЗК УРСР. Згідно з цією статтею, вилучення земельної ділянки чи її частини для державних або громадських потреб провадилося на підставі постанови Ради Міністрів Української РСР або рішення виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів у порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і ЗК УРСР.

Вилучення земельних ділянок для державних або громадських потреб проводилося за постановою Ради Міністрів Української РСР: 1) з усіх земель, незалежно від розміру земельної ділянки (п. 1 ч. 1 ст. 38 ЗК УРСР); 2) у виняткових випадках провадилося вилучення зрошуваних і осушених земель, ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними плодовими насадженнями та виноградниками, культурними пасовищами, а також сінокосами і пасовищами, на яких було проведено роботи по їх докорінному поліпшенню, для несільськогосподарських потреб, земель, зайнятих водоохоронними, захисними та іншими лісами першої групи, для використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, земель заповідників, курортів і зон санітарної охорони курортів провадилося (п. 2 ч. 1ст. 38 4.1ст. 41 ЗК УРСР).'

Отже, відповідно до чинного на момент прийняття оскаржуваного розпорядження земельного законодавства Української РСР повноваження щодо вилучення земель державного лісового фонду, які перебували у колгоспному землекористуванні, належали Раді Міністрів Української РСР.

Разом з тим, у ЗК УРСР були встановлені правові гарантії колгоспного землекористування шляхом законодавчого закріплення обмеження щодо вилучення земель із користування колгоспів. Так, особливості вилучення земельних ділянок із земель суб`єктів господарювання: колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських підприємств, організацій, установ були закріплені у статті 40 ЗК УРСР. Зокрема, її частина 1 визначала, що вилучення ділянок із земель, які є у користуванні колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських підприємств, організацій і установ, із земель, що мають культурне або наукове значення, допускалося лише у випадках особливої необхідності.

У частині 2 статті 40 ЗК УРСР було закріплено імперативну норму-вказівку про те, що вилучення ділянок із земель, які є у користуванні колгоспів, могло провадитися тільки за згодою загальних зборів членів колгоспів або зборів уповноважених - за погодженням із землекористувачами та з відповідними міністерствами, державними комітетами і відомствами Союзу РСР, Української РСР. Згідно з пунктами 8,10 Розділу III Статуту колгоспу імені Леніна земля надавалася колгоспу у безстрокове користування. А зменшення площі земель колгоспу або зміна меж землекористування, яка викликана державними або громадськими інтересами, могла бути здійснена за рішенням відповідних державних органів тільки за згодою зборів уповноважених колгоспників;.

Отже, землі державного лісового фонду у розмірі 342,6 га, які перебували у безстроковому користуванні колгоспу імені Леніна, могли бути вилучені із користування колгоспу Радою Міністрів Української РСР лише за умови попереднього надання згоди зборами уповноважених колгоспників вказаного колгоспу. Такого погодження здійснено не було.

У свою чергу, Кабмін заперечує проти задоволення позовних вимог з підстав того, що вилучення спірних земель не потребувало згоди зборів уповноважених колгоспників вказаного колгоспу. Крім того, відповідач наголошував на тому, що позивачем пропущений строк позовної давності.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд відзначає наступне.

Відповідно до статті 11 Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки (яка діяла на момент прийняття оскаржуваного розпорядження) у виключній власності держави є: земля, її надра, води, ліси., Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв`язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави.

Згідно з частиною другою статті 12 Конституції УРСР земля, яку займають колгоспи, закріплюється за ними в безплатне і безстрокове користування.

Статтею 3 Земельного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки (який діяв на момент прийняття оскаржуваного розпорядження) (далі - ЗК УРСР) Державна (загальнонародна) визначено, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції Української РСР земля є державною власністю - спільним надбанням усього радянського народу.

Земля є виключною власністю держави і надається тільки в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на землю, забороняються.

Відповідно до частини першої статті 7 ЗК УРСР до відання Української РСР в галузі регулювання земельних відносин належать розпоряджання в межах республіки єдиним державним земельним фондом і встановлення перспективних планів його використання, встановлення порядку користування землею і організація землеустрою, встановлення планів по меліорації земель, боротьбі з ерозією та підвищенню родючості ґрунтів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, а також регулювання земельних відносин в інших питаннях, якщо вони не належать до компетенції Союзу РСР.

Згідно з статтею 16 ЗК УРСР надання земельних ділянок у користування здійснюється в порядку відведення (частина перша статті 16 ЗК УРСР)

Відведення земельних ділянок провадиться на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад народних депутатів в порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР (частина друга статті 16 ЗК УРСР).

Надання земельної ділянки, що є в користуванні, іншому землекористувачеві провадиться тільки після вилучення даної ділянки в порядку, передбаченому статтями 37-41 цього Кодексу (частина четверта статті 16 ЗК УРСР).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 38 ЗК УРСР вилучення земельних ділянок для державних або громадських потреб провадиться Радою Міністрів Української РСР - з усіх земель, незалежно від розміру земельної ділянки.

З огляду на вищезазначене, відповідно до положень законодавств, що діяло на момент прийняття оскаржуваного розпорядження, розпорядження землями лісового фонду, які є державною власністю, належить до виключної компетенції Ради Міністрів Української РСР.

У позовній заяві Підприємство зазначає про порушення частини другої статті 40 ЗК УРСР, що проявляється у ненаданні згоди загальних зборів членів колгоспів на вилучення державних земель лісового фонду.

Положення статті 40 ЗК УРСР визначає порядок вилучення ділянок із земель колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських підприємств, організацій, установ та із земель, що мають, культурне або наукове значення.

Згідно з частиною другою статті 40 ЗК УРСР вилучення ділянок із земель, які є у користуванні колгоспів, може провадитися тільки за згодою загальних зборів членів колгоспів або зборів уповноважених, а з земель, які є в користуванні радгоспів, інших державних, кооперативних, громадських підприємств, організацій, установ союзного або республіканського підпорядкування, - за погодженням із землекористувачами та з відповідними міністерствами, державними комітетами і відомствами Союзу РСР, Української РСР або іншої союзної республіки.

З аналізу зазначених норм вбачається, що згода загальних зборів членів колгоспів на вилучення ділянок із земель, яві є у користуванні колгоспів надається виключно у випадку вилучення земель що мають культурне або наукове значення.

З огляду на зазначене, доводи позивача про порушення статті 40 ЗК УРСР спростовуються положеннями законодавства України є необґрунтованими, недоведеними та безпідставними.

Крім того, суд вважає за необхідне відзначити, що згідно з частинами 4, 7 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Преюдиційність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив у законну силу.

Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі.

У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали: участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Судовими рішеннями у справі № 911/46/15 встановлено факти, що мають істотне значення та не підлягають доведенню під час вирішення цього спору, а саме:

Розпорядженням Ради Міністрів Української РСР від 30.03.1987 № 185-р за пропозицією Держагрогірому УРСР вилучено з користування колгоспів, радгоспів та інших господарств землі і надано їх для використання в сільському або лісовому господарстві землекористувачам згідно з додатками до розпорядження.

Так, згідно додатку № 6 до розпорядження Ради Міністрів УРСР від ЗО березня 1987 року № 185-р вилучено в колгоспу імені Леніна та передано Макарівському лісгоспзагу у складі Зябуянського лісництва 342,6 га земель для ведення лісового господарства, що підтверджується залученим до матеріалів справи наказом по Макарівському лісгоспзагу від 31 серпня 1987 року №53 з додатками.

Наказом Міністерства лісового господарства від 31 жовтня 1991 року №133 затверджено нову схему організаційної структури управління лісовим господарством, встановлено, що правонаступником ліквідованих лісгоспзагів та лісомеліоративних станцій є відповідні державні лісогосподарські підприємства (держлісгоспи).

Також визначено, що посилання позивача на те, що Розпорядженням Ради Міністрів Української РСР від 30.03.1987 № 185-р не було вилучено землі для ведення лісового господарства, а лише було прийнято пропозицію про вилучення, а також на те, що в розпорядженні зазначено - за згодою загальних зборів колгоспників, а колгосп імені Леніна такої згоди не надавав, суд відхиляє.

Долучені до справи матеріали наказу по Макарівському лісгоспзагу від 31 серпня 1987 року № 53 свідчать про фактичне виконання розпорядження та фактичне вилучення земель. Дані обставини також підтверджені рішеннями у справі № 911/1558/18.

Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) рішеннями Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 25 липня 2002 року у справі за заявою №48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» і від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою №28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

У позовній заяві позивач посилається на висновок науково-правової експертизи щодо відповідності земельному законодавству УРСР вилучення земель колгоспу без згоди загальних зборів колгоспників від 26 червня 2018 року № 126/142-е, зазначаємо наступне.

Відповідно до статті 98 ГПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством (частина перша статті 98 ГПК України).

Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

Предметом висновку експерта не можуть бути питання права (частина друга статті 98 ГПК України).

У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом, також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків (частина сьома статті 98 ГПК України).

Згідно з статтею 101 ГПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення (частина перша статті 101 ГПК У країни)..

У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок (частина п`ята статті 101 ГПК України..

Статтею 108 ГПК України визначено, що учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування аналогії закону, аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі (частина перша статті 108 ГПК України).

Висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути прийнято за результатами розгляду справи (частина друга статті 108 ГПК України).

З огляду на вищезазначене, висновок науково-правової експертизи від 26 червня 2018 року № 126/142-е суперечить вимогам статей 98, 101, 108 ГПК України та не може вважатись належним висновком експерта в розумінні статей 98 -109 ГПК України.

Відповідно до частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З системного аналізу викладеного, суд дійшов висновку про відсутність підстав задоволення позовних вимог.

Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Суд відзначає, що наслідки порушення строків позовної давності у межах даної справи не застосовуються, оскільки суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

На підставі статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Разом з тим, інші доводи та заперечення сторін, надані до суду документи, не спростовують встановлених судом обставин та не можуть впливати на законність судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Судові витрати з урахуванням положень статті 129 ГПК України покладаються судом на позивача.

Керуючись статтями 73-80, 86, 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Колективного сільськогосподарського підприємства "Андріївське" до Кабінету міністрів України про визнання незаконним та скасування розпорядження Ради Міністрів Української РСР № 185-р від 30.03.1987 в частині додатку № 6 в частині рядка "Колгосп імені Леніна 342,6" відмовити повністю.

2. Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на Колективне сільськогосподарське підприємство "Андріївське".

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 29.04.2021.

СУДДЯ В. В. ДЖАРТИ