Рішення № 95967531, 01.04.2021, Роздільнянський районний суд Одеської області

Роздільнянський районний суд Одеської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 511/2070/20

Номер провадження: 2/511/95/21

01 квітня 2021 року Роздільнянський районний суд Одеської області в складі:

головуючого судді - Іванової О. В.,

секретаря судового засідання - Кирилової І.В.

за участю:

позивача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду м. Роздільна цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 до Роздільнянської міської ради Одеської області про визначення розміру часток у спільній власності,

ВСТАНОВИВ:

В листопаді 2020 року позивачі звернулися до Роздільнянського районного суду Одеської області з позовною заявою в якій просять: визнати, що частки співвласників ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,0829 га, кадастровий номер земельної ділянки 5123910100:02:017:0039, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є рівними та частка кожного співвласника становить 1/3 частку вказаної земельної ділянки. Крім того, просили встановити порядок виконання рішення таким чином, що це рішення, після набрання ним законної сили, буде підставою для реєстрації: - за ОСОБА_2 - 1/3 частини; за ОСОБА_3 - 1/3 частини; ОСОБА_5 -1/3 частини права власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,0829 га, кадастровий номер земельної ділянки 5123910100:02:017:0039, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтували тим, що 06.04.1999 року державним нотаріусом Роздільнянської державної нотаріальної контори Патраманською Л.М., у спадковій справі №537/98, на підставі ст.ст. 524, 525, 529, 548, 549 ЦК УРСР на ім`я спадкоємців майна гр. ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме його дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 було видано Свідоцтво про право на спадщину за законом, серії АВА № 208275, яке зареєстроване в реєстрі № 1800, на спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 в рівних долях кожному, тобто, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 кожному з них належить на праві приватної спільної часткової власності по 1/3 частині вищевказаного житлового будинку.

Роздільнянською міською радою, на підставі рішення XXXII сесії V скликання Роздільнянської міської ради Роздільнянського району Одеської області від 19.11.2008 року № 677, було видано Державний акт на право власності на земельну ділянку (серія ЯЛ № 448137). який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі; за Ш 512390001001187, на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0.0829 га, кадастровий номер земельної ділянки 5123910100:02:017:0039, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . в спільну сумісну власність, без визначення часток, на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, по момент смерті він був зареєстрований та постійно мешкав за адресою: АДРЕСА_2 , відповідно і спадщина відкрилася за останнім місцем проживання померлого.

При зверненні позивачів ОСОБА_4 та ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кокаревої І.Ю., з приводу отримання спадщини, після смерті ОСОБА_5 , отримали відмову щодо визначення часток, оскільки в Державному акті на право власності на спірну земельну ділянку не визначений розмір (частки) земельної ділянки померлого.

На думку позивачів вказане упущення не дає позивачам можливості розпорядитися належним їм майном на свій розсуд, а також спадкоємцям отримати спадщину в повному обсязі, що стало приводом для звернення з вищевказаним позовом до суду.

Ухвалою суду від 17.11.2020 року провадження по справі було відкрито в порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого судового засідання на 17.12.2020 року об 10.00год. (а.с.36).

17.12.2020 року підготовче судове засідання було знято з розгляду у зв`язку з перебуванням головуючого судді на лікарняному та відкладено на 14.01.2021 року об 16.00год., про що були сповіщені сторони по справі.(а.с.48).

14.01.2021 року підготовче судове засідання слуханням не відбулося за заявою представника відповідача з підстав його зайнятості та відкладено на 09.02.2021 року о 11.30год. про що були сповіщені сторони по справі.(а.с.51).

09.02.2021 року представником відповідача до суду був наданий відзив, яким Роздільнянська міська рада розглянувши позовну заяву а додані документи прийшла до висновку про можливість задоволення позовної заяви, оскільки земельна ділянка може успадковуватися лише тоді, коли у її власника є правовстановлюючий документ, що посвідчує його право власності на таку земельну ділянку. Згідно ст.1217ЦК України: « Спадкування здійснюється за заповітом або за законом». ОСОБА_5 заповіту на земельну ділянку не склав, а тому має місце спадкування за законом. Відповідно до свідоцтва про народження зазначено, що батьками ОСОБА_1 є батько ОСОБА_5 та мати ОСОБА_4 , отже ОСОБА_1 також може претендувати на частку вказаної вище земельної ділянки. Після звернення до нотаріуса позивачі отримали відмову, оскільки неможливо було встановити частку в праві спільної власності на спірну земельну ділянку, що належала померлому ОСОБА_5 , що не дає можливості позивачам розпорядитися належним їм майном на свій розсуд, а також отримати спадщину в повному обсязі. Відповідно до ч.4 ст.88 Земельного кодексу України: учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки. Отже, вважають, що частки земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 можуть бути рівними та частка кожного співвласника складає 1/3 частки вказаної земельної ділянки. Не заперечували проти задоволення позовної заяви та просили підготовче судове засідання провести за відсутністю представника відповідача.(а.с.54-58).

Ухвалою суду від 09.02.2021 року явку позивачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 було визнано обов`язковою для дачі особистих пояснень під час підготовчого судового засідання.(а.с.60).

Ухвалою суду від 15.03.2021 року за клопотанням позивача ОСОБА_7 було витребувано копію спадкової справи № 18/2020 року заведеної 03.11.2020 року після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 .(а.с.80).

Позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилися, суду надали заяви, відповідно до яких, свої позовні вимоги підтримали в повному обсязі, наполягали на її задоволенні, судові засідання просили проводити за їх відсутністю. (а.с.39-47).

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся у встановленому порядку, до суду надав заяву в якій зазначав, що позов Роздільнянська міська рада Одеської області визнала та не заперечує проти його задоволення, просили справу розглядати за відсутності представника відповідача.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, суду надав пояснення відповідно до позовних вимог та наполягав на їх задоволенні. Суду пояснив, що після смерті батька - ОСОБА_5 , при зверненні до нотаріуса з`ясувалось, що в Державному акті на право власності на спірну земельну ділянку не визначений розмір (частки) земельної ділянки померлого, у зв`язку з чим вони отримали відмову нотаріуса в видачі свідоцтва на спадщину з зазначенням необхідністю звернення до суду для визначення частки померлого.

Згідно ч.3 ст. 200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.

Беручи до уваги, що відповідач визнає позовні вимоги і визнання позову не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд вважає, що рішення у справі можливо постановити при проведенні підготовчого засідання.

Заслухавши пояснення позивача ОСОБА_1 , враховуючи повне визнання позову відповідачем, вивчивши наявні матеріали справи у їх сукупності, дослідивши письмові докази, копію спадкової справи, надавши правовідносинам, що виникли між сторонами належну правову оцінку, суд приходить до висновку про можливість задоволення заявленого позову виходячи з наступного.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено у судовому засіданні, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_5 на праві приватної спільної сумісної власності належить земельна ділянка, площею 0,0829га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5123910100:02:017:0039, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Вказана земельна ділянка належить ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом серії АВА № 208275, державним нотаріусом Л.М. Патраманською 06.04.1999 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1800(а.с.28).

Право спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_5 на земельну ділянку, площею 0,0829га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5123910100:02:017:0039, також було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 16496314; 16496403; 16496181.(а.с.29-31).

Роздільнянською міською радою, на підставі рішення XXXII сесії V скликання Роздільнянської міської ради Роздільнянського району Одеської області від 19.11.2008 року № 677, було видано Державний акт на право власності на земельну ділянку (серія ЯЛ № 448137), який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №512390001001187, на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,0829 га, кадастровий номер земельної ділянки 5123910100:02:017:0039, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , в спільну сумісну власність, без визначення часток, на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 (а.с.32;33).

ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 62 років помер ОСОБА_5 , про що Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) 25.08.2020 року зроблено відповідний актовий запис № 8316 (свідоцтво про смерть серія НОМЕР_1 ).(а.с.27).

Померлий ОСОБА_5 , по момент смерті був зареєстрований та постійно мешкав за адресою: АДРЕСА_2 .(а.с.26).

ОСОБА_5 заповіту на земельну ділянку не склав, а тому має місце спадкування за законом.

Спадкоємцями померлого ОСОБА_5 є його дружина ОСОБА_4 та син ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу(а.с.21) та копією свідоцтва про народження(а.с.25).

У відповідності до ст.ст. 1220-1221 ЦКУ, спадщина відкрилась за останнім місцем проживання померлого.

Згідно зі ст.ст. 1216,1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Частиною 2 статті 1223 ЦК України, передбачено, що у разі відсутності заповіту право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Згідно до ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

В силу ст. 1268 ч. 5 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

З листа приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кокаревої І.Ю. за № 22/02-14 від 29.03.2021 року вбачається, що при зверненні до неї з приводу отримання спадщини, після смерті ОСОБА_5 , позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_1 надали правовстановлюючий документ на земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,0829 га, кадастровий номер земельної ділянки 5123910100:02:017:0039, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: Державний акт на право власності на земельну ділянку (серія ЯЛ № 448137), виданий Роздільнянською міською радою Роздільнянського району Одеської області 05.09.2011 року, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №512390001001187. Невід`ємною частиною цього акту є додаток зі списком співвласників земельної ділянки, без визначення часток у праві спільної власності кожною з них. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Оскільки нею було неможливо встановити частку в праві спільної власності на земельну ділянку, що належала ОСОБА_8 , спадкоємцям було рекомендовано звернутися до суду з метою визначення часток в праві власності на зазначену земельну ділянку.(а.с.89).

З огляду в судовому засіданні спадкової справи № 18/2020, щодо майна ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , заведену 03.11.2020 року та Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру, вбачається, що позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з заявами до нотаріуса звернулися своєчасно. Окрім них з заявами про прийняття спадщини до нотаріуса більш ніхто не звертався. (а.с.92-119).

Відповідно до ст. 2 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Згідно зі ст. 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Частиною 1 ст. 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Частиною 4 ст. 88 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Відповідно до ст. 89 ЗК України земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам, якщо інше не встановлено законом. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюється за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки, крім випадків, установлених законом. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами, та за рішенням суду (п.п. «в» та «г» ч.1 ст. 87 ЗК України).

Статтею 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Право власності на земельну ділянку, відповідно до ст. 125 ЗК України виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації, яким, згідно зі ст. 126 ЗК України, був державний акт.

Частиною 4 ст. 120 ЗК України від 25.10.2001 року N 2768-ЇІІ визначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Згідно ч. 1 ст. 152 ЗК України Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Відповідно до ч. 1 ст. 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Згідно ч. 1 ст. 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Згідно ч. 2 даної статті, майно може належати особам на праві спільної часткової або спільної сумісної власності.

Поняття спільної часткової власності визначено в ч. 1 ст. 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні.

Відповідно до ст. 361 ЦК України розпорядження часткою у праві спільної часткової власності співвласником може здійснюватися самостійно. Отже, для здійснення права розпорядження часткою, в тому числі і для передачі права власності, необхідно, щоб частка в праві спільної власності була визначена.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Аналогічні положення містить і статті 370 ЦК України щодо виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

Частиною 2 ст. 373 ЦК України встановлено, що право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Крім того, ч. 4 ст. 373 ЦК України встановлено, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Також, ч. 1 ст. 374 ЦК України визначено, що суб`єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Частиною 1 ст. 377 ЦК України встановлено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Частиною 2 ст. 377 ЦК України визначено, що розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).

Системний аналіз змісту наведених норм ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 22.12.1995 року N° 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними.

Згідно з пунктом 17 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 7 лютого 2014 року частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Частка суб`єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини.

Особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, має право на відповідну частину земельної ділянки на тих самих умовах, на яких воно належало попередньому власникові або користувачу, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Таким чином, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , є співвласниками земельної ділянки, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,0829 га, кадастровий номер земельної ділянки 5123910100:02:017:0039, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку приватизації в рівних частках, оскільки домовленості з приводу поділу часток у спільній сумісній власності на земельну ділянку між ними не було, а також відсутнє рішення суду з цього приводу.

Статтею 41 Конституцією України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, № 4, № 7 та № 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У ст. 17 Закону від 23 лютого 2006 p. N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права".

Так, гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

За положеннями ч.1 ст. 317 та ч.1 ст. 319 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, і він реалізовує їх на власний розсуд.

Згідно із ч. 1 ст. 316 ЦК правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст. 13 Конституції України Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною 1 ст. 321 ЦК передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи: обмежений у його здійсненні.

У рішенні від 30.11.2004 року у справі "Case of Oneryildis V. Тигкеу" (справа відкрита за заявою № 48939/99 та розглянута Великою палатою) Європейський суд визнав, що поняття "майно" охоплює не лише річ, яка реально існує (матеріальна складова), але також стосується засобів право домагання (юридична складова), включаючи право вимоги, відповідно до якого особа може стверджувати, що вона має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом ч. 1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, згідно ч. 2 ст. 16 ЦК України: - припинення дії, яка порушує право; - відновлення становища, яке існувало до порушення; - відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини та основних свобод, Конвенції МОП, які як і інші міжнародні договори, підлягають застосуванню при розгляді справ судами.

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55 Основного Закону України). В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), на засадах якого здійснюється правосуддя (абзац п`ятнадцятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004, частина перша статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частина третя статті 8 Основного Закону України). Конституція України має найвищу юридичну силу.

Згідно п.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України № 9-зп від 25.12.1997 р. (справа за зверненням жителів міста Жовті Води) будь-яка особа має право звернутись до суду, якщо її права порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

У рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Конституційний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року N 15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

Спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьев проти України" від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі Чуйкіна проти України (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував: Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975року у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. theUnitedKingdom), пп.28-36, Series А №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Частиною третьою статті 129 Конституції України визначено основні засади судочинства, які відповідно до правової позиції Конституційного Суду України є конституційними гарантіями права на судовий захист (абзац перший підпункту 3.2 пункту З мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2011 року N 13 -рп/2011.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/'2003).

Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року N 15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

У рішенні "Меньшакова проти України" від 8 квітня 2010 року Європейський суд з прав людини виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: "Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином він втілює в собі "право на суд", яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на "розгляд" спору судом (рішення у справі "Кутіч проти Хорватії", заява N 48778/99, п. 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 07.05.2002 року у справі "Бурдов проти Росії" визначив, що у контексті статті 6 Конвенції виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова "судового розгляду".

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06.09.1978 року у справі "Класс та інші проти Німеччини" "із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури".

Згідно з п. 43 рішення ЄСПЧ у справі «Шмалько проти України», право на суд одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак, це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Таким чином, невжиття заходів забезпечення позову, може призвести до утруднення виконання рішення суду, а відтак й до порушення права особи на доступ до правосудця, в аспекті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Згідно зі ст. 267 ЦПК України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

Таким чином, судом встановлено, що розмір часток ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та померлого ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є рівними, тобто вказаним особам належить по 1/3 частки земельної ділянки, а тому, з урахуванням визнання позову відповідачем, позовні вимоги про визначення розміру часток у спільній власності є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Приймаючи до уваги, що позивачами не заявлені вимоги про відшкодування судових витрат, у суду відсутні підстави для покладення витрат на відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 267 ЦПК суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

Керуючись ст.ст.12,13,76,200,259,263-265, 267, 268, 279 ЦПК України

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 до Роздільнянської міської ради Одеської області про визначення розміру часток у спільній власності - задовольнити.

Визнати, що частки співвласників ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_3 та частка померлого ОСОБА_5 , РНОКПП НОМЕР_4 в праві спільної сумісної власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,0829 га, кадастровий номер земельної ділянки 5123910100:02:017:0039, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є рівними та частка кожного співвласника становить 1/3 частку вказаної земельної ділянки.

В порядку виконання рішення, встановити, що вказане рішення, після набрання ним законної сили є підставою для реєстрації по 1/3 частині кожному права власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,0829 га, кадастровий номер земельної ділянки 5123910100:02:017:0039, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , за:

- ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ,

- ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , НОМЕР_5 ,

- померлим ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_4 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення виготовлений 01.04.2021 року.

Суддя: О. В. Іванова