Рішення № 95943645, 02.03.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 березня 2021 року м. Київ № 640/33429/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., при секретарі судових засідань Левкович А.С., розглянувши у судовому засіданні без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу матеріали адміністративної справу

за позовом ОСОБА_1 (

АДРЕСА_1 )

до Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри

Леонідівни (02002, м. Київ, вул. Раїси Окіпної, буд. 4-А, офіс 71-А)

третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» (01042, м. Київ,

Новопечерський провулок, буд. 19/3, корп. 2, офіс 9)

про визнання протиправною та скасування постанови від 10 грудня 2020 року, -

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 (далі по тексту також - позивач) з адміністративним позовом до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни (далі по тексту - відповідач), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінфорс», у якому просить суд: визнати протиправною та скасувати постанову №63880025 від 10 грудня 2020 року приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни, відкритого на підставі виконавчого напису №4469, виданий 26 листопада 2020 року державним нотаріусом Першої черкаської нотаріальної контори Починюк Юлією Вадимівною про стягнення з ОСОБА_1 грошового зобов`язання за заявою стягувача товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс».

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначила, що при прийнятті оскаржуваної постанови приватний виконавець порушив вимоги статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», адже останнім прийнято виконавчий документ до виконання не за місцем реєстрації та проживання позивача. Позивач повідомила, що не зареєстрована у місті Києві та жодного майна у місті Києві не має.

Заявлені позовні вимоги позивач обґрунтовує також тим, що стягнення безспірної заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин, не може здійснюватися на підставі виконавчих написів. Так, виконавчий напис, що був поданий відповідачу із заявою про примусове виконання рішення, був вчинений всупереч статті 87 Закону України «Про нотаріус», відтак факт його подання відповідачу не міг бути підставою для відкриття виконавчого провадження.

Позивач подала до суду клопотання про розгляд справи за її відсутності на підставі наявних матеріалів справи.

У відзиві на адміністративний позов відповідач зазначив, що у виконавчому написі №4469 від 26 листопада 2020 року, виданому державним нотаріусом Першої черкаської нотаріальної контори Починюк Юлією Вадимівною вказано, що місцем проживання позивача є місто Київ. Також, приватним виконавцем було перевірено виконавчий документ на відповідність вимогам чинного законодавства України. При цьому, чинною редакцією Закону України «Про виконавче провадження» не передбачено проведення виконавчих дій, спрямованих на перевірку будь-якої інформації стосовно боржника до відкриття виконавчого провадження.

Крім того, відповідач повідомила, що при прийнятті виконавчого документа до виконання приватним виконавцем здійснено перевірку виконавчого напису на відповідність вимогам, передбаченим статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження», за наслідками якої прийнято виконавчий документ до виконання.

При цьому, приватний виконавець не вправі давати правову оцінку діям нотаріуса при вчиненні виконавчого напису №4469 від 26 листопада 2020 року і правомірність таких дій не є предметом судового розгляду.

Представник відповідача та представник третьої особи у призначене судове засідання не прибули, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Відповідно до вимог частини 3 статті 268 Кодексу адміністративного судочинства України неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

10 грудня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Вірою Леонідівною прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису №4469, виданого 26 листопада 2020 року державним нотаріусом Першої черкаської нотаріальної контори Починок Юлією Вадимівною про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» заборгованості в розмірі 5841,90 грн. (ВП №63880025).

Незгода позивача із вказаною постановою зумовила її звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Згідно зі статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII, в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин), виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 2 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад, зокрема, обов`язковості виконання рішень; справедливості, неупередженості та об`єктивності.

Згідно пункту 3 частини 1 статті 3 Закону №1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих написів нотаріусів.

Вимоги до виконавчого документа визначені статтею 4 Закону №1404-VIII. Так, у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред`явлення рішення до виконання.

У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти.

Частиною 1 статті 5 Закону №1404-VIII передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Частиною 3 статті 5 Закону №1404-VIII визначено, що приватний виконавець має право повернути виконавчий документ стягувачу без прийняття до виконання:

1) якщо на момент подачі стягувачем заяви про примусове виконання рішення кількість виконавчих документів за рішеннями про стягнення періодичних платежів, заробітної плати, заборгованості фізичних осіб з оплати житлово-комунальних послуг, поновлення на роботі перевищує 20 відсотків загальної кількості виконавчих документів, що перебувають на виконанні у приватного виконавця;

2) в інших випадках, передбачених законом.

При поверненні виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією частиною, приватний виконавець зобов`язаний письмово зазначити підстави повернення, право стягувача оскаржити рішення про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, а також право стягувача подати виконавчий документ на виконання іншого приватного виконавця або до органу державної виконавчої служби.

Частиною 4 статті 4 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо, зокрема, виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону.

Аналіз наведеної норми свідчить, що на приватного виконавця покладається обов`язок щодо перевірки відповідності виконавчого документа виключно вимогам, передбаченим статтею 4 Закону №1404-VIII.

За змістом частини першої статті 4 Закону № 1404-VIIІ у виконавчому документі обов`язково зазначається адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи.

Так, законодавець, визначаючи місце виконання рішення, вживає поняття "місце проживання" та "місце перебування", під якими розуміються відповідна адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік, та житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

Оскільки за приписами частини другої статті 2 Закону №1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження, то законодавець розрізняє поняття "місце проживання", "місце перебування" і "місце реєстрації".

Отже, вирішальне значення для визначення місце виконання рішення має саме місце проживання/перебування боржника-фізичної особи, а не місце його реєстрації, а також місцезнаходження майна боржника.

На підставі частини першої статті 28 Закону №1404-VIIІ постанови про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанови, передбачені пунктами 1-4 частини дев`ятої статті 71 цього Закону, надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.

З системного аналізу положень частини першої статті 4, частини першої статті 28 Закону № 1404-VIIІ слідує, що у виконавчому документі має бути зазначено адресу місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), або місцезнаходження майна боржника, які знаходяться у межах виконавчого округу приватного виконавця. Саме за зазначеною у виконавчому документі адресою приватний виконавець в силу положень частини першої статті 28 Закону №1404-VIIІ зобов`язаний надіслати, зокрема, постанову про відкриття виконавчого провадження.

Таким чином, положення статті 28 Закону №1404-VIIІ встановлюють імперативний обов`язок приватного виконавця надіслати постанову про відкриття виконавчого провадження саме за адресою, зазначеною у виконавчому документі, що обумовлює відсутність меж розсуду у приватного виконавця при визначенні адреси боржника.

Аналогічний висновок про необхідність направлення постанов про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі, викладений в постановах Верховного Суду від 19 серпня 2020 року в справі №520/9978/18, від 08 квітня 2020 року в справі №804/6996/17.

Отже, при надходженні виконавчого документа приватний виконавець зобов`язаний перевірити наявність в ньому всіх обов`язкових реквізитів, визначених частиною першою статті 4 Закону № 1404-VIIІ, зокрема, прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи.

У випадку, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання, тобто якщо адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), що вказана у виконавчому документі, або місцезнаходження майна боржника не знаходиться в межах виконавчого округу приватного виконавця, він зобов`язаний повернути виконавчий документ без виконання відповідно до приписів пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону №1404-VIII.

Якщо ж виконавчий документ пред`явлено до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця за місцезнаходженням майна боржника до заяви про примусове виконання рішення обов`язково додається документальне підтвердження, що майно боржника (грошові кошти на рахунках в банках або інших фінансових установах) знаходиться(яться) на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця (абзац 4 пункту 3 розділу ІІІ Інструкції № 512/5).

Отже, аналіз положень Закону №1404-VIII дозволяє дійти висновку, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться у межах його виконавчого округу, в іншому випадку - виконавець зобов`язаний повернути виконавчий документ стягувачу. У свою чергу, місце виконання визначається, виходячи із місця проживання/перебування боржника або з місцезнаходження майна боржника.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року в справі № 804/6996/17, від 30 квітня 2020 року №580/3311/19.

Таким чином, приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, у яких зазначено місце проживання/ перебування боржника або місцезнаходження майна боржника, які знаходяться в межах його виконавчого округу.

Відтак, враховуючи наведене вище нормативне регулювання, правильне вирішення спору у вказаних категоріях справ залежить від того, чи знаходиться адреса місця проживання або місця перебування боржника (фізичної особи) або місцезнаходження майна боржника, що вказана у виконавчому документі, в межах виконавчого округу приватного виконавця.

Якщо адреса місця проживання/перебування боржника (фізичної особи) або місцезнаходження майна боржника, вказана у виконавчому документі, знаходиться в межах виконавчого округу приватного виконавця, то відкриття виконавчого провадження, за умови дотримання приватним виконавцем інших вимог Закону №1404-VIII, є правомірним.

Якщо ж адреса місця проживання або місця перебування боржника (фізичної особи) або місцезнаходження майна боржника, вказана у виконавчому документі, знаходиться поза межами виконавчого округу приватного виконавця, приватний виконавець зобов`язаний повернути такий виконавчий документ.

У випадку пред`явлення виконавчого документа не за місцем проживання або місцем перебування боржника (фізичної особи), а за місцезнаходженням майна боржника, на стягувача покладено обов`язок надати документальне підтвердження, що майно боржника (грошові кошти на рахунках в банках або інших фінансових установах) знаходиться(яться) на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця.

Як вбачається з матеріалів справи, у пред`явленому до примусового виконання виконавчому написі №4469 від 26 листопада 2020 року, виданому державним нотаріусом Першої черкаської нотаріальної контори Починок Юлією Вадимівною, вказано адресу місця проживання боржника: АДРЕСА_2 . Таку ж адресу місця проживання боржника - ОСОБА_1 зазначено у заяві Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» про примусове виконання рішення.

Отже, суд наголошує, що адресою проживання позивача, зазначеною як у заяві про примусове виконання рішення, так і у виконавчому написі приватного нотаріуса, є саме: АДРЕСА_2 .

Суд зазначає, що частиною четвертою статті 4 Закону №1404 встановлено вичерпний перелік підстав для повернення виконавчого документа.

На етапі вирішення питання про відкриття виконавчого провадження або про повернення виконавчого документа у приватного виконавця відсутній обов`язок, а отже і будь-який механізм, спрямований на перевірку законності виконавчого документа та правильності визначення в ньому адреси місця проживання/перебування боржника. Відповідальність за вчинення виконавчого напису відповідно до вимог Глави 16 розділу II Порядку № 296/5 несе нотаріус, як особа, яка вчиняє виконавчий напис.

Перевірка ж майнового стану боржника, розшук боржника та/або його майна здійснюється у вже відкритому виконавчому провадженні (частини друга, четверта статті 13, частина сьома статті 26, стаття 36, частина восьма статті 48 Закону №1404).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 460/3537/20.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Таким чином, на момент прийняття рішення про відкриття виконавчого провадження ВП №63880025 на підставі виконавчого напису №4469 від 26 листопада 2020 року, в якому було вказано адресу місця проживання боржника: АДРЕСА_2 , що знаходиться в межах відповідного виконавчого округу, у приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Дорошкевич Віри Леонідівною не було підстав для повернення виконавчого документа, а тому постанова про відкриття виконавчого провадження ВП №63880025 від 10 грудня 2020 року є законною та правомірною.

При цьому, колегія суддів наголошує, що таке правозастосування повністю відповідає правовій позиції Верховного Суду від 09 грудня 2020 року, в якій правовідносини є ідентичними зі спірними в даній справі.

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, які були викладені у постанові від 30 січня 2019 року по справі № 755/10947/17, під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію.

Суд також враховує, що підстави обґрунтування позовної заяви зводяться позивачем до того, що приватний нотаріус всупереч вимог статті 87 Закону України «Про нотаріат» та на підставі пункту 2 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року №1172, видав виконавчий напис №4469 від 26 листопада 2020 року.

Тобто, фактично позивач стверджує про протиправність видачі державним нотаріусом виконавчого напису №4469 від 26 листопада 2020 року, що, на думку суду, є підставою для його оскарження в судовому порядку.

Водночас, матеріали справи не містять доказів оскарження та/або скасування такого виконавчого напису №4469 від 26 листопада 2020 року в установленому законодавством судовому порядку.

При цьому, правомірність видачі зазначеного виконавчого напису не входить до предмету даного адміністративного спору, а відтак і не підлягає дослідженню судом при вирішенні даної справи.

В той же час, як зазначалось вище, на приватного виконавця нормами чинного законодавства покладено обов`язок щодо здійснення перевірки на відповідність вимогам, передбаченим статтею 4 Закону №1404-VIII, а не підстав для видачі виконавчого документа.

Також суд зазначає, що критерії правомірності прийняття суб`єктом владних повноважень рішень визначені частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно змісту якої, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Крім того, частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Виходячи з критеріїв, визначених частиною 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що при прийнятті оскаржуваної постанови про відкриття виконавчого провадження приватний виконавець діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а відтак підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.

Відповідно до положень частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

В силу частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що наведені позивачем доводи не знайшли свого документального та нормативного підтвердження, а відтак у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З урахуванням вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для здійснення розподілу судових витрат - відсутні.

Керуючись ст.ст. 72-73, 76-77, 139, 143, 243-246, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому частиною першою статті 272 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини шостої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення та оскаржені у порядку, передбаченому статтями 292, 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону №2147-VIII).

Суддя А.Б. Федорчук