Рішення № 9578970, 15.04.2010, Господарський суд м. Севастополя

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

Іменем України

РІШЕННЯ

15.04.2010 справа № 5020-3/032 За позовом          Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради

(99011, м. Севастополь, вул. Луначарського, 5)

до                     Товариства з обмеженою відповідальністю „Гастроном Кримський”

(99059, м. Севастополь, вул. П. Корчагіна, 34)

про стягнення заборгованості по орендній платі та штрафних санкцій в сумі 141414,94 грн., розірвання договору оренди та зобов’язання повернути орендоване майно,

Суддя Головко В.О.,

Представники сторін:

позивач (Фонд комунального майна Севастопольської міської ради) –Ігнатенко В.В., головний спеціаліст відділу приватизації житла, довіреність б/н від 11.01.2010;

відповідач (ТОВ „Гастроном Кримський”) –явку уповноважених представників не забезпечив.

Суть спору:

Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради (далі –позивач) звернувся до господарського суду міста Севастополя з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю „Гастроном Кримський” (далі –відповідач) про стягнення заборгованості по орендній платі та штрафних санкцій в сумі 141414,94 грн., розірвання договору оренди та зобов’язання відповідача повернути орендоване майно.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням з боку відповідача умов Договору оренди нерухомого майна №440-06 від 29.12.2006 в частині своєчасного внесення орендної плати. Зокрема, позивач зазначає, що у відповідача за період з листопада 2009 року по січень 2010 року утворилась заборгованість по орендній платі в сумі 52193,85 грн., яку позивач просить стягнути разом з пенею –1215,50 грн., 3% річних –177,89 грн. та штрафом –87827,70 грн.

Посилаючись на статтю 651 Цивільного кодексу України, статті 10, 26, 27 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” позивач вважає таке порушення підставою для дострокового розірвання договору, у зв’язку з чим просить розірвати Договір оренди нерухомого майна №440-06 від 29.12.2006 та зобов’язати відповідача повернути орендоване майно.

Ухвалою від 12.02.2010 позовна заява прийнята до розгляду та порушено провадження у справі №5020-3/032.

Через нез’явлення в судові засідання представника відповідача розгляд справи неодноразово відкладався у порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

У судове засідання 15.04.2010 відповідач явку уповноважених представників також не забезпечив, хоча про дату, час і місце судового засідання повідомлений заздалегідь та належним чином (рекомендованою кореспонденцією /арк. с. 54/, відповідно до адреси, вказаної у Довідці з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців /арк. с. 50-51/), про причини нез’явлення не сповістив.

Згідно зі статтею 22 Господарського процесуального кодексу України сторони зобов’язані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін –це право, а не обов’язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез’явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Не скористався відповідач і правом, наданим йому статтею 59 Господарського кодексу України, на подачу відзиву на позов та документів, що підтверджують заперечення проти позову.

Встановивши, що матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, а нез’явлення представника відповідача не перешкоджає вирішенню спору, з метою дотримання встановлених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України строків вирішення спору, суд визнав за можливе розглянути справу у відсутність відповідача за наявними у справі матеріалами в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши пояснення представника позивача, суд –

встановив:

29.12.2006 між Фондом комунального майна Севастопольської міської Ради (Орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Гастроном Кримський” (Орендар) був укладений договір оренди нерухомого майна №440-06 (далі –Договір) /арк. с. 12-13/, умовами пункту 1.1 якого встановлено, що з метою ефективного використання комунального майна та досягнення найвищих результатів господарської діяльності Орендодавець передає, а Орендар приймає в оренду нерухоме майно –вбудовані нежитлові приміщення першого поверху житлової п’ятиповерхової будівлі, загальною площею 611,20 м2, які розташовані за адресою: м. Севастополь, вул. П. Корчагіна, 34, що знаходяться на балансі РЕП-9, вартість якого складає, згідно зі звітом про експертну оцінку станом на 30.11.2006, –999312,00 грн.

Відповідно до пункту 2.1 Договору передача майна в оренду не тягне передачі Орендарю права власності на це майно. Власником орендованого майна залишається міська Рада, а орендар користується ним упродовж строку оренди.

Протоколом від 30.11.2007 щодо погодження змін до договору оренди №440-06 від 29.12.2006 /арк. с. 15/ сторони внесли зміни в пункти 3.1, 3.2, 3.3 Договору, відповідно до яких розмір орендної плати встановлюється згідно з рішенням Севастопольської міської Ради №1617 від 13.03.2007 та складає 128133,37 грн. на рік. Орендна плата складає 11110,97 грн. за місяць оренди (із застосуванням індексів інфляції станом на квітень 2007 рік) та перераховується орендарем орендодавцю не пізніше 20 числа поточного місяця з 01.04.2007. Відповідно до рішення Севастопольської міської Ради №1617 від 13.03.2007 розмір орендної плати за кожен наступний місяць встановлюється шляхом корегування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції, що відповідає попередньому місяцю.

Спочатку сторони домовились, що Договір дії з моменту підписання до 27.12.2007 (п. 7.1 Договору).

Протоколом від 19.03.2008 щодо погодження змін до договору оренди №440-06 від 29.12.2006 /арк. с. 16/ сторони встановили, що він діє до 27.12.2010.

Зміна та розірвання договору може мати місце за згодою сторін. Зміни та доповнення розглядаються сторонами у місячний строк. Одностороння відмова від виконання договору чи внесення до нього змін не дозволяються (п. 7.2 Договору).

Договір може бути розірваним на вимогу однієї зі сторін за рішенням господарського суду у випадку невиконання сторонами своїх зобов’язань та з інших підстав, передбачених чинним законодавством України (п. 7.3 Договору).

За умовами пункту 7.5 Договору, його дія припиняється внаслідок:

-          закінчення строку оренди, передбаченого договором;

-          рішення господарського суду;

-          загибелі об’єкта оренди;

-          банкрутства орендаря;

-          ліквідації Орендаря;

-          приватизації об’єкта оренди Орендарем.

Даний договір є новою редакцією договору оренди №15-99 від 30.10.1998 (п. 8.2 Договору).

Свої зобов’язання щодо внесення орендної плати відповідач виконував неналежним чином, в результаті чого у нього перед Орендодавцем утворилась заборгованість по орендній платі в сумі 52193,85 грн. за період з 01.11.2009 по 31.01.2010.

Зазначене і стало причиною для звернення позивача до суду із даним позовом.

Суд вважає вимоги позивача такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Приписами статей 13, 41 Конституції України визначено, що від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Відповідно до статей 142-143, 145 Конституції України, пунктів 3, 5 статті 16 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об’єктів, належить нерухоме майно, що є у власності територіальних громад, управління яким здійснюють відповідні територіальні громади через органи місцевого самоврядування в межах отриманих повноважень. Права органів місцевого самоврядування захищаються у судовому порядку.

За змістом частин першої, п’ятої статті 60 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, визначене відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, належить територіальним громадам сіл, селищ, міст та районів у містах.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, визначати в угодах та договорах умови використання об’єктів, що передаються у користування і оренду та ін.

Відповідно до пунктів 2, 9 Положення про Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради, затвердженого рішенням Севастопольської міської Ради від 12.11.2002 №339 (в редакції рішення Севастопольської міської Ради від 12.06.2007 №2070), Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради є виконавчим органом Севастопольської міської Ради по управлінню майном комунальної власності територіальної громади міста Севастополя, одним із завдань якого є управління у визначених Радою межах майном комунальної власності /арк. с. 26-27/.

Статтею 1 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” від 10.04.1992 №2269-XII (з наступними змінами і доповненнями) унормовано, що даний Закон регулює організаційні відносини, пов’язані з передачею в оренду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі –підприємства), їх структурних підрозділів; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Враховуючи, що об’єктом оренди є комунальне майно, застосуванню до спірних відносин сторін підлягають норми Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, а також норми спеціального законодавства в сфері оренди комунального майна, яким є Закон України „Про оренду державного та комунального майна”.

Стаття 509 Цивільного кодексу України визначає зобов’язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити кошти тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (ч. 1 ст. 175 ГК України).

Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 174 Господарського кодексу України та статтею 11 Цивільного кодексу України, зокрема, з договорів та інших правочинів (угод).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”, орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

З наведеною нормою узгоджується стаття 283 Господарського кодексу України, згідно з якою за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

До основних обов’язків орендаря стаття 18 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” відносить, серед іншого, обов’язок щодо внесення орендної плати своєчасно і у повному обсязі.

При цьому за змістом статті 19 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” орендар за користування об’єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.

Доказів погашення заборгованості по орендній платі за період з 01.11.2009 по 31.01.2010 в сумі 52193,85 грн. відповідачем не надано. А тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню, але частково, оскільки наданий позивачем розрахунок щодо визначення розміру орендної плати за спірний період містить певні математичні помилки.

Так, у пунктах 3.2, 3.3 Договору, в редакції протоколу від 30.11.2007, сторони встановили, що з 01.04.2007 орендна плата становить 11110,97 грн. за місяць оренди і перераховується на відповідні рахунки місцевого бюджету у співвідношенні 95% та 5%. Згідно з рішенням Севастопольської міської Ради №1617 від 13.03.2007 розмір орендної плати за кожен наступний місяць встановлюється шляхом корегування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції, який відповідає попередньому.

За розрахунком позивача заборгованість по орендній платі за спірний період складає 52193,85 грн., з яких: 17219,45 грн. (16702,88+516,57) –орендна плата за листопад 2009 року; 17408,86 грн. (16886,61+522,25) – орендна плата за грудень 2009 року; 17565,54 грн. (17038,59+526,95) –орендна плата за січень 2010 року.

За розрахунком суду орендна плата за спірний період складає 52193,82 грн., з яких:

17219,44 грн. (17065,85 (орендна плата на листопад 2009 року) * 1,009 (індекс інфляції за жовтень 2009 року) –орендна плата за листопад 2009 року, з яких: 97% - 16702,86 грн., 3% - 516,58 грн.;

17408,85 грн. (17219,44 (орендна плата за листопад 2009 року) * 1,011 (індекс інфляції за листопад 2009 року) – орендна плата за грудень 2009 року, з яких: 97% - 16886,58 грн., 3% - 522,27 грн.;

17565,53 грн. (17408,85 (орендна плата за грудень 2009 року) * 1,009 (індекс інфляції за грудень 2009 року) –орендна плата за січень 2010 року, з яких: 97% - 17038,56 грн., 3% -526,97 грн.

При цьому судом враховано, що рішенням Севастопольської міської Ради від 14.04.2009 №6659 „Про внесення змін до рішення Севастопольської міської Ради №1617 від 13.03.2007 „Про розрахунок орендної плати за оренду майна, яке є комунальною власністю територіальної громади м .Севастополя, і пропорціях розподілу плати за оренду майна, яке є власністю територіальної громади м. Севастополя” змінено пропорції розподілу орендної плати –замість співвідношення 95% і 5% введено 97% і 3% відповідно.

Зважаючи на викладене, суд задовольняє вимоги позивача в частині стягнення заборгованості по орендній платі в розмірі 52193,82 грн., з яких: 97% - 50628,01 грн., 3% - 1565,81 грн.

Звертаючись до суду з позовом, позивач також заявив вимоги про стягнення з відповідача пені в сумі 1215,50 грн., 3% річних –177,89 грн. та штрафу –87827,70 грн.

Відповідно до частини другої статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Статтею 530 Цивільного кодексу України унормовано, що якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За умовами Договору (п. 3.2) орендна плата перераховується Орендарем Орендодавцеві не пізніше 20 числа поточного місяця.

Як встановлено судом, станом на день прийняття рішення у справі обов’язок щодо перерахування орендної плати за листопад 2009 року, грудень 2009 року та січень 2010 року відповідачем не виконаний, докази погашення заборгованості за вказаний період в матеріалах справи відсутні. Наведене дозволяє суду зробити висновок про порушення відповідачем зобов’язання щодо внесення орендної плати своєчасно і в повному обсязі.

За порушення зобов’язання щодо сплати орендної плати позивач просить стягнути з відповідача 3% річних в сумі 177,89 грн.

Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, зобов’язаний сплатити кредитору суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перевіривши розрахунок 3% річних суд зазначає, що, в основному, він здійснений з урахуванням вимог чинного законодавства. Водночас, враховуючи певні помилки у визначенні розміру місячної орендної плати, суд вважає за необхідне здійснити власний розрахунок 3% річних, виходячи з визначеного судом розміру орендної плати.

17219,44*3/100/365*72=101,90 грн., де:

17219,44 грн. –сума орендної плати за листопад 2009 року;

365 –загальна кількість днів у році;

72 дн. –кількість днів прострочення (з 21.11.2009 по 31.01.2010);

17408,85*3/100/365*42=60,10 грн., де:

17408,85 грн. –сума орендної плати за грудень 2009 року;

365 –загальна кількість днів у році;

42 дн. –кількість днів прострочення (з 21.12.2009 по 31.01.2010);

17565,53*3/100/365*11=15,88 грн., де:

17565,53 грн. –сума орендної плати за січень 2010 року;

365 –загальна кількість днів у році;

11 дн. –кількість днів прострочення (з 21.01.2010 по 31.01.2010).

Отже, сума 3% річних за період з 21.11.2009 по 31.01.2010 за розрахунком суду становить 177,88 грн. (101,90+60,10+15,88), що на 1 коп. менше, ніж заявлено позивачем.

За викладених обставин, позовні вимоги в частині стягнення 3% річних підлягають задоволенню частково в сумі 177,88 грн., з яких: 97% - 172,54 грн., 3% - 5,34 грн.

Стосовно позовних вимог про стягнення пені і штрафу, суд зазначає наступне.

Статтею 546 Цивільного кодексу України визначено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися, серед іншого, неустойкою.

Визначення поняття неустойки (штрафу, пені) міститься у статті 549 Цивільного кодексу України, відповідно до якої неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно зі статтею 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яка сплачується у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Відповідно до статті 231 цього Кодексу у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов’язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу. Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Статтями 1, 3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22.11.1996 №543/96-ВР (з наступними змінами і доповненнями) платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Із наведеними нормами узгоджується частина друга статті 551 Цивільного кодексу України. Так, розмір неустойки, предметом якої є грошова сума, встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

У пункті 3.5 Договору сторони передбачили, що орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, стягується відповідно до законодавства за весь період заборгованості з урахуванням пені, нарахованої із розрахунку подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який стягується пеня, від суми недоплати, розрахованої за кожен день прострочення.

Позивач просить стягнути з відповідача пеню в сумі 1215,50 грн.

Перевіривши розрахунок пені, суд зазначає, що, в основному, він здійснений з урахуванням вимог чинного законодавства, хоча і має певні недоліки. Так, при розрахунку пені позивач, як і при розрахунку 3% річних, допустив помилку в частині зазначення сум орендної плати, з яких допущено порушення строків її перерахування.

Тому суд здійснив власний розрахунок пені, що наведений нижче. При цьому судом застосовано розмір облікової ставки НБУ, встановлений постановою Правління Національного Банку України від 10.08.2009 №468 "Про зміну облікової ставки": 10,25% з 12.08.2009.

За період з 21.11.2009 по 31.01.2010 (72 дні):

17219,44*2*10,25/100/365*72=696,33 грн.

За період з 21.12.2009 по 31.01.2010 (42 дні):

17408,85*2*10,25/100/365*42=410,66 грн.

За період з 21.01.2010 по 31.01.2010 (11 днів):

17565,53*2*10,25/100/365*11=108,52 грн.

Отже, за розрахунком суду сума пені за спірний період складає 1215,51 грн. (696,33+410,66+108,52), що на 1 коп. більше, ніж заявлено позивачем до стягнення.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, може виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

З огляду на відсутність такого клопотання, суд задовольняє позовні вимоги щодо стягнення пені в заявленому розмірі, тобто в сумі 1215,50 грн., з яких: 97% - 1179,04 грн., 3% - 36,46 грн.

Пунктом 6.2 Договору встановлена відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання обов’язків за договором оренди –штраф у п’ятикратному розмірі місячної орендної плати.

Частиною четвертою статті 179 Господарського кодексу України декларовано основний принцип, який встановлює, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли вони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Аналогічні положення містять і норми Цивільного кодексу України, які встановлюють, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов (ст. 627 ЦК України); зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ст. 628 ЦК України); сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 ЦК України).

Крім того, із приписів статті 549 Цивільного кодексу України вбачається, що пеня та штраф є різновидами неустойки, з різним порядком їх обчислення, тобто пеня і штраф визначені для можливості їх самостійного застосування, тому правові підстави вважати, що в разі одночасного стягнення з боржника пені та штрафу останній двічі піддається юридичній відповідальності одного й того ж виду, відсутні.

Даний висновок суду підтверджується, зокрема, статтею 231 Господарського кодексу України, яка встановлює відповідальність за порушення господарського зобов’язання, в якому хоча б однією стороною є суб’єкт господарювання, що належить до державного сектора економіки і т. ін.

Так, відповідно до абзацу третього частини другої вказаної статті за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожен день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Враховуючи те, що сторонами за взаємною згодою встановлено відповідальність за порушення зобов’язань у вигляді застосування і штрафу, і пені (п. 6.1 Договору), що прямо не заборонено чинним законодавством і є реалізацією вільного волевиявлення сторін під час визначення ними умов договору, суд вважає позовну вимогу про стягнення з відповідача штрафу правомірною. Тобто в даному випадку штраф є додатковою мірою відповідальності.

Як зазначалося вище, за невиконання або неналежне виконання обов’язків за договором оренди сторони несуть відповідальність, передбачену законодавством України –штраф у п’ятикратному розмірі місячної орендної плати (пункт 6.1 Договору).

Для визначення розміру штрафу позивачем за основу взято місячну орендну плату за січень 2010 року (17565,54 грн.); загальний розмір штрафу за розрахунком позивача становить 87827,70 грн. (17565,54 *5) /арк. с. 11/.

Частина перша статті 233 Господарського кодексу України встановлює, що у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Згідно з частиною другою статті 233 Господарського кодексу України та частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України, розмір неустойки (штрафних санкцій) може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

Із даною нормою узгоджується пункт 3 частини першої статті 83 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якого господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов’язання.

Наведені вище приписи законодавчих актів не містять переліку відповідних обставин.

Отже, питання про зменшення розміру неустойки вирішується судом на підставі аналізу конкретної ситуації, тобто сукупності з’ясованих ним обставин, що свідчать про наявність підстави (підстав) для вчинення зазначеної дії. Тобто, застосовуючи пункт 3 частини першої статті 83 Господарського процесуального кодексу України, суду належить об’єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов’язань; причини неналежного виконання або невиконання зобов’язання; незначності прострочення у виконанні зобов’язання; невідповідності розміру штрафу наслідкам порушення; негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.

Надаючи оцінку доводу позивача щодо стягнення штрафу в розмірі 87827,70 грн. суд зазначає, що позивач в порядку статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України не надав суду доказів в підтвердження спричинення йому збитків в результаті несплати відповідачем орендної плати в контексті заявленої суми.

Виходячи із загальних засад, встановлених статтею 3 Цивільного кодексу України, зокрема, справедливості та розумності, а також беручи до уваги, що розмір штрафу, який підлягає сплаті (87827,70 грн.) є непомірно великим у порівнянні із розміром загального зобов’язання (52193,82 грн.), суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру штрафу, який підлягає стягненню з відповідача до 17565,53 грн., з яких 97% - 17038,56 грн., 3% - 526,97 грн.

При цьому суд виходить з положень пунктів 3.2 та 3.3 Договору, з яких вбачається, що розрахунковою одиницею часу за Договором є один місяць, тому суд визнав за доцільне зменшити розмір штрафу, обмеживши його місячним розміром орендної плати за січень 2010 року.

Підсумовуючи викладене, з відповідача підлягає стягненню заборгованість в розмірі 71152,73 грн. (52193,82+177,88+1215,50+17565,53), з яких: 97% - 69018,15 грн., 3% - 2134,58 грн.

У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем обов’язків щодо оплати вартості користування орендованим майном протягом тривалого часу, позивач вимагає розірвати договір оренди нерухомого майна №440-06 від 29.12.2006 та зобов’язати орендаря звільнити орендоване майно і повернути його орендодавцю.

Суд вважає вимоги позивача в цій частині такими, що підлягають задоволенню, з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 291 Господарського кодексу України договір оренди може бути розірвано за згодою сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму в порядку, встановленому статтею 188 Господарського кодексу України.

За змістом частини другої статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін в разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Підстави, коли наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, встановлені статтею 783 Цивільного кодексу України. Таке право наймодавець має у разі, коли наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; не приступив до проведення капітального ремонту (якщо обов’язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача). Вказаний перелік підстав для розірвання договору найму на вимогу орендодавця є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.

Водночас, частиною 3 статті 26 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” унормовано, що на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов’язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Право розірвати Договір за рішенням господарського суду на вимогу однієї зі сторін у випадку невиконання іншою стороною своїх зобов’язань та з інших підстав передбачено пунктом 7.3 Договору.

Як зазначено вище, порядок розірвання договорів визначений статтею 188 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України, розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Сторона договору, яка вважає за необхідне розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі, якщо сторони не досягли згоди щодо розірвання договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Із цією нормою узгоджується стаття 11 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не дотримано встановленого порядку розірвання договору, оскільки докази, які б підтверджували надсилання відповідачеві пропозиції про розірвання договору, в матеріалах справи відсутні.

З цього приводу суд вважає за необхідне зауважити на такому.

Наведені та інші норми матеріального і процесуального права не передбачають будь-яких санкцій за недодержання підприємством (організацією) відповідного порядку розірвання господарського договору. Тому саме по собі таке недодержання не тягне за собою наслідків у вигляді припинення провадження у справі.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 09.07.2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів №1-2/2002) зазначає наступне.

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб’єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Зокрема, частина четверта статті 13 Конституції України встановлює обов’язок держави забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб’єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб’єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб’єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Верховним Судом України з посиланням на вказане рішення Конституційного Суду України також зазначалося, що недотримання позивачем вимог частини другої статті 188 Господарського кодексу України щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання договору (постанова названого суду від 17.06.2008 №8/32пд).

Аналогічну позицію викладено у п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.01.2010 №01-08/12.

Отже, відсутність пропозиції позивача про розірвання договору не є перешкодою для вирішення цього питання в судовому порядку та підставою для відмови у позові.

На думку суду, вимога про розірвання договору відповідає способам захисту цивільного права, визначеним частиною другою статті 20 Господарського кодексу України та пунктом 7 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України.

Судом встановлений факт порушення відповідачем умов договору оренди нерухомого майна №440-06 від 29.12.2006 в частині строків внесення орендної плати –орендна плата не сплачується вже три місяці поспіль.

Крім того суд встановив, що позивач не вперше звертається до господарського суду з вимогою про стягнення з відповідача заборгованості по орендній плати за спірним Договором оренди.

Так, рішенням господарського суду м. Севастополя від 24.11.2009 у справі №5020-1/086-4/217 встановлено, що відповідач має заборгованість з орендної плати за спірним договором з листопада 2008 року.

В силу частини другої статті 35 Господарського процесуального кодексу України даний факт має для суду преюдиціальний характер, а тому повторному доказуванню не підлягає.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України порушення зобов’язання має наслідком припинення зобов’язання внаслідок розірвання договору.

Враховуючи вищевикладене, вимоги позивача про розірвання договору оренди суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з частинами другою та третьою статті 653 Цивільного кодексу України, у разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються.

У разі розірвання договору зобов’язання припиняється з моменту досягнення домовленості про розірвання договору, якщо інше не встановлено договором. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов’язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили.

Статті 15 та 16 Цивільного кодексу України надають кожній особі право на захист її цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. При цьому захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом.

Відповідно до пункту 6 Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 02.04.1994 №02-5/225 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з судовим захистом права державної власності” державні та комунальні підприємства мають право звертатися з позовом про усунення будь-яких порушень свого права.

Згідно з частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є примусове виконання обов’язку в натурі.

З наведеною нормою кореспондує стаття 20 Господарського кодексу України, частина друга якої також відносить до способів захисту прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів присудження до виконання обов’язку в натурі.

Частиною першою статті 27 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” визначено, що у разі розірвання договору оренди орендар зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

Пунктом 4.12 Договору встановлений обов’язок Орендаря повернути орендоване майно при припиненні дії даного договору в належному стані з урахуванням його зносу.

Повернення Орендарем орендованого майна здійснюється протягом одного тижня після закінчення договору в порядку, визначеному пунктом 2.3 Договору.

Зважаючи на те, що судом прийнято рішення про задоволення позовних вимог про розірвання договору оренди, об’єкт оренди –вбудовані нежитлові приміщення першого поверху житлової п’ятиповерхової будівлі, загальною площею 611,20 м2, які розташовані за адресою: м. Севастополь, вул. П.Корчагіна, 34, –підлягає поверненню позивачеві.

За викладених обставин позовні вимоги в частині зобов’язання відповідача звільнити орендоване майно та передати його Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради також підлягають задоволенню.

Підсумовуючи вищевикладене, позовні вимоги підлягають до задоволення частково: щодо стягнення основного боргу –в сумі 52193,82 грн., 3% річних –177,88 грн., пеня –1215,50 грн., штраф –17565,53 грн., разом в сумі 71152,73 грн., з яких: 97% - 69018,15 грн., 3% - 2134,58 грн., а також щодо розірвання договору оренди та зобов’язання відповідача повернути (звільнити) орендоване майно позивачем за актом приймання-передачі. Позовні вимоги щодо стягнення основного боргу в розмірі 0,03 грн., 3% річних –в розмірі 0,01 грн. та штрафу в розмірі 70264,17 грн. (87827,70-17565,53) задоволенню не підлягають.

Задовольняючи частково позов, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача державне мито в повному обсязі, виходячи з приписів пункту 4 Листа Вищого арбітражного суду України від 16.10.1995 №01-8/732 „Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів”, яким встановлено, що якщо вимоги позивача про стягнення неустойки визнано обґрунтованими, але суд вважає за можливе на підставі пункту 3 статті 83 Арбітражного процесуального кодексу України зменшити розмір санкцій, що підлягають стягненню з відповідача, державне мито повинно бути покладене на відповідача у сумі, сплаченій позивачем, а не пропорційно задоволеним вимогам, оскільки в даному випадку визначальним для вирішення спору є обґрунтованість вимог позивача та обов’язок другої сторони задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.

Керуючись статтями 49, 75, 82-85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд –

В И Р І Ш И В:

1.          Позов задовольнити частково.

2.          Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю „Гастроном Кримський” (99059, м. Севастополь, вул. П. Корчагіна, 34; ідентифікаційний код 23666233; відомості про наявність поточних рахунків в установах банку в матеріалах справи відсутні) на користь Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради (99011, м. Севастополь, вул. Луначарського, 5, ідентифікаційний код 25750044) 71152,73 грн. (сімдесят одна тисяча сто п’ятдесят дві грн. 73 коп.), з яких: 97% –69018,15 грн. на п/р33213870700001 в ГУ ДКУ в м. Севастополі, МФО 824509, отримувач –місцевий бюджет м. Севастополя, ОКПО 23895637, код платежу 22080400), 3% –2134,58 грн. на п/р31516933700001 в ГУ ДКУ в м. Севастополі, МФО 824509, отримувач –місцевий бюджет м. Севастополя, ОКПО 23895637).

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

3.          Розірвати Договір оренди нерухомого майна №440-06 від 29.12.2006, укладений між Фондом комунального майна Севастопольської міської Ради та Товариством з обмеженою відповідальністю „Гастроном Кримський” (ідентифікаційний код 23666233), з дати набрання рішенням у цій справі законної сили.

4.          Зобов’язати Товариство з обмеженою відповідальністю „Гастроном Кримський” (99059, м. Севастополь, вул. П. Корчагіна, 34; ідентифікаційний код 23666233; відомості про наявність поточних рахунків в установах банку в матеріалах справи відсутні) звільнити орендоване за договором оренди нерухомого майна №440-06 від 29.12.2006 майно –вбудовані нежитлові приміщення першого поверху житлової п’ятиповерхової будівлі, загальною площею 611,20 м2, які розташовані за адресою: м. Севастополь, вул. П. Корчагіна, 34, та передати його Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради (99011, м. Севастополь, вул. Луначарського, 5, ідентифікаційний код 25750044, п/р 35427001000416 в ГУ ДКУ в м. Севастополі, МФО 824509) шляхом підписання акта приймання-передачі.

5.          Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю „Гастроном Кримський” (99059, м. Севастополь, вул. П. Корчагіна, 34; ідентифікаційний код 23666233; відомості про наявність поточних рахунків в установах банку в матеріалах справи відсутні) на користь Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради (99011, м. Севастополь, вул. Луначарського, 5, ідентифікаційний код 25750044) державне мито в сумі 1499,15 грн. (одна тисяча чотириста дев’яносто дев’ять грн. 15 коп.), витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236,00 грн. (двісті тридцять шість грн. 00 коп.).

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

6.          В частині стягнення основного боргу в розмірі 0,03 грн., 3% річних –в розмірі 0,01 грн. та штрафу в розмірі 70264,17 грн. –в позові відмовити.

Суддя В.О. Головко

Рішення оформлено

і підписано в порядку

статті 84 ГПК України

19.04.2010.