Рішення № 9575678, 25.03.2010, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.03.10                                                                                           Справа № 2/10

Господарський суд Львівської області у складі судді Мазовіти А.Б. при секретарі Залицайло М.С. за участю представника позивача Вільбіцького О.А., розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства “Індустріально-експортний банк”, м. Київ в особі Філії Львівське регіональне управління Публічного акціонерного товариства “Індустріально-експортний банк”, м. Львів до Закритого акціонерного товариства “Проектно-будівельне об’єднання “Львівміськбуд”, м. Львів про стягнення 2604484 грн. 48 коп. та зустрічним позовом Закритого акціонерного товариства “Проектно-будівельне об’єднання “Львівміськбуд”, м. Львів до Публічного акціонерного товариства “Індустріально-експортний банк”, м. Київ в особі Філії Львівське регіональне управління Публічного акціонерного товариства “Індустріально-експортний банк”, м. Львів про визнання недійсними договорів

В С Т А Н О В И В:

Публічне акціонерне товариство “Індустріально-експортний банк”, м. Київ в особі Філії Львівське регіональне управління Публічного акціонерного товариства “Індустріально-експортний банк”, м. Львів звернулося до господарського суду Львівської області з позовом до Закритого акціонерного товариства “Проектно-будівельне об’єднання “Львівміськбуд”, м. Львів про стягнення 2604484 грн. 48 коп.

Розглянувши матеріали справи, суд визнав представлені матеріали достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду і ухвалою від 26.01.2010р. призначив розгляд справи на 11.02.2010р. Розгляд справи відкладався з підстав, зазначених в ухвалах суду. За клопотанням представника сторони строк вирішення спору був продовжений.

Закрите акціонерне товариство “Проектно-будівельне об’єднання “Львівміськбуд” подало зустрічний позов до Публічного акціонерного товариства “Індустріально-експортний банк”, м. Київ в особі Філії Львівське регіональне управління Публічного акціонерного товариства “Індустріально-експортний банк” про визнання недійсним договорів.

Ухвалою суду від 01.03.2010р. зустрічну позовну заяву прийнято до спільного розгляду з первісним позовом.

В судових засіданнях представник позивача (відповідача за зустрічним позовом) позовні вимоги підтримав, просив задоволити. З приводу заявленого первісного позову пояснив, що між позивачем (відповідачем за зустрічним позовом) та відповідачем (позивачем за зустрічним позовом) 07.08.2008р. було укладено кредитний договір №19/08-юк, на виконання умов якого відповідачу (позивачу за зустрічним позовом) відкрито кредитну лінію на закупівлю будівельних матеріалів, будівельно-монтажних робіт в сумі 280000,00 доларів США. Відповідач зобов’язувався протягом дії договору сплачувати проценти за користування коштами та повернути суму кредиту у визначений в договорі строк. Однак, відповідач за первісним позовом свої зобов’язання щодо сплати процентів та повернення суми кредиту не виконав, на дату подання позову до суду заборгованість становить 2241120 грн. 00 коп. по кредиту, 114930 грн. 43 коп. по сплаті процентів, 240545 грн. 91 коп. пені за несвоєчасне повернення кредиту, 7888 грн. 14 коп. пені за несвоєчасну сплату процентів. У зв’язку з цим просить стягнути з відповідача за первісним позовом 2604484 грн. 48 коп. заборгованості.

В обґрунтування позовних вимог за зустрічним позовом відповідач (позивач за зустрічним позовом) посилався на те, що відповідно до умов вищевказаного кредитного договору відповідач за зустрічним позовом відкрив позивачу за зустрічним позовом кредитну ліню в сумі 280000,00 доларів США під 11,25% річних, зі строком користування до 6 серпня 2009р. В забезпечення виконання зобов’язань по кредитному договору між сторонами 07.08.2008р. був укладений договір іпотеки нежитлових приміщень. Позивач за зустрічним позовом вважає, що кредитний договір та договір іпотеки суперечать вимогам законодавства, а відтак підлягають визнанню недійсними. Статтею 524 ЦК України передбачено, що зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовуюється при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня. Сума, яка повинна бути оплачена в гривні, визначається згідно з офіційним курсом відповідної валюти на дату проведення платежу. Проте навіть у такому разі грошове зобов’язання виражається в договорі в національній валюті України - гривні, що повністю відповідає імперативним приписам ч. 1 ст. 524 ЦК України. Надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) та проведення позивачем дій відносно виконання своїх обов’язків в іноземній валюті (в тому числі оплата процентів за користування кредитом, різного роду комісій) за своєю правовою природою є валютною операцією. Статтею 5 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачено, що на здійснення валютних операцій НБУ видає генеральні та індивідуальні ліцензії. Відповідно до ч. 5 ст. 5 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, п. 1.10 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії. На момент укладення спірного договору сторонами було досягнуто домовленості щодо надання відповідачем за зустрічним позовом позивачу за зустрічним позовом кредиту в іноземній валюті в розмірі 280000,00 доларів США. Приймаючи до уваги положення п. “в” ч. 4 ст. 5 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” та враховуючи умови спірного кредитного договору про надання кредиту в іноземній валюті, можна зробити висновок, що вказана валютна операція потребує отримання однією із сторін індивідуальної ліцензії. Проте індивідуальна ліцензія на надання ПАТ “Індустріально-експортний банк” в особі Філії Львівське регіональне управління ПАТ “Індустріально-експортний банк” та отримання ЗАТ “Проектно-будівельне об’єднання “Львівміськбуд” кредиту в іноземній валюті у жодної із сторін відсутня. Наявність у спірному кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов’язань між позивачем та відповідачем в доларах США, за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на надання кредиту в іноземній валюті, та використання позивачем долара США як засобу платежу за кредитним договором суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 ЦК України, ст. 189, 198 ГК України, ст. 3 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, ст. 35 Закону України “Про Національний банк України”. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Таким чином, кредитний договір №19/08-юк від 07.08.2008р. та договір іпотеки нежитлових приміщень від 07.08.2008р. необхідно визнати недійсними у зв’язку з тим, що вони суперечать чинному законодавству відповідно до п. 1 ст. 203 ЦК України.

В судових засіданнях представник відповідача за зустрічним позовом проти зустрічного позову заперечив, просив відмовити в задоволенні позовних вимог. В своїх запереченнях зазначив, що позивач за зустрічним позовом посилаючись на ст. 524 ЦК України в обґрунтування своєї позиції, не вказав, що ст. 533 ЦК України встановлене спеціальне правило щодо виконання зобов’язань в іноземній валюті. Можливість виконання зобов’язань в іноземній валюті також передбачена ст. 198 ГК України. Право банку видавати кредити як в національній, так і в іноземній валютах передбачено чинним законодавством, зокрема ст. 47 Закону України “Про банки та банківську діяльність”. Статтею 5 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачено, що НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. В ч. 4 цієї статті зазначено операції, які вимагають індивідуальної ліцензії НБУ, зокрема в підпункті “в” зазначено, що потребують індивідуальної ліцензії операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Станом на день укладення спірного кредитного договору і на цей час чинним законодавством України не передбачено обмеження чи терміни та суми отриманих кредитів в іноземній валюті, перевищення яких потребує отримання індивідуальної ліцензії НБУ.

Відповідач (позивач за первісним позовом) в судові засідання явку представника не забезпечив, проти позову не заперечив, доказів погашення заборгованості не надав, вимог ухвали суду від 26.01.2010р. та 01.03.2010р. не виконав, причин неявки не повідомив, хоча належним чином про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений, тому у відповідності до ст. 75 ГПК України суд розглядає справу за наявними в ній матеріалами.

Представнику позивача (відповідача за зустрічним позовом) роз’яснено права та обов’язки, передбачені ст. 22 ГПК України, заяв про відвід суду не поступало.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача (відповідача за зустрічним позовом), суд встановив наступне.

7 серпня 2008р. між позивачем (відповідачем за зустрічним позовом) та відповідачем (позивачем за зустрічним позовом) було укладено кредитний договір №19/08-юк.

За цим договором банк (позивач за первісним позовом) відкриває позичальнику (відповідачу за первісним позовом) відновлювальну відкличну кредитну лінію в розмірі 280000,00 доларів США, в рамках якої банк надає позичальнику кредит.

За використання кредитних коштів встановлювалася відсоткова ставка в розмірі 11,25% річних (п. 1.4. договору).

На виконання умов вищевказаного договору, позивач за первісним позовом 08.08.2008р. надав відповідачу за первісним позовом грошові кошти в сумі 280000,00 доларів США.

Пунктом 1.2. кредитного договору №19/08-юк від 07.08.2008р. встановлено, що строк функціонування кредитної лінії: з 07 серпня 2008р. до 06 серпня 2009р. з поверненням у строки, встановлені графіком зниження кредитної лінії:

травень 2009р. –70000,00 доларів США;

червень 2009р. –70000,00 доларів США;

липень 2009р. –70000,00 доларів США;

серпень 2009р. –70000,00 доларів США

Відповідно до п. 2.11. кредитного договору №19/08-юк від 07.08.2008р., позичальник (відповідач за первісним позовом) зобов’язувався щомісячно, не пізніше останнього банківського дня поточного місяця, погашати відсотки за користування кредитом шляхом перерахування грошових коштів в валюті кредиту на рахунок банку.

Пунктом 2.12. кредитного договору №19/08-юк від 07.08.2008р. встановлено, що позичальник (відповідач за первісним позовом) зобов’язаний забезпечити повне погашення кредиту та відсотків за кредитом в сумах та строки, обумовлені п.п. 1.2. та 2.11. даного договору.

Як вбачається з матеріалів справи, пояснень представника позивача за первісним позовом, відповідач за первісним позовом свої зобов’язання перед позивачем щодо повернення суми кредиту та сплати процентів за користування кредитними коштами по кредитного договору №19/08-юк від 07.08.2008р. не виконав, на дату судового розгляду заборгованість відповідача за первісним позовом перед позивачем за первісним позовом становить 2241120 грн. 00 коп. по кредиту, 114930 грн. 43 коп. по сплаті процентів.

7 серпня 2008р. між позивачем (відповідачем за зустрічним позовом) та відповідачем (позивачем за зустрічним позовом) було укладено договір іпотеки нежитлових приміщень.

Відповідно до п. 1.1. договору іпотеки від 07.08.2008р., предметом цього договору є нерухоме майно іпотекодавця, яке за згодою сторін виступає як забезпечення зобов’язань, які взяв на себе іпотекодавець по кредитному договору №19/08-юк від 07 серпня 2008 року (основне зобов’язання), за умовами якого іпотекодержатель відкриває іпотекодавцю відновлювальну відкличну кредитну лінію в розмірі 280000,00 доларів США, а іпотекодавець зобов’язується перед іпотекодержателем повернути кредитні кошти не пізніше строку виконання основного зобов’язання та в терміни, передбачені кредитним договором №19/08-юк від 07 серпня 2008 року, сплачувати відсотки щомісячно за користування кредитними коштами, неустойку в розмірі, в строки та випадках, передбачених кредитним договором №19/08-юк від 07 серпня 2008 року. Строк виконання кредитного договору - не пізніше 06.08.2009р.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов’язань, є зокрема договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Частиною 1 ст. 1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Стаття 599 ЦК України вказує на те, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні вимоги встановлені ст. 193 ГК України.

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Частиною 1 ст. 612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ч. 1 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

За таких обставин, суд дійшов висновку про прострочення виконання зобов’язання боржником, що в свою чергу є підставою для стягнення суми боргу, оскільки, відповідно до ч. 7 ст. 193 ГК України, одностороння відмова від виконання договору не допускається.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Частиною 4 ст. 231 ГК України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Частиною 6 ст. 232 ГК України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня коли зобов’язання мало бути виконано.

Відповідно до п. 4.1. кредитного договору №19/08-юк від 07.08.2008р., у випадку несвоєчасного погашення заборгованості за кредитом та/або відсотків за користування кредитом та/або плати за обслуговування кредитної лінії позичальник (відповідач за первісним позовом) сплачує банку (позивачу за первісним позовом) пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діє на дату виникнення простроченої заборгованості, від суми відповідного непогашеного платежу за кожен день прострочення.

Позивачем (відповідачем за зустрічним позовом) нараховано та заявлено до стягнення пеню в розмірі 240545 грн. 91 коп. за несвоєчасне повернення кредиту, а також пеню в розмірі 7888 грн. 14 коп. за несвоєчасну сплату процентів.

Судом перевірено правильність розрахунку сум пені та встановлено, що позивачем (відповідачем за зустрічним позовом) при розрахунку суми пені за несвоєчасне повернення кредиту не враховано вимоги ч. 6 ст. 232 ГК України. Після проведеного судом перерахунку суми пені за несвоєчасне повернення кредиту, її розмір повинен становити 213227 грн. 70 коп.

З врахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги за первісним позовом обґрунтовані поданими доказами, а загальна сума заборгованості, яка підтверджена матеріалами справи та підлягає до задоволення частково, складає 2241120 грн. 00 коп. заборгованості по кредиту, 114930 грн. 43 коп. заборгованості по сплаті процентів, 213227 грн. 70 коп. пені за несвоєчасне повернення кредиту, 7888 грн. 14 коп. пені за несвоєчасну сплату процентів. В задоволенні решти позовних вимог за первісним позовом відмовити.

Що стосується заявленого зустрічного позову, то вимоги за таким до задоволення не підлягають з наступних підстав.

Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За змістом ст. 7 ГК України, ст. 4 ЦК України, відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Частиною 3 ст. 533 ЦК України передбачено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов’язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Положення ст. 3 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачає, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Згідно із ст. 345 ГК України, кредитні операції банків полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб(позичальників) та громадян.

Положенням ст. 2 Закону України “Про банки та банківську діяльність” визначено, що кошти –це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Ст. 5 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” визначає, що НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, така операція (п.п. “в” ч. 4 ст. 5 Декрету) як: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Станом на день укладення спірного кредитного договору і на даний час чинним законодавством України не передбачено обмеження чи терміни та суми отриманих кредитів в іноземній валюті, перевищення яких потребує отримання індивідуальної ліцензії НБУ.

Відповідно до ст. 11 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” НБУ у сфері валютного регулювання: видає у межах, передбачених цим Декретом, обов’язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України; видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування.

У відповідності до п. 5.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого Постановою Правління НБУ від 17.07.2001р. №275, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.

Відповідач за зустрічним позовом під час укладення спірного кредитного договору мав банківську ліцензію №99 Національного Банку України від 16.01.2003р., дозвіл №99-3 від 16.03.2003р. з додатком до дозволу від 16.01.2003р. Цими документами Національний банк України дозволив банку проводити операції по залученню та розміщенню іноземної валюти на валютному ринку України, тобто видавати кредити в іноземній валюті.

З огляду на викладене суд зазначає, що для здійснення залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України банки повинні мати банківську ліцензію та дозвіл Національного баку України на здійснення таких операцій.

Наявність у банку такої ліцензії (дозволу) означає, що його клієнту, який отримав кредит в іноземній валюті, не потрібні окремі ліцензії на отримання такого кредиту, повернення його, оплату процентів та штрафних санкцій за неналежне виконання своїх зобов’язань за таким кредитним договором.

Аналогічну позицію із вказаного питання займає і Національний банк України у своїх листах №28-313/2178 від 29.05.2001р. та №13-210/7871/22612 від 07.12.2009р.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Оскільки спір за первісним позовом виник з вини відповідача за первісним позовом, то судові витрати по розгляду справи необхідно покласти на відповідача за первісним позовом відповідно до ст. 49 ГПК України пропорційно до задоволених вимог.

Оскільки спір за зустрічним позовом виник з вини позивача за зустрічним позовом, то судові витрати по розгляду справи необхідно покласти на позивача за зустрічним позовом відповідно до ст. 49 ГПК України.

З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 4, 11, 16, 203, 204, 215, 241, 509, 526, 530, 599, 610, 611, 612, 625, 626, 1048, 1054 ЦК України, ст. 7, 193, 198, 230, 231, 232, 345 ГК України ст.ст. 3, 5, 11 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, ст. 2 Закону України “Про банки та банківську діяльність”, п. 5.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою правління НБУ від 17.07.2001р. №275 та ст.ст. 4, 33, 34, 35, 44, 49, 75, 80, 82, 83, 84, 85, 115, 116 ГПК України, суд –

В И Р І Ш И В:

1.          Первісний позов задоволити частково.

2.          Стягнути з Закритого акціонерного товариства “Проектно-будівельне об’єднання “Львівміськбуд”, м. Львів, вул. Зелена, 238 (ідентифікаційний код 01273906) на користь Публічного акціонерного товариства “Індустріально-експортний банк”, м. Київ, вул. Пушкінська, 42/4 (ідентифікаційний код 14361575) в особі Філії Львівське регіональне управління Публічного акціонерного товариства “Індустріально-експортний банк”, м. Львів, вул. Пекарська, 23 (ідентифікаційний код 25249723) 2241120 грн. 00 коп. заборгованості по кредиту, 114930 грн. 43 коп. заборгованості по сплаті процентів, 213227 грн. 70 коп. пені за несвоєчасне повернення кредиту, 7888 грн. 14 коп. пені за несвоєчасну сплату процентів, 25232 грн. 25 коп. державного мита та 233 грн. 52 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

3.          В задоволенні решти позовних вимог за первісним позовом відмовити.

4.          В задоволенні зустрічного позову відмовити повністю.

5.          Стягнути з Закритого акціонерного товариства “Проектно-будівельне об’єднання “Львівміськбуд”, м. Львів, вул. Зелена, 238 (ідентифікаційний код 01273906) в користь державного бюджету 85 грн. 00 коп. державного мита та 236 грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

6.          Накази видати згідно ст. 116 ГПК України.

Суддя