Постанова № 9477267, 21.04.2010, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.04.2010                                                                                           № 17/136

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Корсака В.А.

суддів:           

За участю представників:

від Прокуратури м. Києва: представник не з’явився,

від Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи: представник не з’явився,

Від Державного підприємства «Управління капітального будівництва»: представник не з’явився,

Від Товариства з обмеженою відповідальністю «Інноваційна компанія «Сучасні будівельні технології»: представники – Хмельовська Н.В., Поз М.О. – за довіреностями,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ТОВ "Інноваційна компанія "Сучасні будівельні технології"

на рішення Господарського суду м.Києва від 10.02.2010

у справі № 17/136 ( .....)

за позовом                               Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

до                                                   Державне підприємство "Управління капітального будівництва"

                                                  ТОВ "Інноваційна компанія "Сучасні будівельні технології"

за участю                     Прокуратури м. Києва

про                                                   визнання договору недійсним

за зустрічним

позовом          Товариства з обмеженою відповідальністю «Інноваційна компанія «Сучасні

будівельні технології»

до                    Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту

населення від наслідків Чорнобильської катастрофи,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:

                    Державного підприємства «Управління капітального будівництва»

про                    визнання договору дійсним та зобов’язання виконувати його умови

ВСТАНОВИВ:

В квітні 2009 року Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (далі – МНС України) звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом про визнання недійсним генерального інвестиційного договору № 21-4/14-2 про будівництво житлового будинку за адресою: м. Київ, Шевченківський район, вул. Маршала Рибалка, 3А від 05.07.2007 р., укладеного між позивачем, Державним підприємством (далі – ДП) «Управління капітального будівництва» та Товариством з обмеженою відповідальністю(далі – ТОВ) «Інноваційна компанія «Сучасні будівельні технології».

Позовні вимоги мотивовані невідповідністю вказаного договору вимогам чинного законодавства України, а саме: ст.ст. 190, 628, ч.2 ст. 331 та ст. 877 Цивільного кодексу України, ст.ст. 318, 321 та 323 Господарського кодексу України, п.п. 2, 5, 15, 17, 32 та 57 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2005 р. № 668 «Про затвердження загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві», ч.2 ст. 2, ч.3 ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність», ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», постанові Кабінету Міністрів України № 803 «Про затвердження порядку відчуження об’єктів державної власності».

Позивач також посилається на те, що спірний договір суперечить вимогам ч.1 ст. 1130, ст. 1132, ч.1 ст. 1133, абзацу 2 ч.1 ст. 1134 Цивільного кодексу України, а тому підлягає визнанню недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Невідповідність спірного договору нормам чинного законодавства, що регулюють інвестиційну діяльність, на думку позивача, полягає в тому, що, жодна зі сторін спірного договору не входить до встановленого чинним законодавством переліку суб’єктів, через яких здійснюється інвестування будівництва житлових будинків.

Також, як стверджує позивач, невідповідність спірного договору законодавству полягає у тому, що сторонами не затверджено проектно-кошторисну документацію до договору, що порушує норми, які регулюють договір підряду.

Окрім того, позивача стверджує, що на момент укладення Договору інвестору (відповідачу-2) повинно належати право розпорядження майном та інтелектуальними цінностями, яке в даному випадку було відсутнє, а відсутність такого права порушує норми ч.2 ст. 331 Цивільного кодексу України.

Крім того, позивач зазначив, що цільовим призначенням спірної земельної ділянки на дату укладення договору було експлуатація та обслуговування виробничої бази, укладення спірного договору суперечить приписам ст. 20 Земельного кодексу України.

Відповідач-1 позов визнав в повному обсязі, виклавши це в письмовій заяві.

У відзиві відповідач-2 проти позову заперечив та зазначив, що умовами спірного договору не передбачалося залучення грошових коштів від будь-яких третіх фізичних або юридичних осіб; відповідна проектно-кошторисна документація на будівництво житлового будинку згідно з умовами інвестиційного договору підлягає затвердженню в установленому порядку, а положеннями договору визначено, яка з сторін договору та у який строк має підготовити та надати відповідну документацію; нормами договору не передбачено переходу права власності на будь-яке нерухоме майно, а тому укладення такого договору не потребувало будь-якого погодження Фонду державного майна України.

Крім того, відповідач-2 заперечує наявність у позивача права на звернення до господарського суду з позовом про визнання спірного договору недійсним.

У наданих до суду письмових поясненнях представник прокуратури міста Києва позов підтримав у повному обсязі та зазначив, що оскільки умовами спірного договору фактично передбачається відчуження державного майна, а чинним законодавством передбачена певна процедура такого відчуження, яка умовами договору не дотримана, умови спірного договору суперечать чинному законодавству і він має бути визнаний недійсним.

16.06.2009 до Господарського суду міста Києва надійшла зустрічна позовна заява ТОВ «Інноваційна компанія «Сучасні будівельні технології» до Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, третя особа: ДП «Управління капітального будівництва», про визнання Генерального інвестиційного договору № 21-4/14-2 про будівництво житлового будинку за адресою: м. Київ, Шевченківський район, вул. Маршала Рибалка, 3А від 05.07.2007 та всіх додаткових угод до нього дійсними та зобов’язання відповідача виконувати спірний договір.

Відповідач за зустрічним позовом проти його задоволення заперечував, посилаючись на недійсність спірного договору.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 10.02.2010 у даній справі первісний позов задоволено повністю, у задоволенні зустрічного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, ТОВ «Інноваційна компанія «Сучасні будівельні технології» звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та постановити нове, яким у первісному позові відмовити повністю, а зустрічний позов задовольнити повністю, посилаючись на порушення господарським судом норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, спірний договір за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність, що здійснюється шляхом інвестування, а отже, відповідні норми Цивільного кодексу України щодо договору підряду на відносини сторін не поширюються.

Крім того, апелянт посилається на те, що необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що інвестору повинно належати право розпорядження майновими та інтелектуальними цінностями на момент укладання договору, а також про неправомірність передачі права користування земельною ділянкою під забудову без попередньої зміни її цільового призначення.

МНС України, ДП «Управління капітального будівництва» та Прокуратурою м. Києва не надано відзивів на апеляційну скаргу.

20.04.2010 від МНС України надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, призначеної на 21.04.2010, у зв’язку із зайнятістю представника в іншому судовому засіданні.

Прокуратура м. Києва, ДП «Управління капітального будівництва» не використали наданого їм права на участь своїх представників в судовому засіданні, однак матеріали справи містять докази належного повідомлення про час та місце розгляду справи (повідомлення про вручення поштового відправлення за №№ 0768508, 0770703, том. 3, а.с. 28-29).

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору (абзац 4 пункту 3.6. Роз’яснень Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.09.1997 № 02-5/289 із змінами та доповненнями станом на 30.04.2009 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»).

Судова колегія, порадившись на місці, ухвалила відмовити в задоволенні клопотання, МНС України та розглядати справу у відсутності представників МНС України, Прокуратури м. Києва та ДП «Управління капітального будівництва», оскільки відсутність представників, повідомлених належним чином про час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду справи та в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення спору по суті.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши зібрані у справі докази, заслухавши пояснення представника відповідача-2, судовою колегією встановлено наступне.

05.07.2007 між ДП «Управління капітального будівництва» (замовник-1), Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (замовник-2) та ТОВ «Інноваційна компанія «Сучасні будівельні технології» (Інвестор-генпідрядник) було укладено Генеральний інвестиційний договір № 21-4/14-2 про будівництво житлового будинку за адресою: м. Київ, Шевченківський район, вул. Маршала Рибалка, 3А (далі – Договір), відповідно до п. 1.1 якого сторони зобов’язалися об’єднати свої зусилля та вклади і спільно діяти з метою будівництва житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: м. Київ, Шевченківський район, вул. Маршала Рибалка, 3А, орієнтованою площею 0,54 га (далі - Об’єкт).

Обґрунтовуючи позов, позивач за первісним позовом зазначає, що спірний договір має складну правову природу і поєднує в собі елементи інвестиційного договору, договору про спільну діяльність та договору підряду. Також позивач зазначає, що вказаний договір порушує норми, що регулюють інвестиційну діяльність, спільну діяльність та відносини підряду, у зв’язку з чим він має бути визнаний недійсним.

Виходячи зі змісту Договору та враховуючи норми права, що визначають правову природу договору будівельного підряду, договору інвестування та договору про спільну діяльність, судова колегія не погоджується з таким твердженням позивача та відповідним висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.

В силу положень ч. 1 ст. 837 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Відтак, основними ознаками договору підряду є: 1) виконання таких робіт здійснюється за завданням замовника; 2) на ризик підрядника; 3) результати робіт передаються замовнику; 4) замовник повинен прийняти та оплатити результати виконаної робити.

Згідно зі ч. 1 ст. 875 ЦК України окремим договором підряду є договір будівельного підряду, за яким підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. Тобто, предметом будівельного підряду є одержаний в процесі виконання договору будівельного підряду результат робіт у вигляді завершеного будівництвом об'єкту або закінчених будівельних робіт, які виконані підрядником відповідно до проектно-кошторисної документації на замовлення замовника та прийняті і оплачені останнім.

Відповідно до ч. 3 цієї ж статті до договору будівельного підряду застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Отже, якщо нормами інших законів встановлені інші положення, ніж в ЦК України, то перевага надається спеціальним законам перед загальними нормами ЦК України. Таким законом можна вважати, зокрема, і Закон України «Про інвестиційну діяльність».

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиційна діяльність є сукупністю практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Згідно з ч. 1 ст. 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Відповідно до абз. 4 п. 3 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 28.04.1995 року № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність» сумісна діяльність може також здійснюватися шляхом інвестування відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність» та Закону України «Про режим іноземного інвестування».

Так, відповідно до ст. 1.1 спірного Договору сторони зобов'язуються об'єднати свої зусилля та вклади і спільно діяти з метою будівництва Об'єкту.

Пунктом 1.6 Договору передбачено, що фінансування будівництва Об'єкту здійснюється Інвестором-Генпідрядником (відповідачем 2).

Відповідно до п. 2.1 Договору сторони отримують у власність результат інвестиції-визначену частку завершеного будівництвом Об'єкту за виконання обов'язків, визначених цим Договором, та відповідно до ст. 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність».

Враховуючи наведене, спірний Договір за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність, що здійснюється шляхом інвестування тому, відповідно, норми ЦК України щодо договору підряду на відносини сторін не поширюються.

Таким чином посилання позивача на те, що сторонами порушено норми чинного законодавства, що регулюють відносини за договором підряду, зокрема, вимоги статті 877 ЦК України, є безпідставними.

Твердження позивача про те, жодна зі сторін спірного договору не входить до встановленого чинним законодавством переліку суб’єктів, через який здійснюється інвестування будівництва житлових будинків, в чому вбачається невідповідність спірного договору нормам чинного законодавства, що регулюють інвестиційну діяльність, а саме, ч.3 ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність», судова колегія вважає необґрунтованими, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (в редакції, яка діяла на дату укладення Договору) об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Об'єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об'єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Інвестування та фінансування будівництва таких об'єктів може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості.

Таким чином, вказана норма Закону передбачає обмеження щодо фінансування спорудження об'єктів житлового будівництва за рахунок залучених від фізичних та осіб коштів.

Загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами, а також правові засади та особливості випуску, розміщення та обліку сертифікатів фондів операцій з нерухомістю встановлені Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операцій з нерухомістю». Механізми інвестування спорудження об'єктів житлового будівництва в тому числі, передбачають укладення відповідних договорів із забудовником, і може бути особа, яка згідно із законодавством має право на виконання функцій замовника будівництва для спорудження об'єктів будівництва та уклала договір з управителем.

При цьому, ч. 3 ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність», Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операцій з нерухомістю» поширюються не на всі відносини, пов’язані з будівництвом об’єктів житлової забудови, а тільки на відносини щодо фінансування саме процесу спорудження та об’єктів.

Відповідно до п. 2.7 Договору Замовники (позивач та відповідач-1), передають, а Інвестор-Генпідрядник (відповідач-2), приймає повноваження на виконання функцій замовника по будівництву Об'єкту, зокрема:

-          забезпечення фінансування робіт по будівництву Об'єкту;

-          представництво і захист інтересів його учасників в місцевих органах виконавчої влади і місцевого самоврядування, тощо. Згідно з п. 1.6 Договору джерело капітальних вкладень визначається Інвестором-Генпідрядником (відповідач-2), на власний розсуд у відповідності з чинним законодавством України і може включати в себе власні та залучені кошти, інвестиції.

Пунктом 1.8. Договору сторони передбачили, що джерело капітальних вкладень визначається Інвестором-Генпідрядником на власний розсуд у відповідності з чинним законодавством України і може включати в себе власні та залучені кошти, інвестиції.

Враховуючи наведене, у разі залучення відповідачем-2 як особою, якій відповідно до умов Договору передані функції Замовника будівництва в частині фінансування будівництва, коштів фізичних та юридичних осіб для будівництва Об'єкту, таке залучення коштів має здійснюватися відповідачем-2 у відповідності з чинним законодавством України - Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», тобто, через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створюють та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій.

Відтак, спірний Договір відповідає вимогам частини 3 статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність».

В обґрунтування позовної заяви, позивач за первісним позовом зазначає, що право користування земельною ділянкою є майновим правом, що в свою чергу, відповідно до статті 190 ЦК України, є майном. Таким чином, інвестору повинно належати право розпорядження майном та інтелектуальними цінностями на момент укладення Договору, яке було відсутнє в даному випадку. Однак, оскільки виникнення права на користування земельною ділянкою нерозривно пов’язано з цільовим призначенням, розпорядженням даним правом може мати місце тільки у випадку збереження даного цільового призначення.

За таких обставин, стверджує позивач, дії щодо внесення інвестиції права на забудову та право на користування земельною ділянкою, свідчить про відсутність у позивача права на розпорядження майном, що порушує вимоги ч.2 ст. 331 ЦК України.

Судова колегія вважає необґрунтованими вищевказані твердження позивача, з врахуванням наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 190 ЦК України Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (ч.2 ст. 331 ЦК України).

До речових прав відносяться: право власності (ч.1 ст. 316 ЦК України), речові права на чуже майно (ч. 1 ст. 395 ЦК України), зокрема: право володіння, користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

З матеріалів справи вбачається, що на час підписання оспорюваного Договору право на користування земельної ділянки підтверджується відповідними правовстановлюючими документами, а саме Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ №080546 (том 2 а.с. 146).

Для реалізації інвестиційного проекту не має необхідності відчужити права користування земельною ділянкою, необхідним є тільки оформлення та/або узгодження проектно-кошторисної документації та оформлення статусу будівельного майданчика.

Стаття 331 ЦК України визначає особливості виникнення права власності на новостворене нерухоме майно і жодним чином не відноситься до внесення позивачем як інвестиції права на забудову та права на користування земельною ділянкою.

З врахуванням вищевикладеного, судова колегія вважає, що позивач необґрунтовано ототожнює державну реєстрацією прав на нерухоме майно та обов'язковість наявного на момент підписання Договору належним чином оформленого права на забудову та права на користування земельною ділянкою як будівельного майданчика.

Таким чином, спірний Договір не суперечить ст.ст. 190, 331 ЦК України.

Окрім того, як вбачається зі ст.ст. 77, 78, 83, 126 Земельного кодексу України (далі – ЗК України), земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

В той же час в комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Пунктами 10, 12 Перехідних положень ЗК України визначено, що рішення про розмежування земель державної і комунальної власності в межах населених пунктів мають відповідні сільські, селищні, міські ради за погодженням з органами виконавчої влади, а за межами населених пунктів – органи виконавчої влади за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування.

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо впорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та землями, на яких розташовані державні, в тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належить частки (акції, паї), здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Отже, землі державної і комунальної власності не розмежовано, а повноваження щодо розпорядження цими землями, що є виключною правомочністю власника, надано сільським, селищним, міським радам.

Спеціальним актом, який встановлює правові та організаційні основи планування, забудови та іншого використання територій і спрямований на забезпечення сталого розвитку населених пунктів, є Закон України «Про планування і забудову територій».

Відповідно до ст. 24 зазначеного Закону фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування на земельних ділянках, зобов'язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, у разі делегування їм повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об'єкта містобудування.

У разі прийняття сільською, селищною чи міською радою рішення про надання земельної ділянки із земель державної та комунальної власності для розміщення об'єкта містобудування в порядку, визначеному законодавством, зазначене рішення одночасно є дозволом на будівництво цього об'єкта, в той же час дозвіл на будівництво об'єкта містобудування не дає права на початок виконання будівельних робіт без одержання відповідного дозволу місцевої інспекції державного архітектурно-будівельного контролю.

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про планування і забудову територій» дозвіл на виконання будівельних робіт - це документ, що засвідчує право забудовника та підрядника на виконання будівельних робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд, видачу ордерів на проведення земляних робіт. Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які ведуть реєстр наданих дозволів.

Умовами спірного Договору на позивача покладено обов'язок отримання в установленому порядку вихідних даних, дозволу на будівництво об'єкта містобудування, а також отримання в установленому порядку права на забудову земельної ділянки, що надана для містобудівних потреб. Одночасно, умовами Договору не передбачена можливість відповідача-2 здійснювати будь-які дії по будівництву до оформлення зазначених документів.

Крім того, обов'язок позивача за первісним позовом як інвестора одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво передбачений ч. 1 ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність».

01.11.2007 Київською міською радою було прийнято рішення № 1125/3958 про передачу Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з підземним паркінгом на вул. Маршала Рибалка, 3-А у Шевченківському районі м. Києва», яким:

- затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з підземним паркінгом на вул. Маршала Рибалка, 3-А у Шевченківському районі м. Києва;

- передано позивачу в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 0,54 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з підземним паркінгом на вул. Маршала Рибалка, 3-А у Шевченківському районі м. Києва за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови.

Відтак, діючим законодавством не заборонено укладати договір, яким передбачено забудову земельної ділянки, до оформлення зміни її цільового призначення, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 125 ЗК України приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї та державної реєстрації забороняється, а умовами спірного Договору не передбачено можливість сторін (в т.ч. відповідача-2) здійснювати будь-які дії по будівництву Об'єкту до оформлення в установленому порядку дозволу на будівництво та права на забудову земельної ділянки.

Таким чином, твердження позивача про те, що при укладення спірного договору не було змінено цільового призначення земельної ділянки, що суперечить статті 20 ЗК України спростовується вищевикладеним.

Посилання позивача за первісним позовом про те, що спірний договір суперечить вимогам ч.1 ст. 1130, ст. 1132, ч.1 ст. 1133, абзацу 2 ч.1 ст. 1134 ЦК України, а тому підлягає визнанню недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України, судова колегія вважає безпідставним з врахуванням наступного.

Відповідно до статті 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Згідно зі статтею 1132 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. (ч.1 ст. 1133 ЦК України).

Частиною 1 статті 1134 ЦК України передбачено, що внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.

Посилаючись на вищевказані норми цивільного законодавства позивач вважає, що спірний Договір є договором простого товариства та передбачає, що майно, яке вноситься сторонами, є їх спільним майном. Однак, як вбачається з пункту 1.10. Договору (в редакції від 19.12.2007) внеском (вкладом) замовників (в т.ч. позивача) є належним чином оформлене право на забудову та право на користування земельною ділянкою. При цьому умовами Договору не передбачено, що внесене сторонами майно, якими вони володіли на підставах інших, ніж право власності, набуває статусу спільного майна.

Таким чином, діяльність учасників за Договором здійснюється без створення простого товариства, відтак визнання спірного Договору недійсним з підстав невідповідності вимогам ч.1 ст. 1130, ст.. 1132, ч.1 ст. 1133 та ч. 1 ст. 1134 ЦК України є необгрунтованими.

Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині (ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частин 1, 3, 5 статті 203 ЦК України передбачено

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Судовою колегією встановлено, що:

- при укладенні спірного Договору не було порушено вимог чинного законодавства щодо укладення договору про спільну діяльність, отже він не суперечить вимогам чинного законодавства;

- волевиявлення сторін Договору є вільними і відповідають внутрішній волі учасників, що передбачено пунктами 1.1. та 10.1. Договору;

- зі змісту Договору вбачається, що він спрямований на настання реальних правових наслідків.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи щодо визнання недійсним Генеральний інвестиційний договір № 21-4/14-2 про будівництво житлового будинку за адресою: м. Київ, Шевченківський район, вул. Маршала Рибалка, 3А від 05.07.2007 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають, а рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню, з прийняттям нового про відмову в задоволенні первісного позову.

Твердження відповідача-2 про відсутність у позивача прав на звернення до суду з позовом про визнання недійсним Договору, судова колегія вважає безпідставними, оскільки позивач є стороною даного договору і має право на його оспорення в судовому порядку.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні зустрічного позову, з огляду на наступне.

Цивільним законодавством України встановлено презумпцію правомірності правочину, а саме, стаття 204 ЦК України передбачає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не визнаний судом недійсним.

В даному випадку, спірний договір не є нікчемним, оскільки його недійсність прямо не встановлена законом.

В судовому порядку спірний договір також не визнано недійсним, отже, він є чинним, у зв’язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Інноваційна компанія «Сучасні будівельні технології» про визнання дійсним Генеральний інвестиційний договір № 21-4/14-2 від 05.07.2007.

Позовна вимога Товариства з обмеженою відповідальністю „Інноваційна компанія „Сучасні будівельні технології” щодо зобов’язання Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи виконувати спірний договір та всі угоди до нього, задоволенню не підлягають, з врахуванням наступного.

В зустрічній позовній заяві, ТОВ „Інноваційна компанія „Сучасні будівельні технології” просить суд зобов’язати МНС України виконувати Генеральний інвестиційний договір від 05.07.2007 №21-14-2 про будівництво житлового будинку за адресою: м. Київ, Шевченківський район, вул. Маршала Рибалка, 3А та всі додаткові угоди до нього від 14.09.2007 №1, від 26.09.2007 №2/21-4/34-2, від 19.12.2007 №21-4/49-2.

Однак при цьому позивач за зустрічним позовом не уточнює, які саме зобов’язання за Договором повинно виконувати МНС України, тобто не вказує, які саме дії необхідно вчинити.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що в зустрічному позові слід відмовити повністю.

Відповідно до частини 1 статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 49, 99, 103, 104, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, –

ПОСТАНОВИВ:

1.          Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інноваційна компанія «Сучасні будівельні технології» на рішення Господарського суду м. Києва від 10.02.2010 року задовольнити частково.

2.          Рішення Господарського суду м. Києва від 10.02.2010 року у справі №17/136 – скасувати частково.

Резолютивну частину рішення викласти в наступній редакції:

«У первісному позові відмовити повністю.

В зустрічному позові відмовити повністю.»

3. Стягнути з Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (01030, м. Київ, вул. О.Гончара, буд. 55, код ЄДРПОУ 00013528) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інноваційна компанія «Сучасні будівельні технології» (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 7 оф.1, код ЄДРПОУ 35210317) витрати по сплаті державного мита за подання апеляційної скарги у розмірі 42 (сорок дві) грн.50 коп. Видати наказ.

4. Доручити Господарському суду м. Києва видати наказ.

5. Матеріали справи №17/136 повернути до Господарського суду м. Києва.

Постанова може бути оскаржена протягом місяця до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя                                                                      

Судді