Рішення № 94181542, 18.12.2020, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

САМАРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа №203/837/20

2/206/588/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.12.2020 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Румянцева О.П.

при секретареві Биковій Г.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду у м. Дніпро матеріали цивільної справи за позовом Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , треті особи Приватний нотаріус дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренко Сергій Вячеславович та Приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Куземченко Андрій Сергійович про визнання недійсними договорів дарування, іпотеки та скасування записів про реєстрацію права власності,

за участю: представника позивача ОСОБА_5 ,

представників відповідачів Шклярука Д.С.,

ОСОБА_6 , -

ВСТАНОВИВ:

04 березня 2020 року представник позивача звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренко С.В., Приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Куземченко А.С. про визнання недійсними договорів дарування, іпотеки та скасування записів про реєстрацію права власності. Свої вимоги обґрунтував тим, що рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17.01.2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області 17.03.2014 року, з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Марфін Банк», правонаступником якого по всіх правах та зобов`язаннях виступає ПАТ «МТБ Банк» стягнуто борг за кредитом і процентами станом на 05.08.2013 року в сумі 4786591,72 доларів США. Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 30.09.2016 року у справі №904/1965/13-г затверджено ліквідаційний баланс та звіт ліквідатора ТОВ «Завод спортивного обладнання». До Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 11.10.2016 року внесено запис №12241170026016240 про державну реєстрацію припинення юридичної особи ТОВ «Завод спортивного обладнання». Зобов`язання за кредитним договором та чинне рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17.01.2014 року по справі №204/5584/13-ц про стягнення заборгованості ОСОБА_1 в добровільному порядку не виконує. 04.10.2019 приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Куземченко А.С. було відкрито виконавче провадження №60236125 з примусового виконання зазначеного виконавчого листа від 16.04.2014 року по справі 204/5584/13-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «МТБ Банк» заборгованості на загальну суму 123128 498,86 грн., та на все майно ОСОБА_1 накладено арешт. Відомості про те, що ОСОБА_1 є боржником у виконавчому провадженні №60236125, де стягувачем є ПАТ «МТБ Банк», внесено до Єдиного реєстру боржників. 29.11.2019 приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Куземченко А.С. було винесено постанову про зміну реєстраційних даних у виконавчому провадженні №60236125 в частині зміни суми коштів до стягнення у розмірі 116815 190,23 грн. ОСОБА_1 обізнаний про наявність судового рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, та відкрите виконавче провадження, з матеріалами якого його представник ОСОБА_7 ознайомлена 26.11.2019. В ході виконавчого провадження приватним виконавцем було встановлено, що ОСОБА_1 14.06.2014 року уклав шлюб з ОСОБА_8 .. В період шлюбу з боржником ОСОБА_1 за дружиною боржника ОСОБА_2 зареєстровано на праві власності нерухоме майно, а саме: 1) квартира за адресою: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1665732012101, підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу, серія та номер 6726, виданий 25.09.2019, видавник: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Златова Н.А., підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 48850657 від 25.09.2019, приватний нотаріус Златова Н.А., Дніпровський міський нотаріальний округ, Дніпропетровська область; 2) земельна ділянка за адресою АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1210100000:09:462:0218, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 821836912101, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд; підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу, земельної ділянки, серія та номер 1199, виданий 29.12.2015, видавник Якуба О.А, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу, підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 27630071 від 29.12.2015 приватний нотаріус Якуба О.А., Дніпровський міський нотаріальний округ, Дніпропетровська область; 3) домоволодіння за адресою АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 821830612101, номер об`єкта в РПВН 1336381, підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу домоволодіння, серія та номер 1196, виданий 29.12.2015, видавник Якуба О.А., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу, підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 27630071 від 29.12.2015, приватний нотаріус Якуба О.А. Дніпровський міський нотаріальний округ. Позивач 15.10.2019 року звернувся до приватного виконавця із заявою про звернення стягнення на частку майна ОСОБА_1 у спільній сумісній власності подружжя. Про зазначене звернення ОСОБА_1 обізнаний, оскільки саме після цього, 26.11.2019 року його представник ознайомлювався з матеріалами виконавчого провадження. 02.12.2019 року приватний виконавець Куземченко А.С. звернувся до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська з поданням в порядку ст.443 ЦПК України про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. Відразу після звернення з зазначеним поданням стало відомо, що усі вищезгадані об`єкти спільної сумісної власності було відчужено на підставі договорів дарування від 02.12.2019 року ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 .. В той же день 02.12.2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки №936, відповідно до умов якого зазначеним договором забезпечується виконання зобов`язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_4 за договором позики б/н від 02.12.2019 на загальну суму 500000 грн. зі строком виконання зобов`язання 02.12.2029. Всі вищезазначені договори були посвідчені приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мазуренко С.В.. Позивач вважає всі вищевказані правочини недійсними, та такими, що підлягають скасуванню з тих підстав, що укладеними договорами дарування та іпотеки нерухомого майна, що перебувало у спільній сумісній власності боржника, позивача позбавлено права звернення стягнення на Ѕ частку належної боржнику частки у спільній сумісній власності майна в порядку виконання судового рішення, чим порушено права та майнові інтереси Банку щодо стягнення боргу. Просив суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним договір дарування реєстровий №925 від 02.12.2019 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Мазуренко С.В., Дніпровський міський нотаріальний округ, Дніпропетровська область; скасувати запис №34413333 від 02.12.2019 про здійснення за ОСОБА_3 державної реєстрації права власності на квартиру, за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір дарування реєстровий №929 від 02.12.2019, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , щодо земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 1210100000:09:462:218, посвідчений приватним нотаріусом Мазуренко С.В., Дніпровський міський нотаріальний округ, Дніпропетровська область. Скасувати запис № 34413894 про здійснення за ОСОБА_3 державної реєстрації права власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1210100000:09:462:0218; визнати недійсним договір дарування реєстровий №932 від 02.12.2019 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , щодо домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Маузренко С.В., Дніпровський міський нотаріальний округ, Дніпропетровська область; Скасувати запис № 34414515 про здійснення за ОСОБА_3 державної реєстрації права власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 ; визнати недійсним договір іпотеки реєстровий №936 від 02.12.2019, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Мазуренко С.В., Дніпровський міський нотаріальний округ, Дніпропетровська область; скасувати записи про іпотеку №34416790, №34433028, №34432132 та записи про обтяження №34432510, №34431167, №34431694 внесених до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі договору іпотеки реєстровий №936 від 02.12.2019, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренко С.В.; стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на його користь судові витрати у справі.

01.04.2020 ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська було відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження (т.1 а.с.159-160).

10.04.2020 ухвалою суду задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів по справі (т.1 а.с.166-168).

10.04.2020 ухвалою суду заяву представника позивача про забезпечення позову задоволено частково (т.1 а.с.171-172).

20.05.2020 від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву відповідно до якої вона зазначила, що на моменту укладення шлюбу з ОСОБА_1 була необізнана щодо його боргових зобов`язань, а ОСОБА_9 та ОСОБА_3 є її батьками, та вищезазначене спірне майно придбавали за власні кошти, і вони з чоловіком жодного разу ним не користувались. Таким чином, майно не може вважатися їх з чоловіком спільною сумісною власністю, оскільки вони ані коштами, ані спільною працею участі у набутті цього майна не приймали. Крім того, нотаріус не міг відмовити у державній реєстрації прав на нерухоме майно, оскільки про не, як про боржника відомості в Єдиному реєстрі боржників відсутні (т.1 а.с.137-146).

20.05.2020 від відповідача ОСОБА_1 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого він зазначив, що посилання позивача на обставини набуття у приватну власність дружини об`єктів нерухомого майна та їх відчуження є помилковими, оскільки майно, хоч і набуто нею за час шлюбу, але за кошти, які їй не належали, крім того, між подружжям відсутній спір щодо права спільної сумісної власності подружжя. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог (т.1 а.с.192-203).

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити на підставі обставин, викладених у позовній заяві.

Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також їх представники ОСОБА_10 та ОСОБА_6 в судовому засіданні заперечували проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву.

Від відповідача ОСОБА_4 на адресу суду надійшла заява про розгляд справи за її відсутності, в якій вона просила відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Вислухавши доводи учасників судового засідання, допитавши свідків та дослідивши письмові докази по справі, суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позову з наступних підстав.

В судовому засіданні встановлено, що рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року по справі №204/5584/13-ц із ОСОБА_1 , одночасно як з поручителя та з солідарного боржника із основним позичальником – ТОВ Фірма «ВАСІЛ», на користь ПАТ «МАРФІН БАНК», було присуджено до стягнення суму боргу за кредитним договором у розмірі 4786591,72 доларів США (том 1, а.с.43-48).

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №00123/D від 15 лютого 2008 року укладеним між ПАТ «МАРФІН БАНК» та ТОВ Фірма «Васіл», 18 лютого 2008 року між ПАТ «МАРФІН БАНК» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки №00350-CD, згідно п.1.4 якого боржник і поручитель відповідають перед кредитором, як солідарні боржники (том 1, а.с.76-85).

В подальшому ТОВ Фірму «ВАСІЛ» було перейменовано у ТОВ «Завод Спортивного обладнання» (код ЄДРПОУ 06728470) (том 1, а.с.95-98).

14 червня 2014 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (том 2, а.с.21).

29 грудня 2015 року на ім`я ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу було придбано земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 1210100000:09:462:0218, та домоволодіння, розташоване за вказаною адресою (том 2, а.с.15)

25 вересня 2019 року на ім`я ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу придбано квартиру АДРЕСА_3 (том 1, а.с.188, 189).

04 жовтня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Куземченко А.С., відкрито виконавче провадження №60236125 з примусового виконання рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року по справі №204/5584/13-ц (том 1, а.с.102, 103).

02 грудня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, реєстровий №925, відносно квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренко С.В. (том 2, а.с.30).

02 грудня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, реєстровий №929, відносно земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 1210100000:09:462:0218, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренко С.В. (том 2, а.с.8).

02 грудня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, реєстровий №932, відносно домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренко С.В. (том 2, а.с.62).

02 грудня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , укладено договір іпотеки, реєстровий №936, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренко С.В., згідно якого вищевказане нерухоме майно було передано в заставу з метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики від 02 грудня 2019 року на суму 500 000 грн., укладеним між ОСОБА_3 , як боржником та ОСОБА_4 , як позичальником (том 2, а.с.52-54).

Нормами ст.204 ЦК України визначено презумпцію правомірності правочину, яка полягає в тому, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Як передбачено у ч.ч.1-2 ст.234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 пояснив, що він є батьком відповідача ОСОБА_2 , замається підприємницькою діяльністю, за останні п`ять років придбав низку нерухомого майна, а саме, два будинки у м. Дніпро, квартиру у м. Дніпро, туанхаус у м. Запоріжжя. Коштів у нього було достатньо, батько залишив спадок та підприємницька діяльність приносила дохід. Будинок по АДРЕСА_2 придбали для себе з дружиною, вони його і утримують, будинок поруч придбали за вигідною пропозицією з наміром здавати в оренду. За їх з дружиною рішенням право власності було зареєстровано за донькою, вона на придбання нерухомості коштів не мала. Про фінансові зобов`язання ОСОБА_11 . Дізнався в 2020 році, коли почали приходити листи – повідомлення.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_2 пояснила, що познайомилась з ОСОБА_1 близько 13 років тому, в 2014 році уклали шлюб, на момент знайомства та укладення шлюбу про його фінансові зобов`язання їй нічого відомо не було. З початку шлюбу вони про живали за адресою АДРЕСА_5 . Будинки, що були придбані використовувались її батьками.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_3 пояснила, що вона мешкає по АДРЕСА_5 , зареєстрована в АДРЕСА_6 , її донька з чоловіком мешкають по АДРЕСА_5 з 2014 року. В її власності перебуває нерухоме майно, що знаходиться за адресою АДРЕСА_6 . Кошти за які була придбана нерухомість належать родині ОСОБА_12 . Про фінансові зобов`язання відповідача ОСОБА_1 їй стало відомо восени, близько року після укладення договору дарування. ОСОБА_4 мати її чоловіка допомогла особистими коштами придбати квартиру в АДРЕСА_6 . Вона також отримала спадок від чоловіка та крім того, мала власні збереження. Всі правочини з ОСОБА_1 вони не узгоджували, відповідно до договору купівлі-продажу ОСОБА_12 сплатив 100% вартості квартири. При ухваленні рішення щодо реєстрації права власності на нерухоме майно на ім`я доньки, про фінансові зобов`язання її чоловіка їм нічого відомо не було.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд виходить з наступного.

Згідно із ч.ч.1-2 ст.2 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

За приписами ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Нормами ч.ч.1-2 ст.5 ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

За змістом ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способом захисту цивільних прав та інтересів, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Положеннями ч.1 ст.8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.

Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Вказаний принцип також втілено у ст.10 ЦПК України, положеннями ч.4 якої, серед іншого, визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В свою чергу, складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності очікування суб`єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.

З урахуванням засад верховенства права, гарантованих ст.8 Конституції України та ст.10 ЦПК України, обов`язковість застосування принципу правової визначеності, серед іншого, прямо випливає з усталеної практики Європейського суду з прав людини, за якою поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на права осіб. Норма національного закону не може розглядатися як право, якщо її не сформульовано з достатньою точністю так, щоб громадянин мав змогу, якщо потрібно, з відповідними рекомендаціями, до певної міри передбачати наслідки своєї поведінки (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Ольссон проти Швеції», «Олександр Волков проти України»).

У рішеннях по справах «Вєренцов проти України», «Кантоні проти Франції» Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідальність за подолання недоліків законодавства, правових колізій, прогалин, інтерпретаційних сумнівів лежить, у тому числі, і на судових органах, які застосовують та тлумачать закони.

Також, в рішеннях по справах «Брумареску проти Румунії», «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права.

Нормами ст.3 ЦК України основоположними загальними засадами цивільного законодавства, поряд з неприпустимістю свавільного втручання у сферу особистого життя людини та неприпустимістю позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, серед іншого, також визначено справедливість, добросовісність та розумність.

Конституційний Суд України у рішенні від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 вказав, на те, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

У рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 Конституційний Суд України зазначив, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Відповідно до ст.12 ЦК України: 1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3. Особа може відмовитися від свого майнового права.

Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

4. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.

5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Згідно із ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних права та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоді іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Водночас, положеннями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантовано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Засади дотримання принципу неприпустимості втручання у право мирного володіння майном, зокрема, визначено у рішеннях Європейського суду з прав людини по справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року.

Як визначено Європейським судом з прав людини у рішенні по справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання держаного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть.

У вказаних рішеннях зазначено, що Суд керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес і перебуває в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення.

В національному законодавстві право власності також має фундаментальний характер, що передусім закріплено у ст.41 Конституції України принципом його непорушності.

Зокрема, положеннями ч.4 ст.41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Як наслідок, цей принцип знаходить своє відображення у ст.321 ЦК України.

За правилами ч.1 ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Як визначено у ч.ч.1-2 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

За правилами ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Нормами ч.1 ст.202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно із ст.717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом ст.718 ЦК України, дарунком можуть бути речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

За приписами ч.2 ст.719 ЦК України, договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч.ч.1-6 ст.203 ЦК України: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Як передбачено ст.234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Причому, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не мав на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Відповідну правову позицію було викладено Верховним Судом України у постанові від 21 січня 2015 року по справі №6-197цс14 та підтримано Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 08 лютого 2018 року по справі №756/9955/16-ц (провадження №61-835св17) та у постанові від 14 лютого 2018 року по справі №379/1256/15-ц (провадження №61- 1300св18).

У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Вказані висновки було викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19).

З огляду на те, що після укладення оспорюваних позивачем договорів дарування від 02 грудня 2019 року відповідачкою ОСОБА_2 не здійснюється щодо подарованого відповідачці ОСОБА_3 нерухомого майна жодних майнових прав, а отже, на виконання договорів дарування як нерухоме майно, так і майнові права передано обдаровуваному, то ознаки фіктивності правочинів відсутні.

Системний аналіз норм ст.ст. 3, 11-12, 15-16, 202-204, 215, 234, 316-317, 319, 321, 328, 717-719 ЦК України свідчить, що, у разі оспорювання дійсності правочинів, у тому числі договорів дарування, з підстав їх фіктивності, особою, яка посилається на порушення своїх майнового права та інтересу, повинно бути не лише визначено вимогу щодо недійсності кожного відповідного правочину, а й, виходячи з природи спірних правовідносин, повинно бути обґрунтовано, яке саме правове становище має бути в цьому разі відновлено як таке, що існувало до порушення, під час якого відповідних третіх осіб було введено в оману щодо наміру учасників правочину.

Отже, за умови фактичного передання нерухомого майна і майнових прав на користь ОСОБА_3 та розпорядження останньою цим майном при укладенні договору іпотеки на забезпечення зобов`язань з позики, правомірність яких, в свою чергу, встановлено законом та нічим не спростовано; а також за відсутності визначеної за ОСОБА_1 у встановленому порядку, як за боржником, відповідної належної йому частки у праві власності на конкретне нерухоме майно, підстави для висновку про порушення відповідних майнових прав ПАТ «МТБ Банк», як позивача, тим більше, шляхом вчинення фіктивних правочинів, - відсутні.

Згідно з ч.1 ст.60 СК України, ч.3 ст.368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст.57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», або земельна ділянка, набута внаслідок її приватизації.

Положеннями ч.7 ст.57 СК України визначається належність на праві особистої приватної власності частки у майні, придбаної за кошти, що належали одному із подружжя.

За правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 26 березня 2008 року по справі №6-25432св07, у постанові від 20 серпня 2008 року по справі 6-5349св08, у постанові від 02 жовтня 2013 року по справі №6-79цс13, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом його придбання під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Отже, питання, чи поширюється на конкретні спірні правовідносини презумпція спільності майна подружжя, у кожному випадку підлягає окремому з`ясуванню під час судового розгляду.

При цьому, кошти, які до моменту придбання нерухомого майна належали батькам відповідачки ОСОБА_2 , не можна вважати спільними коштами подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а відтак нерухоме майно, придбане за ці кошти, не могло належати подружжю на праві спільної сумісної власності.

У разі реєстрації за відповідачкою ОСОБА_2 права власності на нерухоме майно, яке було набуте за кошти її батьків, але не за її спільні кошти з ОСОБА_1 як з її чоловіком, таке майно до вчинення правочинів щодо розпорядження ним було особистою приватною власністю дружини, а тому його не можна вважати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

З тих самих підстав у праві власності на таке майно є неможливим визначення частки ОСОБА_1 як другого з подружжя.

Відповідно до ст.69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно із ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Водночас, як передбачено ст.71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Підставою для поділу майна як спільної сумісної власності подружжя та/або для визначення відповідної частки у ньому як у спільному майні, в тому числі в натурі, обов`язково є наявність відповідного спору чи іншої спеціальної процедури, за відсутності договору або будь-якої іншої домовленості щодо володіння та розпорядження майном.

У разі ж вчинення правочинів одним із подружжя, за умови зареєстрованого шлюбу, сама по собі відсутність заперечень другого з подружжя проти вчинення правочину - не є визначальною підставою для віднесення певного майна саме до об`єктів спільної сумісної власності подружжя.

Виходячи з положень пункту 4 («Посвідчення правочину щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, зокрема подружжя») Глави 1 Розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року, враховуючи, що до повноважень нотаріуса віднесено лише посвідчення безспірних дій, наявність відповідної письмової згоди другого з подружжя в такому випадку вимагається лише з однією метою - задля забезпечення рівності майнових прав співвласників та їх захисту від ймовірних порушень та дискримінації на випадок майбутнього спору з приводу визнання майна, щодо якого законом, за певних умов, передбачається така презумпція, спільною сумісною власністю подружжя та його можливого поділу.

Іншої можливості для вчинення правочинів, аніж з відібранням відповідної згоди другого з подружжя, на час розпорядження ОСОБА_2 своїми правами об`єктивно не існувало, втім, подібна згода не є фактом, що має юридичне значення для визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та для визначення відповідної частки у праві власності на майно для другого з подружжя.

Реєстрація права власності на нерухоме майно за відповідачкою ОСОБА_2 не є автоматичною підставою вважати таке майно спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в тих правовідносинах, які виходять за межі взаємних прав та обов`язків подружжя, а більш того, вважати, що ОСОБА_1 могла належати саме 1/2 частка або будь-яка інша частка у праві власності на це майно.

Натомість, безпідставним віднесенням, всупереч встановленому законом порядку, до спільного сумісного майна подружжя того нерухомого майна, яке не придбалось та іншим чином не набувалось за спільні кошти та спільною працею подружжя, насамперед порушуються вимоги ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

У постанові від 19 червня 2013 року у справі №6-55цс13 Верховним Судом України було викладено правовий висновок про те, що договір, укладений одним із подружжя, створює обов`язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім`ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім`ї. Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використане не на задоволення потреб сім`ї, а на інші потреби, не створює обов`язків для іншого з подружжя.

Аналогічну правову позицію було визначено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року по справі №639/7335/15-ц (провадження №61-1028св18), де Суд зазначив, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності лише двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім`ї.

В свою чергу, у постанові від 07 жовтня 2020 року по справі №752/7501/18 (провадження №61-4114св20) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, в тому числі спираючись на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року по справі №638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) визначив правову позицію, за якою у разі виникнення грошового зобов`язання у одного з подружжя необхідно досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики. В протилежному випадку солідарного зобов`язання подружжя не виникає.

На час виникнення зобов`язань на підставі кредитного договору №00123/0 від 15 лютого 2008 року та договору поруки №00350-СВ від 18 лютого 2008 року, а також станом на 17 березня 2014 року, тобто на час набрання законної сили рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 по справі №204/5584/13-ц про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 , відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у шлюбі не перебували, спільних зобов`язань та майнових інтересів у них не виникало.

За висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України у постанові від 31 травня 2017 року по справі №6-599цс17, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв`язку з виконанням судового рішення суд повинен з`ясувати, чи спірне майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак, чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника.

Визначення часток майна ОСОБА_1 , як боржника, у відповідному майні (частині майна) не відбувалось. Натомість, жодних підстав для солідарних зобов`язань подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судом не встановлено.

Втім, з огляду на вищенаведене, для виконання судового рішення про стягнення грошового зобов`язання, попереднє визначення частки майна боржника у спільному майні, де він є співвласником, за наслідками з`ясування обставин, за яких він має чи не має право на таку частку - є обов`язковим, інакше не може існувати жодних передумов для оспорювання правомірності розпорядження законними власниками своїм майном, а так само й підстав вважати будь-яке майно належним боржникові на праві спільної власності.

Відповідно до вимог ст.24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», між іншим, підставою для відмови в державній реєстрації прав є звернення заявника із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужене особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників.

Порушень при вчиненні правочинів від 02 грудня 2019 року інших норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» судом не встановлено.

Виходячи з відсутності у Єдиному реєстрі боржників відомостей про такого боржника як ОСОБА_2 , у тому числі на підставі конкретного зобов`язання, що відповідає закону, станом на 02 грудня 2019 року не встановлено й жодних дійсних перешкод для укладення договорів дарування спірного нерухомого майна, для вчинення щодо цього майна наступних правочинів, для прийняття рішень про реєстрацію прав та внесення відповідних записів до Реєстрів.

Станом на 02 грудня 2019 року, а саме на час вчинення оспорюваних правочинів, за відповідачем ОСОБА_1 , відповідно до ст.ст. 60-61, 65, 69-71 СК України, не визнавалось право власності на відповідне нерухоме майно або на його конкретну частку як на об`єкти, що були спільною сумісною власністю подружжя, зокрема подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

У відповідності із ст.65 СК України, з боку відповідача ОСОБА_2 станом на 02 грудня 2019 року не існувало жодних особистих або солідарних зобов`язань фінансового характеру, які могли би випливати із зобов`язань за кредитним договором №00123/D від 15 лютого 2008 року, укладеним між ПАТ «МАРФІН БАНК», як кредитором, і ТОВ Фірма «ВАСІЛ», як позичальником, та за договором поруки №00350-CD від 18 лютого 2008 року, укладеним між ПАТ «МАРФІН БАНК» та ОСОБА_1 , як поручителем.

Жодної частки відповідача ОСОБА_1 у праві власності на нерухоме майно: на домоволодіння та земельну ділянку кадастровий номер: 1210100000:09:462:0218, розташовані по АДРЕСА_2 ; на квартиру АДРЕСА_3 , в порядку примусових виконань судового рішення не було визначено.

Відтак, підстав для застосування для вказаного нерухомого майна презумпції спільності майна подружжя з метою використання його в рахунок погашення зобов`язань за кредитним договором №00123/D від 15 лютого 2008 року та за договором поруки №00350-CD від 18 лютого 2008 року, а тим більше для висновку про належність цього майна або його частини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної власності, в тому числі у рівних або в інших частках судом не встановлено.

Жодних обтяжень на вищевказане нерухоме майно, які, відповідно до ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», з`явились би підставою для відмови в державній реєстрації прав, станом на 02 грудня 2019 року, в тому числі стосовно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в Єдиному Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна - не містилось, а тому визначених законом перешкод для вчинення правочинів не існувало.

З огляду на приписи ст.ст. 12, 13, 76-83 ЦПК України позивачем не надано жодних належних, допустимих, достовірних й достатніх доказів для висновку про недобросовісне використання учасниками оспорюваних правочинів своїх цивільних прав та обов`язків, а також наявності підстав для визнання, відповідно до ст.ст. 203, 215, 234 ЦК України, договорів дарування та договору іпотеки від 02 грудня 2019 року - недійсними.

Відповідачкою ОСОБА_2 не порушено прав ПАТ «МТБ Банк» як позивача, а способу захисту відповідного права, що, згідно із ст.16 ЦК України, ст.5 ЦПК України, обґрунтовано підлягав би застосуванню за рахунок відповідачки не визначено.

Судом не встановлено обставин порушення майнових прав та інтересів ПАТ «МТБ Банк», як позивача, внаслідок вчинення оспорюваних правочинів від 02 грудня 2019 року, що відповідно до ст.ст. 15-16 ЦК України, є обов`язковою умовою для їх захисту за пред`явленим позовом та у зазначений позивачем спосіб.

Таким чином, аналізуючи вищезазначені норм права, які стосуються спірних правовідносин, оцініюючи матеріали цивільної справи та зібрані докази суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання правочинів: договорів дарування нерухомого майна та іпотеки від 02 грудня 2019 року - недійсними, а як наслідок, й для скасування записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, про іпотеку та про обтяження.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 8, 41 Конституції України, ст.ст. 11, 15, 16, 202-204, 215, 234, 316, 317, 319, 321, 328, 368, 717-719 ЦК України, ст.ст. 57, 60, 69-71 СК України, ст.ст. 2-5, 10, 12, 13, 76-89, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк» (Одеська область, м. Чорноморськ, пр. Миру, буд.28, код ЄДРПОУ 21650966) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_7 , іпн. НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_5 , іпн. НОМЕР_2 ), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_8 , іпн. НОМЕР_3 ) та ОСОБА_4 ( АДРЕСА_9 , іпн. НОМЕР_4 ), треті особи Приватний нотаріус дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренко Сергій Вячеславович (м. Дніпро, пр. Пушкіна, буд.6, прим.14) та Приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Куземченко Андрій Сергійович ( АДРЕСА_10 ) про визнання недійсними договорів дарування, іпотеки та скасування записів про реєстрацію права власності – відмовити.

Скасувати заходи забезпечення позову у вигляді встановлення заборони відчуження нерухомого майна: квартири АДРЕСА_3 ; земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 1210100000:09:462:0218 та домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , що належать ОСОБА_3 , застосовані ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 10 квітня 2020 року по цивільній справі №203/837/20.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту судового рішення.

Повний текст рішення складено 15 січня 2021 року.

Суддя О.П.Румянцев