Рішення № 93466491, 10.12.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

10 грудня 2020 р. Справа № 120/5300/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому проваджені в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу:

за позовом: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )

до: Військової частини А0549 (код ЄДРПОУ: 08540799, адреса: вул. Стрілецька, 105, м. Вінниця, Вінницька область, 21000)

про: визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) з адміністративним позовом до Військової частини А0549 (код ЄДРПОУ: 08540799, адреса: вул. Стрілецька, 105, м. Вінниця, Вінницька область, 21000) про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправною, на думку позивача, бездіяльністю Військової частини А0549 щодо не проведення нарахування та виплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 16.11.2018 року по 17.07.2020 року. Тому, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 05.10.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Даною ухвалою витребувано з відповідача та зобов`язано надати суду у встановлений строк належним чином засвідчені копії довідки про нараховане позивачу грошове забезпечення за останні повні два календарні місяці перед його виключенням зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, а також довідки-розрахунку середньомісячного та середньоденного заробітку (грошового забезпечення) позивача станом на день звільнення з військової служби, обчисленого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.

20.10.2020 року на адресу суду від представника Військової частини А0549 надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти задоволення адміністративного позову. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що у правовідносинах позивача та Військової частини А0549 відсутні правові підстави для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, щодо виплати позивачу середнього заробітку, а посилання позивача на приписи законодавства України про працю стосовно поняття, нарахування та виплати працівникам, у тому числі військовослужбовцям, середнього заробітку є безпідставними, оскільки такі правовідносини врегульовані спеціальним законодавством та не підпадають під дію загального трудового права.

Згідно зі статтею 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" грошове забезпечення - це гарантоване державою грошове забезпечення в обсязі, що відповідає умовам проходження військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

У свою чергу, відповідно до статті 94 Кодексу законів про працю України заробітна плата - це винагорода, обчислена, зазвичай, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Отже, на думку представника відповідача, ототожнювати дані поняття неможливо.

При цьому, Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачає такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми щодо права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Окрім того, посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 року у справі "Меньшакова проти України" (заява № 377/02), представник Військової частини А0549 зазначає про те, що обґрунтовані підстави стверджувати, що положення статті 117 Кодексу законів про працю України передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом, відсутні.

Одночасно, на виконання вимог ухвали Вінницького окружного адміністративного суду від 05.10.2020 року, представником відповідача надано довідку-розрахунок середньомісячного та середньоденного заробітку (грошового забезпечення) позивача.

02.11.2020 року позивачем подано відповідь на відзив, у якій останній вважає доводи відповідача безпідставними та необґрунтованими, а адміністративний позов таким, що підлягає задоволенню. Зокрема зазначено, що на день виключення зі списків особового складу Військової частини А0549 розрахунок проведений з позивачем не у повному обсязі, а тому, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, останній має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.

09.11.2020 року на адресу суду від представника Військової частини А0549 надійшли заперечення на відповідь на відзив. Представник відповідача зауважує на тому, що згідно з пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Тобто, надавши згоду на звільнення позивач погодився з тим, що належні йому виплати можуть бути проведені після його звільнення з військової служби (виключення зі списків особового складу військової частини), та погодився з можливою затримкою у виплатах.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 від 30.10.2019 року позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - осіб з інвалідністю внаслідок війни.

Наказом командира Військової частини А0201 від 14.11.2018 року № 219 (по стройовій частині) позивача, начальника служби автоматизованих та інформаційних військ зв`язку та інформаційних систем штабу Командування Повітряних Сил Збройних Сил України, звільненого наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України від 26.10.2018 року № 573 (по особовому складу) з військової служби у запас відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" за підпунктом "б" (за станом здоров`я), виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 16.11.2018 року.

10.01.2020 позивач звернувся до Військової частини А0549 із письмовим запитом, у якому просив повідомити чи нараховувалась та виплачувалась компенсація за невикористані дні додаткової відпустки за період з 2015 року по 2018 рік.

За результатами розгляду звернення, відповідач листом від 11.01.2020 року № 350/118/108/пс відмовив у здійсненні виплати компенсації. У листі, не заперечуючи статус позивача як учасника бойових дій, відповідач зазначив, що ОСОБА_1 під час особливого періоду не мав права на додаткову відпустку як учасник бойових дій. Також зазначено, що наказом командира Військової частини А0201 від 14.11.2018 року № 219 не передбачено нарахування та виплата компенсації за невикористані дні додаткової відпустки.

10.01.2020 року позивач звернувся до Військової частини А0201 із письмовим запитом, у якому просив повідомити чи надавалася за період з 2015 року по 2018 рік додаткова відпустка, як учаснику бойових дій.

За результатами розгляду звернення, листом Військової частини А0201 від 11.01.2020 року № 350/154/1/28 позивача повідомлено, що додаткова відпустка або грошова компенсація за неї за період з 2015 року по 2018 рік позивачу не надавались.

Отримавши відмову у проведенні нарахування та виплати спірного грошового забезпечення, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 19.05.2020 року у справі № 120/1187/20-а адміністративний позов задоволено частково. Зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Окрім того, 10.01.2020 року позивач звернувся до Військової частини А0549 із запитом про надання інформації щодо розміру нарахованої та виплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по день звільнення, а також розмір ненарахованої та невиплаченої індексації грошового забезпечення.

Листом Військової частини А0549 від 11.01.2020 року № 350/118/109/пс позивачу відмовлено у виплаті індексації грошового забезпечення, у зв`язку з відсутністю фінансування на зазначений вид виплат.

Отримавши відповідь про відмову у проведенні нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року до 16.11.2018 року, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08.06.2020 року у справі № 120/1186/20-а адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не невиплати індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 року по 16.11.2018 року включно. Зобов`язано Військову частину А0549 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення з 01.01.2016 року по 16.11.2018 року включно. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Згідно з банківською випискою по особовому рахунку виплата індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у загальному розмірі 36354,85 грн. була здійснена 17.07.2020 року.

19.08.2020 року позивач звернувся із письмовою заявою до Військової частини А0549, у якій просив нарахувати та виплатити йому середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.

За результатами розгляду вказаного звернення, відповідач листом від 21.08.2020 року № 350/118/2543/пс повідомив позивача про відсутність підстав для проведення розрахунку та виплати середнього заробітку за час затримки при звільненні за період з 16.11.2018 року по 17.07.2020 року.

Вважаючи, що відповідачем протиправно не проведено остаточного розрахунку при звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Проходження військової служби регулюються Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" і відповідними положеннями про проходження військової служби, про що свідчить частина 1 статті 2 даного Закону. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, і незалежності та територіальної цілісності.

Частиною четвертою статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" встановлено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.

Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 затверджене Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Відповідно до пункту 242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Слід зазначити, що Положенням № 1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.

На відміну від зазначеного спеціального законодавства, Кодекс законів про працю України не регулює питання проходження військової служби. Зокрема, стаття 3 Кодексу законів про працю України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

При цьому, Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачає такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Разом із тим, за приписами статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Разом із тим, статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

У свою чергу, частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак, у цьому випадку, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, а також індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 16.11.2018 року включно, що встановлено рішеннями Вінницького окружного адміністративного суду від 19.05.2020 року у справі № 120/1187/20-а та від 08.06.2020 року у справі № 120/1186/20-а відповідно, просить стягнути на його користь середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 16.11.2018 року по 17.07.2020 року включно у розмірі 381,645,90 грн.

При цьому, суд бере до уваги наявність спору між сторонами з приводу виплати належних працівникові сум при звільненні, а саме грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, а також проведення індексації грошового забезпечення під час проходження служби.

Так, як уже зазначалося судом, порядок проходження служби та звільнення позивача регулюється спеціальним законодавством.

Водночас, відповідними спеціальними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку при звільненні і відповідальності роботодавців за несвоєчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що фактично позбавляє таких осіб гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 року у справі № 21-8а15, яка неодноразово підтримана Верховним Судом (постанова від 04.12.2019 року у справі № 825/66/16, постанова від 02.10.19 року у справі № 817/1227/18, постанова від 10.09.2019 року у справі № 814/2791/16, постанова від 19.06.2019 року у справі № 820/3312/17) за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Тому, доводи відповідача про непоширення норм статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України на спірні відносини є безпідставними.

При цьому, суд відхиляє посилання представника відповідача на рішення Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 року у справі "Меньшакова проти України" (заява № 377/02) як на підставу для відмови у задоволенні позову, оскільки у вказаному рішенні Європейський суд з прав людини не здійснював тлумачення статті 117 Кодексу законів про працю України, та лише констатував можливість двоякої дії цієї статті, вказавши при цьому, що, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство.

Заявниця подавала декілька позовів до своїх колишніх роботодавців, вимагаючи спочатку виплати заборгованості з заробітної плати, а потім - компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України. Згідно із цим положенням працівники, які звільнились, мають право звернутись із позовом до суду, якщо їх заробітна плата чи пов`язані з нею виплати, що належали їм, не були виплачені в день припинення трудових відносин, тобто така компенсація стосувалась затримок у виплаті після припинення їх роботи.

Суд зазначає, що спірні правовідносини у справі "Меньшакова проти України" виникли у процесі виконання судових рішень у трудових спорах щодо стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за затримку остаточного розрахунку при звільненні. Таким чином, позовні вимоги заявниці фактично стосувались стягнення сум за несвоєчасну виплату заробітної плати після виплати присуджених сум у повному обсязі. Тобто, спір стосовно стягнення заробітної плати за час затримки розрахунку, у даному випадку, вже було вирішено, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити відповідну заборгованість замінились на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача.

Водночас, у даній адміністративній справі, судом таких обставин не встановлено.

З огляду на викладене та враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд доходить висновку, що у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, а також індексації грошового забезпечення на підставі положень зазначеної статті.

Вказаний законодавчий припис є загальним та не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення.

Разом із тим, суд зазначає, що для задоволення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно точно визначити період такої затримки. Для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні необхідно встановити день фактичного розрахунку, як кінцеву дату нарахування середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні.

Такої ж позиції дотримується Верховний суд у постанові від 30.04.2020 року у справі № 140/2006/19.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Згідно з матеріалами справи виплата грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у період з 2015 року по 2018 рік, як учаснику бойових дій, у розмірі 31919,19 грн. та індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 року по 16.11.2018 року у розмірі 4435,66 грн. була здійснена 17.07.2020 року.

Щодо розміру стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Окрім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати:

1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

3. ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Тому, Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України.

Згідно з частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом КАС України) при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати.

Відповідно до пункту 2 вказаного Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (абзац перший пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати).

Як вбачається зі змісту наявної у матеріалах справи довідки-розрахунку Військової частини А0549 середнього заробітку позивача від 15.10.2020 року № 876, за два останні місці перед звільненням ОСОБА_1 нараховано грошове забезпечення у розмірі 39544,80 грн. (за вересень 2018 року - 19772,40 грн. та за жовтень 2018 року - 19772,40 грн.), а відтак середньомісячне грошове утримання становить 19772,40 грн., середньоденна заробітна плата, з урахуванням кількості робочих днів за повні календарні місяці вересня та жовтня 2018 року, становить 648,28 грн.

У свою чергу, загальний розмір грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у період з 2015 року по 2018 рік, як учаснику бойових дій, що була виплачена позивачу, складає 31919,19 грн. При цьому, розмір виплаченої позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 16.11.2018 року включно становить 4435,66 грн.

Слід зазначити, що позивачу грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій нараховується за 4 роки вислуги (2015, 2016, 2017, 2018 роки), а тому частина такої компенсації, що припадає на кожний місяць з цих 4 років, за які виплачується така компенсація, становить 664,98 грн. (31919,19 грн./4/12 = 450,88 грн.). Відповідно, частина індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 16.11.2018 року, що припадає на кожний календарний місяць цього періоду (35 місяців) становить 126,73 грн. (4435,66 грн./35 = 126,73 грн.).

Таким чином, істотність середньомісячного розміру недоплаченої позивачу суми, у порівнянні з його середньомісячним грошовим утриманням, визначеним у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, становить 4,00 % ((664,98 грн. + 126,73 грн.)/19772,40 грн. = 0,04), що не можна вважати співмірним.

Згідно з наказом командира Військової частини А0201 від 14.11.2018 року № 219 (по стройовій частині) позивача виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення 16.11.2018 року, а остаточний розрахунок з ним проведено 17.07.2020 року, отже періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачу сум, є проміжок часу з 17.11.2018 року (наступний день після звільнення з військової служби) по 16.07.2020 року включно, що становить 608 днів.

Суд зауважує, що оскільки остаточний розрахунок відповідачем проведений 17.07.2020 року, кількість днів затримки враховується по 16.07.2020 року включно.

При цьому, як встановлено судом, з позовами про визнання протиправною бездіяльності Військової частини А0549 щодо не нарахування та невиплати позивачу відповідних сум, останній звернувся 16.03.2020 року, тобто майже через 15 місяців після звільнення (486 днів).

Беручи до уваги розмір належних позивачу сум відносно розміру його середньомісячного заробітку, дату звільнення позивача та період часу, протягом якого позивачем вчинялися активні дії щодо відновлення свого порушеного права на отримання індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, тривалість затримки розрахунку при звільненні (після спливу 15 місяців), суд доходить висновку про необхідність застосування у спірних правовідносинах принципу співмірності та зменшити за таких обставин розмір відшкодування працівникові заробітку за час затримки розрахунку.

Таким чином, з урахуванням середньоденної заробітної плати у сумі 648,28 грн., сума середнього заробітку за час затримки у 608 днів становить 394154,24 грн. (648,28 грн. х 608), а відтак, враховуючи принципи розумності, справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що на користь позивача підлягають стягненню кошти у загальному розмірі 15766,17 грн. (4,00 % від суми середнього заробітку за час затримки розрахунку).

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною першою, другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. " від 27.09.2001 року рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Окрім того, судом враховується, що відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення даного адміністративного позову частково.

Враховуючи відсутність судових витрат у даній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.

Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А0549 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.

Зобов`язати Військову частину А0549 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 17.11.2018 року по 16.07.2020 року включно у сумі 15766,17 грн. (п`ятнадцять тисяч сімсот шістдесят шість гривень сімнадцять копійок).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Військова частина А0549 (код ЄДРПОУ: 08540799, адреса: вул. Стрілецька, 105, м. Вінниця, Вінницька область, 21000).

Рішення у повному обсязі виготовлене: 10.12.2020 року

Суддя Чернюк Алла Юріївна