Рішення № 93466490, 10.12.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

10 грудня 2020 р. Справа № 120/5200/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому проваджені в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу:

за позовом: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )

до: Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (код ЄДРПОУ: 39767547, адреса: вул. Келецька, 63, м. Вінниця, Вінницька область, 21027)

про: визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправністю, на думку позивача, наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 13.08.2020 року № 2-13090/15-20-СГ про відмову у наданні дозволу на розроблення документації для одержання земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,06 га, розташованої на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області. Не погоджуючись із вказаним рішенням відповідача, з метою його скасування та зобов`язання Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області вчинити певні дії, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 05.10.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Даною ухвалою встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позовну заяву, з поясненнями по суті заявлених вимог та доданням підтверджуючих документів.

21.10.2020 року на адресу суду від представника Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти задоволення адміністративного позову. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що положеннями статті 25 Закону України "Про землеустрій" визначено різні види документації із землеустрою, що, на думку представника відповідача, унеможливлює надання відповідного дозволу без зазначення виду документації, за зверненням на розроблення якого звернулась позивач.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

24.06.2020 року позивач звернулась до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області з клопотанням № ЗВ-9300130332020 про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою для одержання земельної ділянки у власність для індивідуального садівництва орієнтовною площею 0,06 га, яка розташована на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області.

До цього клопотання позивачем додано графічні матеріали із позначенням бажаного місця розташування земельної ділянки (викопіювання з чергового кадастрового плану Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області).

За наслідком розгляду даного клопотання, наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 13.08.2020 року № 2-13000/15-20-СГ позивачу відмовлено у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою для одержання земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,06 га, на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області, для індивідуального садівництва.

Відмову мотивовано тим, що у клопотанні не вказано який саме вид документації відповідно до статті 25 Закону України "Про землеустрій" позивач бажає виготовити.

Вважаючи зазначену відмову протиправною та такою, що не відповідає вимогам чинного земельного законодавства, позивач звернулась до суду з метою захисту своїх порушених прав та інтересів.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України (далі за текстом ЗК України) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Статтею 14 Конституції України встановлено, що земля визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Згідно з частиною першою статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Частиною третьою статті 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Отже, законом передбачено право громадян України на безоплатне набуття у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності сільськогосподарського призначення.

Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, порядок проведення якої регламентовано положеннями статті 118 ЗК України.

Частиною першою статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема, для ведення садівництва - не більше 0,12 га.

Згідно з частиною четвертою статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Під час розгляду справи відповідач не заперечив, що саме до його повноважень належить розгляд питання про надання чи відмову у наданні позивачам вищевказаних дозволів. А тому, дану обставину суд вважає безспірною.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у власність визначений статтею 118 ЗК України, зокрема частиною шостою вказаної статті передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

У разі, якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Отже, якщо особою, яка звернулася до відповідного суб`єкта владних повноважень виконані всі передумови для отримання відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, підстави для відмови у наданні такого дозволу відсутні.

Частиною сьомою статті 118 ЗК України встановлено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України, а тому відмова у вирішенні заяви на будь-яких інших підставах, які не передбачені даною нормою, суперечить вимогам закону.

Аналогічна правова позиція із цього приводу неодноразово була висловлена Верховним Судом у постановах від 25.02.2020 року у справі № 723/1964/14-а, від 15.04.2020 року у справі № 638/15764/17, від 15.04.2020 року у справі № 638/15764/17, від 22.04.2020 року у справі № 818/1707/16 та від 14.05.2020 року у справі № 360/536/17-а.

Згідно з частиною п`ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом КАС України) при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Разом із тим судом встановлено, що відповідач наказом від 13.08.2020 року № 2-13090/15-20-СГ відмовляючи позивачу у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки виходив виключно зі змісту текстового формулювання поданого клопотання, вказавши на те, що у такому клопотанні не зазначено конкретний вид документації згідно зі статтею 25 Закону України "Про землеустрій".

Надаючи правову оцінку рішенню суб`єкта владних повноважень на його відповідність умовам, передбаченим частиною 2 статті 2 КАС України, суд враховує наступне.

Так, дійсно у поданому клопотанні від 24.06.2020 року № ЗВ-9300130332020 позивач просила надати дозвіл на розроблення документації із землеустрою для одержання безоплатно у власність земельної ділянки, для ведення індивідуального садівництва, орієнтовною площею 0,06 га, яка розташована на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області.

До вказаного клопотання позивачем додано графічні матеріали на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (кадастрове зонування: 0520680200:01:005).

Визначення поняття "документація із землеустрою (землевпорядна документація)" наведено у статті 1 Закону України "Про землеустрій", якою є затверджені в установленому порядку текстові та графічні матеріали, якими регулюється використання та охорона земель державної, комунальної та приватної власності, а також матеріали обстеження і розвідування земель, авторського нагляду за виконанням проектів тощо.

Відповідно до статті 25 Закону України "Про землеустрій" документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації.

Видами документації із землеустрою є:

а) схеми землеустрою і техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць;

б) проекти землеустрою щодо встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальних одиниць;

в) проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об`єктів;

г) проекти землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

ґ) проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок;

д) проекти землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб;

е) проекти землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь;

є) проекти землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів;

ж) проекти землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв);

з) робочі проекти землеустрою;

и) технічна документація із землеустрою щодо визначення та встановлення в натурі (на місцевості) державного кордону України;

і) технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);

ї) технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту;

й) технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок;

к) технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель.

Види документації із землеустрою та їх склад встановлюються виключно цим Законом.

Зі змісту вказаної норми слідує, що документація із землеустрою щодо відведення земельної ділянки може розроблятися виключно у формі проекту землеустрою, оскільки жоден із перелічених у статті 25 Закону України "Про землеустрій" інших видів документації не застосовується щодо процедури відведення земельних ділянок.

При цьому, суд враховує, що поняття "документація із землеустрою" це загальне визначення, а її конкретний вид залежить від багатьох факторів, одним з яких є спосіб формування земельної ділянки.

Як зазначено у статті 50 Закону України "Про землеустрій" проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.

У даному випадку, суд наголошує, що у поданому клопотанні позивачем чітко визначено прохання до відповідача про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою для одержання безоплатно у власність земельної ділянки для ведення садівництва.

Тобто, зі змісту клопотання та положень статті 25 Закону України "Про землеустрій" стає очевидно зрозумілим, що документацією із землеустрою щодо відведення земельної ділянки (шляхом формування нової земельної ділянки) може бути тільки проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Посилання відповідача у відзиві на ту обставину, що відповідно до вказаної вище норми Закону України "Про землеустрій" передбачена можливість виготовлення різних документацій із землеустрою, і він не може обмежувати право позивача на виготовлення того чи іншого виду документації, є безпідставним, позаяк клопотання позивача від 24.06.2020 року містить вказівку на виготовлення документації із землеустрою для одержання безоплатно у власність земельної ділянки (відведення земельної ділянки), якою може бути тільки проект землеустрою. Окрім того суд враховує, що до поданого клопотання долучено викопіювання з чергового кадастрового плану Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області, на якому зображено бажане місце розташування земельної ділянки, яка не є сформованою. Наведене лише додатково підтверджує, що у разі формування нової земельної ділянки її відведення здійснюється саме таким видом документації із землеустрою як проект.

Водночас, суд вкотре наголошує, що вичерпний перелік підстав, за наявності яких може бути відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки визначено у частині 7 статті 118 Земельного Кодексу України.

У свою чергу, вимоги до письмового клопотання наведені у частині 6 вказаної статті, яка імперативно не зобов`язує особу заявника вказувати у такому клопотанні вид документації згідно зі статтею 25 Закону України "Про землеустрій".

За наведених вище обставин суд доходить висновку, що ті підстави відмови у наданні позивачу дозволу на виготовлення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, які визначені відповідачем в оскаржуваному наказі, не ґрунтуються на положеннях земельного законодавства, а тому наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 13.08.2020 року № 2-13090/15-20-СГ є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідно, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.

Стосовно позовних вимог в частині зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд зазначає наступне.

Наслідком скасування судом у даній адміністративній справі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 13.08.2020 року № 2-13090/15-20-СГ є те, що відповідне клопотання позивача від 24.06.2020 року про надання їй дозволу на розроблення документації із землеустрою залишається актуальним та нерозглянутим.

У постанові від 05.09.2018 року у справі № 826/9727/16 Верховний Суд аналізував застосування пункту 4 частини другої статті 245 КАС України та дійшов висновку, що суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності наступних умов: 1) судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача; 2) на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача; 3) виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів; 4) прийняття рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Аналогічний правовий висновок висвітлено у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 року у справі № 2340/2921/18.

Суд враховує, що повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

У спірних правовідносинах, в разі настання визначених законодавством умов, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області зобов`язане до вчинення конкретних дій - розглянути клопотання позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви можуть бути лише визначені законом обставини. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Отже, зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту, застосовується лише за наявності необхідних підстав, але завжди з урахуванням фактичних обставин справи.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 02.07.2020 року у справі № 825/2228/18 та від 31.07.2020 року у справі № 810/2474/18.

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Обґрунтованість рішення суб`єкта владних повноважень полягає в дослідженні усіх обставин, що є істотними у процесі його прийняття, аналізі таких обставин та їх правової оцінки. Усі мотиви якими керується суб`єкт у процесі оцінки та аналізу обставин повинні бути чітко та повно відображені у рішенні. В такий спосіб зацікавленій особі створюються гарантії того, що навіть у випадку якщо рішення прийнято не на її користь, вона зможе оскаржити його, та обґрунтувати свою незгоду із одним чи декількома аргументами які чітко зазначені в рішенні.

Такий висновок узгоджується із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Зокрема, у справі "Рисовський проти України" Європейський суд з прав людини зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява № 33202/96, пункт 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява № 48939/99, пункт 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.comS.r.l. проти Молдови", заява № 21151/04, пункт 72, від 08.04.2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява № 10373/05, пункт 51, від 15.09.2009 року).

На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, пункт 74, від 20.05.2010 року та "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, пункт 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).

Виходячи із обставин даної справи, суд встановив, що оскаржуваний позивачем наказ не містить повного аналізу обставин, з`ясування яких є необхідним і важливим при розгляді питання про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою. При цьому, суд зазначає, що відмова відповідача у наданні позивачу дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки мотивована виключно формальним підходом до перевірки змісту текстової частини клопотання та зазначених у ньому відомостей без надання належної оцінки суті самого клопотання та долучених до нього доказів (зокрема, відомостей щодо бажаного місця розташування земельної ділянки, її правового статусу, тощо) на предмет відповідності вимогам статті 118 ЗК України.

Тобто, у межах розгляду цієї справи, суд не може дійти остаточного висновку про те, чи є ті обставини, які зазначені в оскаржуваному наказі вичерпними і чи дотримано позивачем усіх інших умов для надання відповідного дозволу. А прийняття судом рішення про зобов`язання відповідача видати дозвіл на розробку проекту землеустрою, без перевірки наявності чи відсутності усіх названих підстав для відмови у видачі дозволу, може бути необґрунтованим та призвести до видачі такого дозволу з порушенням закону.

Саме такий правовий висновок із подібного питання був зроблений Верховним Судом у постанові від 03.12.2019 року у справі № П/811/2514/17.

З урахуванням викладеного, суд вбачає підстави для часткового задоволення цієї позовної вимоги у спосіб зобов`язання Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути клопотання позивача від 24.06.2020 року та прийняти мотивоване рішення у формі наказу із оцінкою усіх істотних обставин, які у відповідності до статті 118 ЗК України мають значення при вирішенні питання про надання чи відмові у наданні бажаного для позивача дозволу.

Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Згідно з частиною 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-13090/15-20-СГ від 13.08.2020 року.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 № ЗВ-9300130332020 від 24.06.2020 року про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для індивідуального садівництва орієнтовною площею 0,06 га, яка розташована на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області, та прийняти мотивоване рішення з урахуванням окреслених у рішенні висновків, та правової оцінки суду.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору при звернені до суду у сумі 420,40 грн. (чотириста двадцять гривень сорок копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (код ЄДРПОУ: 39767547, адреса: вул. Келецька, 63, м. Вінниця, Вінницька область, 21027).

Рішення у повному обсязі виготовлене: 10.12.2020 року

Суддя Чернюк Алла Юріївна