Рішення № 93254829, 23.11.2020, Шевченківський районний суд м. Запоріжжя

336/6898/2019

2/336/678/2020

РІШЕННЯ

Іменем України

23 листопада 2020 року

Шевченківський районний суд м. Запоріжжя у складі головуючого судді Галущенко Ю.А., при секретарі судового засідання Мойсєєвій Г.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним та застосування наслідків його недійсності,-

ВСТАНОВИВ:

В жовтні 2019 року ОСОБА_1 (громадянин Республіки Франція),в інтересах якого діяв адвокат Дацків Ю.О.,звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить визнати недійсним договір дарування,укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ,за яким на її користь було переказано грошові кошти 30000 євро та 25000 доларів США,та стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача 30000 євро та 25000 доларів США,що за курсом НБУ станом на 24.10.2019 р. еквівалентно грошовій сумі 1 452 952 гривень.

Позовна заява обґрунтована тим, що між позивачем та відповідачем,після певного часу спілкування,зародились близькі відносини,після чого вони перебували у тісному зв`язку,відповідач за запрошенням позивача неодноразово приїздила до нього у Францію,познайомила позивача зі своєю матір`ю,на думку позивача,сторони мали намір проживати разом.

Протягом тривалого спілкування відповідач неодноразово повідомляла позивача про наявні фінансові труднощі,маючи намір допомогти,позивач переказав їй фінансову допомогу 02.06.2018 р.у розмірі 30000 євро,14.07.2018 р.у розмірі 25000 доларів США,що підтверджується повідомленнями банківської установи,з призначенням платежу:фінансова допомога нареченій.

Таким чином між позивачем та відповідачем було укладено усний договір дарування,за яким позивач передав відповідачу дарунок у розмірі 30000 євро та 25000 доларів США,проте після отримання дарунку відповідач припинила відносини з позивачем ,грошові кошти не повернула.

Посилаючись на те,що договір дарування валютних цінностей в силу приписів ч.5 ст.719 ЦК України, мав укладатись між сторонами в письмовій формі та підлягав нотаріальному посвідченню,чого дотримано не було,позивач просить суд визнати його недійсним та застосувати наслідки недійсного правочину,а саме реституцію шляхом стягнення з відповідача на його користь суми дарунка 30000 євро та 25000 доларів США,що за курсом НБУ станом на 24.10.2019 р. еквівалентно грошовій сумі 1 452 952 гривень.

Також за змістом позову його автор вважає необхідним вирішити цивільну справу на підставі законодавства Республіки Франція,оскільки позивач є громадянином цієї держави,а питання змісту оспорюваного ним правочину,його форми,дійсності та наслідків недійсності регулюються французьким правом.

11.12.2019 року ухвалою суду відкрито провадження по цивільній справі та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.

20.01.2020 р. до суду від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву,за змістом якого остання не заперечує,що отримала у дарунок від позивача вказану у позові грошову суму,кошти були перераховані позивачем на її банківські реквізити та одержані на території України. Ініціатором дарунку виступив саме позивач,який під час особистого листування між сторонами наголошував на його безвідплатності,жодного обов`язку майнового або немайнового характеру з боку відповідача по відношенню до позивача не існувало. Відповідач не заперечує проти нотаріального посвідчення договору дарування,укладеного між сторонами в усній формі,проте позивач вчинити такі дії не пропонував,проживає в іншій державі,тому нотаріальне посвідчення договору не відбулось з об`єктивних причин,незалежних від волі відповідача.

Також вважає,що вимога позивача про вирішення цивільної справи на підставі законодавства Республіки Франція протирічить приписам ст.3 ЦПК України.

01.07.2020 року на адресу суду надійшла відповідь на відзив,в якій представник позивача адвокат Гришко І.І. зазначив,що відзив ОСОБА_2 на позов в частині посилання на укладання з позивачем усного договору дарування грошових коштів протирічить чинному законодавству України та Республіки Франція,якими не передбачено існування договірних відносин у сфері дарування в усній формі щодо грошових коштів,загальна сума яких перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

03.02.2020 р.ухвалою суду було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою суду від 03.09.2020 р.за заявою позивача про забезпечення позову накладено арешт на грошові кошти відповідача межах ціни позову, що містяться на банківських рахунках ОСОБА_2 ,які відкриті в АТ «Райффайзен Банк Аваль», АТ «ОТП Банк».

В судове засідання,призначене на 03.02.2020 р.,представник позивача не з`явився з невідомих причин,про дату,час та місце проведення судового засідання був повідомлений шляхом направлення судової повістки на адресу,зазначену у позовній заяві,яка була вручена завчасно під розписку,про що у справі є поштове повідомлення(а.с.35).

13.05.2020 р.судове засідання було відкладено через неявку всіх учасників справи,представником позивача адвокатом Гришком І.І.на адресу суду електронною поштою було направлено клопотання про відкладення розгляду справи через запровадження карантину(а.с.55-57).

Судове засідання,призначене по справі 21.10.2020 р.,за клопотанням представника позивача адвоката Гришка І.І. було відкладено дня надання часу представнику позивача ознайомитись з матеріалами цивільної справи.

В судове засідання,призначене по справі на 23.11.2020 р.,з`явився представник позивача адвокат Гришко І.І.,який під час перерви,оголошеної за його клопотанням для складання заяви процесуального змісту,залишив залу судового засідання без повідомлення причин.

Як передбачено ч.6 ст.223 ЦПК України,якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання,суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі,якщо учасник справи (його представник)залишить залу судового засідання.

Частина 1 статті 44 ЦПК України передбачає,що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватись процесуальними правами ;зловживання процесуальними правами не допускається.

Згідно із ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суди застосовують рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частина 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визначає право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку,кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (AlimentariaSandersS.A. v. Spain).

Строки, встановлені ЦПК України,є обов`язковими для суддів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що:

-одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності;

-«право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави;

-сторона в розумні інтервалу часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження;

-право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та, власне, необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учаснику справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Враховуючи,що представником позивача адвокатом Гришком І.І. систематично вживалися заходи,спрямовані на безпідставне затягування розгляду справи,що має ознаки зловживання процесуальними правами,неповаги до суду та інших учасників судового процесу,зводить нанівець саму суть права як позивача,так і відповідача на розгляд справи судом у розумні строки,без невиправданих зволікань,призводить до несправедливості цивільного провадження в цілому,суд на підставі ч.1 ст.44,ч.6 ст.223 ЦПК розглянув справу за відсутності представника позивача.

У вступному слові відповідач ОСОБА_2 заперечувала проти позову з підстав, які зазначені у відзиві на позовну заяву. Зазначила,що з кінця 2016 р.до вересня 2018 р. підтримувала особисті відносини з позивачем,на його запрошення тричі приїздила у Францію,вони планували подальше спільне проживання та позивач ставився до неї як до нареченої. Також позивач був обізнаний про її складні життєві умови,фінансові труднощі,тому наполіг на даруванні вказаних у позові грошових коштів,мотивуючи своє рішення про це тим,що хоче зробити відповідача щасливою через почуття ,які має до неї,жодних зустрічних зобов`язань не вимагав,укласти договір дарування грошових коштів у письмовому вигляді або з нотаріальним посвідченням не пропонував. Переказ грошових коштів позивач зробив через банківську установу під час перебування у Лівані,після дарування коштів відповідач приїздила до позивача у Францію та за ці кошти фінансувала свої поточні витрати, сторони ще протягом трьох місяців мешкали разом,після чого припинили взаємини та відповідач повернулась в Україну,жодних фінансових зобов`язань між сторонами не існувало.

Представник відповідача адвокат Нємна Т.І.підтримала позицію своєї довірительки та просила суд врахувати,що справа має вирішуватись відповідно до ст.3 ЦПК України за законодавством України,при укладанні договору дарування грошових коштів сторони дійшли згоди щодо всіх його істотних умов та відбулося його повне виконання, позивач не визначив,які саме його права чи законні інтереси порушені оспорюваним договором через відсутність його нотаріального посвідчення та чи відповідають заявлені вимоги способу захисту таких прав,при зверненні до суду з позовом у жовтні 2019 р.ним пропущений строк позовної давності,що є підставами для відмови у задоволенні позову.

Вислухавши пояснення учасників справи,оцінивши досліджені письмові докази в сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Право звертатись до судів України для захисту своїх прав,свобод чи інтересів мають іноземці,особи без громадянства,іноземні юридичні особи,іноземні держави(їх органи та посадові особи)та міжнародні організації,які мають процесуальні права та обов`язки нарівні з фізичними та юридичними особами України,крім випадків,передбачених Конституцією та законами України,а також міжнародними договорами,згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України( ст.496 ЦПК України).

Стаття 3 ч.1 ЦПК України визначає,що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Правилами ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 5 ст. 81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Судом встановлено такі обставини.

Зі змісту позову,відзиву на позов та пояснень в судовому засіданні відповідача вбачається,що громадянин Республіки Франція ОСОБА_1 та громадянка України ОСОБА_2 в період з 2016 р.по вересень 2018 р.перебували у близьких відносинах.

02.06.2018 р.позивач перерахував на рахунок відповідача у АТ «Райффайзен Банк Аваль» грошу суму 30000 євро(переказ/реєстраційний номер 044 040890),яка була зарахована на рахунок ОСОБА_2 04.06.2018 р.,про що надано копія повідомлення 086123(а.с.7-9)

14.07.2018 р.позивач перерахував на рахунок відповідача у АТ «ОТП банк» грошу суму 25000 доларів США(переказ/реєстраційний номер 004 041084),яка була зарахована на рахунок ОСОБА_2 16.07.2018 р.,про що надано копія повідомлення 086026(а.с.10-12)

Призначення вказаних вище платежів зазначені позивачем:допомога моїй нареченій(а.с.8),фінансова допомога(нареченій)(а.с.11).

В позовній заяві ОСОБА_1 вказав ,що зазначені перекази грошових коштів були ним здійснені з наміром фінансово допомогти відповідачці,з якою він планував проживати разом.

Ці обставини узгоджуються з поясненнями відповідача щодо характеру взаємин між сторонами та її статусу нареченої на час виникнення спірних правовідносин.

Правовідносини,які виникли між сторонами щодо переказу грошових коштів відповідачу,позивач визначив як укладання між сторонами усного договору дарування,та вважає, що даний договір є недійсним, оскільки під час його укладення сторонами не додержано норм цивільного законодавства, а саме щодо письмової форми договору та його нотаріального посвідчення,що є порушенням приписів ч.5 ст.719 ЦК України.

Водночас,як у позовній заяві,так і у інших заявах процесуального змісту,які надавались суду протягом розгляду справи, позивачем та його представниками не визначено, які саме права,свободи чи законні інтереси позивача були порушені,невизнані або оспорюються внаслідок укладання вказаного вище договору,за захистом яких позивач звернувся відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України.

Застосовуючи норми матеріального та процесуального права суд виходить з наступного.

Згідно до ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Тобто,договір дарування є договором, заснованим на взаємній згоді сторін,спрямований на припинення права власності у дарувальника й виникнення права власності в обдарованої особи ,передбачає згоду обдаровуваної особи безоплатно прийняти пропоноване майнове право, завжди є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої особи зустрічних дій.

Відповідно до ст. 718 ЦК України, дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

Приписами ч. 5 ст. 719 ЦК України передбачено, що договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Як передбачено п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про валюту і валютні операції», валютні цінності - це національна валюта (гривня), іноземна валюта та банківські метали.

Відповідно до ст. 722 ЦК України, право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Статтею 209 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Відповідно до ст. 218 ЦК України, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Пленум Верховного Суду України в пункті 13 Постанови від 06.11.2009 № 9 « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними », роз`яснив, що з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню. При розгляді справ про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, суди повинні з`ясувати, чи підлягає правочин обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. У зв`язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК України.

Тобто,Цивільний кодекс однією з підстав припинення договору дарування передбачає визнання договору недійсним.

Визнання договору недійсним можливе у разі недодержання в момент укладення договору стороною (сторонами) таких вимог: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх дітей.

У разі недотримання письмової форми правочину, вчинення під впливом помилки, обману, насильства, під впливом тяжкої обставини, тощо, недійсність такого правочину також встановлюється судом.

Договір є недійсним, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин),зокрема, у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги до правочинів, до яких відносяться наступні.

1) Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2) Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3) Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4) Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5)Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6) Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто законодавець встановлює презумпцію правомірності правочину поки не буде доказано іншого.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до статті 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Відповідно до вимог ч.ч. 2, 3 ст. 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Судом встановлено, що не дотримання сторонами договору вимог ч. 5 ст. 719 ЦК України, щодо письмової форми та нотаріального посвідчення укладеного договору дарування, було обумовлено об`єктивними, непереборними причинами, які не залежали від волі відповідача, так як позивач є громадянином іншої держави та мешкає за межами України,проте така можливість не втрачена і відповідач проти цього не заперечує.

У судовому засіданні, з пояснень відповідача та досліджених доказів встановлено, що ініціатором укладання між сторонами усного договору дарування грошових коштів,як про це зазначив у позові його автор, виступив саме позивач,який у особистому листуванні з відповідачкою за допомогою електронних засобів зв`язку чітко вказав,що передав відповідачу подарунок,у такий спосіб підтвердив серйозність особистих почуттів,проявив турботу про неї та гарантував перебування у Парижі протягом 3 місяців,про що свідчить зміст долучених відповідачем фрагментів спілкування. При цьому позивач прохав надати банківські реквізити,необхідні для грошового переказу,на власний розсуд визначив суму переказу грошових коштів,їх призначення,та не вимагав від відповідача жодних зустрічних зобов`язань або забезпечень(а.с.45-48).

З наведеного суд встановив,що при укладанні та фактичному виконанні зазначеного договору дарування, сторонами, у відповідності до приписів ст. 203 ЦК України, були додержані всі загальні вимоги, які є необхідним для чинності правочину, а саме : зміст правочину не суперечить приписам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особи, які вчинили правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі; правочин було вчинено у формі, встановленій законом; правочин було спрямовано на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У судовому засіданні також встановлено, що в момент укладання договору фактично відбулося повне виконання умов договору дарування, а саме передача дарувальником обдаровуваному та прийняття останнім дарунку - зазначеної вище грошової суми, що не заперечувалось відповідачем, тому суд вважає, що з огляду на реальний характер зазначеного договору дарування, це є доказом не лише факту укладення договору дарування, а також його дійсності.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У судовому засіданні не встановлено, що внаслідок укладення оспорюваного договору дарування без нотаріального посвідчення, були порушені права і законні інтереси позивача,а посилання у позові на те,що після припинення особистих відносин відповідач не повернула позивачу дарунок,не мають правового значення для вирішення справи,оскільки договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру,в тому числі повернути дарунок за певних обставин, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Статтею 728 ЦК України визначено,що до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.

Представник відповідач в судовому засіданні вважала,що позивачем при зверненні до суду з позовом у жовтні 2019 р.пропущений строк позовної давності,оскільки оспорюваний договір дарування був укладений 02.06.2018 р.та 14.07.2018 р.,що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Проте суд з такими доводами представника відповідача не погоджується,оскільки розірвання договору дарування є однією з підстав для його припинення,проте таких вимог у позові заявлено не було.

Таким чином, у судовому засіданні, на підставі досліджених доказів, які є належними,допустимим,достатніми та у сукупності логічними і послідовними,достовірно встановлено, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, так як не ґрунтуються на вимогах чинного ЦК України та інших законодавчих актах України,якими в силу ст.3 ЦПК України суд керувався при вирішенні справи.

Відповідно до ст.ст. 141 ЦПК України при відмові у задоволенні позову судові витрати позивачу не компенсуються.

Відповідно до ст.158 ч.9 ЦПК України,у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Керуючись ст. ст. 3,4,12,13,76,81,141,158,258,264,265 ЦПК України,ст.16,203,215,640,717,718,719,728 ЦК України, суд -

УХВАЛИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним та застосування наслідків його недійсності-відмовити.

Заходи забезпечення позову,а саме:накладення арешту на кошти, в межах ціни позову 1452952,02 грн., що містяться на банківських рахунках ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , які відкриті в АТ «Райффайзен Банк Аваль», код ЄДРПОУ 14305909, 01011, м. Київ, вул. Лєскова буд. 9, р.р. № НОМЕР_2 , окрім заробітної плати, пенсії та стипендії, допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю, на майно (активи) або грошові кошти неплатоспроможного банку, банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених статтею 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (крім ліквідації банку за рішенням його власників), а також на майно (активи) або грошові кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб,застосовані ухвалою Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 03.09.2020 р.-скасувати.

Заходи забезпечення позову,а саме:накладення арешту на кошти, в межах ціни позову 1452952,02 грн., що містяться на банківських рахунках ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , які відкриті в АТ «ОТП Банк», код ЄДРПОУ 21685166,01033 м. Київ вул.. Жилянська 43, р.р. № НОМЕР_3 , окрім заробітної плати, пенсії та стипендії, допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю, на майно (активи) або грошові кошти неплатоспроможного банку, банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених статтею 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (крім ліквідації банку за рішенням його власників), а також на майно (активи) або грошові кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, застосовані ухвалою Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 03.09.2020 р.-скасувати.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. З урахуванням положень п. 15.5 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України апеляційна скарга подається через суд першої інстанції.

Суддя Галущенко Ю.А.