Рішення № 91903385, 29.09.2020, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 520/8119/19

Провадження № 2/947/2371/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.09.2020 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді Салтан Л.В.

за участю секретаря Громико В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою Одеської міської ради до ОСОБА_1 , державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова Ігоря Олександровича про скасування рішення державного реєстратора, звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки,-

ВСТАНОВИВ:

16 квітня 2019 року представник позивача ОМР звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_1 , в якому просить: зобов`язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом знесення за власний рахунок об`єкта самочинного будівництва - житлового будинку загальною площею 21,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати рішення про державну реєстрацію (з відкриттям розділу) 07 червня 2018 року № 41490030, прийняте державним реєстратором Одеської обласної філії комунального підприємства комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим І.О.

В обґрунтування зазначеного позову представник ОМР посилається на те, що, відповідно до листа управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради (далі - управління ДАБК) Одеській міській раді стало відомо про те, що державним реєстратором комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим Ігорем Олександровичем на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 07 червня 2018 року № 41490030 проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок загальною площею 21,5 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1571043051101, номер запису про право власності: 26510859.

Відповідно до інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно рішення державного реєстратора, згідно з яким до Державного реєстру речових прав внесено запис про державну реєстрацію права власності на вищезазначене нерухоме майно, прийнято на підставі наступних документів:виписки з рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 06 грудня 1990 року № 466,технічного паспорту, виданого ТОВ «БЮРО КОНСАЛТ СЕРВІС» від 24 травня 2018 року № б/н, проте зазначено рішення не існує.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2019 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2019 року закрито провадження у справі.

Постановою Одеського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року ухвала Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2019 року скасована, справа направлена для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Представник позивач надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, повідомлявся належним чином, до суду надав клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки він захворів, а відповідач перебуває за кордоном.

Суд критично ставиться до зазначеного клопотання, на думку суду представник відповідача своїми діями намагається затягнути розгляд справи та не надав належних та допустимих доказів того, що він перебуває на лікарняному.

Стаття 129 Конституції України гарантує та встановлює основні засаду судочинства, якими є зокрема:

1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

7) розумні строки розгляду справи судом.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Згідно з нормами статті 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.

Ратифікуючи зазначену Конвенцію, Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.

У своєму рішенні у справі «Пономарьов проти України» суд вказав, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду вбачається, що питання про порушення статті 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.

Відповідач державний реєстратор КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортов І.О. у судове засідання не з`явився, повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не сповістив.

Дослідивши надані докази, суд вважає, що позовна заява підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судовим розглядом встановлено, що, відповідно до листа управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради Одеській міській раді вбачається, що державним реєстратором комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим Ігорем Олександровичем на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 07 червня 2018 року № 41490030 проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок загальною площею 21,5 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1571043051101, номер запису про право власності: 26510859.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

Відповідно до інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно рішення державного реєстратора, згідно з яким до Державного реєстру речових прав внесено запис про державну реєстрацію права власності на вищезазначене нерухоме майно, прийнято на підставі наступних документів:виписки з рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 06 грудня 1990 року № 466,технічного паспорту, виданого ТОВ «БЮРО КОНСАЛТ СЕРВІС» від 24 травня 2018 року № б/н.

Відповідно до листа департаменту архівної справи та діловодства Одеської міської ради від 19 березня 2019 року № 1052-11.1-29, зазначене рішення не було прийняте.

Крім того, з наведеного листа вбачається, що в електронній базі управління земельних ресурсів Одеської міської ради з 1999 по 2010 роки рішення Одеської міської ради щодо надання земельної ділянки ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , не виявлено. Наведене свідчить, що питання відведення згаданій особі земельної ділянки під спірним житловим будинком ніколи не вирішувалось у встановленому законодавством порядку, що взагалі унеможливлює розміщення нею будь-якого об`єкта нерухомого майна на землях комунальної власності.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно із положеннями ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав є обов`язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Згідно із ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) прийняття документів, що подаються разом із заявою про державну реєстрацію прав, виготовлення їх електронних копій шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та розміщення їх у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв про державну реєстрацію прав, що надійшли на розгляд; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації; 6) відкриття (закриття) розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до Державного реєстру прав відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником; 8) видача документів за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.

Згідно із ч. 2 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, який набрав чинності 01 січня 2016 року та діяв на момент вчинення спірної державної реєстрації речового права.

Цей Порядок визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Відповідно до п. 12 Порядку розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями.

Згідно із п. 18 Порядку за результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.

Вищевикладені обставини та приписи норм законодавства виключають підстави для державної реєстрації речових прав на спірний об`єкт нерухомості, що також виступає самостійною підставою для скасування оскаржуваного рішення державного реєстратора.

Натомість, в порушення діючих норм законодавства державним реєстратором від імені держави підтверджено виникнення у ОСОБА_1 права власності на житловий будинок загальною площею 21,5 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який є самочинно збудованим об`єктом на землях комунальної власності.

Поряд з цим, взагалі незрозумілим вбачається, за якою саме процедурою державним реєстратором проведено державну реєстрацію речового права на спірне майно, та який перелік документів державний реєстратор визначив за необхідне дослідити для державної реєстрації у відповідності до обраної ним процедури.

Так, у п. 41 Порядку встановлений перелік документів, необхідних для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна, а саме:

1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта;

2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна;

3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси;

4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність);

5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності).

Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, вище перелічених документів окрім технічного паспорта для державної реєстрації заявником не подавалось.

Пунктом 42 Порядку встановлено, що для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 р., подаються:

1) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна;

2) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси.

Документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов`язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки.

Виходячи із даних згаданої інформаційної довідки, державному реєстратору не надавався документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, тоді як право власності на земельну ділянку, на якій фактично розміщений спірний об`єкт, не зареєстровано у Державному реєстрі прав. Крім того, цей порядок стосується державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року, тоді як державним реєстратором спірне рішення прийняте стосовно нежитлових приміщень.

Згідно із п. 43 Порядку для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року та розташовані на території сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, замість документів, передбачених пунктом 42 цього Порядку, можуть бути подані:

1) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, у тому числі рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність чи відомості про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність з погосподарської книги;

2) виписка з погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений, - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою.

Однак, документів, які б посвідчували речове право на земельну ділянку, на якій розташований спірний об`єкт, належним чином засвідчених відповідних рішень ради про передачу земельної ділянки у користування або власність ОСОБА_1 , а також виписки з погосподарської книги для державної реєстрації також надано не було, тоді як згадане в інформаційній довідці рішення виконавчого комітету Одеської міської Ради депутатів трудящих взагалі не існує, що може вказувати на підробку відповідної виписки з рішення.

Окрім цього, слід зазначити, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно проводиться на підставі документів, передбачених ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та згаданим Порядком.

Зазначене майно розташоване на землях комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у зв`язку з чим офіційне підтвердження державним реєстратором права власності на об`єкт нерухомого майна, що розташований на земельній ділянці комунальної власності, яка не відводилась у встановленому порядку для розміщення такого об`єкта, прямо порушує права територіальної громади м. Одеси.

Виходячи зі змісту ст. 12 ЗК України, до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема, право розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадянам та юридичним особам, здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства, тощо.

Згідно з п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» питання у сфері регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної або міської ради.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Власник земельної ділянки, відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Одеська міська рада не приймала рішень щодо передачі будь-яким особам у власність або користування земельної ділянки, на якій розташований даний житловий будинок. А відтак, наявність державної реєстрації є перешкодою у здійсненні Одеською міською радою власних повноважень щодо володіння, користування і розпорядження землями комунальної власності, де розміщено вказане майно.

Вищевикладене свідчить про наявність правових підстав для скасування рішення державного реєстратора Одеської обласної філії комунального підприємства комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова Ігоря Олександровича від 07 червня 2018 року № 41490030 як такого, що прийняте з порушенням встановленої процедури, за відсутності належних підстав для офіційного визнання державою відповідного речового права та на підставі документів, яких взагалі не існує.

Згідно із ч. 1 ст. 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до вимог ст. 28 Закону України «Про архітектурну діяльність» власники та користувачі об`єктів архітектури зобов`язані отримувати в установленому законодавством порядку документ дозвільного характеру, що дає право на виконання робіт, пов`язаних із реконструкцією, реставрацією чи капітальним ремонтом об`єкта архітектури.

Здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про основи містобудування» при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені: розробка містобудівної документації, проектів конкретних об`єктів відповідно до вихідних даних на проектування, з дотриманням державних стандартів, норм і правил; розміщення і будівництво об`єктів відповідно до затвердженої у встановленому порядку містобудівної документації та проектів цих об`єктів; урахування державних та громадських інтересів при плануванні та забудові територій; урахування законних інтересів та вимог власників або користувачів земельних ділянок та будівель, що оточують місце будівництва.

Згідно з приписами ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Відомості про документи, які свідчать про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, в Державному реєстрі відсутні, а відтак об`єкт нерухомості є самочинно збудованим. Вищенаведені факти свідчать про відсутність у ОСОБА_1 документів, які б надавали йому право виконувати будівельні роботи, що пов`язані з будівництвом житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Як вбачається з матеріалів, наданих управлінням ДАБК листом

від 15 березня 2019 року № 01-10/628-3Б, згідно з даними Єдиного реєстру документів, що надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, відсутня інформація стосовно реєстрації дозвільних документів на проведення будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_1 .

Так, відповідно до акту від 11 березня 2019 року про недопущення посадових осіб органу державного архітектурно-будівельного контролю на об`єкти будівництва, підприємств будівельної галузі для виконання покладених на них функцій, складеного головним спеціалістом інспекційного відділу № 1 управління ДАБК Одеської міської ради Сафоновим Андрієм Борисовичем, встановлено факт недопущення ОСОБА_1 посадових осіб органу ДАБК на об`єкт: індивідуальний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

11 березня 2019 року головним спеціалістом інспекційного відділу № 1 управління ДАБК Одеської міської ради Сафоновим Андрієм Борисовичем складено протокол про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 , відповідальність за яке встановлена ч. 2 ст. 188-42 КУпАП.

Того ж дня зазначеною посадовою особою гр. ОСОБА_1 видано припис № 150/179 про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил.

За змістом норми ст. 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та п. 11 постанови КМУ від 23 травня 2011 року № 553 «Про затвердження Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю» приписи, що видані посадовими особами органів державного архітектурно-будівельного контролю під час проведення перевірки, обов`язкові для виконання.

Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради повідомило про відсутність в журналі реєстрації дозволів інспекції ДАБК м. Одеси дозволу на виконання будівельних робіт за АДРЕСА_1 , а також відсутність даних щодо надання містобудівних умов та обмежень (будівельного паспорту) забудови земельної ділянки за вказаною адресою.

За інформацією КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради (лист від 19 березня 2019 року № 1784-02/72) станом на 31 грудня 2012 року реєстрація права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 відсутня, проведення технічної інвентаризації на цей об`єкт нерухомості не здійснювалось.

Згідно із ч. 3 ст. 375 Цивільного кодексу України право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Відповідно до приписів ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Таким чином, аналіз норм Закону та зазначених фактів і обставин свідчить про те, що ОСОБА_1 використовує земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , самовільно, за відсутності документів, які підтверджують його речові права на неї, а відтак земельна ділянка не відводилась відповідачу для будівництва житлового будинку.

Згідно із ч. 1 ст. 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Аналогічні положення закріплені у п. 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування статті 376 Цивільного кодексу України» (про правовий режим самочинного будівництва), в якому зазначено, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Згідно з п. 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» відповідно до вимог статті 376 ЦК України право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування.

Верховний Суд України у справі № 6-130цс13 висловив правову позицію, відповідно до якої у розумінні ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник в результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність з тим, на який власником отримано право власності. Об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти не є об`єктами права власності (ч. 2 ст. 376 ЦК України).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України у справі № 6-180цс14 об`єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї із наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; відсутній належний дозвіл на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

Самочинне будівництво є порушенням встановлених державою правил та норм здійснення будівництва, що призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об`єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства, що є порушенням прав територіальної громади, а також питань безпеки під час експлуатації вже збудованого об`єкта, екологічної та санітарно-епідеміологічної безпеки. Саме таку позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2017 року у справі № 6-579цс17.

Таким чином, відповідачем здійснено самочинне будівництво у вигляді нового будівництва. При цьому об`єкт нерухомості, на який зареєстровано право власності ОСОБА_1 , внаслідок такого незаконного будівництва втратив тотожність з тим об`єктом, право власності на який було зареєстровано, як це зазначено у вищевказаній постанові Верховного Суду України.

Більш того, Верховний Суд у постанові від 10 жовтня 2018 року 520/17520/14-ц зробив висновок щодо самочинного будівництва, підтвердивши ряд висновків Верховного Суду України. Так, суд підтвердив правовий висновок у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15, відповідно до якого якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

З контексту частин третьої, четвертої статті 376 ЦК України необхідно зробити висновок, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо дотримання цільового призначення земель, а й до випадків, коли відсутнє таке порушення, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить. Аналіз норм права, викладених у зазначених частинах статті 376 ЦК України, дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником під уже збудоване нерухоме майно.

Верховний Суд підтвердив правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14 та від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, в якому зазначено, що за статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Також Верховний Суд підтвердив правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-225цс14, в якому зазначено, що за змістом ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: отримання замовником або проектувальником вихідних даних; розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених ст. 31 цього закону, її експертизи; затвердження проектної документації; виконання підготовчих та будівельних робіт; прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов`язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку. Особа, яка здійснила самочинне будівництво об`єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку ст. 331 ЦК України.

Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Відповідно до ст. 212 ЗК України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

У відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду. Відсутність порушеного права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Згідно ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У відповідності до ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Приймаючи рішення Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. 124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Стягненню з відповідачів на користь позивача підлягає судовий збір у розмірі по 1440 грн. 75 коп.

Керуючись ст. 77, 81, 263-265, 354-355 ЦПК України, ст. 12, 80, 83, 116, 125, 126, 152, 212 ЗК України, ст. 15, 16, 319, 376, 391ЦК України,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву Одеської міської ради до ОСОБА_1 , державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова Ігоря Олександровича про скасування рішення державного реєстратора, звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки - задовольнити.

Зобов`язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом знесення за власний рахунок об`єкта самочинного будівництва - житлового будинку загальною площею 21,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасувати рішення про державну реєстрацію (з відкриттям розділу) 07 червня 2018 року № 41490030, прийняте державним реєстратором Одеської обласної філії комунального підприємства комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим Ігорем Олександровичем.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ВДК у місті Одесі, код за ЄДРПОУ 23862106, судовий збір у розміру 1440 (одна тисяча чотириста сорок) грн. 75 коп.

Стягнути з державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова Ігоря Олександровича на користь ВДК у місті Одесі, код за ЄДРПОУ 23862106, судовий збір у розміру 1440 (одна тисяча чотириста сорок) грн. 75 коп.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення суду.

Повний текст рішення суду виготовлений 29 вересня 2020 року.

Головуючий Салтан Л. В.