Рішення № 91471958, 27.08.2020, Вишгородський районний суд Київської області

27.08.2020 Справа № 363/2906/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2020 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:

головуючого – судді Чіркова Г.Є.,

при секретарі Петранюк П.Д.,

за участі представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідачів Березинець К.Г.,

відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_2 , треті особи - Державне підприємство «Вищедубечанське лісове господарство», ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 про визнання недійсним розпорядження та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння,

встановив:

заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду з даним позовом, в якому просить визнати недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 13.12.2013 року № 162 в частині передачі у власність громадянам земельних ділянок загальною площею 1,4000 га для індивідуального дачного будівництва на території Вищебудечанської сільської ради Вишгородського району Київської області, а також витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0230; ОСОБА_17 земельних ділянок площею 0,1000 га кожна з кадастровими номерами 3221881600:31:130:0231, 3221881600:31:130:0236, 3221881600:31:130:0237; ОСОБА_4 земельних ділянок площею 0,1000 га кожна з кадастровими номерами 3221881600:31:130:0232 та 3221881600:31:130:0233; ОСОБА_5 та ОСОБА_9 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0234; ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0235; ОСОБА_10 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0238; ОСОБА_11 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0239; ОСОБА_12 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0240; ОСОБА_13 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0241; ОСОБА_14 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0242; а також ОСОБА_15 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0243.

Свої вимоги мотивував тим, що оспорюваним розпорядженням Вишгородська районна державна адміністрації всупереч вимог лісового законодавства України, передала у приватну власність земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221881600:31:130:0230, 3221881600:31:130:0231, 3221881600:31:130:0236, 3221881600:31:130:0237, 3221881600:31:130:0232, 3221881600:31:130:0233, 3221881600:31:130:0234, 3221881600:31:130:0235, 3221881600:31:130:0238, 3221881600:31:130:0239, 3221881600:31:130:0240, 3221881600:31:130:0241, 3221881600:31:130:0242, 3221881600:31:130:0243, які розташовані на землях лісогосподарського призначення Лебедівського лісництва в кварталі 628, виділ 3 та 4, погодження на вилучення яких ДП «Вищедубечанське лісове господарство» не надавало. Прокурор у позові посилався, що спірні земельні ділянки мали лісогосподарське призначення та вкриті лісами. Фактично відбулася незаконна зміна цільового призначення землі, яку було поділено на окремі ділянки, безоплатно приватизовано громадянами, що призвело до одержання у власність земельних ділянок загальною площею 1,4000 га. Вказані земельні ділянки передано у власність без їх вилучення з Державного лісового фонду України. Крім того оскаржуваним розпорядженням порушено порядок зміни цільового призначення земель, оскільки така зміна проведена не уповноваженим відповідно до вимог Земельного кодексу України органом та за відсутності згоди органу лісового господарства. Таким чином Вишгородська районна державна адміністрація передала у власність землі лісогосподарського призначення з порушенням вимог Закону.

Прокурор у позові наполягав, що Кабінет Міністрів України про вказані порушення раніше не було відомо, оскільки розпорядження про передачу у власність земельних ділянок Вишгородською РДА приймалось без його участі.

Відтак вважав, що строк позовної давності для звернення до суду із вказаним позовом пропущено з поважних причин, оскільки про допущені органом державної влади порушення під час прийняття оскаржуваного розпорядження прокурору стало відомо лише у 2018 року за результатами системного аналізу інформацій Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП «Вищедубечанське лісове господарство», ВО «Укрдержліспроект», що підтверджують незаконне відведення у власність земель лісогосподарського призначення єдиним масивом поза волею їх власника.

Представник Вишгородської РДА подав відзив на позовну заяву, в якому наполягав на застосуванні строків позовної давності. Разом з тим проти позову заперечив, вважаючи його безпідставним та таким, що не ґрунтується на нормах законодавства, оскільки Вишгородська РДА була наділена повноваженнями щодо передачі у власність спірних земельних ділянок.

Крім того законність прийняття оскаржуваного розпорядження окремо підтверджується висновком державної експертизи землевпорядної документації, зазначеного у констатуючій частині розпорядження адміністрації від 13.12.2013 року № 612.

Наполягав на тому, що строк позовної давності визначається відносно того з якого моменту Кабінет Міністрів України міг довідатися про наявність спірних розпоряджень, а оскільки місцеві державні адміністрації відповідно до ст. 30 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» є підзвітними і підконтрольними Кабінету Міністрів України, то і строк позовної давності визначається з моменту прийняття спірних розпоряджень, тим більше, що голови обласних державних адміністрацій згідно цієї ж норми закону інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень.

Таким чином, державі в особі Кабінету Міністрів України та утвореним ним органам, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення його порушення.

Разом з тим ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов`язків щодо усунення вказаних порушень протягом позовної давності.

Отже представник Вишгородської РДА наполягав, що строк позовної давності позивачем пропущено 13.12.2016 року.

Представник ДП «Вищедубечанське лісове господарство» подав до суду письмові пояснення у яких наполягав на задоволенні позову посилаючи на прийняття 13.12.2013 року розпорядження № 612 Вишгородською РДА всупереч вимог ст.ст. 20, 56, 84, 122, 142, 149 ЗК України.

Представник відповідача ОСОБА_15 – адвокат Березинець К.Г. подала до суду відзив на позовну заяву у якому наполягала на застосуванні строків позовної давності у цій справі, оскільки Кабінет Міністрів України в силу наділених повноважень міг довідатися про порушене право з моменту прийняття спірного розпорядження 13 грудня 2013 року.

Представник позивача подав відповідь на відзив відповідача ОСОБА_15 , у якому наполягав на задоволенні позову, посилаючись на необхідність захисту прав та інтересів держави, що прокурору стало відомо лише у 2018 році за результатами системного аналізу інформації різних органів державної влади, коли Кабінет Міністрів України не міг допустити, що районна державна адміністрація буде діяти з перевищенням повноважень та всупереч державним інтересам.

Прокурор в суді позов підтримав, просив про його задоволення.

Представник відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_13 , ОСОБА_9 та ОСОБА_15 – адвокат Березинець К.Г.. а також відповідач ОСОБА_2 в суді наполягали на відмові в задоволенні позову та застосування строків позовної давності у цій справі.

Представник Вишгородської РДА у відзиві на позовну заяву просив розглядати справу за його відсутності.

Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 будучи повідомленими про дату час та місце розгляду справи, до суду не прибули та про причини своєї неявки суд не повідомили.

Представник ДП «Вищедубечанське лісове господарство» подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.

Треті особи ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 будучи повідомленими про дату, час та місце розгляду справи до суд не прибули та про причини неявки суд не повідомили.

Заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.

Встановлено, що розпорядженням Вишгородської РДА Київської області № 612 від 13 грудня 2013 року затверджено проект із землеустрою та передано безоплатно у власність 14 громадянам України (згідно додатку) земельні ділянки загальною площею 1,4000 га для ведення індивідуального дачного будівництва на території Вищедубечанської сільської ради (за межами населеного пункту).

До списку громадян, яким передано у власність вказані земельні ділянки (згідно додатку до розпорядження № 612 від 12.12.2013 року) рівномірною площею 0,1000 га входили, зокрема ОСОБА_3 , якому передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0230; ОСОБА_16 , якому передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0231; ОСОБА_18 якому передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0232; ОСОБА_19 , якій передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0233; ОСОБА_20 , якому передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0234; ОСОБА_21 , якій передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0235; ОСОБА_23 , якому передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0236; ОСОБА_24 , якій передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0237; ОСОБА_10 , якій передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0238; ОСОБА_11 , якому передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0239; ОСОБА_12 , якому передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0240; ОСОБА_13 , якому передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0241; ОСОБА_14 , якому передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0242; а також ОСОБА_15 , якій передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0243.

На момент звернення прокурором до суду, останній встановив, що право власності на деякі спірні земельні ділянки неодноразово змінювалось на підставі відплатних правочин.

Зокрема, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу № 623 від 17.06.2016 року відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0231 на користь ОСОБА_17 ; ОСОБА_18 за договором купівлі-продажу № 3651 від 05.11.2014 року відчужив на користь ОСОБА_4 земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0232; ОСОБА_19 на підставі договору купівлі-продажу № 3650 від 05.11.2014 року відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0233 на користь ОСОБА_4 ; ОСОБА_20 за договором купівлі-продажу № 364 від 03.09.2015 року відчужив на користь ОСОБА_9 та ОСОБА_5 земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0234; ОСОБА_23 на підставі договору купівлі-продажу № 1199 від 07.12.2017 року відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0236 на користь ОСОБА_17 ; ОСОБА_24 за договором купівлі-продажу № 1200 від 07.12.2017 року відчужила на ОСОБА_17 земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0237; а ОСОБА_21 на підставі договору купівлі-продажу № 957 від 08.09.2016 року відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:0235 на користь ОСОБА_22 , який в свою чергу 21.09.2016 року відчужив цю земельну ділянку за договором купівлі-продажу № 1112 на користь ОСОБА_2 .

Відтак за позовом прокурора від 17.08.2018 року належними відповідачами в цій справі стали ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_17 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_2 , а також ОСОБА_13 , у яких на думку прокурора з незаконного володіння слід витребувати спірні земельні ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.

Разом з тим, 28.08.2019 року прокурором подано до суду заяву про заміну належних відповідачів у цій справі, оскільки в ході моніторингу інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно прокурору стало відомо про перехід права власності на частину спірних земельних ділянок до інших осіб, які не є відповідачами по справі.

Так, 14.05.2019 року ОСОБА_17 на підставі договору купівлі-продажу № 1059 на користь ОСОБА_6 відчужено земельну ділянку з кадастром номером 3221881600:31:130:0237.

Так, 10.05.2019 року ОСОБА_17 на підставі договору купівлі-пожродажу № 1040 на користь ОСОБА_7 відчужено земельну ділянку з кадастром номером 3221881600:31:130:0236.

Крім того, на підставі заяви ОСОБА_17 від 15.01.2018 року здійснено поділ спірної земельної ділянки 3221881600:31:130:0231 на дві окремі земельні ділянки по 0,0500 га, яким присвоєно кадастрові номери 3221881600:31:130:6002 та 3221881600:31:160:6001.

23.02.2018 року ОСОБА_17 на підставі договору купівлі-продажу № 313 відчужив на користь ОСОБА_8 земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:6002, а 17.07.2018 року на підставі договору купівлі-продажу № 768 на користь ОСОБА_9 земельну ділянку з кадастровим номером 3221881600:31:130:6001.

Зазначене в повній мірі підтверджується копіями вказаних договорів купівлі-продажу та інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав № № 178155991, 178155884, 178013098, 178152436, 178013151.

19.11.2019 року прокурор в суді просив замінити неналежного відповідача ОСОБА_17 у зв`язку з поділом спірної земельної ділянки на дві земельні ділянки та відчуження спірних земельних ділянок на користь ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , а також уточнив позовні вимоги, які висунуто й до вказаних належних відповідачів (власників земельних ділянок), в частині витребування на користь держави спірних земельних ділянок. Про зазначене подано відповідну письмову заяву від 28.08.2019 року підписану заступником прокурора Київської області.

В зв`язку із залученням належних відповідачів, уточнену позовну заяву з викладених підстав позову для нових, щойно залучених відповідачів з дотриманням вимог ст.ст. 174, 175 ЦПК України прокурором не подано.

При цьому 05.02.2020 року ухвалою Вишгородського районного суду Київської області, яка набрала законної сили і ніким не оскаржена, заяву заступника прокурора Київської області від 28.08.2019 року, в частині вимог висунутих у пункті 2 прохальної частини, де викладено позовні вимоги щодо предмета спору визнано неподаною та повернуто позивачу. Цією ж ухвалою замінено відповідачів ОСОБА_17 на належних відповідачів – ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .

На підставі викладеного суд доходить висновку, що має місце процесуальне порушення прав відповідачів ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , до яких позов в установленому законом порядку не пред`явлено.

Згідно листа Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 20 лютого 2018 року № 04-48/448 Управління не надавало погодження на зміну цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення із наступними кадастровими номерами: 3221881600:31:130:0230, 3221881600:31:130:0231, 3221881600:31:130:0236, 3221881600:31:130:0237, 3221881600:31:130:0232, 3221881600:31:130:0233, 3221881600:31:130:0234, 3221881600:31:130:0239, 3221881600:31:130:0240, 3221881600:31:130:0242, 3221881600:31:130:0243, які перебувають в постійному користуванні ДП «Вищедубечанський лісгосп» квартал 628 виділ 3,4 Лебедівського лісництва.

З фрагменту публічної кадастрової карти України за даними лісовпорядкування 2014 року з нанесеними межами кварталу 628 та межами земельних ділянок з кадастровими номерами 3221881600:31:130:0230, 3221881600:31:130:0231, 3221881600:31:130:0236, 3221881600:31:130:0237, 3221881600:31:130:0232, 3221881600:31:130:0233, 3221881600:31:130:0234, 3221881600:31:130:0235, 3221881600:31:130:0238, 3221881600:31:130:0239, 3221881600:31:130:0240, 3221881600:31:130:0241, 3221881600:31:130:0242, 3221881600:31:130:0243, вбачається, що зазначені земельні ділянки частково накладаються на землі лісового фонду, які перебувають в користуванні ДП «Вищедубечанський лісгосп».

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно ст. 1 Лісового кодексу України, в редакції від 27.07.2013 року, що діла на час виникнення спірних правовідносин, ліс – тип природних комплексів, у якому поєднується переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав`яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов`язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Лісового кодексу України, в редакції від 27.07.2013 року, що діла на час виникнення спірних правовідносин, лісові відносини в Україні регулюються Конституцією України, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно ч. 1 ст. 4 Лісового кодексу України, в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, до лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара.

Відповідно до ст. 7 Лісового Кодексу України, в редакції станом 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності.

Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Згідно ч. 1 та ч. 3 ст. 57 Лісового кодексу України,в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі прийняття рішення щодо зміни цільового призначення земельних лісових ділянок обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями таке рішення погоджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок Кабінетом Міністрів України не потребує погоджень з іншими органами.

Відповідно до ст. 94 Лісового Кодексу України, в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, державний контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природнього середовища, іншими органами виконавчої влади у межах повноважень, визначених законом.

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05.12.2013 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо воно не суперечать цьому Кодексу.

Як передбачено ч. 1 ст. 55 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05.12.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 84 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05.12.2013 року чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, в редакції станом на 06.10.2013 року чинній на час виникнення спірних правовідносин, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Повноваження районних державних адміністрацій щодо питань земельних та лісових відносин, станом на 2013 рік, регулювалися Законом України «Про місцеві державні адміністрації», Земельним кодексом України, Лісовим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 1 Порядку ведення державного лісового кадастру та обліку лісів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2007 року № 848, Державний лісовий кадастр та облік лісів ведеться Держлісгоспом за єдиною для усіх лісів системою за рахунок коштів державного бюджету з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, їх раціонального використання та відтворення, здійснення постійного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді України.

За положеннями пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

А тому при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки у користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцевих положень» Лісового кодексу України.

Звернувшись до суду з даним позовом, прокурор в обґрунтування заявлених вимог серед іншого посилається на проект організації та розвитку лісового господарства ДП «Вищедубечанське лісове господарство» станом на 2015 року, планово-картографічні матеріали, план лісонасаджень Лебедівського лісництва Вищедубечанського держлісгоспу, матеріали лісовпорядкування 2014 року – викопіювання з планшету № 5 Лебедівського лісництва ДП «Вищедубечанський лісгосп» квартал 628, зі змісту яких вбачається, що спірні земельні ділянки відносяться до лісів Лебедівського лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство» і накладаються на виділи 3, 4 кварталу 628 (44) вказаного лісництва.

Отже судом встановлено порушене право позивача, а позов у цій частині є обґрунтованим.

Таким чином, доводи прокурора про те, що розпорядження Вишгородською районною державною адміністрацією про передачу у приватну власність земельних ділянок з кадастровими номерами: 3221881600:31:130:0230, 3221881600:31:130:0231, 3221881600:31:130:0236, 3221881600:31:130:0237, 3221881600:31:130:0232, 3221881600:31:130:0233, 3221881600:31:130:0234, 3221881600:31:130:0235, 3221881600:31:130:0238, 3221881600:31:130:0239, 3221881600:31:130:0240, 3221881600:31:130:0241, 3221881600:31:130:0242, 3221881600:31:130:0243, прийнято з порушенням вимог закону є слушними, оскільки ці земельні ділянки відносяться до лісів Лебедівського лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство» та накладаються на виділи 3, 4 кварталу 628 (44) вказаного лісництва.

Водночас порушені права захисту не підлягають внаслідок пропущення строків позовної давності, про застосування яких в цій справі заявили відповідачі.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У вказаній справі представник відповідача Вишгородської РДА у відзиві на позовну заяву та представник відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_13 , ОСОБА_9 та ОСОБА_15 – адвокат Березинець К.Г. безпосередньо в суді наполягали, що строк позовної давності позивачем пропущено.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Власником земельної ділянки є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 Земельного кодексу України зобов`язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству, тому вона в особі уповноваженого органу не лише мала право, але могла і зобов`язана була довідатися як про порушення своїх прав, так і про особу, яка їх порушила.

Тобто, держава зобов`язана забезпечити стабільність цивільного обороту, дотримання правової визначеності, коли внаслідок спливу значного часу, після виникнення права на майно, громадяни, як учасники цивільного обороту не мають позбавлятись власності й нести відповідальність за порушення, які в свій час самими ж державними органами й допущені.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Згідно ст. ст. 45, 47 та 54 Лісового кодексу України, в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу, лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

У лісах, що перебувають у державній власності, лісовпорядкування ведеться за рахунок коштів державного бюджету, у лісах комунальної власності – місцевого бюджету, у лісах приватної власності – за кошти їх власників. Ведення лісовпорядкування може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

Облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками.

Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Ведення обліку лісів забезпечується постійним підтриманням в актуалізованому стані характеристик кожної лісової ділянки, їх змін, причинених господарською діяльністю, стихійним лихом або іншими причинами.

Громадяни та юридичні особи мають право на тримання у встановленому законом порядку інформації про облік лісів.

Порядок ведення обліку лісів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно ч. 1 ст. 38 Закону України «Про державний земельний кадастр» відомості Державного земельного кадастру є відкритими та загальнодоступними, крім випадків, передбачених цим Законом, та надаються у формі: витягів з Державного земельного кадастру; довідок, що містять узагальнену інформацію про землі (території); викопіювань з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану); копій документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру.

Посилання прокурора про обізнаність щодо відведення у власність спірних земельних ділянок лише у 2018 році під час моніторингу інформацій різних органів державної влади, установ та організацій, зважаючи на проведення лісовпорядних робіт в Лебедівського лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство» у 2014 році, суд відкидає як неспроможні, оскільки з урахуванням компетенції кожного із органів державної влади у сфері земельних правовідносин, Кабінет Міністрів України не лише міг бути обізнаним про порушення свого права, але і зобов`язаний був знати про стан власності, повноваження з володіння якою йому надані, оскільки мав доступ до земельного кадастру та зобов`язаний був співпрацювати з відповідними державними органами, які мали відповідні підрозділи на рівні області та району.

Відтак, суд доходить висновку, що у Кабінету Міністрів України була об`єктивна можливість знати про передачу спірних земельних ділянок ще у 2013 році - з часу виникнення спірних правовідносин, а до суду з цим позовом прокурор звернувся з позовом лише у 2018 році, тому позовна давність Кабінету Міністрів України, від імені і в інтересах якого діє прокурор, пропущена.

Право власності Кабінету Міністрів України на спірні земельні ділянки порушено в момент їх вибуття у власність іншої особи, а тому початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права чи про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з власності Кабінету Міністрів України у володіння інших осіб.

Отже, про прийняття оскаржуваного розпорядження держава в особі її органів дізналася з моменту їх прийняття державним органом, тобто 13 грудня 2013 року.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України в редакції, що діяла до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства», позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушеного його право власності або інше речове право. Зазначеним Законом, що набрав чинності з 15 січня 2012 року, цей пункту було виключено, а пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що протягом трьох років із дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, тобто до 15 січня 2015 року. Прокурор звернувся до суду з даним позовом поза межами встановленого законом строку (після 15 січня 2015 року).

Однак із вказаним позовом прокурор до суду звернувся лише 25 липня 2018 року, тобто після спливу строків давності у вказаній справі.

Позивач повинен довести той факт, що він не зміг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За таких умов, саме позивачу у цій справі, як ініціатору звернення з позовом до суду, слід довести відсутність належної організації роботи Кабінетом Міністрів України та незкоординованість діяльності державних органів, у тому числі і при здійсненні функцій покладених державою на своєчасне виявлення порушень та відповідне реагування; а також вагомі причини невиконання Кабінетом Міністрів України своїх функцій та повноважень, визначених Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України», понесену відповідальність осіб, що допустили порушення у організації діяльності Кабінету Мінстрів України.

Прокурор у своєму позові фактично стверджує, що прийняття спірного розпорядження стало можливим через неналежне виконання своїх обов`язків Кабінетом Міністрів України, який є вищим органом виконавчої влади та якому в свою чергу підпорядковувались і на даний час підпорядковуються районні державні адміністрації, які здійснювали і здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі.

Так, згідно ч.ч. 1, 2 ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин (далі-Закону), Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Відповідно до ст. 23 Закону, Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність місцевих державних адміністрацій щодо виконання Конституції та законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, здійснення на відповідній території інших наданих місцевим державним адміністраціям повноважень.

Кабінет Міністрів України розглядає питання щодо:

1) погодження кандидатур заступників голів обласних державних адміністрацій;

2) надання у разі вмотивованої відмови голови обласної державної адміністрації або підтримки головою обласної державної адміністрації вмотивованої відмови голови районної державної адміністрації погодити призначення керівника територіального органу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, керівника підприємства, установи, організації, що перебуває в управлінні міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, згоди на призначення відповідного керівника;

3) подання Президенту України пропозицій щодо скасування актів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, з одночасним зупиненням їх дії;

4) призначення на посаду або звільнення з посади голів місцевих державних адміністрацій і внесення Президенту України відповідних подань.

На засідання Кабінету Міністрів України, на якому розглядається питання щодо призначення керівника територіального органу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, керівника підприємства, установи, організації, що перебуває в управлінні міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади, запрошується відповідний голова обласної державної адміністрації, йому надається можливість вносити пропозиції з обговорюваного питання, робити застереження, давати пояснення.

Голови місцевих державних адміністрацій під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед Кабінетом Міністрів України. Місцеві державні адміністрації та їх голови підзвітні та підконтрольні Кабінету Міністрів України у межах його повноважень.

Кабінет Міністрів України одержує від місцевих державних адміністрацій інформацію про їх діяльність, регулярно заслуховує звіти голів державних адміністрацій з питань їх діяльності.

Кабінет Міністрів України затверджує типовий регламент місцевих державних адміністрацій, типове положення про структурні підрозділи місцевої державної адміністрації, рекомендаційний перелік її структурних підрозділів, визначає граничну чисельність та фонд оплати праці працівників місцевих державних адміністрацій, у тому числі їх апаратів, і витрати на їх утримання.

Проекти актів Кабінету Міністрів України з питань розвитку адміністративно-територіальних одиниць надсилаються відповідним місцевим державним адміністраціям для погодження. Кабінет Міністрів України перед прийняттям таких актів розглядає зауваження та пропозиції, подані місцевими державними адміністраціями.

Кабінет Міністрів України розглядає пропозиції обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій з питань, що потребують вирішення Кабінетом Міністрів України. Під час розгляду таких пропозицій голови обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій мають право брати участь у засіданні Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу.

Районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації подають пропозиції з питань, що потребують вирішення Кабінетом Міністрів України, відповідно до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій для подальшого подання їх Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади.

Таким чином Кабінет Міністрів України та інші підзвітні йому органи виконавчої влади органи повинні були неухильно виконувати положення Конституції України, Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та чинне законодавство з метою своєчасного виявлення порушень та негайного реагування на її усунення.

Зазначене вказує, що на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України був наділений державою всіма повноваженнями щодо організації виявлення та скасування актів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, з одночасним зупиненням їх дії.

З огляду на викладені посилання прокурора на те, що про порушення прав прокурор довідався лише у 2018 році під час моніторингу діяльності органів державної влади, на вимогах Закону не ґрунтується і ним не відповідає, а відтак суд відкидає їх як неспроможні.

Разом з тим, суд вважає слушними доводи відповідача Вишгородської РДА про те, що строк позовної давності визначається відносно того з якого моменту Кабінет Міністрів України міг довідатися про наявність спірних розпоряджень, а оскільки місцеві державні адміністрації відповідно до ст. 30 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» є підзвітними і підконтрольними Кабінету Міністрів України, то і строк позовної давності визначається з моменту прийняття спірних розпоряджень, тим більше, що голови обласних державних адміністрацій згідно цієї ж норми закону інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень.

Тобто з моменту коли держава в особі уповноважених державних органів довідалася і не могла не довідатися про порушення своїх прав.

А тому державі в особі Кабінету Міністрів України та утвореним ним органам, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення його порушення.

У той же час у позові не обґрунтовано і в суді не встановлено існування об`єктивних, непереборних, істотних труднощів, які призвели до пропущення строку позовної давності.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб`єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Зазначене ґрунтується на правовій позиції Верховного Суду України у справі № 6-68цс15.

Позовна давність тісно пов`язана із принципом правової визначеності (principle of legal certainty), який, у свою чергу, є одним із фундаментальних аспектів верховенства права (справа Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey», no.13279/05 &56, ECHR20 October 2011).

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував на призначення позовної давності, пов`язуючи його із необхідністю забезпечити правову визначеність: строки позовної давності «слугують декільком важливим цілям, зокрема вони забезпечують правову визначеність і остаточність, захищають потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігають несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати на недійними й неповними з плином часу (Stubbings and Oyhers v. The United Kingdom, no. 22083/93, &51, ECHR, 1996-IV). Таким чином, сама ідея позовної давності виправдана метою внести певність щодо наявних прав та обов`язків. Така мета слідує із принципу верховенства права.

Позовна давність – це бар`єр свавіллю на шляху до реалізації права на справедливий суд. Позовна давність ставить право на звернення до суду в залежність від фактору часу, тобто інакше кажучи, обумовлює це право певною обставиною – обставиною часу.

Трирічний термін позовної давності за законодавством України не є ненадмінно коротким, а отже є достатнім.

Застосування позовної давності має бути передбачуваним. Як наголошує суд «принцип законності означає, що застосовані положення національного права повинні бути достатньо доступними, чіткими й передбачуваними в їхньому застосуванні. Індивід повинен бути здатним – у разі потреби за допомогою необхідних порад – передбачити) у тій мірі, у якій це є розумним за даних обставин) наслідки, які може потягнути певна дія» (справа Lelas v. Croatia, no. 55555/08, &76, May 2010).

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Що стосується доводів прокурора про неможливість застосування до спірних правовідносин строків позовної давності внаслідок подачі негаторного позову, то суд зазначає наступне.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку».

Аналіз статті 387 ЦК на думку суду свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника:

(а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо;

(б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього переоформлено на іншого суб`єкта;

Очевидно, що з урахуванням специфіки правового режиму рухомих та нерухомих речей, фізичне вибуття речі із володіння стосується саме рухомих речей, натомість юридичне вибуття майна з володіння, з урахуванням існування реєстраційного підтвердження володіння, - нерухомих. При цьому відносно нерухомих речей може мати місце фізичне та юридичне вибуття речі з володіння.

У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння.

Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку».

Отже, для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність/відсутність володіння у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо у власника є володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість власник, який позбавлений володіння (фізичного чи/та «юридичного»), і пред`являє вимогу про відновлення володіння, то така вимога має кваліфікуватися як віндикаційний позов.

З цих підстав строки позовної давності підлягають застосуванню в цій справі, в якій пред`явлено саме віндикаційний, а не негаторний позов.

Відповідно до роз`яснень даних у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2009 року, встановивши що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, суд доходить висновку, про те, що у вказаній справі слід застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку позивач пропустив без поважних причин.

Відтак в задоволенні позову, слід відмовити внаслідок спливу строків позовної давності для звернення до суду.

На підставі викладеного та керуючись статтями 259, 265, 268, 280 ЦПК України,

вирішив:

у задоволенні позову відмовити повністю.

Повне судове рішення складено 11 вересня 2020 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги через Вишгородський районний суд Київської області.

Позивачі: Перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, що знаходиться за адресою м. Київ, бул. Лесі Українки, 27/2, код ЄДРПОУ 0209996.

Кабінет Міністрів України, що знаходиться за адресою м. Київ, вул. Грушевського, 12/2.

Відповідачі: Вишгородська районна державна адміністрація Київської області, що знаходиться за адресою Київська область, м. Вишгород, пл. Шевченка, 1, код ЄДРПОУ 23569369.

ОСОБА_3 , паспорт серії НОМЕР_1 виданий 14 квітня 1998 року Московським РУ ГУ МВС України в м. Києві, РНОКПП НОМЕР_2 , проживає за адресою Житомирська область, Чуднівський район, с. Вільшанка.

ОСОБА_4 , паспорт серії НОМЕР_3 виданий 09 січня 2003 року Оболонським РУ ГУ МВС України в м. Києві, РНОКПП НОМЕР_4 , проживає за адресою АДРЕСА_1 .

ОСОБА_5 , проживає за адресою АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_6 , виданий 30.12.1997 Мінським РУ ГУ МВС України в м. Києві.

ОСОБА_6 , проживає за адресою АДРЕСА_3 , РНОКПП – НОМЕР_7 .

ОСОБА_7 , проживає за адресою АДРЕСА_4 , РНОКПП – НОМЕР_8 .

ОСОБА_8 , проживає за адресою АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_9 .

ОСОБА_9 , проживає за адресою АДРЕСА_6 РНОКПП НОМЕР_10 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_11 , виданий 14.12.2000 Мінським РУ ГУ МВС України в м. Києві.

ОСОБА_10 , проживає за адресою АДРЕСА_7 РНОКПП НОМЕР_12 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_13 , виданий 16.04.2010 ТУМ Солом`янського РУ ГУ МВС України.

ОСОБА_11 , проживає за адресою АДРЕСА_8 , РНОКПП НОМЕР_14 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_15 , виданий 28.11.1996 Лохвицьким РВУМВС України в Полтавській області.

ОСОБА_12 , проживає за адресою АДРЕСА_9 , РНОКПП НОМЕР_14 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_15 . виданий 28.11.1996 Лохвицьким РВУМВС України в Полтавській області.

ОСОБА_13 , проживає за адресою АДРЕСА_10 , РНОКПП НОМЕР_16 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_17 , киданий 26.03.1997 Болградським РВ УМВС України в Одеській області.

ОСОБА_14 , проживає за адресою АДРЕСА_11 РНОКПП НОМЕР_18 .

ОСОБА_15 , проживає за адресою АДРЕСА_11 РНОКПП НОМЕР_19 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_20 , виданий 14.08.2007 Оболонським РУ ГУ МВС України в місті Києві.

ОСОБА_2 , проживає за адресою АДРЕСА_12 , РНОКПП НОМЕР_21 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_22 , виданий 20.03.2008 Подільським РУ ГУ МВС України в місті Києві.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: Державне підприємство «Вищедубечанське лісове господарство», 07342, Київська обл., Вишгородський р-н., с. Пірнове, вул. Київська, ЄРДПОУ – 00992094.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів: ОСОБА_16 , проживає за адресою АДРЕСА_13 РНОКПП НОМЕР_23 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_24 виданий 17.02.1998 Ленінградське РУ ГУ МВС України в м. Києві.

ОСОБА_17 , проживає за адресою, АДРЕСА_14 , РНОКПП НОМЕР_25 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_26 , виданий 14.07.2001 Дніпровським РУ ГУ МВС України в м. Києві.

ОСОБА_18 , проживає за адресою, АДРЕСА_15 , РНОКПП НОМЕР_27 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_28 , виданий 24.01.2002 Любешівський РВ УМВС у Волинській області.

ОСОБА_19 , проживає за адресою, АДРЕСА_16 , РНОКПП НОМЕР_29 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_30 , виданий 04.04.2002 Вишгородським РВ ГУ МВС України в Київській області.

ОСОБА_20 , проживає за адресою, АДРЕСА_17 , РНОКПП НОМЕР_31 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_32 , виданий 08.04.2005 Городоцьким РВ УМВС України в Хмельницькій області.

ОСОБА_21 , проживає за адресою, АДРЕСА_18 ,РНОКПП НОМЕР_33 .

ОСОБА_22 , проживає за адресою АДРЕСА_14 , РНОКПП НОМЕР_34 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_35 , виданий 19.05.2000 Вишгородським РВ ГУ МВС України в Київській області.

ОСОБА_23 , проживає за адресою АДРЕСА_19 РНОКПП НОМЕР_36 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_37 , виданий 07.04.1999 Тельманівським РВУМВС України в Донецькій області.

ОСОБА_24 , проживає за адресою АДРЕСА_7 РНОКПП НОМЕР_38 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_39 , виданий 18.01.2011 ТУМ Солом`янського РУ ГУМВС України в м. Києві.

Суддя