Рішення № 88247382, 05.03.2020, Миргородський міськрайонний суд Полтавської області

Справа № 541/1946/19

Провадження №2/541/94/2020

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

05 березня 2020 року м. Миргород

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі:

головуючої судді - Куцин В.М.,

секретаря судових засідань Прус Т. В.

за участю представника позивача, адвоката Педорича В.І.

представника відповідача, адвоката Акрітова П.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миргороді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання права спільної часткової власності на Ѕ частину будинку, третя особа Перша миргородська державна нотаріальна контора ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва виданого на право власності в порядку спадкування, визнання права спільної часткової власності на домоволодіння набуте в період шлюбу.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що з 12 травня 1961 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 . В період шлюбу на підставі договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності та акту про закінчення будівництву і вводу в експлуатацію індивідуального домоволодіння від 06.05.1970 року протягом 1964-1970 років побудували житловий будинок та господарські будівлі за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідно до вимог ст.22,28 КпШС України вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя в рівних долях. Право власності на вказане домоволодіння зареєстровано 25.02.1976 року на ім`я ОСОБА_3 .

Проживали вони вдвох постійно в цьому домоволодінні та були зареєстровані за вказаною адресою.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер та після його смерті відкрилася спадщина на Ѕ частину домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 .

Позивач ОСОБА_1 відмовилася від належної їй долі у спадщині після смерті чоловіка. Однак нотаріус 24.03.2014 року видав свідоцтво про право на спадщину за законом на ім`я відповідача на все домоволодіння, в наслідок чого порушено її право власності.

Про вказані обставини їй стало відомо в 2019 році, тому вона звернулася до суду з позовом за захистом своїх прав шляхом визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом на Ѕ частину домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 .

Правовстановлюючі документи на домоволодіння під час оформлення спадщини були передані нотаріусу і не підлягають поверненню, що свідчить про фактичну їх втрату, тому відповідно до положень ст.321,392 ЦК України просила визнати за нею право спільної часткової власності на Ѕ (одну частини домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 .

Ухвалою суду від 10.09.2019 року відкрито провадження по справі та постановлено про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 16.10.2019 року підготовче засідання відкладено в зв`язку із задоволенням клопотання про витребування доказів.

Ухвалою суду від 02.12.2019 року підготовче провадження по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права спільної часткової власності на 1/2 частину житлового будинку, третя особа - Перша миргородська державна нотаріальна контора закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача, позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити з підстав викладених у позові. Наголошував, що позивач відмовилася від прийняття своєї частини спадщини в частині домоволодіння, яке належало її чоловікові. Зважаючи на похилий вік, незадовільний стан здоров`я, незначний розмір пенсії, тому до переїзду дочки в 2019 в місто Миргород не мала змоги звернутися до суду. Просив визнати поважними причини пропуску звернення до суду з позовом та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі з метою захисту майнових прав позивача, оскільки остання іншого житла не має.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 просили відмовити в задоволенні позову. ОСОБА_2 стверджував, що ОСОБА_1 ще в 2014 році, стало достовірно відомо, що він успадкував все домоволодіння, так як всі правовстановлюючі документи зберігалися в будинку, де проживала мати.

Представник відповідача просив застосувати позовну давність, так як з часу видачі оспорюваного свідоцтва про право на спадщину минуло більше 3 років і з цих підстав відмовити в задоволені позову. Зазначав, що при видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріусом було встановлено, що спірне домоволодіння є власністю спадкодавця, тому відсутні підстави вважати що майно є спільною сумісною власністю подружжя. Наголошував, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що їй не було відомо і не могло бути відомо про порушення її прав ще в 2014 році, оскільки позивач подавала заяву про відмову від спадкування. Вказував, що представником подані докази на підтвердження поважності причин пропуску звернення до суду під час судового засідання є неналежними і не можуть бути взяті до уваги при прийнятті рішення.

Свідок ОСОБА_5 , суду повідомила, що в 2014 році вона перебувала в шлюбі з відповідачем. Останній в її присутності повідомляв позивача, що він отримав свідоцтво про право на спадщину на будинок на своє ім`я.

Свідок ОСОБА_6 пояснила, що позивачка є її матір`ю та проживає в літній кухні спірного домоволодіння. В 2019 році вона стала проживати в місті Миргород і мати попросила матеріальної допомоги для звернення до суду з метою «повернення» своєї частини будинку. Після смерті батька в 2013 році між нею, матір`ю (позивачкою) та братом (відповідачем) була усна домовленість, що частина домоволодіння належна батькові залишиться брату, а належна матері - їй. Тому вона не подавала заяву про прийняття спадщини після смерті батька, а мати відмовилася приймати спадщину після смерті свого чоловіка. До 2019 року всі рахунки на сплату комунальних послуг були відкриті на ім`я матері і остання користувалася пільгами та сплачувала частину вартості комунальних послуг.

В 2019 відповідач не сплачував за комунальні послуги, тому позивач була позбавлена субсидії.

Представник третьої особи Першої миргородської державної нотаріальної контори в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений у встановленому законом порядку, шляхом направлення поштової кореспонденції, завідувачем Першої миргородської державної нотаріальної контори надано заяву про розгляд справи у відсутність представника нотаріальної контори, а тому, суд вважає за можливе розглянути справу у його відсутність(а.с.159).

Суд, вислухавши доводи сторони та представників сторін, свідків, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено, що між позивачем та ОСОБА_3 було укладено шлюб 12 травня 1961 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження НОМЕР_1 виданим 12.05.1961 року (а.с. 7)

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , про що 05.08.2013 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Миргород реєстраційної служби Миргородського міськрайонного управління юстиції складено відповідний актовий запис № 399 (а.с.12).

Позивач разом з померлим ОСОБА_3 постійно проживали та були зареєстровані за адресою АДРЕСА_2 (а.с.59).

Відповідно до довідки ДКП «Миргородтехінвентаризація» №105 від 24.02.2014 року, житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстрований на праві власності за ОСОБА_3 , згідно договору про надання в безстрокове користування земельною ділянкою для будівництва житлового будинку від 07.02.1964 року, посвідченого ДНК за р.№983, акту про закінчення і введення в експлуатацію індивідуального будинковолодіння від 06.05.1970 року, затвердженого рішенням виконкому Миргородської міської ради народних депутатів від10.09.1970 року №389 (а.с.71,67-70).

Також встановлено, що ОСОБА_2 відповідач по справі є сином померлого ОСОБА_3 (а.с.50).

Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина та державним нотаріусом Першої миргородської державної нотаріальної контори було відкрито спадкову справу № 273/2013 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 (а.с. 47).

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Спадкоємцями першої черги, на момент відкриття спадщини, були позивач, ОСОБА_1 дружина спадкодавця, та відповідач у справі - син спадкодавця ОСОБА_2 , відповідно до матеріалів спадкової справи (а.с. 48-115)

Спадщина складалась з домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_2 попередня адреса АДРЕСА_3 ), на неприватизованій земельній ділянці та складається з житлового будинку «А-1» загальною площею 57,3 кв. м., житловою 30,2 кв. м., погрібу з шийкою «В», літньої кухні "Д", сараю «д», сараю «Е», вбиральні «Ж», сараю «З», господарських споруд «№1-3»

25 вересня 2013 року до Першої миргородської державної нотаріальної звернувся ОСОБА_2. із заявою про прийняття спадщини, яка зареєстрована в книзі обліку спадкових справ за № 695/02-14 від 25.09.2013 року(а.с. 48)

Суд звертає увагу, що в матеріалах спадкової справи міститься заява за № 694/02-14 від 25.09.2013 року ОСОБА_1 про відмову від спадщини, яка відкрилась після її чоловіка, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , на користь сина ОСОБА_2 , позивача по справі, яка датована 22 липня 2014 року, при цьому в заяві зазначено, що позивач відмовляється від належної їй спадщини (а.с. 51)

24.03.2014 року до Першої миргородської державної нотаріальної звернувся ОСОБА_2. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину , яка зареєстрована в книзі обліку та реєстрації спадкових справ № 166/02-14 року. (а.с. 62)

24 березня 2014 року державним нотаріусом Першої миргородської державної нотаріальної контори Бобир О.Ю., видано Свідоцтво про право на спадщину за законом на майно померлого ОСОБА_3 сину ОСОБА_2 , відповідачу по справі, яка складається з: житлового будинку «А-1, загальною площею 57,3 кв.м., житловою площею 30,2кв. м. ,погрібу з шийкою «В», літньої кухні «Д», сараю «д», сараю «Е», вбиральні «Ж», сараю «З», господарських споруд «№1-6», яке зареєстровано в реєстрі за № 2-162, та зареєстровано право власності за ОСОБА_2 відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с. 13-15).

Відповідно до положень ст. ст. 22,28 КпШС України, яка діяла на момент набуття у власність домоволодіння, майно нажите подружжям за час шлюбу є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Частки у спільній сумісній власності подружжя є рівними.

Відповідно до ст. 24 КпШС майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання-його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею, в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

В супереч вимог ст.81 ЦПК України відповідачем на підтвердження своїх заперечень не надано доказів, що джерелом набуття спадкового майна домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 ), на неприватизованій земельній ділянці не були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, що майно було особистою приватною власністю чоловіка, спадкодавця ОСОБА_3 .

За таких обставин суд вважає що відповідачем не спростовано твердження позивача, що спірне майно має статус спільної сумісної власності подружжя. Отже на час відкриття спадщини, спадкове майно, домоволодіння набуте в період шлюбу належало подружжю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності доля кожного з них була рівною та складала по Ѕ частині домоволодіння.

Згідно зі ст. 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків ( спадщини) від фізичної особи, яка померла( спадкодавця) до інших осіб ( спадкоємців)

Відповідно до ст. 1217, 1218 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Положеннями ч.1 ст. 1226 ЦК України визначено, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Згідно до вимог ч.1 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 та позивач ОСОБА_1 є спадкоємцями першої черги майна належного спадкодавцю ОСОБА_3 (1/2 частини домоволодіння розташованого за адресою АДРЕСА_2 ). ОСОБА_1 відмовилася від належної їй долі у спадщині на користь ОСОБА_2 , як повідомила в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 , що об`єктивно підтверджуються заявою ОСОБА_1 поданою нотаріусу в установлені законом строки.

Порядок визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину врегульовано статтею 1301 ЦК України, якою передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18) у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо. Також ВС дійшов висновку про те, що порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших заінтересованих осіб, яким в даному випадку є позивач як спадкоємець за законом, є самостійною підставою для визнання свідоцтв про право на спадщину за законом недійсними (постанова від 11.12.2019 у справі № 414/811/17).

Як вбачається з копії спадкової справи позивач відмовився від спадщини на користь відповідача у справі, однак заява містила лише відмову від майна належного спадкодавцю (а.с. 51)

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Суд, приходить до висновку, що вчинений правочин - видача державним нотаріусом Першої миргородської державної нотаріальної контори 04 березня 2014 року ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_4 ) 24 березня 2014 року в тому числі на його Ѕ частину, що належить позивачу ОСОБА_7 має бути визнаним недійсним, у зв`язку ,з включенням до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини

Вирішуючи заяву представника відповідача про застосування строку позовної давності та представника відповідача про визнання поважними причинами пропущення строку позовної давності, суд виходить з наступного.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Відповідно до змісту позовної заяви про порушення своїх прав ОСОБА_1 стало відомо 23.08.2019 року із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Із наданих пояснень свідка ОСОБА_6 , вбачається, що спір між сторонами виник в 2019 році в наслідок відмови у наданні субсидії по оплаті комунальних послуг та пільг, які має позивач, та заборони відповідачем позивачу користуватися домоволодінням в цілому, в тому числі і житловим будинку, що не заперечував відповідач. Більше того, суду повідомив, що до 2019 року абонентські книжки по оплаті комунальних послуг були видані на ім`я позивача, використовувалася соціальна пільга останньої надана як «дитині війни» по платі за комунальні послуги, позивач частково оплачувала вартість комунальних послуг. В 2019 році він зареєстрував особові рахунки на власне ім`я, що не заперечував відповідач.

Вказані обставини об`єктивно підтверджуються витягом Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23.08.2019 року.

Вищевказані обставини на думку суду і стали приводом для звернення за кваліфікованою юридичною допомогою, в ході надання якої (під час підготовки позову до суду, який надійшов 30.08.2019 року) були встановлені обставини щодо спірного свідоцтва про право на спадщину.

Суд критично відноситься до свідчень свідка ОСОБА_5 , про інформування відповідачем позивача в 2014 році про одержання останнім свідоцтва про право на спадщину на домоволодіння в цілому, оскільки ці пояснення об`єктивно буд-яким доказами не підтверджені.

Оскільки в ході судового розгляду встановлено, що позивач про порушення свого права дізналася в 2019 році тому суд вважає безпідставними заяву представника відповідача про застосування позовної давності та заяву представника позивача про визнання поважними причини пропущення строку позовної давності.

Згідно ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох і більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно із ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Згідно із частиною 1 статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного із них є спільною сумісною масністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно із ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст.392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Судом встановлено , що житловий будинок АДРЕСА_4 ) був спільною сумісною власністю подружжя, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , який належав подружжю в рівних долях, позивачу належала Ѕ частина вищевказаного житлового будинку, та оскільки відповідачем не визнається право власності ОСОБА_1 , тому з метою захисту її прав необхідно визнати право власності за ОСОБА_1 на Ѕ (одну другу) частину домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 ), на неприватизованій земельній ділянці та складається з житлового будинку «А-1" загальною площею 57,3 кв.м., житловою 30,2кв. м., погрібу з шийкою «В», літньої кухні "Д", сараю «д», сараю «Е», вбиральні «Ж», сараю «З», господарських споруд «№1-3».

Таким чином, аналізуючи надані докази та даючи їм правову оцінку, враховуючи встановлені судом і наведені вище обставини, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, виходячи з принципу диспозитивності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача ОСОБА_1 є обґрунтованими та доведеними, у зв`язку з чим підлягають задоволенню у повному обсязі.

В зв`язку з тим, що позивач не просив стягувати судові витрати з відповідача, тому суд, керуючись принципом диспозитивності цивільного судочинства, закріпленим у ст.13 ЦПК України, не вирішує питання про розподіл судових витрат згідно з ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. ст. 5,10, 12, 13, 261, 273,354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити

Визнати недійсними видане ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_4 ), 24 березня 2014 року державним нотаріусом Першої миргородської державної нотаріальної контори, зареєстроване в реєстрі за № 2-162.

Визнати право власності за ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 уродженкою села Матвіївка Веселівського району Запорізької області на праві спільної часткової власності на Ѕ (одну другу) частину домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 ), на неприватизованій земельній ділянці та складається з житлового будинку «А-1" загальною площею 57,3 кв.м., житловою 30,2кв. м., погрібу з шийкою «В», літньої кухні "Д", сараю «д», сараю «Е», вбиральні «Ж», сараю «З», господарських споруд «№1-3».

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до п. 15 Розділу 13 Перехідні положення ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Полтавського апеляційного суду через Миргородський міськрайонний суд Полтавської області.

Повне судове рішення складено 15.03.2020 року

Суддя: В. М. Куцин