Ухвала суду № 8766001, 24.03.2010, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"24" березня 2010 р.                               м. Київ                                        К-34204/06

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого                                                  Сергейчука О.А.

Суддів                                                            Конюшка К.В.

Ланченко Л.В.

                                                                      Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

секретар судового засідання                              Сватко А.О.

за участю представників:

позивача: Кузьміна Б.М.;

відповідача: Чабанюк В.С.;

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва

на постанову Господарського суду Миколаївської області від 04.07.2006р.

та ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2006р.

у справі №15/235/06

за позовом          Відкритого акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль»

до          Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва

про          визнання недійсним податкового повідомлення-рішення

ВСТАНОВИВ:

Відкрите акціонерне товариство «Миколаївська теплоелектроцентраль»(далі по тексту – позивач, ВАТ «Миколаївська теплоелектроцентраль») звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва (далі по тексту –відповідач 1, ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 17.02.2004 року №0000242301/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 142412 грн., в тому числі –основний платіж в сумі 71405 грн. та 71 007 грн. –штрафні (фінансові) санкції.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 20.04.2004 року у справі 6/75, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18.06.2004 року та постановою Вищого господарського суду України від 12.01.2005 року, позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення від 17.02.2004 року №0000242301/0.

Постановою Верховного Суду України від 05.04.2005 року у даній справі скасовано рішення Господарського суду Миколаївської області від 20.04.2004 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18.06.2004 року та постанову Вищого господарського суду України від 12.01.2005 року щодо визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 17.02.2004 року №0000242301/0 в частині визначення податкового зобов’язання в сумі 71405 грн. та направлено в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В решті –залишено без змін.

Постановою Господарського суду Миколаївської області від 04.07.2006 р. у справі №15/235/05 (суддя Васильєва Л.І.), яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 р., позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення від 17.02.2004 року №0000242301/0 в частині визначення податкового зобов’язання з податку на додану вартість в сумі 54 020 грн. В іншій частині позовних вимог –відмовлено.

ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва, не погоджуючись з постановою Господарського суду Миколаївської області від 04.07.2006 р. та ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 р. у справі №15/235/05, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва прийнято податкове повідомлення-рішення від 17.02.2004 року №0000242301/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 142412 грн., в тому числі –основний платіж в сумі 71405 грн. та 71 007 грн. –штрафні (фінансові) санкції. (Розгляд справи судами першої та апеляційної інстанції відбувався стосовно визнання недійсними даного податкового повідомлення-рішення в частині донарахування податкового зобов’язання в сумі 71405 грн. відповідно до постанови Верховного Суду України від 05.04.2005 року).

Зазначене податкове повідомлення-рішення прийнято відповідачем на підставі акту «Про результати планової комплексної документальної перевірки дотримання вимог податкового та валютного законодавства ВАТ «Миколаївська теплоелектроцентраль»з питання правильності нарахування та своєчасності сплати до бюджету сум прибуткового податку з громадян, податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів та державного митра за період з 01.01.2001 р. по 01.12.2003 р.»від 13.02.2004р. №173/65/23-01/30083966 (далі по тексту – Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки, позивачем в порушення вимог п. 4.2 ст. 4, п.п. 7.4.4, п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»не включено до складу податкових зобов’язань з податку на додану вартість за період 2001 р. –9 місяців 2003 р. суми сплачених платнику податків у складі отриманих коштів від реалізації матеріалів, продуктів та харчування працівників в їдальні, яка здійснювалась в рахунок заробітної плати.

Крім того, Актом перевірки встановлено розбіжність між даними відповідача та даними перевірки, яка виникла при обчисленні сум податкового кредиту за вказаний період, а саме безпідставно віднесено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплачених в ціні товарів, які не підлягають амортизації та вартість яких не відноситься до валових витрат виробництва.

Задовольняючи позовні вимоги в частині, суди першої та апеляційної інстанцій виходили, зокрема, з того, що висновком експерта підтверджено завищення позивачем податкового зобов’язання з податку на додану вартість на 10860 грн. внаслідок визначення бази оподаткування з урахуванням ПДВ, який включається в ціну товару.

Також оскаржувані судові рішення містять висновки про те, що відповідно до висновку експерта при визначені суми основного платежу з податку на додану вартість податковим органом не враховано, що в перевіряємому періоді показники податкового кредиту підлягають збільшенню на 43160 грн., тому як відповідачем придбавались товари для використання у власній господарській діяльності.

Проте, суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони зроблені без повного та всебічного з’ясування обставин справи, ґрунтуються лише на висновку експерта та не підтверджені матеріалами справи.

За змістом пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Підпунктом 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»встановлено, що податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом. Згідно п.п. 7.2.4 цього пункту право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку.

Таким чином, обов’язковою умовою складення податкової накладної є складення її особою, яка зареєстрована податковим органом як платник податку та якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

Однак, всупереч вимогам ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України судами попередніх інстанцій не були вжиті передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Суди попередніх інстанцій повинні були витребувати від підприємства податкові накладні на яких ґрунтується висновок експерта, оглянути їх в судовому засіданні та долучити їх копії до матеріалів справи, а від податкового органу докази того, що вказані податкові накладні, видані позивачу його контрагентами, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не відповідають фактичним обставинам та вимогам чинного законодавства. З урахуванням вимог процесуального закону про допустимість доказів ці обставини могли бути підтверджені, зокрема, вирокам про визнання осіб, які видали податкові накладні, винними в скоєнні відповідних злочинів. Податкові накладні та докази їх не відповідності фактичним обставинам та вимогам чинного законодавства судам не надавались.

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір по суті, послалися лише на висновок експерта, яким встановлено, що в перевіряємому періоді показники податкового кредиту підлягають збільшенню, оскільки відповідачем придбавались товари для використання у власній господарській діяльності.

Однак, місцевим та апеляційним господарськими судами не було з’ясовано та встановлено, чи включались суми податку на додану вартість вказані у податкових накладних до податкового кредиту перевіряємого періоду або наступних звітних періодів, хоча відповідач посилався на це у своїх запереченнях.

Крім того, суд касаційної інстанції вважає, що наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість»необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема, виданих продавцями податкових накладних, не є безумовною підставою для відшкодування податку на додану вартість, якщо податковий орган доведе, що відомості, які містяться в таких документах, не відповідають дійсності, як у випадку не здійснення самих операцій. Також суд в кожному конкретному випадку має перевіряти факт надмірної сплати податку на додану вартість платником, який підлягає встановленню в судовому процесі, як юридичний факт, оскільки з ним Закон пов’язує виникнення права платника податку на отримання бюджетного відшкодування.

Вимога щодо всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності як підстави для оцінки судом доказів встановлена ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Проте, судами всупереч приписам вказаної норми не встановлено предмет доказування у справі, не зобов’язано податковий орган надати в необхідному обсязі докази на обґрунтування своїх доводів та не витребувано необхідних і достатніх доказів з власної ініціативи.

Відповідно до ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Судами попередніх інстанцій при розгляді справи не були враховані приписи частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України щодо здійснення розгляду і вирішення справ в адміністративних судах на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно, частинами 4 та 5 цієї статті на суд покладається обов’язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; зобов’язує суд запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

За вказаних обставин, суд касаційної інстанції вважає, що висновки попередніх судових інстанцій не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства та є передчасними.          

Зазначене неповне встановлення обставин справи є суттєвим порушенням ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України та виключає можливість висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору, оскільки передбачені ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями.

Відповідно до вимог Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення»рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Вищий адміністративний суд України зазначає, що оскільки допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення спору та не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то всі винесені судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду слід врахувати викладене та вирішити спір відповідно до закону.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва на постанову Господарського суду Миколаївської області від 04.07.2006 р. та ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 р. у справі №15/235/05 задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Миколаївської області від 04.07.2006 р. та ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 р. у справі №15/235/05 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.