Рішення № 87277750, 15.01.2020, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 335/13226/19 2/335/590/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2020 року м. Запоріжжя

Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Калюжної В.В., за участю секретаря судового засідання Каравайко В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Запоріжжя в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунальної установи «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди,

за участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 , -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Комунальної установи «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона працювала завідувачкою відділенням судово-медичної імунології Комунальної установи «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради.

17.01.2019 року позивач була ознайомлена з наказом від 17.01.2019 року № 30 «Про звільнення ОСОБА_1 на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України». Відповідно до п. 1 цього Наказу ОСОБА_1 звільняється з 18.01.2019 року.

18.01.2019 року ОСОБА_1 отримала Повідомлення від 18.01.2019 року № 01-15/456 про розмір виплат при звільненні. Відповідно до розрахункового листка, який надавався у якості додатку до Повідомлення, усього нараховано 14 130, 31 грн., а саме: основна заробітна плата за 2 відпрацьованих робочих дні у січні у розмірі 771,81 грн.; компенсація за 7 днів додаткової щорічної відпустки у розмірі 5376,63 грн.; надбавка за шкідливі умови праці у розмірі 192,95 грн.; надбавка за кваліфікаційний клас у розмірі 38,10 грн.; надбавка за вислугу років у розмірі 300,86 грн.; вихідна допомога у розмірі 7449,96 грн. Також, усього утримано 3038,01 грн., а саме: податок на доходи фізичних осіб (18 %) у розмірі 2543,46 грн.; профспілкові внески (1%) у розмірі 141,30 грн.; членські внески в Асоціацію судових медиків України (1%) у розмірі 141,30 грн.: військовий збір (1,50%) у розмірі 211,95 грн. Сума до видачі: 11 092,30 грн.

Починаючи з 18 січня 2019 року позивачем було отримано декілька виплат від КУ «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» ЗОР на особистий рахунок в АТ КБ «ПриватБанк», а саме: 18.01.2019 року виплата у розмірі 11 092,30 грн. з коментарем до платежу: Розрахунок при звільненні; 24.01.2019 року виплата у розмірі 7 334, 32 грн. з коментарем до платежу: Лікарняні; 30.01.2019 року виплата у розмірі 5,74 грн. з коментарем до платежу: Заробітна плата.

Разом з тим, позивач зазначає, що відповідачем невірно було обраховано розмір вихідної допомоги, у зв`язку з чим нею було подано відповідний позов до суду про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 08.07.2019 року, яке набрало законної сили, з Комунальної установи «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 стягнуто розмір ненарахованої вихідної допомоги у сумі 6 055,77 гривень, розмір утриманих профспілкових внесків з вихідної допомоги у сумі 74,50 гривень, розмір утриманих членських внесків на Асоціацію судових медиків України з вихідної допомоги у сумі 74,50 гривень, а також середній заробіток за час затримки розрахунку з 18.01.2019 року по 08.07.2019 року у розмірі 73 959,95 гривень та моральну шкоду у розмірі 3 000 гривень.

Посилаючись на те, що на підставі вказаного рішення відповідачем фактично розрахунок з нею було проведено 02.10.2019 року, позивач просить стягнути на її користь з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 09.07.2019 року по 01.10.2019 року у розмірі 38 587,80 гривень і моральну шкоду у розмірі 10 000 гривень, а також понесені судові витрати.

Ухвалою суду від 28.11.2019 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд справи визначено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

28.12.2019 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. У відзиві зазначив, що після набрання рішенням суду від 08.07.2019 року законної сили, відповідачем 12.08.2019 року на адресу позивача було надіслано повідомлення із проханням надати банківські реквізити для добровільного виконання рішення суду, які позивачем надано не було. Отримані відповідачем виконавчі документи для виконання рішення суду також не містили реквізитів для перерахування коштів. Грошові кошти на виконання рішення суду були перераховані позивачу наступного дня після надання державним виконавцем відповідних банківських реквізитів. Отже, посилаючись на відсутність вини відповідача у затримці розрахунку, а також відсутність спору щодо нарахованих виплат, у зв`язку із повним виконанням рішення суду, відповідач вважає безпідставним застосування положень ст.ст. 116, 117 КЗпП України та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Крім того, відповідач вважає, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з даним позов, що є підставою для відмови у його задоволенні. Позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди відповідач вважає необґрунтованими, розмір заявленої до стягнення суми шкоди вважає не підтвердженим належними доказами, тому у їх задоволенні просить відмовити.

08.01.2020 року до суду надійшла відповідь на відзив від позивача, у якій позивач не погоджується з доводами відповідача, вважає їх такими, що не ґрунтуються на Законі та не відповідають обставинам справи. Вважає непідтвердженим відповідачем відсутність його вини щодо несвоєчасного розрахунку на підставі рішення суду, оскільки позивач надавала відповідачу реквізити для перерахування коштів. Вважає доводи відповідача такими, що не впливають на правильність застосування ст.ст. 116, 117 КЗпП України, та, оскільки рішенням суду встановлено вину відповідача щодо невиплати належних сум при звільненні, відсутніми підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Строк звернення до суду не вважає пропущеним, оскільки положенням ст. 233 КЗпП України не обмежено строк для звернення до суду із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а рішенням КСУ від 22.02.2012 року у справі № 4-рп/2012 визначено початок перебігу тримісячного строку для звернення до суду з дня фактичного розрахунку, який мав місце 02.10.2019 року за попереднім рішенням суду. Позовні вимоги про стягнення моральної шкоди позивач вважає обґрунтованими тривалим порушенням трудових прав позивача у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, однак критерії виразу душевного болю та страждань відсутні, тому на думку позивача розмір моральної шкоди має буди адекватною відносно них.

У судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позові, наполягали на їх задоволенні у повному обсязі, посилаючись на те, що позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем прав позивача шляхом несвоєчасної виплати належних позивачу виплат.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечувала, наполягала на безпідставності позовних вимог, оскільки вина відповідача у затримці виконання рішення суду відсутня, а факт завдання моральної шкоди позивачем не доведений, а тому у задоволенні позову просить відмовити.

Заслухавши пояснення сторін у справі, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності , суд приходить до такого висновку.

Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до змісту ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77, 81 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала завідувачкою відділенням судово-медичної імунології Комунальної установи «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради, відповідно до наказу від 17.01.2019 року № 30 була звільнена на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України з 18.01.2019 року (а.с 10).

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 08.07.2019 року, яке набрало законної сили 08.08.2019 року, з Комунальної установи «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 стягнуто розмір ненарахованої вихідної допомоги у сумі 6 055,77 гривень, розмір утриманих профспілкових внесків з вихідної допомоги у сумі 74,50 гривень, розмір утриманих членських внесків на Асоціацію судових медиків України з вихідної допомоги у сумі 74,50 гривень, а також середній заробіток за час затримки розрахунку з 18.01.2019 року по 08.07.2019 року у розмірі 73 959,95 гривень та моральну шкоду у розмірі 3 000 гривень (а.с. 12-26).

Постановою заступника начальника Шевченківського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області від 23.09.2019 року відкрито виконавче провадження ВП № 601357988 з примусового виконання рішення суду від 08.07.2019 року (а.с. 32).

Згідно з випискою по особовому рахунку ОСОБА_1 , відкритому у АТ КБ «ПриватБанк», розрахунок з позивачем по сумам, належним до виплати при звільнені, які було стягнуто судом, переведено відповідачем 02.10.2019 року (а.с. 30).

Відповідно до ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, що встановлено ч.1 ст. 47 КЗпП України.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Як роз`яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" суд, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності, про що також зазначив і Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень ст.233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237- цього Кодексу.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Таким чином, закон прямо покладає на роботодавця обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок - виплатити всі суми, що належать йому; у разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність. Незвернення працівника до роботодавця із заявою про виплату належних сум не звільняє останнього від обов`язку сплатити зазначені кошти.

Вказана норма не передбачає підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Отже, право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу. Разом із тим необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року № 6-113цс16 та від 01 квітня 2015 року № 6-41цс15.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст.27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. Відповідно до п."л" ст.1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, цей Порядок застосовується у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період.

Суд вважає підтвердженим та обґрунтованим факт несвоєчасної виплати вихідної допомоги у розмірі, встановленому за рішенням суду, яке набрало законної сили 08.08.2019 року, яка підлягала виплаті позивачу у день звільнення, та позивачем надано належні докази на підтвердження порушення відповідачем вимог трудового законодавства, отже відповідачем були порушені права та інтереси позивача, які підлягають захисту шляхом стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Доводи відповідача про відсутність його вини щодо несвоєчасного розрахунку з позивачем на підставі рішення суду з огляду на відсутність даних по банківський рахунок позивача, на переконання суду, не заслуговують на увагу, та не обґрунтовують правомірність несвоєчасної виплати належних позивачу сум. Зазначені відповідачем причини затримки повного розрахунку з позивачем не звільняють його від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України.

Відповідачем не надано будь-яких доказів на спростування доказів, наданих позивачем і у суду немає підстав вважати обставини, викладені в позові, такими, що не відповідають дійсності, а відповідач як роботодавець не довів відсутності в цьому своєї вини.

Доводи відповідача про неможливість застосування до правовідносин вимог ст. 116,117 Кодексу законів про працю України є безпідставними з огляду таке.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Згідно з ст. 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення Трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року N 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (Постанова Верховного суду України від 14 грудня 2016 року №6-788цс16).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.

Таким чином, установивши під час розгляду справи факт невиплати працівнику належних йому від підприємства, установи, організації сум у день звільнення, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а у разі не проведення такого розрахунку до розгляду справи судом - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Верховний Суд зауважує, що не проведення власником або уповноваженим ним органом розрахунку з працівником при звільненні у зазначені строки є безумовною підставою для настання відповідальності для роботодавця, передбаченої статтею 117 КЗпП України, за виключенням випадків коли останній доведе відсутність своєї вини у затримці таких виплат (Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанова від 17 квітня 2019 року, № 463/5806/15).

Доводи представника відповідача щодо порушення строку позовної давності є безпідставними з огляду на те, що згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці», аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які він має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Так, рішенням суду від 08.07.2019 року встановлено, що, відповідно до положень п. 3 та п. 8 Порядку обчислення заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 року № 100 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 643,13 гривень.

При розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд виходить з кількості робочих днів затримки недонарахованої вихідної допомоги з 09.07.2019 року (з наступного дня після ухвалення рішення суду) по 01.10.2019 року (до дня, який передував фактичному розрахунку) - 60 робочих днів, розмір якої розраховано згідно з вимогами ст.27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

За змістом приписів статей 94,116,117 КЗпП України та статей1,2 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати (Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).

В п.п.6, 20, 21, 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз`яснено, що при задоволенні вимог про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

Отже розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку із розрахунку 60 робочих днів за період з 09.07.2019 року по 01.10.2019 року х 643,13 гривень (середньоденний заробіток позивача) дорівнює сумі 38 587,80 гривень, яка обчислена без відрахування податку та обов`язкових платежів і зборів, та з якої податок і збори підлягають відрахуванню при сплаті.

За викладених обставин, позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають задоволенню.

Вирішуючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Згідно з п.п. 6,13 зазначеної Постанови, при застосуванні норм КЗпП України щодо порядку розгляду трудових спорів у справах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові у зв`язку з виконанням трудових обов`язків, суди повинні виходити з того, що за змістом ст. 124 Конституції потерпілий має право звернутися з такими вимогами до суду безпосередньо.

Судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Судом встановлено, що рішенням суду від 08.07.2019 року з відповідача на користь позивача стягнуто моральну шкоду у розмірі 3000 гривень, визначаючи розмір якої, суд виходив з того, що діями відповідача по незаконній затримці виплати вихідної допомоги порушено гарантовані Конституцією України права позивача на своєчасне одержання винагороди за працю.

В обґрунтування заявлених вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди позивач посилається на те, що затримка виплати вихідної допомоги відповідачем зумовила її моральні страждання та хвилювання.

На переконання суду, вимога про стягнення моральної шкоди, спричинена діями відповідача по незаконній затримці виплати вихідної допомоги, яка оцінена судом у відповідному розмірі та позивачем не оскаржувалася, не обґрунтована у повному обсязі, оскільки позивачем не наведено, інших обставин, ніж ті, які вже були враховані судом раніше.

Позивачем не конкретизовано в чому саме полягали її моральні страждання, які вона оцінює у 10000 гривень. Разом з тим, вбачається, що заявлений розмір моральної шкоди збільшений відповідачем відносно стягнутої судом суми моральної шкоди, однак її розмір не обґрунтовано в силу того, що позивачем не наведено інших обставин, які спричинили їй моральну шкоду ніж ті, які були враховані судом раніше, тому суд приходить до висновку про безпідставність позовних вимог про стягнення моральної шкоди, у зв`язку з чим у їх задоволенні слід відмовити.

На підставі ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 768,40 гривень.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 5, 81, 89, 261, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Комунальної установи «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради (код ЄДРПОУ 02005177, адреса: м. Запоріжжя, вул. Чарівна, 30) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

Стягнути з Комунальної установи «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку з 09.07.2019 року по 01.10.2019 року у розмірі 38 587 (тридцять вісім тисяч п`ятсот вісімдесят сім) гривень 80 копійок та витрати по сплаті судового збору у сумі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок, а всього 39 356 (тридцять дев`ять тисяч триста п`ятдесят шість) гривень 20 копійок.

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі у 30-денний строк з дня складення повного судового рішення, апеляційної скарги.

Повне судове рішення складено 20 січня 2020 року.

Суддя В.В. Калюжна