Рішення № 86699395, 26.12.2019, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

26 грудня 2019 року м. Рівне №817/3917/14

Рівненський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Комшелюк Т.О., суддів Жуковської Л.А., Щербакова В.В., за участю секретаря судового засідання Трохимчук А.М. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:

позивача: ОСОБА_1 , представник Теперик О.В.,

відповідача 1: представник не прибув,

відповідача 2: представник Щепанський А.М.,

розглянувши в судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Рівненській області, Міністерства внутрішніх справ України про визнання дій протиправними, скасування наказів та поновлення на роботі,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (далі – позивач), звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовною заявою, з урахуванням заяви про зміну предмету позову (а. с. 227-228 т. 1) до Управління внутрішніх справ України в Рівненській області (далі – відповідач 1), Міністерства внутрішніх справ України (далі – відповідач 2) в якій просить: 1) визнати дії Міністерства внутрішніх справ України та дії Управління Міністерства внутрішніх справ України в Рівненській області щодо звільнення роботи, з підстав, встановлених Законом України «Про очищення влади», протиправними; 2) скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 28.10.2014 № 2253о/с; 3) скасувати наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Рівненській області від 31.10.2014 року №364 о/с; 4) поновити його на посаді начальника Управління матеріального забезпечення УМВС України в Рівненській області; 5) стягнути на користь позивача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що порушені трудові права позивача, закріплені Конституцією України. Крім того, на думку позивача, звільнення відбулось в порушення Закону України «Про очищення влади», оскільки відносно нього не проводилась перевірки, передбачена цим законом. Також звільнення відбулося у період тимчасової непрацездатності позивача. Просить позовні вимоги задовольнити.

Відповідач 1 подав відзив на позовну заяву в якому заперечує проти позову та вказує, що звільнення відбулося у суворому дотриманні положень Закону України «Про очищення влади», а перевірка відносно позивача не проводилась, оскільки позивач звільнений на підставі п. 2 Прикінцевих та Перехідних положень вказаного закону і зміст наведеного пункту не передбачає проведення перевірки відносно позивача. Це обумовлене тим, що позивач проходив службу в органах внутрішніх справ на посадах рядового та начальницького складу, зокрема з травня 1991 по червень 20011 року. При цьому у період з 25.02.2010 по 19.07.2011 позивач займав посаду заступника начальника територіального органу МВС України на протязі одного року та п`яти місяців, внаслідок чого останній підпадав під дію заборони встановленої частиною третьої статті 1 та частиною першою статті 3 Закону України «Про очищення влади», і в подальшому не міг продовжувати державну службу в органах внутрішніх справ й підлягав звільненню повноваженою особою в десятиденний термін з моменту набрання чинності Законом України «Про очищення влади» відповідно до п. 2 Прикінцевих та Перехідних положень цього закону. А беручи до уваги категоричність вимог вказаного Закону в частині негайного звільнення певних категорій осіб з установленням часу на протязі якого вказана вимога повинна бути реалізована уповноваженими особами, та відсутність правових підстав для продовження терміну дії вказаного строку на підставі наявності поважних причин, наприклад перебування працівника у відпустці або його знаходження на лікарняному, то з урахуванням п. 3 Прикінцевих та Перехідних положень вказаного Закону, норми законодавства про працю в частині заборони звільнення робітника з ініціативи власника під час перебування робітника на лікарняному (ст. 40 КЗпП України) в даному випадку застосуванню на полягають. Отже, звільнення позивача відбулося в межах наданих МВС повноважень, у чіткій відповідності з вимогами законодавства. Просить відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Відповідач 2 подав відзиви на позовну заяву та заяву про зміну предмету позову, в яких також заперечив проти задоволення позовних вимог. В своїх запереченнях наводить аргументи, тотожні відзиву відповідача 1. Також у відзиві на уточнену заяву про зміну предмету позову зазначив, що він не є відповідачем у позовній вимозі про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Просить у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Позивач подав відповідь на відзив відповідача 1 в якій, з посиланням на практику Європейського Суду, стверджує про безпідставність доводів відповідача 1.

Відповідач 1заперечень на відповідь на відзив не подав.

09.12.2014 ухвалами суду відкрито провадження у справі та закінчено підготовче провадження.

18.12.2014 від відповідача 2 надійшло заперечення на позовну заяву (а. с. 35-37 т. 1)

18.12.2014 ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати розгляд справи відкладений до 15.01.2015.

15.01.2015 від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

15.01.2015 ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати відкладений розгляд справи до 30.01.2015.

29.01.2015 від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

30.01.2015 від представника відповідача 1 надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника УМВС України в Рівненській області.

30.01.2015 судовий розгляд справи відкладений до 12.02.2015 року.

05.02.2015 від представника відповідача 2 надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника МВС України.

06.02.2015 від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

12.02.2015 від представника відповідача 1 надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника УМВС України в Рівненській області.

12.02.2015 судовий розгляд справи відкладений до 26.02.2015 року.

26.02.2015 від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

26.02.2015 судовий розгляд справи відкладений до 05.03.2015 року.

04.03.2015 від позивача надійшло клопотання про звернення до Верховного суду України для вирішення питання щодо внесення до Конституційного суду України подання відносно конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» та зупинення у зв`язку із цим провадження у адміністративній справі (а. с. 94-97 т. 1).

05.03.2015 від представника відповідача 1 надійшло клопотання про розгляд справи 05.03.2015 без участі представника УМВС України в Рівненській області.

05.03.2015 від представника позивача надійшло клопотання про розгляд клопотання позивача без його участі.

05.03.2015 ухвалою суду провадження у справі зупинено.

05.03.2015 ухвалою суду вирішено звернутись до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади».

23.09.2016 згідно розпорядження Рівненського окружного адміністративного суду № 429 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 817/3917/14.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа № 817/3917/14 передана у провадження головуючого судді Сало А.Б.

19.05.2017 згідно розпорядження Рівненського окружного адміністративного суду № 276 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 817/3917/14.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа № 817/3917/14 передана у провадження головуючого судді Комшелюк Т.О.

На підставі службової записки головуючого у справі, згідно розпорядження Рівненського окружного адміністративного суду № 219 здійснено заміну члена колегії у справі № 817/3917/14.

01.11.2019 ухвалою суду поновлено провадження у справі, призначено підготовче засідання на 02.12.2019.

15.11.2019 від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву та клопотання про відкладення підготовчого засідання.

21.11.2019 від відповідача 2 надійшли клопотання про зупинення провадження у справі; про розгляд справи в режимі відео конференції; про залучення третьої особи.

25.11.2019 ухвалою суду задоволено клопотання відповідача 2 про розгляд справи ві режимі відео конференції.

25.11.2019 ухвалою суду відмовлено в задоволенні клопотання відповідача 2 про залучення третьої особи.

26.11.2019 від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача 1.

27.11.2019 від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву.

02.12.2019 від відповідача 1 надійшло клопотання про проведення підготовчого засідання за відсутності представника УМВС в Рівненській області.

02.12.2019 від позивача надійшли заява про зміну предмета позову та клопотання про залучення третьої особи.

02.12.2019 в підготовчому засіданні ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати постановлено продовжити проведення підготовчого засідання за відсутності представників відповідача 1, 2.

02.12.2019 ухвалою суду відмовлено в задоволенні клопотання відповідача 2 про зупинення провадження у справі.

02.12.2019 в підготовчому засіданні позивач та його представник уточнили заяву про зміну предмету позову та просили залишити без розгляду п. 5 позовної вимоги заяви про зміну предмету позову і клопотання про залучення третьої особи.

Також у підготовчому засіданні позивач в усному порядку уточнив позовну вимогу щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу зазначивши, що таке стягнення має бути проведене з органу, з посади якої він був звільнений, тобто з відповідача 1.

02.12.20219 ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати прийнято заяву позивача про зміну предмету позову до розгляду у пунктах 1, 2, 3, 4, 6 та задоволено клопотання позивача про залишення без розгляду п. 5 позовної вимоги заяви про зміну предмету позову і клопотання про залучення третьої особи.

У зв`язку із прийняттям заяви про зміну предмету позову, підготовче засідання відкладено до 11.12.2019 із встановленням додаткових процесуальних строків для подання заяв по суті.

06.12.2019 від відповідача 2 надійшло клопотання про розгляд справи в режимі відео конференції.

10.12.2019 ухвалою суду відмовлено у задоволенні такого клопотання.

11.12.2019 від відповідача 2 електронною поштою надійшов відзив на заяву про зміну предмету позову.

11.12.2019 ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати постановлено продовжити підготовче засідання за відсутності представника відповідача 2.

11.12.2019 в підготовчому засіданні задоволено клопотання представника відповідача 1 про долучення доказів до матеріалів справи.

11.12.2019 ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 18.12.2019.

12.12.2019 від відповідача 2 надійшло клопотання про розгляд справи в режимі відео конференції.

13.12.2019 ухвалою суду відмовлено у задоволенні такого клопотання.

13.12.2019 від відповідача 2 надійшов відзив на заяву про зміну предмету позову в паперовому вигляді із клопотанням про розгляд справи в режимі відео конференції.

18.12.2019 в судовому засіданні ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати задоволено клопотання позивача про долучення до матеріалів справи заяву про понесення витрат на правову допомогу.

18.12.2019 в судовому засіданні ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати відмовлено в задоволенні усного клопотання представника відповідача 1 про оголошення перерви з метою подання відзиву на заяву про зміну предмету позову за безпідставністю.

18.12.2019 в судовому засіданні ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати задоволено клопотання представника відповідача 2 про відкладення розгляду справи з метою забезпечення права для подання відзиву на уточнену заяву про зміну предмету позову, оскільки відповідач 2 не був присутній у підготовчому засіданні та не знав, що така заява була позивачем уточнена.

18.12.2019 ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати задоволено клопотання відповідача 2 про відкладення розгляду справи, розгляд справи відкладений до 26.12.2019 року.

18.12.2019 через відділ документального забезпечення суду від представника відповідача 2 надійшло клопотання про проведення судового засідання 26.12,2019 в режимі відео конференції.

18.12.2019 ухвалою суду задоволено клопотання відповідача 2 про розгляд справи в режимі відео конференції.

26.12.2019 відповідач 2 заявив усне клопотання про відкладення розгляду справи оскільки ним 22.12.2019 засобами поштового зв`язку були направлені додаткові пояснення, які станом на 26.12.2019 ще не надійшли до суду.

26.12.2019 ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати відмовлено в задоволенні клопотання відповідача 2 про відкладення розгляду справи за безпідставністю та необґрунтованістю, як таке, що спрямоване на затягування розгляду справи. При цьому суд виходив із того, що відповідач 2 не позбавлений був можливості подати такі пояснення в електронному вигляді, як подавав відзиви на позов та усі клопотання про проведення засідання в режимі відео конференції.

В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив відповідача 1.

Відповідача 1 в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце судового розгляду був належним чином повідомлений. Через відділ документального забезпечення суду подав клопотання про розгляд справи за відсутності його представника.

Представник відповідача 2 підтримав позицію, викладену у відзивах на позов.

Заслухавши учасників справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і правильного вирішення спору по суті, суд враховує наступне.

Позивач, зокрема у період з вересня 2009 року по липень 2011 року, проходив службу в Управлінні МВС України в Рівненській області на посаді заступника начальника Управління МВС України в Рівненській області – начальника управління кадрового забезпечення, на яку був призначений наказами МВС України від 21.09.2007 № 1366 о/с, від 26.03.2008 № 570 о/с та від 25.12.2008 № 1958 о/с .

19.07.2011 позивач, згідно наказу № 132 о/с звільнений з органів внутрішніх справ у відставку.

10.08.2011, згідно наказу № 154 о/с, позивач був прийнятий на державну службу до Управління МВС України в Рівненській області на посаду начальника управління матеріального забезпечення з присвоєнням йому 9 рангу державного службовця.

Отже, з серпня 2011 року позивач був державним службовцем.

Наказом МВС України № 2253 о/с по особовому складу від 28 жовтня 2014 року позивача звільнено із займаної посади начальника управління матеріального забезпечення Управління МВС України в Рівненській області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України.

На підставі наказу МВС України № 2253 о/с по особовому складу від 28 жовтня 2014 року, наказом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Рівненській області від 31.10.2014 року №364 о/с позивача звільнено із займаної посади начальника управління матеріального забезпечення Управління МВС України в Рівненській області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України.

При цьому, суд зауважує, що спірний наказ МВС України № 2253 о/с по особовому складу від 28 жовтня 2014 про звільнення позивача, в матеріалах справи відсутній, оскільки на час розгляду цієї справи, він був знищений, що підтверджується актом № 1 від 18.01.2019 про вилучення для знищення документів не внесених до Національного архівного фонду та актом № 1/5600 від 02.11.2015 про вилучення для знищення документів, що не підлягають зберіганню (а. с. 49-55).

Разом з тим, той факт, що такий наказ був дійсно прийнятий МВС України, представником останнього не заперечується.

Як вбачається з матеріалів справи, рішення про застосування щодо позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1, ч. 1 ст. 3 Закону, прийнято у зв`язку із обійманням ним у період з вересня 2009 року по липень 2011 року посади заступника начальника Управління МВС України в Рівненській області – начальника управління кадрового забезпечення, що відповідає критеріям, визначеним в п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади».

Аналізуючи наявність правових підстав для видання спірних наказів про звільнення позивача, суд зазначає, що 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади» № 1682-VII (далі – Закон № 1682) , яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.

Доводи та посилання позивача про те, що звільненню має передувати проведення перевірки у відповідності до Закону № 1682 та те, що його протиправно звільнено у період тимчасової непрацездатності є неприйнятними зважаючи на наступне.

За визначенням ч. 1, 2 статті 1 Закону № 1682, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:

верховенства права та законності;

відкритості, прозорості та публічності;

презумпції невинуватості;

індивідуальної відповідальності;

гарантування права на захист.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону № 1682, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтями 2, 3 наведеного Закону передбачений перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону № 1682, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Статтею 4 Закону № 1682 встановлено, що особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону (далі - заява).

Заява подається не пізніше ніж на десятий день з дня початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві згідно з планом проведення перевірок, затвердження якого передбачено пунктом 3 частини другої статті 5 цього Закону.

Неподання заяви у строк, передбачений частиною другою цієї статті, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону.

Подання заяви, у якій особа повідомляє про те, що до неї застосовується заборона, зазначена у частині третій або четвертій статті 1 цього Закону, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після подання такої заяви та застосування до неї відповідної заборони.

Згідно з п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» наведеного Закону встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

Відповідно до п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до п. 7-2 ч. 1 статті 36 Кодексу законів про працю України, трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Аналіз наведених норм права дає підстави стверджувати, що положення Закону не передбачають альтернативи для керівника органу до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб.

Тобто, за наявності заборони, зазначеній в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, перевірка відносно цих осіб не проводиться, оскільки відомості про наявність критеріїв, визначених ч. 1 ст. 3 Закону № 1682, встановлюються на підставі даних особової справи. А враховуючи категоричність вимог наведених вище положень, заборона звільнення під час тимчасової непрацездатності, встановлена ст. 40 КЗпП України, на таких осіб не поширюється.

Однак, суд погоджується із доводами позивача, викладеними у відповіді на відзив відповідача 1, додаткових письмових поясненнях щодо порушення його права на працю, зважаючи на наступне.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 6 КАС України та ч. 1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів, Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов`язання за цими договорами.

Згідно зі статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до статті 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

За приписами статті 38 Конституції України, Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

У відповідності до вимог статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

В силу вимог статті 61 Конституції України, ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням ( стаття 62 Конституції України).

Суд зауважує, що положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу Міністерства внутрішніх справ України на підставі люстрації у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебували (перебувають) на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади».

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути встановлена в кожному конкретному випадку.

З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.

Наведене вказує на невідповідність положень Закону України «Про очищення влади» статті 38 Конституції України.

Заборона перебування на посадах, визначених в ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (ч. 2 ст. 1 Закону № 1682), що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує ст. 61 Конституції України.

Суд зазначає, що положення п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України «Про очищення влади», мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями ст. 1 Закону України «Про очищення влади», якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов`язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

При цьому, при застосуванні до особи положень Закону України «Про очищення влади» мало б бути з`ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.

В іншому випадку вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.

Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.

Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження, Законом «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу.

Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв`язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом «Про очищення влади» період часу, призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною 1 статті 62 Конституції України.

Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.

До того ж, приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам ст. 58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.

Наведене свідчить також про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає ч. 3 ст. 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України «Про очищення влади») не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та ст. 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні, визначений принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За приписами статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) вбачається наступне.

У статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.

Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У п. «а» ч. 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі – Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.97р., та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»).

У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00, Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково п. 115 вказаного рішення).

Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (п. 47 рішення Суду у справі «SidabrasandDћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і пункти 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (п. п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 року (справа № 20999/04)).

Зрештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 року (справа № 12556/03) та п. п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (MoldovanandOthers v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. theUnitedKingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Суд вертає увагу, що ні Міністерством внутрішніх справ України, ні Управлінням внутрішніх справ України в Рівненській області, суду не надано належних, достатніх та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Натомість, спірні накази Міністерства внутрішніх справ України, Управління внутрішніх справ України в Рівненській області № 2253 о/с від 28 жовтня 2014 року та № 364 о/с; від 31.10.2014 року, відповідно, про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління матеріального забезпечення УМВС України в Рівненській області, базуються виключно на довідці про результати вивчення особової справи позивача, а тому такі накази не можуть бути визнані правомірними та такими, що прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, отже, є таким що порушують закріплені Конституцією гарантовані права позивача та належать до скасування.

При цьому, суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

ЄСПЛ вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_2 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.

Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Януковича, рішення Конституційного Суду 2010р., яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.

Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент Янукович.

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Януковича, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

Щодо доводів представника МВС України про те, що рішення Європейського Суду з прав людини від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України» не набрало законної сили, та готується подання на його оскарження, а тому, таке не може бути враховано, суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, а оскільки рішення ЄСПЛ від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України» є судовою практикою та прийняте саме щодо держави України, правові підстави для його неврахування судом - відсутні.

Відтак, доводи відповідачів про законність звільнення позивача на підставі п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України «Про очищення влади» без врахування мети та принципів люстрації, визначених в ст. 2 наведеного Закону, є необґрунтованим та безпідставним, порушують конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, внаслідок чого не можуть бути враховані судом.

Отже, суд приходить до висновку про протиправність спірних наказів Міністерства внутрішніх справ України, та Управління внутрішніх справ України в Рівненській області № 2253 о/с від 28 жовтня 2014 року та № 364 о/с від 31.10.2014 року, відповідно, про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління матеріального забезпечення УМВС України в Рівненській області і наявність підстав для їх скасування.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та має бути адекватним наявним обставинам і виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Відповідно до ч. 1 статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Частиною 2 ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно із правовим висновком, зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14 січня 2014 року по справі № 21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 затверджений Порядок обчислення середньої заробітної плати, відповідно до п. 2 якого середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За приписами абз. 3 п. 3 Порядку, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Пунктом 5 Порядку передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 8 вищезазначеного Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відтак, при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу обрахуванню підлягає сума заробітку за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати.

Відповідно до листа відповідача 1 щодо розрахунку середньої заробітної плати ОСОБА_1 (а. с. 13, т. 2), середньомісячний розмір заробітної плати за останні два місяці роботи в Управлінні внутрішніх справ України в Рівненській області (01.08.2014-30.09.2014) складає 10034,89грн, а середньоденна – 329,01грн.

Однак, інформацію щодо середньоденного заробітку (329,01грн), наведену у даному листі, суд до уваги не приймає, оскільки сума 329,01грн вирахувана з урахуванням календарних днів, на що звернув увагу представник відповідача 1 в судовому засіданні 18.12.2019, в той час як розрахунок має проводитися в робочих днях.

Таким чином, судом самостійно проведений середньоденний розрахунок заробітної плати позивача, який складає 477,85грн (10034,89:21), де 10034,89грн – середньомісячна заробітна плата позивача за період з 01.08.2014 по 30.09.2014; 21 – робочі дні, за які проводиться розрахунок.

Водночас, суд зауважує, що за змістом ст. 241-1 КзПП України, строки виникнення і припинення трудових прав та обов`язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями.

Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.

Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Строк, обчислюваний тижнями, закінчується у відповідний день тижня.

Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.

Відповідно до п. 2.27 розділу 2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства Юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за № 110, - запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 - дата звільнення; у графі 3 - причина звільнення; у графі 4 зазначається на підставі чого внесено запис, наказ (розпорядження), його дата і номер.

Днем звільнення вважається останній день роботи.

Таким чином, суд уважає що оскільки позивач працював у відповідача 1, і наказ УМВС у Рівненській області виданий 31.10.2014, то останнім робочим днем є 31.10.2014, тому розрахунок середньої заробітної плати проводиться судом з 01.11.2014 року по день прийняття рішення суду 26.12.2019.

Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача за період з 01.11.2014 по 26.12.2019 складає: 615470,80грн ((477,85грн (середньоденна заробітна плата) х 1288 (робочі дні за час вимушеного прогулу)).

Одночасно суд наголошує, що відповідно до п. 3 Порядку № 100, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Згідно з пп. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 Податкового кодексу України, особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку. Податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.

Оскільки справляння і сплата податку з доходів громадян є, відповідно, обов`язком роботодавця, а не працівника, то сума заробітної плати за час вимушеного прогулу визначена без утримання такого податку та інших обов`язкових платежів, які повинен утримати та сплатити за працівника роботодавець.

Відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За наслідком здійснення аналізу оскаржуваних рішень на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки оскаржувані рішення не відповідають всім наведеним вище критеріям.

Приписами п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України встановлено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

З врахуванням наведених положень, стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 10034,89грн та поновлення на посаді належить до негайного виконання.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд виходить з положень пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» , згідно яких позивач звільнений від сплати судового збору, через що підстави для розподілу судового збору у порядку ст. 139 КАС України у даній справі відсутні.

Керуючись статтями 241-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Позовну заяву задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії Управління Міністерства внутрішніх справ України в Рівненській області та Міністерства внутрішніх справ України щодо прийняття наказів про звільнення ОСОБА_1 з роботи з підстав, встановлених Законом України "Про очищення влади".

Визнати протиправними та скасувати накази Міністерства внутрішніх справ України від 28 жовтня 2014 року № 2253 о/с та Управління Міністерства внутрішніх справ України в Рівненській області від 31 жовтня 2014 року № 364 о/с в повному обсязі.

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління матеріального забезпечення Управління Міністерства внутрішніх справ України в Рівненській області з 1 листопада 2014 року.

Стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Рівненській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 1 листопада 2014 року по 26 грудня 2019 року в сумі 615470,80грн, відрахувавши із вказаної суми податки та обов`язкові платежі.

Рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 10034,89грн (відрахувавши із вказаної суми податки та обов`язкові платежі) звернути до негайного виконання.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

1) позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 );

2) відповідач 1 - Управління Міністерства внутрішніх справ України в Рівненській області (вул. Хвильового, 2, м. Рівне, Рівненська обл., 33028; код ЄДРПОУ 08592282);

3) відповідач 2 - Міністерство внутрішніх справ України (вул. Академіка Богомольця, 10, м. Київ, 01024; код ЄДРПОУ 00032684).

Повний текст рішення складений 28 грудня 2019 року.

Головуючий суддя Комшелюк Т.О.

Судді Жуковська Л.А.

Щербаков В.В.