Рішення № 85160860, 15.10.2019, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/9017/19

Провадження № 2/522/6006/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2019 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді – Донцова Д.Ю.,

при секретарі судового засідання – Скибінській Є.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Одеської міської ради, за участю третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет позову – ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю, за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю,

ВСТАНОВИВ:

27.05.2019 року до Приморського районного суду м. Одеси звернулась позивач ОСОБА_1 із позовною заявою до Одеської міської ради та просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 15.01.1992 року була ОСОБА_3 , а в подальшому ОСОБА_4 , який в 2001 році переїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю та перед переїздом передав позивачу правовстановлюючі документи на квартиру та попросив приглядати за квартирою. Фактично, з 2004 року позивач володіє вказаною квартирою, здійснює оплату комунальних послуг, поточний ремонт. Окрім цього, в 2010 році ОСОБА_4 помер, спадщину після його смерті ніхто не прийняв. Позивач вважає, що набула права на визнання права власності на квартиру за набувальною давністю оскільки протягом 15 років відкрито та безперервно володіє зазначеним нерухомим майном.

Разом з тим, в березні 2019 року позивачу стало відомо, що право власності на квартиру було зареєстровано за ОСОБА_5 , а в подальшому за ОСОБА_6 Набуття права власності на вказану квартиру третіми особами позивач вважає шахрайськими діями, оскільки правовстановлюючі документи на квартиру знаходяться у позивача, а власник ОСОБА_4 не мав наміру на продаж квартири та на територію України не повертався з метою укладення договору купівлі-продажу.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 28.05.2019 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 30.05.2019 року відмовлено в забезпеченні позову за заявою ОСОБА_1

21.06.2019 року до Приморського районного суду м. Одеси ОСОБА_7 К ОСОБА_8 звернулась з позовом до ОСОБА_1 та просить усунути перешкоди в користуванні власністю – квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 , членів її родини та будь-яких інших третіх осіб.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 07.06.2019 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу придбала в приватну власність спірну квартиру. З дозволу попереднього власника квартири ОСОБА_6 позивач ОСОБА_1 проживала в квартирі на безоплатній основі з метою забезпечення її належної охорони, однак самостійно змінила замки у вхідних дверях та після продажу квартири відмовляється її залишати та перешкоджає ОСОБА_2 як власниці квартири в доступі до квартири та користуванні нею, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом, який ОСОБА_2 просила об`єднати в одне провадження із первісним позовом.

Ухвалами Приморського районного суду м. Одеси від 27.06.2019 року ОСОБА_2 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору та залишено позовну заяву без руху.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03.07.2019 року об`єднано в одне провадження позовну заяву ОСОБА_2 з первісною позовною заявою.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 05.07.2019 року вжито заходів забезпечення позову за заявою ОСОБА_2 шляхом забезпечення доступу ОСОБА_2 як власнику до квартири АДРЕСА_1 та накладення арешту на квартиру.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16.09.2019 року закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач та її представник – адвокат Бучко О.С. позовні вимоги підтримали та просили задовольнити, проти задоволення позовної заяви ОСОБА_2 заперечували, вважаючи вимоги необґрунтованими.

Представник Одеської міської ради Білозір Т.М. проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заперечувала, зазначаючи, що спірна квартира є відумерлою спадщиною, право власності на яку має бути визнано за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради, що є предметом розгляду справи №522/14082/19, яка перебуває в провадженні Приморського районного суду м. Одеси.

Представник ОСОБА_2 – адвокат Непомнющий О.М. проти задоволення первісного позову заперечував, вимоги позову ОСОБА_2 підтримав та просив задовольнити в повному обсязі.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, вислухавши пояснення учасників справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог за первісним позовом та часткового задоволення вимог позовної заяви ОСОБА_2 , виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 25.11.1978 року виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів м. Одеси Рохленко З.Є. видано ордер №1754 серії ЖР на право зайняття трьох кімнат загальною площею 38,24 кв.м. в квартирі АДРЕСА_1 .

В подальшому за договором від 15.01.1992 року Управління житлового господарства та соціального розвитку треста «Чорноморгідрострой» продало, а ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчений державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Коряченко А.А., зареєстрований в реєстрі за №3-345.

На виконання ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 27.06.2019 року відділом документального та інформативного забезпечення Управління державної реєстрації Юридичного департаменту ОМР надано копії реєстраційної справи №1497488651101 на об`єкт нерухомості: квартиру АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 . Зокрема, судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна №2001-011 Ц від 21.06.2001 року ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_1 , корп АДРЕСА_2 . Договір укладено на Одеській універсальній біржі «Витязь» та зареєстрований в Журналі реєстрації договорів по об`єктам нерухомості за реєстраційним №2001-011Ц від 21.06.2001 року. Однак, згідно відповіді КП «БТІ» ОМР від 26.02.2018 року станом 31.12.2012 року право власності на квартиру було зареєстрованим за ОСОБА_3 .

Разом з тим, на підставі наданих ОСОБА_5 документів 23.02.2018 року державним реєстратором КП «Реєстраційна служба Одеської області» було зареєстровано право приватної власності на квартиру за ОСОБА_5 , номер запису про право власності 25065893.

Враховуючи викладене, суд вважає помилковими посилання позивача на уповноваження її власником квартири ОСОБА_4 на представництво позивачем його інтересів як власника квартири перед комунальними службами, а також на надання дозволу на проживання у спірній квартирі, оскільки станом на 2001 рік (час виїзду ОСОБА_4 до Ізраїлю зі слів позивача (докази в матеріалах справи відсутні) ОСОБА_4 не був власником квартири, ордер на вселення втратив чинність у зв`язку з укладенням в подальшому договору купівлі-продажу від 15.01.1992 року, за яким ОСОБА_3 набула прав власниці квартири та в подальшому відчужила її на користь ОСОБА_5 , що було встановлено судом вище.

В подальшому, 11.10.2018 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_6 придбав у власність АДРЕСА_3 НОМЕР_1 АДРЕСА_2 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л., зареєстровано в реєстрі за №308.

В свою чергу, на підставі договору купівлі–продажу від 07.06.2019 року ОСОБА_6 продав, а ОСОБА_2 придбала спірну квартиру. Договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дишлевою Т.В., зареєстровано в реєстрі за №327. Номер запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 31910148.

Окрім цього судом встановлено, що квартиру придбано ОСОБА_2 в порядку ч.8 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» в межах виконавчого провадження №58934649 з виконання виконавчого листа №520/20066/18, виданого Київським районним судом м. Одеси 05.03.2019 року.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання права власності за набувальною давністю, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Так, на підтвердження посилань щодо фактичного володіння квартирою протягом більш ніж 15-ти років позивачем надано до суду копії квитанцій на оплату за електроенергію від 28.02.2019 року, 18.03.2019 року, 21.02.2019 року та копії накладних на придбання майна з вказаною адресою доставки: кв. АДРЕСА_1 . Суд приходить до висновку, що вказані докази жодним чином не можуть підтверджувати факт володіння квартирою та її утримання протягом заявлених позивачем 15-ти років, оскільки докази сплати за електроенергію надані лише за три місяці.

Разом з тим, судом встановлено, що дійсно на протязі певного часу ОСОБА_1 користувалась спірною квартирою, проживала в ній. Зокрема, в судовому засіданні були допитані в якості свідків ОСОБА_9 , яка пояснила, що з ОСОБА_1 спілкується з 2008 року, вона періодично знаходиться в спірній квартирі, а в 2017 році чоловік ОСОБА_9 робив віконні відкоси у спірній квартирі за замовленням ОСОБА_1 .

Свідок ОСОБА_10 повідомила, що з 2002 року знайома з ОСОБА_1 , яка проживала по сусідству у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , а останні 6 років проживала у спірній квартирі АДРЕСА_5 .

Факт проживання позивача у вказаній квартирі не заперечується і ОСОБА_2 , яка зазначила, що позивач змінила замки у вхідних дверях, знаходиться в квартирі та перешкоджає ОСОБА_2 як власниці квартири користуватись своєю власністю. Разом з тим, факт безперервного володіння на протязі 10-ти років залишається недоведеним.

У пункті 9 постанови пленуму Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз`яснено, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Окрім цього, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зроблено висновок, що «умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном».

Як зазначила позивач, здійснюючи фактичне володіння квартирою, вона керувалась домовленістю між нею та власником квартири, на її думку, ОСОБА_4 , який надав дозвіл на її проживання в квартирі з метою її збереження в належному стані. Враховуючи викладене, володіння позивачем спірною квартирою не може бути визнано безтитульним.

Окрім того, позивач як володілець майна, повинна бути впевненою в тому, що на це майно не претендують інші особи і вона отримала це майно за таких обставин і таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Разом з тим, судом встановлено, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу набула права власності на спірне майно, яке зареєстровано у встановленому законом порядку. При цьому, заявляючи вимогу про визнання права власності за ОСОБА_1 остання не заявляє вимоги про визнання недійсним договору купівлі–продажу від 07.06.2019 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , що у випадку задоволення позовних вимог мало б наслідком наявність подвійного права власності на один об`єкт нерухомості, що є неприпустимим.

Враховуючи вказані обставини в їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Окрім того, слід звернути увагу на норми міжнародного законодавства, які регулюють дану сферу правовідносин. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Проте, суд захищаючи права власності громадян, усуває перешкоди у користуванні цією власністю шляхом визнання осіб такими, що повинні бути виселені з житлового приміщення.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Як зазначив представник ОСОБА_2 , позивачем змінено замки у квартирі, що фактично позбавляє ОСОБА_2 можливості потрапити в квартиру та користуватись майном на власний розсуд для власних потреб.

Суд погоджується з доводами представника ОСОБА_2 , що проживання ОСОБА_1 в належній ОСОБА_2 квартирі є порушенням її прав як власника оскільки не відповідає її волі у зв`язку з чим суд вбачає підстави для вжиття заходів захисту прав ОСОБА_2 як власниці, а саме усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 та членів її родини з квартири.

При цьому, суд не вирішує питання про надання ОСОБА_1 іншого житлового приміщення, оскільки виселення здійснюється не згідно положень ЖК УРСР чи в порядку Закону України «Про іпотеку», а є засобом захисту прав ОСОБА_2 згідно норм ЦК України як власниці квартири, в якій ОСОБА_1 проживала без достатніх правових підстав, зважаючи на зміну власника майна. Окрім цього, судом не встановлено, що спірна квартира є єдиним житлом ОСОБА_1 .

Задовольняючи вимоги ОСОБА_2 частково, суд відмовляє у виселенні будь-яких інших третіх осіб з спірної квартири, оскільки коло таких осіб є невизначеним, а питання щодо їх прав та обов`язків може бути вирішено лише у випадку залучення таких осіб до участі у справі.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 10, 13, 18, 19, 258, 259, 263 – 265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Одеської міської ради, за участю третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет позову – ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю – відмовити.

Позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю – задовольнити частково.

Усунити перешкоди у користуванні власністю, а саме квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 та членів її родини.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення суду складено 23.10.2019 року.

Суддя Д.Ю. Донцов