Рішення № 84401044, 20.09.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/4829/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Стефанова С.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №149 від 07.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (надалі по тексту – позивач або ОСОБА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі по тексту – відповідач або ГУ ДМС України в Одеській області), в якому позивач просить:

- визнати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №149 від 07.08.2019 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Адміністративний позов обґрунтовано наступним

В 2019 році позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про звернення за захистом в Україні та отримав повідомлення №5/1-251 від 07.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач зазначив, що відповідач не надав належної оцінки тому факту, що ОСОБА_1 виїхав з країни походження разом з родиною через переслідування та утиск зі сторони представників влади в зв`язку зі своєю політичною діяльністю та діяльністю свого батька. Також, позивач вказує на те, що ГУ ДМС України в Одеській області не було належним чином досліджено інформації по країні походження, що привело до прийняття неправомірного рішення.

Процесуальні дії

Ухвалою судді від 19 серпня 2019 року прийнято позову заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

13.09.2019 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на адміністративний позов (вхід. №32950/19) разом з матеріалами особової справи позивача.

Відзив на позовну заяву обґрунтовано наступним

Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає позов ОСОБА_1 та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на батьківщину.

Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та відзив на позовну заяву, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Таджикистану, за національністю таджик, віросповідання – мусульманин-суніт, з 2008 року у шлюбі з ОСОБА_2 , має двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ОСОБА_4 . Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Позивач документований паспортом громадянина Таджикистану № НОМЕР_1 (а.с.239-252) та довідкою про звернення за захистом в Україні №009821 (а.с.15).

22.07.2019 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області с заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши що він виїхав з Таджикистану через наявність проблем з правоохоронними органами країни громадянської належності у зв`язку з членством в «Партії ісламського відродження Таджикистану». (а.с.58-60).

За результатами розгляду заяви-анкети позивача від 22.07.2019 року та особової справи заявника №2019OD0141, заступником начальника відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_6 Андрєєвим, на підставі проведеного анкетування від 30.07.2019 року (а.с.92-113) протоколу співбесіди від 06.08.2019 року (а.с.148-166) та додаткового протоколу співбесіди від 07.08.2019 року (а.с.172-181), опрацьованих документів та детального вивчення інформації за країною походження, з урахуванням проведеного аналізу та співставлення з матеріалами особової справи дружини заявника (ОС №2019OD0142), підготовлений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 від 07 серпня 2019 року. Заступник начальника відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Юрій Андрєєв вважав, що заява громадяна Таджикистану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є очевидно необґрунтованою, за відсутності умов, зазначених п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», вважав доцільним на підставі п.6 ст.8 вказаного Закону прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно заявника та його неповнолітніх доньок: ОСОБА_3 , гр. Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , гр. Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.198-226).

Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №149 від 07.08.2019 року, відповідно до п.п.4,6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 року та п.п.4.3, 4.4. Правил наказу МВС №649 від 07.09.2011 року, приймаючи до уваги письмовий висновок заступника начальника відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Юрія Андрєєва, стосовно матеріалів особової справи №2019OD0141, громадянки Таджикистану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та його неповнолітніх дітей: доньки на установчі дані ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_2 , доньки на установчі дані ОСОБА_5 , ОСОБА_4 . Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_3 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Таджикистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та його неповнолітнім дітям: доньці на установчі дані ОСОБА_3 , гр. Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_2 , доньці на установчі дані ОСОБА_5 , ОСОБА_4 . Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_3 , відмовлено (а.с.232).

Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07.08.2019 року №5/1-251, позивач отримав 09.08.2019 року (а.с.233-235).

Не погоджуючись з наказом ГУ ДМС України в Одеській області №149 від 07 серпня 2019 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Джерела права та висновки суду

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України №3671-VI від 08 липня 2011 року «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі – Закон №3671-VI).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини третьої статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Як було встановлено судом та вбачається з матеріалів особової справи позивача №2019OD0141, причиною виїзду з країни громадянської належності ОСОБА_1 слугувала наявність проблем з правоохоронними органами Таджикистану у зв`язку з його членством та членством його батька в «Партії ісламського відродження Таджикистану».

Судом також було встановлено, що при розгляді заяви-анкети позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем було встановлено, що на період легальної діяльності партії «ПІВТ» на території Таджикистану позивач мав можливість безперешкодного виїзду за межі країни громадянської належності на партійні конференції, зібрання тощо без застосування жодних заходів обмежувального характеру по відношенню до нього, що підтверджується арк. 1-2 анкети від 30.07.2019 року та арк. 10 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року (а.с.92-93, 157). Водночас, вже після заборони діяльності «ПІВТ» при поверненні на територію країни громадянської належності у 2016 році у позивача не виникало жодних проблем, він продовжував безперешкодно мешкати за попередньою адресою проживання (арк. 2 анкети від 30.07.2019 року, арк. 10 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.93, 157), що вказує на відсутність інтересу до позивача з боку правоохоронних або силових структур країни громадянської належності. Позивач не мав жодних проблем з можливістю та доступом до отримання освіти на території країни громадянської належності (арк. 14-15 анкети від 30.07.2019 року, арк. 7 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.105-106, 154). Також, ОСОБА_1 мав можливість вільно займатись підприємницькою діяльністю на території країни громадянської належності, про що зазначено на арк. 16 анкети від 30.07.2019 року (а.с.107). У позивача та його родини не виникало жодних суттєвих проблем ані з оформленням паспортних документів гр. Таджикистану (арк. 16-17 анкети від 30.07.2019 року, арк. 12 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.107-108, 159), ані з подальшим виїздом за межі країни громадянської належності (арк. 16 анкети від 30.07.2019 року, арк. 8 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.107, 155). По відношенню до позивача не застосовувались заходи адміністративного впливу або примусу, позивач не притягався до кримінальної відповідальності ані за політично вмотивованими обвинуваченнями, ані через інші обставини (арк. 21 анкети від 30.07.2019 року) (а.с.112). Позивач продовжує володіти значною кількістю власності на території Таджикистану, яку планує продати з метою подальшого облаштування на території України (арк. 22 анкети від 30.07.2019 року) (а.с.113), що вказує на те, що наразі має можливість розпоряджатися своєю власністю, по відношенню до неї не було накладено арешт, її не було примусово відібрано, на що додатково вказує заявник під час проведення процедури протоколу співбесіди (арк. 6 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.153). На підтвердження зазначеного, позивач вказує, що він продовжує здавати власність в оренду, що дозволить йому безперешкодно та безтурботно проживати у випадку повернення на територію Таджикистану (арк. 7 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.154). Позивач прямо вказує на те, що під час перебування на території Таджикистану він не зазнавав жодних пригнічень, обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав та користуванні загальними комунікаціями (арк. 7 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.154), що додатково підтверджує відсутність впливу політичної діяльності позивач на можливість належного та безперешкодного подальшого проживання на території країни громадянської належності. Ані позивач, ані його близькі родичі не були причетні до свавільних арештів, затримань або позасудових рішень на території країни громадянської належності (арк. 8 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.155), що вказує на відсутність спроб протиправного впливу на заявника та його родину з боку владних структур. Під час проведення протоколу співбесіди від 06.08.2019 року позивач підтверджує, що не приймав спроб одночасного виїзду за межі Таджикистану разом зі своїми братами, сестрою, батьком, оскільки не зазнавав суттєвих проблем на території країни громадянської належності (арк. 14 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.161). По відношенню до позивача ніколи не висувалися офіційні обвинувачення на території країни громадянської належності (арк. 19 анкети від 30.07.2019 року, арк. 16 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року, арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 07.08.2019 року) (а.с.110, 163, 175), що додатково вказує на необґрунтованість побоювань заявника зазнати переслідувань або ув`язнення у випадку повернення на територію країни громадянської належності. Позивач підтверджує обставину відсутності прямих погроз по відношенню до нього на території країни громадянської належності, які б могли бути пов`язані з його членством в «ПІВТ» (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 07.08.2019 року) (а.с.177). позивач мав можливість безперешкодно дотримуватися канонів ісламського віросповідання, регулярно відвідувати мечеті, дотримуватися передбачених обрядів та процедур сунітської течії ісламу, яка є найбільш поширеною в регіоні постійного проживання заявника на батьківщині (арк. 12 протоколу співбесіди від 06.08.2019). Водночас, позивачем підтверджується наявність відповідної інфраструктурної бази (мечеті) в регіоні постійного проживання на батьківщині для належного дотримання канонів ісламу, основ якого продовжує дотримуватися рідна сестра заявника, яка залишилась проживати на території країни громадянської належності (арк. 12 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.159). Вищезазначені твердження позивача заперечують інформацію, повідомлену його дружиною стосовно вдаваних утисків за ознакою віросповідання (ОС № НОМЕР_2 OD0142, арк. 16 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року), вказує не неправдоподібність тверджень із зазначеного приводу, використання відповідної легенди вдаваного переслідування лише з метою обґрунтування причини звернення до ГУ ДМС України в Одеській області: позивач мав можливість вільного доступу до лікарень, державних та комерційних установ під час проживання на території Таджикистану (арк. 8 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.155), що вказує на відсутність ознак дискримінації по відношенню до позивача на території країни громадянської належності. Також позивач повідомив, що на час перебування на території країни громадянської належності його було піддано тортурам різноманітного характеру, що зробило його життя на території Таджикистану невиносним та стало причиною виїзду за межі країни громадянської належності (арк. 2 заяви від 22.07.2019 року) (а.с.59). Натомість, як було з`ясовано під час подальших процедур, по відношення до позивача не застосовувалось фізичне насилля будь-якого характеру на час перебування на території Таджикистану (арк. 21 анкети від 30.07.2019 року, арк. 8 протоколу співбесіди від 06.08.2019 року) (а.с.112, 155), не застосовувалися тортури, нелюдське або таке, що принижує людську гідність поводження (арк. 9 протоколу співбесіди від 07.08.2019 року) (а.с.156), по відношенню до заявника було цілком лояльне ставлення з боку державних структур країни громадянської належності (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 07.08.2019 року) (а.с.175).

З аналізу анкети позивача від 30.07.2019 року, протоколу співбесіди від 06.08.2019 року та додаткового протоколу співбесіди від 07.08.2019 року суд доходить до висновку, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також, позивач не надав ані до ГУДМС України в Одеській області, ані до суду жодного доказу, який би підтверджував пряму загрозу життю, безпеці та свободі у разі повернення на батьківщину, що не відповідає вимогам ч.7 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальним характер і не підтверджують існування можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06.03.2019 року по справі №826/14576/16, постанові від 06.03.2019 року по справі №815/2505/17 та постанові від 04.03.2019 року по справі №815/2505/17.

Судом також було встановлено, що 16.08.2018 року позивач разом з дружиною на установчі дані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , доньками на установчі дані ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 вибув за межі країни громадянської належності авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Москва (Російська Федерація), легально, на підставі паспортного документа гр. Таджикистану. В м. Москва (Російська Федерація) шукач захисту перебував протягом приблизно однієї доби, в подальшому разом з іншими членами родини вирушив до Білорусі потягом Москва (Російська Федерація) - Брест (Білорусь). На території Білорусі позивач перебував протягом приблизно 70 діб, де проживав в готелі, з заявою про надання міжнародного захисту на території Білорусі позивач не звертався.

З урахуванням вищезазначеного вбачається, що у випадку реальності існування загрози для себе на території країни громадянської належності, позивач мав можливість звернення за міжнародним захистом на території Російської Федерації, додатково приймаючи до уваги, наявність належних засобів для адаптації та подальшого належного проживання, наявність та доступність відповідних процедур та враховуючи приєднання Російської Федерації до Конвенції 1951 року та Протоколу про біженців 1967 року суд вважає, що у разі наявності обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань біженець звертається за захистом в першій країні потрапляння.

На період перебування на території Білорусі, позивач встановив контакти з рідним братом на установчі дані ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та матір`ю ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , в подальшому спільний шлях продовжили разом. На час перебування на території Білорусі позивач разом з іншими членами родини прийняв приблизно 20 спроб перетину білорусько-польського кордону через пункти пропуску «Брест» (Білорусь АДРЕСА_1 , «Тереспіль» АДРЕСА_2 ). Під час знаходження в прикордонній зоні позивач з родиною звертались із клопотаннями про набуття міжнародного захисту до представників Прикордонної служби Польщі.

Суттєвою обставиною, яка додатково підтверджує відсутність елементів конвенційних переслідувань осіб на території країни громадянської належності вбачається низка рішень Прикордонної служби Польщі, у відповідності до яких позивачу та його родині не було надано дозволу на в`їзд до Польщі, анульовано відповідні штампи, які були прийняті на підставі розгляду клопотань про набуття міжнародного захисту, які були подані позивачем та іншими членами його родини на білорусько-польському кордоні через визнання відсутності елементів, які б могли вказувати на переслідування позивача та його родини на території країни громадянської належності, що підтверджується арк. 17 анкети від 30.07.2019 року (а.с.108).

27.10.2018 року стосовно позивача та інших членів його родини було прийнято рішення про скорочення терміну тимчасового перебування на території Білорусі, зобов`язання залишити країну. Відповідно до тверджень позивача, наприкінці жовтня 2018 року він разом з родиною були затримані при спробі перетину білорусько-українського кордону на одну добу. В подальшому, використовуючи допомогу білоруських правозахисників, позивача разом з сім`єю поселили до готелю, їм було придбано квитки на потяг до м. Смоленськ (Російська Федерація), де вони проживали приблизно протягом тижня, з заявою про надання міжнародного захисту на території Російської Федерації позивач також не звертався. З м. Смоленськ (РФ) позивач разом з іншими близькими родичами вибув до м. Москва (РФ), звідки одразу ж попрямували потягом до м. Харків (Україна). 06.11.2018 року заявник разом з родиною перетнули державний кордон України.

З огляду на викладене вбачається, що позивач потрапив в Україну 06.11.2018 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся разом із дружиною зі зволіканням 22.07.2019 року.

Цим самим позивач порушив вимоги ч.2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Так, згідно з п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 16 лютого 2018 року по справі №825/608/17 (№ К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 року по справі № 815/1892/17, а також Верховний Суд по справі №820/1502/17 (№К/9901/2164/17) у постанові від 14.03.2018 року.

З огляду на вищезазначене суд приходить до висновку, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області вказує на бажання легалізації в Україні та відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Матеріалами особової справи встановлено, що позивач на території громадянської належності не зазнавав переслідувань за ознаками раси, громадянства, віросповідання або належності до певної соціальної групи. Також, ОСОБА_1 ніколи не був причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов`язані з його расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить до висновку, що ані під час перебування на батьківщині, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №149 від 07.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №149 від 07.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання вчинити певні дії є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №149 від 07.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання вчинити певні дії – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили, згідно ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. При цьому відповідно до п.п. 15.5 п. 15 розділу VII “Перехідні положення” КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються через суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення.

Суддя С.О. Cтефанов

.