Рішення № 84401047, 20.09.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/4830/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Стефанова С.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №145 від 01.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (надалі по тексту – позивачка або ОСОБА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі по тексту – відповідач або ГУ ДМС України в Одеській області), в якому позивачка просить:

- визнати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №145 від 01.08.2019 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України « Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Адміністративний позов обґрунтовано наступним

В 2019 році позивачка звернулася до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про звернення за захистом в Україні та отримала повідомлення №5/1-243 від 01.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачка зазначає, що відповідач не надав належної оцінки тому факту, що ОСОБА_1 виїхала з країни походження разом з родиною через переслідування та утиск зі сторони представників влади в зв`язку з політичною діяльністю чоловіка та діяльністю батька чоловіка. Також, позивачка вказує на те, що ГУ ДМС України в Одеській області не було належним чином досліджено інформації по країні походження, що привело до прийняття неправомірного рішення.

Процесуальні дії

Ухвалою судді від 19 серпня 2019 року прийнято позову заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

13.09.2019 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на адміністративний позов (вхід. №32947/19) разом з матеріалами особової справи позивачки.

Відзив на позовну заяву обґрунтовано наступним

Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає позов ОСОБА_1 та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз матеріалів особової справи позивачки вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивачка не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Позивачка не змогла повідомити обставини, які б вказували, що причини її виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково позивачка не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для її життя та безпеки у випадку повернення на батьківщину.

Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та відзив на позовну заяву, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою Таджикистану, за національністю таджик, віросповідання – мусульманин-суніт, з 2008 року у шлюбі з ОСОБА_2 , має двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ОСОБА_4 . Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Позивачка документована паспортом громадянина Таджикистану № НОМЕР_1 (а.с.171-183) та довідкою про звернення за захистом в Україні №009822 (а.с.14).

22.07.2019 року ОСОБА_1 звернулась до ГУ ДМС України в Одеській області с заявою-анкетою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши що вона виїхала з Таджикистану через наявність проблем з правоохоронними органами країни громадянської належності у зв`язку з членством її чоловіка в «Партії ісламського відродження Таджикистану». (а.с.68-70).

В заяві-анкеті від 22.07.2019 року позивачка також зазначила, що 16.08.2018 року вона вибула на підставі паспортного документу авіарейсом Душанбе (Таджикистан) – Москва (РФ), звідки вирушила залізничним транспортом до м. АДРЕСА_1 (Білорусь), де проживала більше 2-х місяців. В подальшому особа повернулась залізничним транспортом до м. Москва (РФ) та вирушила до м. Харків (Україна). 06.11.2018 року позивачка прибула до України, місце прибуття – Харків-пасажирський. Звідти ОСОБА_1 вирушила залізничним транспортом до м. Миколаїв (Україна), де проживала разом з родиною близько 6 місяців до переїзду в м. Одеса (Україна).

За результатами розгляду заяви-анкети позивачки від 22.07.2019 року та особової справи заявниці №2019OD0142, головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Валерією Бугаковою, на підставі проведеного анкетування від 25.07.2019 року (а.с.77-81) та інтерв`ю від 01.08.2019 року (а.с.117-130), матеріалів особової справи чоловіка заявниці (ОС № НОМЕР_2 ), підготовлений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 від 01 серпня 2019 року. Головний спеціаліст ОСОБА_6 вважала, що заява громадянки Таджикистану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є очевидно необґрунтованою, за відсутності умов, зазначених п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», вважала доцільним на підставі п.6 ст.8 вказаного Закону прийняти рішення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.138-147).

Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №145 від 01.08.2019 року, відповідно до п.п.4,6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 року та п.п.4.3, 4.4. Правил наказу МВС №649 від 07.09.2011 року, приймаючи до уваги письмовий висновок головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту Валерії ОСОБА_7 , стосовно матеріалів особової справи №2019OD0142, громадянки Таджикистану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Таджикистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмовлено (а.с.150).

Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 01.08.2019 року №5/1-243, позивачка отримала 09.08.2019 року (а.с.151-153).

Не погоджуючись з наказом ГУ ДМС України в Одеській області №145 від 01 серпня 2019 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивачка звернулась з даним адміністративним позовом до суду.

Джерела права та висновки суду

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України №3671-VI від 08 липня 2011 року «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі – Закон №3671-VI).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини третьої статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Як було встановлено судом та вбачається з матеріалів особової справи позивачки №2019OD0142, причиною виїзду з країни громадянської належності ОСОБА_1 слугувала наявність проблем з правоохоронними органами Таджикистану у зв`язку з членством її чоловіка в «Партії ісламського відродження Таджикистану».

Судом також було встановлено, що при розгляді заяви позивачки про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем було встановлено, що ані позивачкою, ані її чоловіком не було долучено до матеріалів особових справ жодних документальних доказів історії переслідування, що могли би підтвердити існування загрози з боку будь-яких уповноважених офіційних органів Таджикистану, що підтверджується арк.18 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року (а.с.133). У заяві при зверненні за захистом позивачкою було зазначено, що з 2015 року кожного дня до них приходили представники правоохоронних органів, які погрожували та ображали, забирали їх до відділку з метою допитів (арк.1 заяви від 22.07.2019 року (а.с.68). В свою чергу, під час співбесіди позивачка зазначила, що практично через день викликали її чоловіка, а також його матір та брата (арк.7 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.122). Однак, зі сліз чоловіка позивачки, його та інших чоловіків їхньої родини викликали 2-3 рази на тиждень на допити (арк.20 анкети від 30.07.2019 року). Водночас, в подальшому було з`ясовано, що позивачка не викликалася на допити, про що зазначено на арк.7 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року (а.с.122). Також, на прохання пояснити розбіжності щодо періодичності викликів до правоохоронних структур, позивачка зазначила, що бувало, що кожного дня викликали, а бувало, що в тиждень 3 чи 2 рази (арк.9 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.124), що суперечить наданим нею відомостям в заяві. Також, спостерігається надання суперечливих відомостей з боку подружжя стосовно осіб, з котрими проводилися допити. Крім того, обставина проведення регулярних допитів не підтверджена жодними документальними доказами, незважаючи на отримання певних документів на ім`я чоловіка особи з боку правоохоронних органів, відповідно до арк.9 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року (а.с.124). Крім того, спростовується інформація, надана позивачкою у власній заяві стосовно отримання погроз та образ з боку правоохоронних органів, про що зазначено позивачкою на арк.1 заяви від 22.07.2019 року (а.с.68), у зв`язку з тим, що позивачка взагалі не контактувала з правоохоронцями і не має підтвердженої інформації стосовно того, чи отримував її чоловік погрози або образи (арк.9, 10 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.124-125). Крім того, за матеріалами особової справи чоловіка позивачки, відсутня інформація стосовно отримання прямих погроз його родиною (ОС№ 2019СЮ0141). Водночас, про відсутність проблем з органами державної влади країни громадянської належності свідчать наступні обставини: оформлення паспортних документів для виїзду за кордон позивачці та двом неповнолітнім дітям у 2018 році на території Таджикистану; легальний безперешкодний виїзд за межі Таджикистану 16.08.2018 року у складі всієї родини; оформлення свідоцтв про народження неповнолітнім дітям у 2016 та 2017 роках; легальний в`їзд чоловіка позивачки до Таджикистану після офіційної заборони ПІВТ, що підтверджується особистими поясненнями позивачки, зафіксованими в арк.13 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року (а.с.128). Безпідставними вважаються побоювання зазнати ув`язнення чоловіка позивачки через партійну приналежність, так як під час інтерв`ю позивачка зазначила, що виклики її чоловіка на допит здійснювалися через активну політичну діяльність старшого брата її чоловіка на території Франції та його батька на території Польщі, під час яких уповноважені особи просили чоловіка позивачки посприяти припиненню такої діяльності його родичів в Європі та повернутися на Батьківщину (арк.7 протокол співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.122), що спростовує факт переслідування чоловіка позивачки через його членство в партії. Зі слів позивачки, мета викликів не змінювалася (арк.9 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.124). З матеріалів особової справи встановлено, що «Партія ісламського відродження Таджикистану» фактично припинила власну діяльність на території країни громадянської належності. Так, партія офіційно заборонена з 2015 року на території Таджикистану, зі слів особи, наразі ПІВТ не функціонує на території Таджикистану, крім того, чоловік позивачки також припинив будь-яку діяльність як член даної партії після її заборони (арк.10 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.125), що спростовує його можливе переслідування у зв`язку з даною обставиною. Також встановлено, що чоловік позивачки не відчуває потреби у відвідуванні даної партії на території України, враховуючи твердження позивачки про її існування на території нашої держави (арк.10 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.125). Позивачка ніколи не приймала участі у громадському чи політичному житті Таджикистану, не висловлювала власну публічну позицію, не була членом жодної партії на Батьківщині (арк.5-6 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.120-121). Також, позивачка не займалася цілеспрямованою політичною діяльністю на Батьківщині, не приймала активної участі у політичних процесах, не надавала суттєвої допомоги своєму чоловіку у здійсненні ним політичної діяльності на території Таджикистану, що підтверджується особистими поясненнями позивачки на арк.12 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.127). Крім того, у позивачки не виникало будь-яких суттєвих проблем з представниками правоохоронних структур країни громадянської належності (арк.13 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.128). Всупереч твердженню позивачки стосовно того, що через виклики до відділку її чоловік не міг працювати (арк.4 анкети від 25.07.2019 року), з`ясовано, що він в повній мірі забезпечував фінансово власну родину, працюючи в ПІВТі у період 2008-2015 років та здаючи власну нерухомість в оренду, у зв`язку з чим позивачка та її родина були забезпечені всім необхідним на Батьківщині (арк.6, 18 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.121, 133). У свою чергу, позивачка зазначила, що наразі накладено арешт на певну нерухомість, однак не змогла повідомити, яким уповноваженим органом було здійснено дану процедуру, коли це відбулося, з якої причини і чи існують документи, які б могли підтверджувати вказану обставину (арк.6 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року), що ставить під сумнів даний факт. За матеріалами особових справ подружжя не встановлено жодних обмежень на території Таджикистану у здійсненні чоловіком позивачки підприємницької діяльності. Зі слів позивачки, її чоловіка почали викликати на допити з 2015 року і до виїзду з Таджикистану, проте вона не змогла зазначити орган, до якого викликали її чоловіка, з якою періодичністю приходили представники правоохоронних органів до їхнього будинку, яким суттєвим чином це впливало на їхнє повсякденне життя (арк.8, 9 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.123-124). Не вбачається правдоподібною обставини, за якої позивачка разом з родиною не виїжджали з Таджикистану до серпня 2018 року, незважаючи на допити, які проводилися з її чоловіком з 2015 року, сподіваючись на налагодження ситуації (арк.9, 12 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.124-127). Позивачка не змогла надати жодної достовірної інформації стосовно висування офіційних обвинувачень проти неї чи членів її родини з боку представників державної влади Таджикистану (арк.9 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.124). Так, позивачка не притягувалася до адміністративної чи кримінальної відповідальності в країні походження (арк.4 анкети від 25.07.2019 року) (а.с.80). З моменту заборони партії і до виїзду з Таджикистану чоловіка позивачки не було ув`язнено (арк.8 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.123), він не притягувався до адміністративної або кримінальної відповідальності на батьківщині (арк.22-23 анкети від 30.07.2019 року ОС НОМЕР_3 ). Варто зауважити, що відповідно до тверджень позивачки її ніхто наразі не розшукує на батьківщині (арк.18 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.133). Чоловіком позивачки було зазначено у власній заяві, що він зазнавав тортур різного характеру з боку влади Таджикистану (арк.2 заяви від 22.07.2019 року ОС2019ОО0141), водночас надані ним твердження під час анкетування (арк.20-22 анкети від 30.07.2019 року ОС2019СЮ0141) та відомості з боку позивачки спростовують завдання йому будь-якої фізичної шкоди (арк.10 протоколу співбесіди від 01.08.2019) та вказують на надання суперечливих обставин. На прохання пояснити відомості, які зазначені у заяві позивачки стосовно морального та психологічного тиску з боку влади Таджикистану (арк.1 заяви від 22.07.2019 року), вона не змогла вказати жодних достовірних систематичних та підтверджених дій стосовно неї чи членів її родини, пояснюючи, що перебувала у стресовому стані через побоювання завдання фізичної розправи її чоловікові або його ув`язнення (арк.10 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.125), стосовно чого відсутні обґрунтовані підстави. Позивачка мала вільний доступ до лікарень, державних та комерційних установ на території країни громадянської належності, що також підтверджується її регулярним відвідуванням лікаря в період вагітності, а також народженням двох дітей в державній лікарні на батьківщині, документування свідоцтвами про народження дітей на території Таджикистану (арк.11, 16 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.126, 132). Позивачка не зазначила про суттєві проблеми у її рідних, котрі проживають на батьківщині. Так, відомо, що позивачка підтримує зв`язок з близькими родичами, вони не є членами жодних партій чи інших організацій, їх ніхто не турбує на батьківщині (арк.3, 4 анкети від 25.07.2019 року) (а.с.85-86). Однак, в подальшому позивачка надала суперечливі відомості, вказавши, що її батька 3-4 рази викликали на допит в жовтні 2018 року та просили, щоб він посприяв її поверненню разом з чоловіком на батьківщину, про що їй розповіла її сестра (арк.12 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.127), стосовно чого відсутні жодні підтверджуючі факти, а надання суперечливих відомостей спростовує правдоподібність даної обставини. Так, позивачка не змогла підтвердити інформацію стосовно отримання погроз її рідними на батьківщині чи їх викликів на допит через її виїзд разом з чоловіком за межі Таджикистану ( НОМЕР_4 .12 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року). Також, родичі позивача наразі забезпечені всім необхідним для належного проживання на території Таджикистану ( НОМЕР_4 .14 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року). Відомо, що з 2013 року до виїзду родина позивачки не змінювала адресу проживання на території країни громадянської належності (арк.12 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.127), що свідчить про відсутність суттєвих проблем у попередньому місці проживання. Позивачка пояснювала, що не може повернутися на батьківщину через можливість проведення з нею допитів у зв`язку з місцезнаходженням її чоловіка (арк.14 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.129), проте жодним чином не аргументує дані припущення. Також, вона не змогла зазначити, яким суттєвим чином обставина заборони партії «ПІВТ» позначилась на проживанні та способі життя їхньої родини на батьківщині, відповівши узагальнено про погіршення становища (арк.14 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.129). Позивачка зазначала, що після виїзду з Таджикистану у серпні 2018 року, проживаючи на території РФ, Білорусі та України, її родина проживала на готівкові заощадження (арк.15 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року), що свідчить про належний рівень заробітку її чоловіка під час проживання на батьківщині. Окрім того, чоловік позивачки зазначив, що має достатньо власності в Таджикистані, яку він зможе продати та купити майно на території України (арк.23 анкети від 30.07.2019 року ОС2019ОО0141). Дані відомості свідчать про відсутність дискримінації по відношенню до родини позивача у сфері розвитку їхнього бізнесу та підтверджують змогу отримувати високий прибуток в регіоні попереднього проживання, спростовують обставину переслідування з боку представників державної влади Таджикистану. За аналізом матеріалів особової справи, позивачка мала змогу вільно переміщуватися територією Таджикистану, в тому числі без супроводу свого чоловіка (арк.15 протоколу співбесіди від 01.08.2019 року) (а.с.130).

З аналізу протоколу співбесіди позивачки від 01.08.2019 року суд доходить до висновку, що твердження позивачки носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також, позивачка не змогла повідомити обставини, які б вказували на причини її виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивачка не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для її життя та безпеки у випадку повернення на батьківщину.

З матеріалів особової справи позивачки спостерігається, що нею не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на батьківщину під час звернення до територіального підрозділу ДМС. Також, під час проведення співбесід позивачка не надала жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу її життю, безпеці або свободі у разі повернення на батьківщину.

Судом також було встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 вибула з країни громадянської належності на підставі паспортного документу авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Москва (РФ), звідки вирушила залізничним транспортом до м. Брест (Білорусь), де проживала більше 2-х місяців. В подальшому позивачка повернулась залізничним транспортом до м. Москва (РФ) та вирушила до м. Харків (Україна). 06.11.2018 року позивачка прибула до України, місце прибуття – Харків - пасажирський. Звідти позивачка вирушила залізничним транспортом до м. Миколаїв (Україна), де проживала разом з родиною близько 6 місяців до переїзду в м. Одеса (Україна). При цьому, звернення позивачки до ГУ ДМС України в Одеській області відбулося лише 22.07.2019 року, тобто після того, як вона 9 місяців та 18 днів перебувала на території України у якості нелегального мігранта, всупереч діючому законодавству. Суд зазначає, що факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивачки та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації на території України.

Цим самим позивачка порушила вимоги ч.2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Так, згідно з п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 16 лютого 2018 року по справі №825/608/17 (№ К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 року по справі № 815/1892/17, а також Верховний Суд по справі №820/1502/17 (№К/9901/2164/17) у постанові від 14.03.2018 року.

З огляду на вищезазначене суд приходить до висновку, що звернення позивачки із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області вказує на бажання легалізації в Україні та відсутність у позивачки реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Матеріалами особової справи встановлено, що позивачка на території громадянської належності не зазнавала переслідувань за ознаками раси, громадянства, віросповідання або належності до певної соціальної групи. Також, ОСОБА_1 ніколи не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов`язані з її расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що ані під час перебування на батьківщині, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачка не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №145 від 01.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №145 від 01.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання вчинити певні дії є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №145 від 01.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання вчинити певні дії – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили, згідно ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. При цьому відповідно до п.п. 15.5 п. 15 розділу VII “Перехідні положення” КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються через суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення.

Суддя С.О. Cтефанов

.