Рішення № 83904497, 28.08.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/3034/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2019 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

20 травня 2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у якому позивач просить суд:

1. Наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 80 від 25 квітня 2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати протиправним та скасувати;

2. Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою від 27 травня 2019 року даний позов залишено без руху та позивачу надано 10-денний строк на усунення недоліків позовної заяви з моменту отримання копії ухвали.

02 липня 2019 року ухвалою суду прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 (вх.№21195/19), відкрито провадження у адміністративній справі. Визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у 03 травня 2019 р. позивач отримав повідомлення № 5/1-113 від 25.04.2019 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 80 від 25.04.2019 р. Позивач вважає рішення Управління з питань шукачів притулку та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області необґрунтованим та незаконним, оскільки позивач не може повернутися до країни походження через побоювання за своє життя та здоров`я.

18 липня 2019 року до суду від відповідача за вх.№25877/19 надійшов відзив на позов (а.с.48-58), у якому з посиланням на обставини, встановлені висновком про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25 квітня 2019 року, відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Дослідивши подані до суду документи та матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів особової справи №2019OD0055 (а.с.61-222), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Камеруну, уродженцем м.Тіко, Південно-Західного регіону Камеруну, за національністю - бамілікі, за віросповіданням - християнин-католик. Рідна мова - бангам, володіє французькою мовою на низькому рівні.

Члени сім`ї, які не супроводжують заявника: ОСОБА_2 (батько), проживає в АДРЕСА_1 ; ОСОБА_7 (мати), проживає в АДРЕСА_1 ; ОСОБА_3 (брат), проживає АДРЕСА_1 ; ОСОБА_4 (син), проживає АДРЕСА_1 .

Навчався в школі «Публічна школа» з 1990 по 1997 роки.

Працював в сервісі «Total Axe Lour» в м.Дуала, Камерун механіком з 2007 по 2010 роки.

Позивач 11 березня 2017 року виїхав з країни громадянської належності на підставі паспорту серії НОМЕР_2 та туристичної візи НОМЕР_1 повітряним шляхом авіарейсом м.Дуала (Камерун) - Стамбул (Туреччина) - Бориспіль (Україна). У Стамбулі перебував транзитом приблизно 5 годин. Кордон України перетнув 11.03.2017 року в м.Бориспіль.

18 квітня 2019 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області (а.с.85-86) та 19 квітня 2019 року подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.113-118), у якій обґрунтовує причини звернення наступним.

Позивач зазначає, що виїхав з країни громадянської належності через насильство, яке виникло у 2016 році в Південно-Західному і Північно-Західному регіонах. Виник конфлікт між сепаратистами та центральною владою Камеруну. Центральна влада відправила БШР (Батальйон швидкого реагування), всіх людей, яких вони арештують звинувачують у сепаратизмі. Зазначає, що група молодих людей прийшла в його регіон і арештували багатьох людей. Позивач вказує, що був в групі самооборони, прийшли військові і почали арештовувати їхніх лідерів у м. Тіко у січні 2017 року. Групу самооборони створено у 2015 році, коли вступив в цю групу не пам`ятає, метою організації є захист свого району, в організації приблизно було 15 осіб. Документи, які б підтверджували участь в цій групі не має. Позивач вказує, що виїхав до Нігері та знайомий допоміг оформити документи. Вказує, що не отримував пошкоджень, наразі у рідних не виникає проблем. Проблеми виникають тільки у молодих людей.

25 квітня 2019 року за результатами розгляду особової справи заявника №2019OD0066 управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області дійшло висновку про доцільність відмовити громадянину Камеруну ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.178-189).

Вказаний висновок управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області обґрунтувало тим, що з матеріалів особової справи спостерігається, що заявник не зміг належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Твердження заявника носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, заявник не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду до України та неможливості його повернення до країни громадянської належності, що можуть бути пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. Небажання заявника стосовно повернення на територію країни громадянської належності не пов`язане з конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Також, по відношенню до заявника ніколи не застосовувалось фізичне насилля за вищезазначеними ознаками, заявник не був причетний до випадків особистої дискримінації, не зазнавав проблем або переслідувань особистого характеру під час проживання на території Камеруну. На час проживання на території країни громадянської належності у особи не виникало проблем із соціальними зв`язками, населенням Камеруну. ні заявник, ані його близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на території Камеруну, заявник не займався політичною або активістською діяльністю на Батьківщині. Шукач захисту зазначає, що у нього ніколи не виникало проблем з представниками органів державної влади країни громадянської належності, він не перебуває у розшуку на Батьківщині та неодноразовий виїзд за межі Камеруну до Нігерії та в подальшому до України. Причиною його виїзду за межі країни громадянської належності та небажання повернення на Батьківщину є виникнення збройного конфлікту між сепаратистами та центральною. Виникнення конфлікту між англомовними та франкомовними регіонами не визнається в якості причини, за якої заявник наразі не може повернутися на територію країни громадянської належності. Заявник зазначив, що наразі не може повернутися на територію країни громадянської належності у зв`язку з арештом лідера групи самооборони у 2017 році членом якої є заявник. Шукач захисту стверджує, що може бути заарештований військовими, яких направила центральна влада з метою арешту сепаратистів та припинення мітингів. Неможливо підтвердити належність або будь-яке інше відношення заявника до зазначеної групи самооборони. Шукач захисту не володіє достатньою інформацією стосовно групи самооборони, не може вказати точну дату створення зазначеної групи. Під час анкетування заявник зазначив, що група самооборони була створена у 2015 році з метою охорони району, однак в ході співбесіди зазначив, що не пам`ятає, коли була створена група самооборони. У заяві від 18.04.2019 року шукач захисту зазначив, що військові, яких відправила центральна влада, заарештували лідера організації та багатьох інших членів групи самооборони, однак на протоколі співбесіди шукач захисту повідомив тільки про арешт одного лідера групи самооборони. У заявника відсутні будь-які документальні підтвердження власної участі в групі самооборони. Зі слів заявника, зазначена група не була жодним чином зареєстрована, не мала назви, власної символіки, офісу та керівних документів. Зазначена заявником причина неможливості повернення на Батьківщину не може розглядатися, як підстава визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність доказів існування групи самооборони та можливості ідентифікувати членів зазначеної групи. Також, шукач захисту надає розбіжну інформацію стосовно дати, коли центральна влада відправила військових до регіону постійного проживання заявника з метою припинення мітингів та арешту сепаратистів. В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту повідомив про дату прибуття військових в регіон свого постійного проживання, однак на протоколі співбесіди шукач захисту повідомив, що дата йому невідома. Зазначена заявником інформація стосовно арешту молодих осіб військовими, яких відправила центральна влада, містить суттєві розбіжності. Шукач захисту повідомив, що військові заарештовують тільки групи людей, які складаються з 2-3 осіб, у всіх інших випадках перевіряють тільки документи, які посвідчують особу. Враховуючи повідомлену заявником інформацію стосовно свого рідного брата, який такого ж віку, як і заявник, та який наразі проживає на Батьківщині і не зазнає жодних проблем та утисків на території Камеруну. Заявник особисто зазначив, що жодного разу з моменту виникнення конфлікту його не намагалися арештувати. Зазначене свідчить про відсутність безпідставної, реальної загрози особисто заявнику та молодій частині населення Камеруну. Загальна соціально-політична ситуація на території Камеруну не слугує в якості автоматичної підстави неможливості повернення заявника на територію країни громадянської належності, враховуючи відсутність жодного впливу зазначеної ситуації на життя заявника та його близьких родичів на території країни громадянської належності. Натомість, шукач захисту мотивує своє звернення до територіального підрозділу ДМС неможливістю повернення на територію країни громадянської належності у зв`язку з активними військовими діями в регіоні постійного проживання. Інформація, яку надає особа із зазначеного приводу є нечіткою, суперечливою, логічно неузгодженою, містить низку розбіжностей, які заявник не зміг належним чином обґрунтувати, що вказує на її неправдоподібність та суттєво знижує рівень довіри до заяви особи в цілому. Проведеним аналізом матеріалів особової справи шукача захисту можливо встановити, що він ніколи не приймав участі у заходах або акціях, спрямованих на відділення регіону ймовірного постійного проживання на території Камеруну, не здійснював активних дій із зазначеного приводу, не пов`язаний з жодними сепаратистськими або радикальними формуваннями. Заявник зазначає, що не бажає повертатися до країни громадянської належності у зв`язку з дискримінації по відношенню до англомовних. Зазначена обставина не визнається територіальним підрозділом ДМС у якості причини неможливості повернення на територію країни громадянської належності: так, англійська мова не є рідною для заявника, рідна мова заявника - бангам. Заявник володіє французькою мовою значно краще за англійську (арк. 18 протоколу співбесіди від 23.04.2019 року), що додатково підтверджується тим, що процедура розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту проводилася з перекладом з французької мови. Під час проведення процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту шукач захисту вказує на те, що не може наразі повернутися до безпечних регіонів країни громадянської належності у зв`язку з відсутністю роботи та житла, що не пов`язано з ймовірними конвенційними переслідуваннями або існуванням ймовірної загрози для шукача захисту у випадку його повернення на Батьківщину. Взаємозв`язок між конфліктом сепаратистських формуваннями та органами державної влади в англомовних регіонах Камеруну та ймовірною неможливість повернення заявника до країни громадянської належності відсутній. За матеріалами особової справи шукача захисту спостерігається, що заявник довгий час проживав у свого дядька у м. Дуала (Камерун), яке є наразі безпечним, як повідомив заявник особисто. Звернення заявника до територіального підрозділу ДМС відбулось із суттєвими зволіканнями після прибуття особи на територію України. Враховуючи вищезазначене, проведений детальний аналіз матеріалів особової справи шукача захисту, тверджень заявника під час процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можливо зробити висновок, що звернення заявника до територіального підрозділу ДМС обумовлене не потребою у міжнародному захисті, а необхідністю отримання тимчасової легалізації на території України.

На підставі висновку провідного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області Супрун М.В. , заступником начальника Головного управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області начальником управління А.В.Максименко видано наказ №80 від 25 квітня 2019 року (а.с.190) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Камеруну ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особова справа №2019ОD0066.

03 травня 2019 року ОСОБА_1 отримав повідомлення від 25 квітня 2019 року №5/1-113 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.10-11, 191-194).

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв`язок у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.ч.1, 7 ст.7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч.ч. 1, 4, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а твердження заявника є суперечливими та непослідовними.

Так, у заяві від 18.04.2019 року, анкеті від 19.04.2019 року та протоколах співбесіди позивач зазначав, що причиною його виїзду з країни громадянської належності є конфлікт між спільнотою адвокатів з англомовних районів (сепаратисти), які у 2016 році влаштовували мітинги, та центральною владою Камеруну, внаслідок чого позивач змушений був вступити у групу самооборони району проживання позивача, через що має побоювання бути затриманим Батальйоном швидкого реагування, підконтрольним центральній владі, який затримав лідерів вказаної групи самооборони.

При цьому позивач зазначає суперечливі відомості щодо дати створення групи самооборони: у анкеті (а.с.117) зазначає, що така була створена у 2015 році, а у протоколі співбесіди від 23.04.2019 року (а.с.138) вказує, що не пам`ятає, коли група була створена.

Також позивач суперечливо зазначає у протоколі співбесіди, що Батальйон швидкого реагування арештовує групи молодих людей, а поодиноких зупиняють і лише просять показати документи (а.с.133) та вказує, що якщо він буде ходити в нічний час сам, то його арештують а якщо у денний час - то 50 на 50 (а.с.138).

При цьому позивач у протоколі співбесіди від 23.04.2019 року зазначає, що його особисто жодним чином не переслідували за жодними з ознак, його права не порушувалися, так само як не переслідуються його батько, мати та брат. Останні продовжують жити в Камеруні у місті, де раніше проживав позивач.

Окрім цього позивач вказує, що його дядько з родиною проживає у м.Дуала (а.с.157), де «безпечно» (а.с.130). При цьому зі слів позивача вбачається, що він у 2017 році тиждень проживав у м.Дуала в готелі (а.с.140, 157), ситуація в якому була спокійною, та в той же час зазначає, що йому загрожувало у вказаному місті те, що позивач з англомовного регіону, а м.Дуала належить до франкомовного регіону.

При цьому з матеріалів особової справи №2019OD0066 вбачається, що рідною мовою позивача є бангам та що він володіє французькою мовою, про що свідчить мова подачі заяви (а.с.85-87), а відтак суд не вбачає підстав, які були б перешкодою у проживанні позивача у безпечному місті Дуала.

Позивач зазначає, що після початку конфлікту у Камеруні виїхав до Нігерії, де 27.02.2017 році його друг допоміг оформити йому туристичну візу. Позивач зазначає, що покинув Нігерію лише тому що там погані умови проживання (а.с.157).

Тобто, перебуваючи у Нігерії позивач, згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не звернувся за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.

Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надано.

Також судом встановлено, що потрапивши на територію України 11 березня 2017 року позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише 18 квітня 2019 року, тобто більше ніж через два роки.

Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.

Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брав участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи релігійної меншості.

Жодних доказів належності позивача до соціальної групи самооборони району проживання позивача до суду не надано.

При цьому позивачем у позовній заяві зазначається, що відомості про країну походження та факти, які підтвердять реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя в разі повернення до країни громадянської належності будуть надані до суду після ознайомлення з особовою справою позивача, однак станом на момент винесення вказаного рішення жодних доказів позивачем до суду не надано.

Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації наданої заявником, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України.

Тобто, позивач не відповідає критеріям поняття «біженець», а згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв`язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 9, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 80 від 25 квітня 2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ).

Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384).

Суддя О.А. Вовченко

.