Рішення № 83723865, 31.07.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

31.07.2019Справа № 910/3437/19

Господарський суд міста Києва у складі судді Баранова Д.О. за участю секретаря судового засідання Зарудньої О.О., розглянувши матеріали об`єднаної господарської справи

за позовом 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» (04114, м. Київ, вул. Дубровицька, буд. 28; ідентифікаційний код: 32705573)

2. Приватне акціонерне товариство «Тутковський» (04114, м. Київ, вул. Дубровицька, буд. 28; ідентифікаційний код: 01431334)

до 1. Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» (02660, м. Київ, вул. Марини Раскової, буд. 15; ідентифікаційний код: 19019775)

2. Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» (03062, м. Київ, проспект Перемоги, буд. 67; ідентифікаційний код: 22868414)

третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача 1 - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, буд. 17; ідентифікаційний код: 21708016)

третя особа 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Приватне акціонерне товариство «Тутковський» (04114, м. Київ, вул. Дубровицька, буд. 28; ідентифікаційний код: 01431334)

про визнання договору недійсним та визнання іпотеки припиненою

Представники сторін:

від позивача (ТОВ "Тутковський Інтегровані Рішення"): Безпалюк Н.В. - представник

від позивача (ПрАТ "Тутковський"): Титаренко В.І. - представник

від відповідача-1: Дідук О.В. - представник

від відповідача-2: Пекар А.О. - представник, Тинна Д.С. - представник

від третьої особи-1: Сидоренко Ю.А. - представник

від ТОВ "Фінансова компанія "Сіті Фінанс Груп": не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

19.03.2019 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» з вимогами до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» про визнання недійсним договору та визнання іпотеки припиненою.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав на те, що укладений між відповідачами Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 суперечить положенням ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а отже підлягає визнанню недійсним. При цьому, як зазначає позивач, оскільки іпотека має похідний характер, позивач просить суд визнати припиненою іпотеку Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» за Іпотечним договором, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» та Приватним акціонерним товариством «Тутковський».

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.03.2019 відкрито провадження у справі №910/3437/19, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 17.04.2019.

25.03.2019 до Господарського суду міста Києва від Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» надійшло клопотання про залучення до участі у справі третьої особи - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

15.04.2019 до Господарського суду міста Києва від Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» надійшов відзив на позовну заяву, в якому банк зазначив, що позивачем не доведено порушення його прав внаслідок укладення оспорюваного договору, в тому числі враховуючи, що позивачем було перевірено у нового кредитора наявність прав за кредитним договором та розпочато сплату кредиту та процентів саме на користь нового кредитора (Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал»).

При цьому, банк вказав на те, що станом на дату укладення оспорюваного договору (Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015) заборгованість позичальника за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 становила 5271931,43 грн., а ринкова вартість прав вимоги за вказаним кредитним договором становила 4628000,00 грн відповідно до Звіту, складеного суб`єктом оціночної діяльності.

За таких обставин, необґрунтованими є доводи позивача про придбання прав вимоги за кредитними договором із заниженням реальної вартості понад 20% від звичайних цін.

Також, відповідач 2 зауважив, що будь-яких обмежень щодо можливості відступати права вимоги за основним договором та договором забезпечення одночасно (шляхом укладення одного документу) законодавством не встановлено.

17.04.2019 до Господарського суду міста Києва від Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» надійшов відзив на позовну заяву, в якому банк підтримав позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» в частині визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, та заперечив щодо задоволення позову в частині визнання іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013 припиненою.

Зокрема, банк вказав на те, що банк здійснив відчуження майна за ціною, що є значно нижчою від звичайних цін більше ніж на 20%, що є ознакою нікчемності правочину на підставі п. 3 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

При цьому банк зазначив, що норми законодавства не передбачають обов`язкового укладення окремого правочину щодо відступлення прав вимоги за основним зобов`язанням та окремого правочину щодо відступлення прав вимоги за забезпечувальним зобов`язанням. До того ж, обставини, на які посилається позивач як на підставу для припинення іпотеки, не є такими підставами.

17.04.2019 до Господарського суду міста Києва надійшло клопотання позивача, в якому останній просить суд продовжити процесуальний строк на подання відповіді на відзив на 10 днів та відкласти підготовче засідання.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.2019 відмовлено у задоволенні Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» про продовження процесуального строку на подання відповіді на відзив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.2019 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача 1 - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб; відкладено підготовче засідання на 15.05.2019.

24.04.2019 до Господарського суду міста Києва від позивача (Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення») надійшла відповідь на відзив Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал», в якій позивач виклав свої обґрунтування щодо позову в частині порушених прав позивача.

03.05.2019 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк», яку суд долучив до матеріалів справи.

07.05.2019 до Господарського суду міста Києва від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб надійшли письмові пояснення, в яких третя особа зазначила, що оспорюваний договір було укладено з порушенням вимог Постанови Правління НБУ від 30.04.2015 №293/БТ, а також, що права вимоги були відчужені за ціною, яка менше ніж на 20% від звичайних цін.

07.05.2019 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про забезпечення позову.

10.05.2019 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про залишення без розгляду заяви про забезпечення позову, поданої позивачем 07.05.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.05.2019 заяву позивача про забезпечення позову залишено без розгляду.

15.05.2019 до Господарського суду міста Києва від Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» надійшло клопотання про залучення до участі у справі третьої особи - Приватного акціонерного товариства «Тутковський».

15.05.2019 до Господарського суду міста Києва від Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» надійшла заява про застосування позовної давності.

15.05.2019 позивачем подано клопотання про витребування доказів, в якому позивач просив суд витребувати у Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» всі документи, що були додані оцінювачем до Звіту про незалежну оцінку прав вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.05.2019 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Приватне акціонерне товариство «Тутковський»; підготовче засідання відкладено на 29.05.2019.

29.05.2019 позивачем подані додаткові письмові пояснення, в яких позивач виклав нові підстави позову, які раніше не були вказані позивачем у позовній заяві, а саме, що оспорюваний договір суперечить п. 1 та п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»

29.05.2019 до Господарського суду міста Києва від відповідача 2 надійшло клопотання про об`єднання справ в одне провадження, яким останній просив суд об`єднати в одне провадження наступні справи: № 910/3437/19, № 910/5853/19 та № 910/5855/19.

У підготовчому засіданні 29.05.2019 судом було оголошено перерву до 31.05.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.05.2019 відмовлено у задоволенні клопотання Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» про об`єднання справ в одне провадження.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.05.2019 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, у підготовчому засіданні оголошено перерву до 07.06.2019.

05.06.2019 до Господарського суду міста Києва від Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс Груп» надійшла позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, з вимогами до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» про визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

06.06.2019 до Господарського суду міста Києва надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс Груп» про розгляд справи № 910/3437/19 спочатку зі стадії підготовчого провадження.

У підготовчому засіданні 07.06.2019 судом було оголошено перерву до 07.06.2019 о 15-00 год.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2019 прийнято позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс Груп» у справі № 910/3437/19 до провадження.

07.06.2019 Публічним акціонерним товариством «Банк «Український капітал» подано клопотання про об`єднання в одне провадження справ №910/3437/19, №910/5853/19 та №5855/19.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2019 задоволено клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс Груп» про розгляд справи спочатку. Розпочато розгляд справи № 910/3437/19 спочатку зі стадії підготовчого провадження; задоволено клопотання Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» про об`єднання справ в одне провадження; об`єднано в одне провадження справи № 910/3437/19, № 910/5853/19 та № 910/5855/19; присвоєно об`єднаній справі № 910/3437/19 та передано справу на розгляд судді Баранову Д.О.; постановлено об`єднану справу № 910/3437/19 розглядати за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 21.06.2019.

14.06.2019 до Господарського суду міста Києва від Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» надійшов відзив на позовну заяву позивача 2 (Приватного акціонерного товариства «Тутковський»), в якому відповідач 2 зазначив, що іпотека є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Оскільки умовами Іпотечного договору від 16.04.2013 встановлено, що термін дії іпотечного договору встановлений до 18.02.2015, а у випадку невиконання зобов`язань за кредитним договором - до повного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, оскільки станом на дату укладення оспорюваного договору позичальником не були виконані зобов`язання за кредитним договором, іпотека припиненою не була.

Також, 14.06.2019 відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву позивача 2, в якому відповідач 2 вказав на те, що постановою НБУ від 30.04.2015 №293/БТ не передбачено необхідності обов`язкового погодження (дозволу) від куратора банку на укладення Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

14.06.2019 відповідачем 2 подано клопотання про витребування доказів.

20.06.2019 до Господарського суду міста Києва від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву, який суд долучив до матеріалів справи.

21.06.2019 від позивача 2 надійшла відповідь на відзив відповідача 2, в якій позивач 2 вказав на безпідставність посилання відповідача 2 на постанову НБУ від 30.04.2015 №293/БТ, оскільки куратор за наглядом діяльності банку був призначений постановою НБУ від 30.01.2015 №73/БТ.

21.06.2019 від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

У підготовчому засіданні 21.06.2019 судом було розглянуто клопотання відповідача 2 про витребування доказів та відмовлено в його задоволенні у зв`язку з необґрунтованістю, про що зазначено у протоколі судового засідання від 21.06.2019.

У підготовчому засіданні 21.06.2019 судом було оголошено перерву до 10.07.2019.

08.07.2019 відповідачем 2 подано заяву про застосування позовної давності до позовних вимог позивача 2.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.07.2019 закрито підготовче провадження у справі №910/3437/19, справу призначено до судового розгляду по суті на 31.07.2019.

30.07.2019 до Господарського суду міста Києва від третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, надійшла заява про відмову від позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 прийнято відмову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, від позову; закрито провадження у справі №910/3437/19 в частині позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс Груп» (третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору).

Представники позивача у судовому засіданні 31.07.2019 надали усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримали у повному обсязі.

Представник відповідача 1 у судовому засіданні 31.07.2019 надав усні пояснення по справі, позов позивачів частково підтримав.

Представник відповідача 2 у судовому засіданні 31.07.2019 надав усні пояснення по справі, проти задоволення позову заперечив.

Представники третіх осіб у судовому засіданні 31.07.2019 надав усні пояснення по справі.

У судовому засіданні 31.07.2019 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши подані учасниками справи докази, заслухавши усні пояснення учасників справи, суд

ВСТАНОВИВ:

20.02.2013 між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Надра Інтегровані Рішення», яке змінило своє найменування на Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» (позичальник), укладено Договір про відкриття траншевої кредитної лінії №710, відповідно до умов якого банк зобов`язується відкрити позичальнику відкличну кредитну лінію в межах суми 16000000,00 грн. терміном до 15.02.2015 на поповнення обігових коштів.

Розділами 3-6 Договору про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 визначні права та обов`язки банку та позичальника.

Відповідно до п. 9.1 Договору про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 18.02.2015, а в частині невиконаних зобов`язань позичальника, передбачених цим договором та всіма додатковими договорами до нього, - до повного та належного їх виконання.

В подальшому між сторонами було укладено ряд додаткових договорів до Договору про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, якими вносились зміни та доповнення до вказаного кредитного договору.

Зокрема, Додатковим договором від 18.02.2015 сторони погодили, що строк кредитування становить не пізніше 17.02.2016.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

16.04.2013 між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» (іпотекодержатель) та Публічним акціонерним товариством «Тутковський» (іпотекодавець) укладено Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л.Л., зареєстрований в реєстрі за №2090, предметом якого є надання іпотекодавцем в іпотеку майна, зазначеного в п. 6 цього договору, в забезпечення виконання зобов`язань позичальника перед іпотеко держателем, в силу чого іпотеко держатель має право в разі невиконання іпотекодавцем та/або позичальником зобов`язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця.

У п. 2 Іпотечного договору від 16.04.2013 зазначено, що за цим договором іпотекою забезпечується виконання зобов`язань позичальника відповідно до Договору про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, згідно з яким іпотекодержателем відкрито позичальнику відкличну кредитну лінію в межах суми 16000000,00 грн терміном до 18.02.2015 на поповнення обігових коштів зі сплатою процентів у розмірі та на умовах, передбачених кредитними договором.

Відповідно до п. 6 Іпотечного договору від 16.04.2013 в забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитними договором іпотекодавець надав в іпотеку наступне нерухоме майно: майновий комплекс, загальною площею 8595,40 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (предмет іпотеки 1), а також нерухоме майно, загальною площею 3469,60 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (предмет іпотеки 2).

Згідно з п. 11 Іпотечного договору від 16.04.2013 сторони оцінюють предмет іпотеки в сумі 34360000,00 грн.

Відповідно до ст. 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до ч. 1 ст. 575 Цивільного кодексу України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Судом встановлено, що 29.04.2015 між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» (продавець) та Публічним акціонерним товариством «Банк «Український капітал» (покупець) укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В.С., зареєстрований в реєстрі за №1253, відповідно до умов якого продавець погоджується продати права вимоги та передати їх покупцю, а покупець погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити загальну купівельну ціну.

У статті 1 Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 зазначено, що правами вимоги є всі права вимоги (як існуючі, так і майбутні, як наявні, так і умовні) продавця у якості кредитора до позичальників за кредитними договорами, а також всі права вимоги продавця до осіб, які надали забезпечення за договорами забезпечення, включаючи будь-які та всі права вимоги та засоби захисту прав, які доступні продавцю, щодо виконання позичальниками та/або особами, які надали забезпечення, будь-яких своїх обов`язків за кредитними договорами та договорами забезпечення.

Відповідно до п. 2.3 Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 права вимоги переходять від продавця до покупця в день підписання цього договору, при цьому обов`язки продавця передати права вимоги вважаються виконаними з моменту підписання продавцем та покупцем Акту приймання-передачі прав вимоги (не залежить від сплати загальної купівельної ціни).

Відповідно до п. 3.1 Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 за продаж (відступлення) продавцем прав вимоги за цим договором покупець зобов`язаний сплатити продавцю загальну купівельну ціну.

За Актом приймання-передачі прав вимоги до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, складеним між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» та Публічним акціонерним товариством «Банк «Український капітал», продавець передав, а покупець прийняв права вимоги, зазначені у Додатку до Акту, серед яких права вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 (позичальник - Товариства з обмеженою відповідальністю «Надра Інтегровані Рішення»; заборгованість кредиту - 5133263,00 грн., проценти - 138668,43 грн.); договори забезпечення - Договір поруки №710-1 від 20.02.2013 та Іпотечний договір від 16.04.2013; купівельна ціна - 5396480,81 грн.

Таким чином, у зв`язку з укладенням між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» та Публічним акціонерним товариством «Банк «Український капітал» Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, до Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» перейшли права вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 та права вимоги до Публічного акціонерного товариства «Тутковський» за Іпотечним договором від 16.04.2013.

Судом встановлено, що 30.04.2015 Публічне акціонерне товариство «Банк «Український капітал» сплатило на користь Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» грошові кошти у розмірі 17700000,00 грн. (призначення платежу - придбання кредитного портфелю згідно з Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015) - відповідно до меморіального ордеру №182295 від 30.04.2015.

Судом встановлено, що 30.04.2015 Правлінням Національного банку України прийнято Постанову №293/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку».

Вказаною Постановою вирішено: - віднести Публічне акціонерне товариство «Український професійний банк» до категорії проблемних строком на 180 днів; - із дня прийняття цієї постанови та до кінця строку, визначеного в п. 1 цієї установи, встановити для Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» такі обмеження, зокрема: 1) не здійснювати будь-якого відчуження будівель і споруд банку, крім відчуження майна, що перейшло у власність банку на підставі реалізації прав заставодержателя, за вартістю, не нижче ніж визначена за результатами оцінки, проведеної відповідно до вимог законодавства України незалежним суб`єктом оціночної діяльності, який включений до Державного реєстру оцінювачів та суб`єктів оціночної діяльності та відповідає критеріям, передбаченим абз 2 - 6 п. 7 постанови Правління НБУ від 25.09.2014 №602 «Про заходи щодо забезпечення повернення кредитів, наданих НБУ»; 2) не вивільняти отримане банком забезпечення за кредитними операціями до повного погашення позичальниками заборгованості, а в разі потреби приймати додаткове забезпечення.

Пунктом 6 Постанови №293/БТ від 30.04.2015 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку» зобов`язано банк під час здійснення особливого режиму контролю здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий в НБУ.

Судом встановлено, що на підставі постанови Правління Національного банку України від 28.05.2015 № 348 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 28.05.2015 № 107 «Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ «УПБ», згідно з яким з 29.05.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в ПАТ «УПБ». Тимчасову адміністрацію в ПАТ «УПБ» запроваджено строком на 3 місяці з 29.05.2015 по 28.08.2015 включно.

Судом встановлено, що відповідно до постанови Правління НБУ від 28 серпня 2015 № 562 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 28 серпня 2015 року № 158 «Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та делегування повноважень ліквідатора банку». Згідно з даним рішенням з 31 серпня 2015 року розпочато процедуру ліквідації ПАТ «УПБ» та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «УПБ», визначені статтями 37 та 38, частинами першою та другою статті 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Пантіній Любові Олександрівні строком на 1 рік з 31 серпня 2015 року до 30 серпня 2016 року включно.

Судом встановлено, що Публічне акціонерне товариство «Банк «Український капітал» звернулось до Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» з повідомленням №754 від 19.05.2015 про відступлення прав вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 на підставі Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

Крім того, судом встановлено, що Публічне акціонерне товариство «Банк «Український капітал» звернулось до Приватного акціонерного товариства «Тутковський» з повідомленням №826 від 07.05.2015 про відступлення прав вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 та за Іпотечним договором від 16.04.2013 на підставі Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

Листом вих. №28/05/3 від 28.05.2015 позивач 1 звернувся до Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» та повідомив, що відповідно до ст. 517 Цивільного кодексу України боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредитору до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні.

У вказаному листі позивач 1 просив банк надати належні та допустимі докази переходу до Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» прав вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013.

Публічним акціонерним товариством «Банк «Український капітал» долучено до матеріалів справи копію листа вих. №719-БІ від 03.06.2015, адресованого Товариству з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» (отримано товариством 04.06.2015), в якому банк зазначає, що Публічне акціонерне товариство «Український професійний банк» відповідно до положень ст.ст. 512-516 Цивільного кодексу України здійснило заміну кредитора у зобов`язанні, а саме: відступило права вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013; новим кредитором є Публічне акціонерне товариство «Банк «Український капітал», про що Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» було повідомлено листом 754 від 19.05.2015 та шляхом особистої зустрічі, а також шляхом електронного листування.

Як вбачається з платіжних доручень та меморіальних ордерів, долучених Публічним акціонерним товариством «Банк «Український капітал» до матеріалів справи, позивач 1 почав сплачувати кредит та проценти за його користуванням на користь Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал».

Водночас, судом встановлено, що наказом тимчасової адміністрації Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» №243/Та від 28.08.2015, у зв`язку з виявленням нікчемних правочинів - Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, акту приймання-передачі прав вимоги за Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 наказано: 1) поновити в операційних системах Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» бухгалтерського обліку за рахунками з обліку кредиту за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013; 2) відновити нарахування процентів з 30.04.2015 за користування кредитом.

Судом встановлено, що листом від 28.09.2015 вих. №01-10/5090 Публічне акціонерне товариство «Український професійний банк» повідомило Публічне акціонерне товариство «Банк «Український капітал» про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 та вимагало повернути всі документи, отримані новим кредитором за вказаним нікчемним договором.

Судом встановлено, що листом вих. №01-10/5084 від 28.09.2015 Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» повідомила Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» (позивача 1) про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, у зв`язку з чим всі зобов`язання за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 позичальнику слід виконувати на користь Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк».

Судом встановлено, що листом вих. №01-10/5085 від 28.09.2015 Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» повідомила Приватне акціонерне товариство «Тутковський» (позивача 2) про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, у зв`язку з чим всі зобов`язання за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 та договорами забезпечення слід виконувати на користь Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк».

У листі від 08.02.2016 Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» повідомило Публічне акціонерне товариство «Банк «Український капітал» про те, що 05.10.2015 товариством було отримано від Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» повідомлення №01-10/5084 від 28.09.2015 про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

Також, у листі від 08.02.2016 Приватне акціонерне товариство «Тутковський» повідомило Публічне акціонерне товариство «Банк «Український капітал» про те, що 05.10.2015 товариством було отримано від Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» повідомлення №01-10/5084 від 28.09.2015 про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

Звертаючись з даним позовом до суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» (позивач 1) вказало на те, що Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 укладено в період дії особливого режиму контролю діяльності Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та за один день віднесення банку до категорії проблемних, а також укладено з заниженням реальної вартості відступлених прав вимоги на понад 20% від звичайних цін, оскільки відступлення прав вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 відбулось за вартістю 5396491,81 грн., в той час як загальна заборгованість за вказаним кредитним договором становила понад 18 млн грн..

За таких обставин, за твердженням Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення», Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 є нікчемним на підставі ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

При цьому, у зв`язку з нікчемністю Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, право іпотекодержателя за Іпотечним договором від 16.04.2013 є припиненим та фактично не переходило до Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал». До того ж, за твердженням Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення», договори, укладені на забезпечення виконання зобов`язань за договором кредиту, хоча й є похідними, однак є окремим зобов`язанням, а тому вимагають укладення окремих договорів щодо відступлення прав за ними.

Відповідно до положень ст. 24 Закону України «Про іпотеку» договір щодо відступлення прав за договором іпотеки повинен бути вчинений разом з укладенням договору про відступлення прав за основним зобов`язанням. А враховуючи, що такий окремий договір укладено не було, Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» вважає правовідносини за Іпотечним договором від 16.04.2013 припиненими.

29.05.2019 позивачем подані додаткові письмові пояснення, в яких позивач виклав нові підстави позову, які раніше не були вказані позивачем у позовній заяві, а саме, що оспорюваний договір суперечить п. 1 та п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Зокрема, позивач вказав на те, що в супереч постанові НБУ від 30.04.2015 №293/БТ, в якій було встановлено заборону банку використовувати при розрахунках в національній валюті кореспондентські рахунки, розрахунки між сторонами за Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 були здійснені саме через кореспондентський рахунок.

Крім того, позивач зазначив, що відповідач 2 був кредитором відповідача 1, та у зв`язку з укладенням оспорюваного договору отримав перевагу над іншими кредиторами банку.

Судом встановлено, що 06.05.2019 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява приватного акціонерного товариства «Тутковський» з вимогами до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» про визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 та визнання іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013 припиненою (справа №910/5853/19).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач у справі №910/5853/19 вказав на те, що постановою НБУ №293/БТ від 30.04.2015 були встановлені обмеження щодо діяльності Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк», а саме була встановлена заборона банку використовувати для розрахунків у національній валюті прямі кореспондентські рахунки. Саме тому за 1 день до накладення зазначеної заборони, яка б унеможливила виконання оспорюваного договору, відповідачами було вчинено Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015. Вказаний оспорюваний договір було укладено у період дії особливого режиму контролю за діяльністю відповідача 1 та призначення куратора, та за 1 день до віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії проблемних.

За таких обставин, посилаючись на норми ст. 227 Цивільного кодексу України, позивач зазначив, що Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» не було повідомлено Публічне акціонерне товариство «Банк «Український капітал» щодо необхідності погодження Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 із куратором, призначеним НБУ.

Враховуючи викладені обставини, позивач у справі №910/5853/19 просив суд: 1) визнати недійсним Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 у зв`язку з порушенням публічного порядку; 2) визнати припиненою іпотеку за Іпотечним договором від 16.04.2013.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.05.2019 (суддя Мудрий С.М.) відкрито провадження у справі №910/5853/19, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Судом встановлено, що 06.05.2019 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Приватного акціонерного товариства «Тутковський» з вимогами до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» про визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 у зв`язку з порушенням публічного порядку (справа №910/5855/19).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав на те, що за оспорюваним договором (Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015) відповідачу 2 відповідачем 1 були передані права вимоги за Іпотечним договором від 16.04.2013. Однак, як зазначив позивач, оскільки строк дії Іпотечного договору від 16.04.2013 закінчився 18.02.2015, то починаючи з 19.02.2015 іпотека за вказаним договором є припинено, у зв`язку з чим права вимоги за Іпотечним договором від 16.04.2013 не могли бути передані Публічному акціонерному товариству «Банк «Український капітал».

За таких обставин, зазначаючи, що за оспорюваним договором було передано право вимоги за іпотечним договором, який припинив свою дію, що свідчить, що оспорюваний договір було укладено з метою можливого заволодіння нерухомим майном юридичної особи в майбутньому, що є порушенням публічного порядку, посилаючись на норми ст. 228 Цивільного кодексу України, позивач просив суд визнати недійсним Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 у зв`язку з порушенням публічного порядку.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.05.2019 (суддя Пукшин Л.Г.) відкрито провадження у справі №910/5855/19, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Як встановлено судом, ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2019 об`єднано в одне провадження справи № 910/3437/19, № 910/5853/19 та № 910/5855/19; присвоєно об`єднаній справі № 910/3437/19 та передано справу на розгляд судді Баранову Д.О.; постановлено об`єднану справу № 910/3437/19 розглядати за правилами загального позовного провадження.

Таким чином, предметом позову у даній об`єднаній справі є: 1) визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 та 2) визнання іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013 припиненою.

Підстави позову становлять обставини, вказані позивачами у справах № 910/3437/19, № 910/5853/19 та № 910/5855/19.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивачів не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, угода може бути визнана недійсною лише з підстав, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

За загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Суд зазначає, що чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов`язаних з визнанням правочинів недійсними.

Таким чином, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Виходячи з системного аналізу ст. ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов`язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Згідно з ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Одночасно з цим, статтею Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 21.05.2012 р. у справі № 6-20цс11, оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Як встановлено судом, позивач 1 (Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення») є позичальником/боржником за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, а позивач 2 (Приватне акціонерне товариство «Тутковський») іпотекодавцем за Іпотечним договором від 16.04.2013.

Як встановлено судом, у зв`язку з укладенням між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» та Публічним акціонерним товариством «Банк «Український капітал» Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, до Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» перейшли права вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 та права вимоги до Публічного акціонерного товариства «Тутковський» за Іпотечним договором від 16.04.2013.

Водночас, як встановлено судом, наказом тимчасової адміністрації Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» №243/Та від 28.08.2015, у зв`язку з виявленням нікчемних правочинів - Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, акту приймання-передачі прав вимоги за Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 наказано: 1) поновити в операційних системах Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» бухгалтерського обліку за рахунками з обліку кредиту за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013; 2) відновити нарахування процентів з 30.04.2015 за користування кредитом.

Як встановлено судом, листом від 28.09.2015 вих. №01-10/5090 Публічне акціонерне товариство «Український професійний банк» повідомило Публічне акціонерне товариство «Банк «Український капітал» про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 та вимагало повернути всі документи, отримані новим кредитором за вказаним нікчемним договором.

Як встановлено судом, листом вих. №01-10/5084 від 28.09.2015 Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» повідомила Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» (позивача 1) про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, у зв`язку з чим всі зобов`язання за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 позичальнику слід виконувати на користь Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк».

Як встановлено судом, листом вих. №01-10/5085 від 28.09.2015 Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» повідомила Приватне акціонерне товариство «Тутковський» (позивача 2) про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, у зв`язку з чим всі зобов`язання за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 та договорами забезпечення слід виконувати на користь Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк».

Обґрунтовуючи наявність своїх порушених прав, позивачі вказують на відсутність правової визначеності у відносинах між позивачами та відповідачами, так як кожний з відповідачів вважає, що саме він є особою, яка має права вимоги до позивача 1 за кредитним договором та до відповідача 2 за іпотечним договором (відповідач 2 на підставі оспорюваного договору відступлення прав вимоги, а відповідач 1 - у зв`язку з нікчемністю оспорюваного договору відступлення прав вимоги), що ставить позивачів у незрозумілу ситуацію, хто конкретно з банків має права вимоги до позивачів, та на користь якого з банків позивачі повинні виконувати свої зобов`язання.

Вказані пояснення позивачів визнаються судом обґрунтованими та достатніми обставинами для права звернення до суду з вказаними позовами з урахуванням норм ст. 4 Господарського процесуального кодексу України.

Метою звернення особи до суду у порядку будь-якої юрисдикції є захист її порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Визначення предмета і підстав позову належить виключно позивачеві.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України слід розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього рішення Конституційного Суду України).

Тобто, Конституція України гарантує кожному право на судовий розгляд спору за виключенням випадків, у яких законом прямо встановлено обов`язковий порядок досудового врегулювання. Такий порядок поширюється і на захист прав юридичних осіб.

У даному випадку відсутній закон, який би зобов`язував позивачів пройти етап досудового врегулювання спору за вказаними вимогами.

Тобто відсутній закон, що встановлює обмеження на доступ до суду.

Із статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції").

Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. Водночас, особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.

У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

При зверненні до практики ЄСПЛ (справа "Марченко М. В. проти України") у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо "права" як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.

У пункті 52 рішення "Меньшакова проти України" (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: "Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі "право на суд", яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на "розгляд" спору судом (див., наприклад, рішення у справі "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).

Отже, стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, повинен бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, нікчемний правочин є недійсним через невідповідність вимогам закону, незалежно від визнання його таким.

У випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред`явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв`язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами.

При цьому для встановлення недійсності такого правочину не потрібно оцінювати жодних обставин, за яких його було вчинено. Воно досягається шляхом зіставлення змісту правочину та положень чинного законодавства.

Як встановлено судом, звертаючись з даним позовом до суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» (позивач 1) вказало на те, що Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 укладено з заниженням реальної вартості відступлених прав вимоги на понад 20% від звичайних цін, оскільки відступлення прав вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 відбулось за вартістю 5396491,81 грн., в той час як загальна заборгованість за вказаним кредитним договором становила понад 18 млн грн.

Відповідно до ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції станом на дату укладення оспорюваного договору) правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність";

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

Судом встановлено, що відповідно до п. 3 Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 загальна купівельна ціна прав вимоги становить 21219621,54 грн.

Судом встановлено, що відповідно до Звіту про незалежну оцінку права вимоги Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 до позичальника - Товариства з обмеженою відповідальністю «Надра Інтегровані Рішення», складеного 29.04.2015 суб`єктом оціночної діяльності - Фізичною особою-підприємцем Черновим А.В. (сертифікат суб`єкта оціночної діяльності №16022/14 від 17.02.2014), ринкова вартість об`єкта оцінки - вартість прав вимоги за Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 станом на 29.04.2015 становить 4628000,00 грн. (копія Звіту долучена Публічним акціонерним товариством «Банк «Український капітал» до матеріалів справи 15.04.52019).

Як вбачається з банківської виписки, долученої відповідачем 2 до матеріалів справи 15.04.2019, за позивачем 1 обліковувалася заборгованість за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 у розмірі 5133263,00 грн.

Крім того, відповідно до Акту звіряння за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, який підписаний представниками позивача 1 та відповідача 2, заборгованість позивача 1 за вказаним кредитним договором станом на 01.04.2015 становила 5133263,00 грн. (за кредитом).

Як встановлено судом, за Актом приймання-передачі прав вимоги до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, складеним між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» та Публічним акціонерним товариством «Банк «Український капітал», продавець передав, а покупець прийняв права вимоги, зазначені у Додатку до Акту, серед яких права вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 (позичальник - Товариства з обмеженою відповідальністю «Надра Інтегровані Рішення»; заборгованість кредиту - 5133263,00 грн., проценти - 138668,43 грн.); договори забезпечення - Договір поруки №710-1 від 20.02.2013 та Іпотечний договір від 16.04.2013; купівельна ціна - 5396480,81 грн.

Таким чином, з наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що станом на дату укладення Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 заборгованість позивача 1 за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 становила 5133263,00 грн., що разом із нарахованими банком процентами становить 5271931,43 грн.

Матеріалами справи не підтверджуються доводи позивача 1, викладені у позовній заяві, що заборгованість за кредитним договором становила понад 18 млн грн., з огляду на що суд вважає такі твердження позивача 1 необгрунтованими.

При цьому, вказані права вимоги у сумі 5271931,43 грн. були відступлені відповідачем 1 на користь відповідача 2 за купівельною ціною, що становить 5396480,81 грн.

Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку щодо необгрунтованості тверджень позивача 1, що Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 було укладено з заниженням реальної вартості відступлених прав вимоги на понад 20% від звичайних цін.

При цьому, судом враховано, що відповідно до Висновку про вартість майна, складеного суб`єктом оціночної діяльності - Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (сертифікат суб`єкта оціночної діяльності №1001/16 від 12.12.2016) ринкова вартість майна - комплексу будівель і споруд загальною площею 11921,01 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 станом на 18.01.2019 становить 106253000,00 грн.

Однак, суд зазначає, що права вимоги обмежуються розміром основного зобов`язання, а перехід прав вимоги на забезпечувальне зобов`язання (вартістю 106253000,00 грн.) не збільшує прав вимог за основним зобов`язанням, оскільки у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки, розмір задоволених іпотекодерджателем прав обмежується саме основним зобов`язанням та його розміром.

Таким чином, відсутні підстави стверджувати, що за оспорюваним договором були відступлені права вимоги у розмірі 5271931,43 грн. + 106253000,00 грн. (або інша будь-яка вартість предмета іпотеки).

При цьому, суд вважає за необхідне звернути увагу позивача 1 на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17.

У вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.

З огляду на викладене визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону (постанова Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17).

Крім того, позивач 1 вказав на те, що в супереч постанові НБУ від 30.04.2015 №293/БТ, в якій було встановлено заборону банку використовувати при розрахунках в національній валюті кореспондентські рахунки, розрахунки між сторонами за Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 були здійснені саме через кореспондентський рахунок.

Так само, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач 2 вказав на те, що постановою НБУ №293/БТ від 30.04.2015 були встановлені обмеження щодо діяльності Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк», а саме була встановлена заборона банку використовувати для розрахунків у національній валюті прямі кореспондентські рахунки. Саме тому за 1 день до накладення зазначеної заборони, яка б унеможливила виконання оспорюваного договору, відповідачами було вчинено Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015. Вказаний оспорюваний договір було укладено у період дії особливого режиму контролю за діяльністю відповідача 1 та призначення куратора, та за 1 день до віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії проблемних.

За таких обставин, посилаючись на норми ст. 227 Цивільного кодексу України, позивач зазначив, що Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» не було повідомлено Публічне акціонерне товариство «Банк «Український капітал» щодо необхідності погодження Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 із куратором, призначеним НБУ.

Щодо вказаних тверджень позивачів, суд відзначає наступне.

Так, як зазначають учасники справи, 30.01.2015 НБУ було прийнято постанову №73/БТ «Про запровадження особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та призначення куратора».

Вказаної постанови матеріали справи не містять, оскільки учасниками справи вона до матеріалів справи не долучена, та клопотань про її витребування не заявлялось, з огляду на що суд позбавлений можливості дослідити її зміст.

Водночас, суд зазначає, що відповідно до п. 5.1 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління НБУ №346 від 17.08.2012 (в редакції станом на 29.04.2015), Національний банк має право запровадити особливий режим контролю за діяльністю банку та призначити куратора банку у випадках, передбачених нормативно-правовими актами Національного банку, та/або в разі наявності хоча б однієї з таких ознак: невиконання керівником/керівниками банку вимог Національного банку щодо усунення виявлених порушень; відсторонення керівника банку від посади; виявлення за результатами безвиїзного нагляду або інспекційної перевірки фактів здійснення ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників та кредиторів, порушень банківського законодавства, а також одержання доходів із порушенням законодавства України, навіть якщо ці порушення не призвели до погіршення фінансового стану банку; виникнення реальної загрози невиконання банком своїх зобов`язань перед клієнтами і кредиторами; потреба в посиленому контролі за діяльністю банку з метою уникнення можливості невиконання банком своїх зобов`язань перед клієнтами та кредиторами; потреба в контролі за діяльністю банку протягом шести місяців із дня втрати ним статусу перехідного; наявність конфлікту інтересів у банку; надання банку Національним банком кредиту для підтримки ліквідності; наявність у банку кредиту для підтримки ліквідності, отриманого від Національного банку.

У п. 5.3 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління НБУ №346 від 17.08.2012 (в редакції станом на 29.04.2015), зазначено, що рішення про запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку та призначення куратора банку, строк дії особливого режиму контролю за діяльністю банку та повноважень куратора банку, повноваження куратора банку, відміну/дострокову відміну запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку та призначення куратора банку приймає Правління Національного банку.

Відповідно до п. 5.5 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління НБУ №346 від 17.08.2012 (в редакції станом на 29.04.2015), Національний банк має право встановити такі особливі вимоги до розрахунків банку, у якому призначено куратора: - заборонити використання для розрахунків прямих кореспондентських рахунків; - перевести банк на модель обслуговування консолідованого кореспондентського рахунку в СЕП, яка дає банку змогу здійснювати початкові платежі від імені відокремлених підрозділів або через внутрішньобанківську міжфілійну платіжну систему; - установити порядок здійснення банком та його відокремленими підрозділами початкових платежів з урахуванням наявності коштів на кореспондентському рахунку банку та змісту платежів.

Таким чином, НБУ має право заборонити банку використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки.

З огляду на ненадання учасниками справи постанови НБУ №73/БТ «Про запровадження особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та призначення куратора» від 30.01.2015, у зв`язку з чим суд позбавлений можливості встановити її зміст, суд вважає необгрунтованими твердження позивачів, що саме вказаною постановою було заборонено відповідачу 1 використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки, тобто позивачем 2 не доведено, що така заборона існувала станом на дату укладення між сторонами оспорюваного договору - Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

Водночас, як встановлено судом, 30.04.2015 (тобто, після дати укладення між відповідачами оспорюваного договору) Правлінням Національного банку України прийнято Постанову №293/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку».

Вказаною Постановою вирішено: - віднести Публічне акціонерне товариство «Український професійний банк» до категорії проблемних строком на 180 днів; - із дня прийняття цієї постанови та до кінця строку, визначеного в п. 1 цієї установи, встановити для Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» такі обмеження, зокрема: 1) не здійснювати будь-якого відчуження будівель і споруд банку, крім відчуження майна, що перейшло у власність банку на підставі реалізації прав заставодержателя, за вартістю, не нижче ніж визначена за результатами оцінки, проведеної відповідно до вимог законодавства України незалежним суб`єктом оціночної діяльності, який включений до Державного реєстру оцінювачів та суб`єктів оціночної діяльності та відповідає критеріям, передбаченим абз 2 - 6 п. 7 постанови Правління НБУ від 25.09.2014 №602 «Про заходи щодо забезпечення повернення кредитів, наданих НБУ»; 2) не вивільняти отримане банком забезпечення за кредитними операціями до повного погашення позичальниками заборгованості, а в разі потреби приймати додаткове забезпечення.

Пунктом 6 Постанови №293/БТ від 30.04.2015 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку» зобов`язано банк під час здійснення особливого режиму контролю здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий в НБУ.

Тобто, відповідача 1 було зобов`язано здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий в НБУ, лише 30.04.2015 (тобто, після дати укладення оспорюваного договору - Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015).

Як встановлено судом, відповідач 2 сплатив відповідачу 1 грошові кошти за відступлені права вимоги 30.04.2015.

Водночас, як вбачається з копій Постанови №293/БТ від 30.04.2015 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» (неодноразово долучені учасниками справи до матеріалів справи), на них міститься відбиток штампу відповідача 1 про отримання банком вказаної постанови лише 05.05.2015 за вхідним реєстраційним номером №01-29/06.

Тобто, станом на дату здійснення відповідачем 2 на користь відповідача 1 платежу за Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 відповідач 1 не був обізнаний про наявність Постанови №293/БТ від 30.04.2015 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та щодо встановлених нею обмежень.

Доказів того, що відповідач 1 був обізнаний про наявність обмежень, встановлених Постановою №293/БТ від 30.04.2015 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк», станом на дату укладення Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 матеріали справи не містять.

При цьому, відповідно до п. 5.7 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління НБУ №346 від 17.08.2012 (в редакції станом на 29.04.2015), на куратора банку можуть покладатися такі повноваження:

а) здійснювати постійний контроль за проведенням банком операцій;

б) отримувати інформацію та ознайомлюватися з документами щодо проведення банком операцій і визначення рівня ризиків, на які він може наражатися;

в) ініціювати встановлення порядку виконання банком та його відокремленими підрозділами початкових платежів з урахуванням наявності коштів на кореспондентському рахунку і змісту платежів, обрання способів організації управління черговістю початкових платежів (використовуючи засоби системи автоматизації банку, внутрішньобанківської міжфілійної платіжної системи банку, автоматизоване робоче місце "АРМ куратора банку", призначене для управління початковими платежами банку, що надсилаються до СЕП);

г) ініціювати заборону на використання для розрахунків прямих кореспондентських рахунків;

ґ) ініціювати переведення банку на модель обслуговування консолідованого кореспондентського рахунку в СЕП, яка дає банку змогу здійснювати початкові платежі від імені відокремлених підрозділів або через внутрішньобанківську міжфілійну платіжну систему;

д) ініціювати проведення нарад з керівництвом банку для отримання пояснень та інформації про вжиття банком заходів щодо усунення порушень і недоліків та забезпечення його фінансової стабільності;

е) бути присутнім на: загальних зборах акціонерів, на засіданнях ради і правління банку з правом дорадчого голосу; засіданнях комітетів (в обов`язковому порядку кредитного комітету, комітету з питань управління активами та пасивами, тарифного комітету); нарадах керівництва, у тому числі щодо реструктуризації зовнішніх зобов`язань банку, та інших структурних підрозділів банку, у тому числі підрозділів внутрішнього контролю та аудиту банку; переговорах з інвесторами банку з питань продажу чи реорганізації банку, шляхів оздоровлення банку за рахунок коштів учасників;

є) здійснювати контроль за своєчасним виконанням банком вимог (заходів), висунутих (застосованих) Національним банком до банку за результатами його діяльності, у тому числі за виконанням банком плану заходів з фінансового оздоровлення та/або прийнятих у письмовій угоді зобов`язань перед Національним банком та/або за дотриманням установлених обмежень та вимог щодо його діяльності;

ж) інформувати керівництво служби банківського нагляду щодо результатів аналізу фінансового стану банку, а в разі виникнення негативних тенденцій і виявлення проблем у його діяльності, які можуть нести загрозу втрати ліквідності й платоспроможності та інтересам кредиторів і вкладників, оперативно готувати обґрунтовані пропозиції щодо подальших наглядових дій за цим банком;

з) виконувати функції, пов`язані зі здійсненням контролю за використанням коштів, отриманих від Національного банку;

и) ініціювати розгляд питання щодо застосування відповідного заходу впливу згідно з вимогами статті 73 Закону про банки до керівників банку, якщо вони перешкоджають здійсненню функцій куратора банку, зокрема створюють умови, за яких куратор не може повністю або частково здійснювати повноваження, покладені на нього Національним банком;

і) виносити за межі банку копії документів, що можуть свідчити про факти порушення банком законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку.

Відповідно до п. 5.10 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління НБУ №346 від 17.08.2012 (в редакції станом на 29.04.2015), банк на вимогу куратора банку зобов`язаний надавати інформацію щодо його діяльності, у тому числі пояснення щодо проведення ним окремих операцій. Інформація надається у формі відповідних документів та їх копій (у тому числі виготовлених методом сканування або створення фотокопій) чи інших носіїв відповідної інформації. Інформація, що може свідчити про факти порушення банком законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку, має бути засвідчена банком належним чином (засвідчується підписом керівника та відбитком печатки банку. Документ, що складається з двох і більше аркушів, прошнуровується та пронумеровується).

Суд зазначає, що вищевказаними положеннями законодавства не встановлено обов`язку банку отримувати від куратора погодження перед укладенням будь-яких договорів, водночас куратор має право, зокрема, ознайомлюватись з усією документацією банку та здійснювати контроль за діяльністю банку.

За таких обставин, суд вважає необґрунтованими твердження позивача 2 щодо необхідності отримання відповідачем 1 погодження від куратора на укладення з відповідачем 2 Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

При цьому, доводи позивача 2 про те, що відповідач 1 не повідомив відповідача 2 про необхідність такого погодження взагалі є нічим не підтвердженими припущеннями.

Стосовно посилань позивача 2 на норми ст. 227 Цивільного кодексу України як на підставу для визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Згідно ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банківська ліцензія - це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.

Правочин вважається вчиненим без ліцензії, якщо на час такого вчинення останню не отримано, або строк її дії закінчився, або ліцензію анульовано (відкликано), або її дію зупинено у передбачених законом випадках.

Разом з тим, вимоги ч. 1 ст. 227 Цивільного кодексу України не поширюється на правочини, вчинення яких не потребує отримання дозволу (ліцензії), а твердження позивача 2 про те, що спірний правочин укладений без погодження куратора Національного банку України та в порушення постанови правління є необґрунтованими, оскільки в будь-якому випадку погодження куратора не є дозволом (ліцензією) у розумінні положень чинного законодавства, зокрема, приписів ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Доказів відкликання банківської ліцензій у Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» станом на дату укладення Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 матеріали справи не містять.

Що стосується тверджень позивача 2, що оскільки строк дії Іпотечного договору від 16.04.2013 закінчився 18.02.2015, то починаючи з 19.02.2015 іпотека за вказаним договором є припинено, у зв`язку з чим права вимоги за Іпотечним договором від 16.04.2013 не могли бути передані Публічному акціонерному товариству «Банк «Український капітал», а оскільки за оспорюваним договором було передано право вимоги за іпотечним договором, який припинив свою дію, наведене свідчить, що оспорюваний договір було укладено з метою можливого заволодіння нерухомим майном юридичної особи в майбутньому, що є порушенням публічного порядку та норм ст. 228 Цивільного кодексу України, суд вважає вказані твердження позивача 2 необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до п. 29 Іпотечного договору від 16.04.2013 термін дії договору встановлено до 18.02.2015, а у випадку невиконання зобов`язань за кредитним договором - до повного та належного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором та всіма додатковими договорами до нього.

Судом встановлено, що 18.02.2015 між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» (іпотекодержатель) та позивачем 2 було укладено Договір про внесення змін до Іпотечного договору від 16.04.2013, яким сторони погодили, що за цим договором іпотекою забезпечується виконання зобов`язань позичальника за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, згідно з яким іпотекодержателем відкрито позичальнику відкличну кредитну лінію в межах суми 5183263,00 грн. терміном до 17.02.2016 на поповнення обігових коштів зі сплатою процентів у розмірі та на умовах, передбачених кредитним договором.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

З наведеного вбачається, що іпотека припиняється або у випадку виконання боржником (позичальником) зобов`язання, яке є забезпечене іпотекою, або ж у випадку закінчення строку дії іпотечного договору.

З огляду на те, що сторонами у п. 29 Іпотечного договору від 16.04.2013 було зазначено, що термін дії договору встановлено до 18.02.2015, а у випадку невиконання зобов`язань за кредитним договором - до повного та належного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором та всіма додатковими договорами до нього, беручи до уваги, що станом на дату укладення між банками оспорюваного договору (Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015) позивачем 1 не були виконані зобов`язання за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, відсутні підстави вважати, що іпотека за Іпотечним договором від 16.04.2013 станом на дату укладення вказаного оспорюваного договору (29.04.2015) припинилась.

За таких обставин, суд вважає недоведеними твердження позивача 2 про припинення іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013 станом на дату укладення між відповідачами Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

При цьому, враховуючи посилання позивача 2 на норми ст. 228 Цивільного кодексу України, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Суд зазначає, що позивачем 2 не доведено суду належними та допустимими доказами наявності у Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 ознак, які б свідчили, що вказаний оспорюваний договір порушує публічний порядок.

Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку відмовити в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» та Приватного акціонерного товариства «Тутковський» до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» про визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 у зв`язку з необґрунтованістю.

Що стосується позовних вимог в частині визнання припиненої іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013, суд не вбачає підстав для їх задоволення, оскільки жодних обґрунтувань в частині вказаних позовних вимог, окрім як похідної вимоги від визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, позивачами не заявлено.

При цьому, суд вважає за необхідне відмітити, що визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором не призводить до припинення іпотеки, а може свідчити лише про відсутність у нового кредитора (не перехід до нового кредитора) прав іпотекодержателя за іпотечним договором.

Будь-яких доказів припинення іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013 з підстав, наведених позивачами у позовних заявах, матеріали справи не містять.

При цьому, твердження позивача 1, що договір відступлення прав вимоги за забезпечувальним зобов`язанням повинен укладатися окремо (окремим документом) від договору про відступлення прав вимоги за основним зобов`язанням суд вважає необгрунтованими, оскільки законодавством не встановлено будь-яких обмежень відступати права вимоги як за основним, так і за забезпечувальним зобов`язанням шляхом укладення одного правочину (єдиного документа) (відступлення прав вимоги, купівлі-продажу прав вимоги, тощо).

Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» та Приватного акціонерного товариства «Тутковський» до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» про визнання припиненою іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

При цьому, суд зазначає, що відповідач 1, визнаючи позовні вимоги в частині визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, у заявах по суті справи неодноразово посилався як на підстави для визнання недійсним оспорюваного договору обставини, які не були зазначені позивачами у позовних заявах.

Тобто, відповідач 1, по суті, на власний розсуд доповнював підстави для визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 тими обставинами, які позивачами не заявлялись, та, відповідно, не є підставами позову.

Суд зазначає, що ті, обставини, які були викладені відповідачем 1 у заявах по суті спору, та які, по суті, є відмінними від підстав, заявлених позивачами, судом не досліджуються при розгляді даної справи.

При цьому, вважаючи, що Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 є недійсним саме з тих підстав, які викладені відповідачем 1 у відзивах на позовні заяви (відмінних від підстав позову, заявлених позивачами), позивач не позбавлений права звернутися до суду як позивач у відповідному спорі.

Що стосується поданих відповідачем 2 заяв про застосування позовної давності, суд зазначає, що оскільки суд дійшов висновку відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» та Приватного акціонерного товариства «Тутковський» у зв`язку з необґрунтованістю, підстав для застосування позовної давності відсутні.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на позивачів у зв`язку з відмовою у позові.

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» та Приватного акціонерного товариства «Тутковський» до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та до Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» про визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 та визнання припиненою іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013.

2. Судові витрати покласти на позивачів.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено: 15.08.2019

Суддя Д.О. Баранов