Рішення № 8361895, 11.03.2010, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

11.03.10 р.                     Справа № 40/352                               

Господарський суд Донецької області у складі судді Підченко Ю.О.

При секретарі судового засідання Рожковій А.О.

Розглянув у відкритому судовому засіданні господарського суду справу за позовом орендного підприємства „Квант”, м. Донецьк

до відповідача приватного підприємства „СИНАПС”, м. Донецьк

про стягнення 276533 грн. 10 коп.

та зустрічним позовом приватного підприємства „СИНАПС”, м. Донецьк

до відповідача орендного підприємства” Квант”, м. Донецьк

про визнання договору недійсним

за участю:

представників сторін:

від позивача за первісним позовом: Кольчик І.К. –директор,

Кривец О.С. – секретар-референт,

Кольчик О.І. - бухгалтер

від відповідача за первісним позовом: Асєєва І.С. - юрисконсульт

За клопотання обох сторін, з урахуванням виняткових обставин справи, витребування додаткових матеріалів, спір було вирішено у більш тривалий час, ніж передбачено частиною першої ст. 69 ГПК України.

Суть спору:

Орендне підприємство „Квант” звернулося до господарського суду з позовними вимогами до приватного підприємства „СИНАПС” про стягнення основного боргу з орендної плати у сумі 239 705 грн. 75 коп., пені у сумі 22 485 грн. 29 коп. за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань та інфляційних у сумі 14 342 грн. 06 коп. згідно договору оренди нежитлових приміщень № 69А/2006 від 01.12.06р.

Позивач, керуючись статтею 22 ГПК України, не змінюючи підстави позову зазначив суми, які підлягають стягненню з відповідача, зокрема:

·          основний борг з орендної плати в сумі 239705 грн. 75, коп.;

·          інфляційні в сумі 14342 грн. 06 коп. за прострочення виконання грошового зобов’язання;

·           пеню в сумі 22485 грн. 29 коп. за прострочення виконання грошових зобов’язань щодо внесення орендних платежів;

·          підставою задоволення позову є – договір оренди № 69А/2006 від 01.12.06р.

До прийняття рішення по справі приватне підприємство „СИНАПС” звернулося до господарського суду з зустрічним позовом про визнання недійсним договору №69А/2006 оренди нежитлового приміщення від 01.12.06р., між Орендним підприємством „Квант” та Приватним підприємством „СИНАПС”, з моменту його укладення сторонами.

Відповідач позовні вимоги не визнав, і до прийняття рішення у справі звернувся до суду із зустрічним позовом, предметом якого є – визнання договору №69А/2006 від 01.12.06р. недійсним з моменту його укладення.

Звірку розрахунків між сторонами належним чином не було проведено, але судом враховано той факт, що акт звірки є суто бухгалтерським документом, за яким бухгалтерії підприємств-учасників певних господарських операцій звіряють бухгалтерський облік цих операцій (у контексті визначення дебіторської або кредиторської заборгованості), а наявність чи відсутність будь-яких зобов’язань сторін підтверджується первинними документами – договором, накладними, рахунками тощо.

З’ясувавши фактичні обставини справи, докази на їх підтвердження, приймаючи до уваги доводи представника позивача, заперечення відповідача за первісним позовом, суд встановив:

Первісний позов мотивовано тим, що 01.12.06р. між орендним підприємством „КВАНТ”, далі Орендодавець, та приватним підприємством „СИНАПС”, далі Орендар, було укладено договір оренди нежитлових приміщень №69А/2006, які знаходяться за адресою 83055, м. Донецьк, пр. Гурова, 2, ком. №9, 13, 14, 15, 16, 207, 208, 209, загальною площею 267,08 кв. м з метою розташування офісу та для лабораторно-виробничих потреб.

Пунктом 1.3 договору сторонами було обумовлено строк його дії, а саме з 01.12.06р. по 31.10.07р.

За приписами пункту 1.2 договору Орендар за користування наданими приміщення та послуги (опалення, електроенергію, водопостачання, комунальні та інші послуги) повинен щомісячно сплачувати грошові суми, розмір яких встановлений в Додатку №1 до цього договору.

Порядок розрахунків передбачено п. 2.2.1 договору, а саме Орендар зобов'язаний отримувати рахунки на оплату оренди згідно даного договору щомісяця з 1-го по 5-те число у приймальні орендного підприємства „КВАНТ”. Проте відповідач не отримує рахунки з серпня 2009р.

Згідно п.2.2.2 договору Орендар зобов'язаний сплачувати орендну плату у розмірі та порядку, визначених у п.3.2 даного Договору.

Згідно п. 3.2 договору за вказані у п. 1.1 даного договору приміщення та послуги Орендар сплачу рахунки Орендодавця згідно Додатку № 1 станом на початок поточного місяця оренди авансовим платежем, за винятком оплати за електроенергію, яка сплачується по закінченню місяця оренди. Оплата здійснюється на підставі виставлених рахунків Орендодавця не пізніше п'яти календарних днів з моменту їх виписки.

Однак свої зобов’язання за договором Орендар належним чином не виконав, внаслідок чого за ним за період з 01.11.2008р. по 31.10.09р. утворився борг з орендної плати в сумі 239705 грн. 75 коп., який позивач намагається стягнути.

Пунктом 4.1 договору сторони встановили міру відповідальності за прострочення внесення орендних платежів у вигляді пені в розмірі 0,5% несплаченої суми за кожний день прострочення. Залучений до матеріалів справи позивачем розрахунок пені дорівнює 22 485 грн. 29 коп. окремо за рахунками.

Згідно п. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Таким чином, Орендодавець намагається стягнути з Орендаря збитки від інфляції за період прострочення виконання грошового зобов’язання з жовтня 2008р. по жовтень 2009р. складають 14342 грн. 06 коп.

Надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи та правову норму, яка підлягає застосуванню у спірних правовідносинах, суд встановив, що за своєю правовою природою між сторонами укладено договір оренди.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів відповідно до п. 7 ст. 179 ГК України.

Фактичні обставини справи підтверджують, що сторони досягли усіх суттєвих умов, передбачених законом для даного виду договору оренди: зокрема щодо його предмету, ціни та строку його дії, а тому він вважається укладеним відповідно до вимог ст.ст. 180, 181 ГК України та ст. 638 ЦК України. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладанні договору.

Пункт 1 ст. 759 ЦК України зазначає, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Статтею 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Стаття 283 ГК України як спеціальна норма передбачає, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Частиною 1 ст. 193 ГК України визначено, що суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

У відповідності зі ст. ст. 202, 203 ГК України, ст. 526, 599 ЦК України господарське зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Свої зобов’язання за договором відповідач не виконав, орендну плату згідно вимог ст. 286 ГК України та умов договору в сумі 2060 грн. 52 коп. своєчасно не сплатив.

За таких обставин, позовні вимоги у частині стягнення з відповідача орендної плати в сумі 239705 грн. 75 коп. за період з 01.11.2008р. по 31.10.09р. обґрунтовані та підлягають задоволенню.

Додаткове зобов’язання існує тільки тоді, коли існує основне зобов’язання. Існування основної заборгованості у відповідача щодо несвоєчасного внесення орендних платежів, встановлено обставинами справи та доказами на їх підтвердження.

Наданий до матеріалів справи розрахунок пені відповідає вимогам законодавства, а тому позовні вимоги щодо стягнення з відповідача пені за прострочення внесення орендних платежів окремо за рахунками в сумі 22485 грн. 29 коп. також обґрунтовані та підлягають задоволенню.

Згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Тому позовні вимоги щодо стягнення інфляційних в сумі 14342 грн. 06 коп. за період з жовтня 2008р. по жовтень 2009р. також вважаються обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Позивачем було зайво перераховане до державного бюджету державне мито в сумі 89 грн. згідно платіжного доручення № 255 від 06.11.09р., оригінал якого знаходиться в матеріалах справи. Тому відповідно до вимог пункту 1 ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.93р. за №7-93 „ Про державне мито” та статті 47 ГПК України воно підлягає поверненню йому на його рахунок.

Витрати по держмиту та забезпечення судового процесу за подання первісного позову покладаються на відповідача у справі – приватне підприємство „СИНАПС” згідно ст.ст. 44, 49 ГПК України.

Відповідно до вимог статті 60 ГПК України відповідач має право до прийняття рішення зі спору подати до позивача зустрічний позов для спільного розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов повинен бути пов’язаний з первісним позовом обставинами виникнення та доказами на їх підтвердження. З урахуванням викладеного, ухвалою господарського суду від 8.12.09р. було прийнято зустрічний позов.

Щодо зустрічного позову, то відповідач не визнав його за зазначеними у відзиві обставинами, посилаючись на те, що на момент укладення спірного договору оренди нежитлових приміщень право власності на них належало саме орендному підприємству „Квант”.

Предметом зустрічного позову є позовні вимоги щодо визнання договору оренди№69А/2006 від 01.12.2006р., укладеного між орендним підприємством „Квант” та приватним підприємством „СИНАПС”, недійсним з моменту його укладення.

Зустрічний позов обґрунтовано тим, що позивачеві за зустрічним позовом стало відомо той факт, що є рішення господарського суду Донецької області №14/202пд від 12.12.08р., згідно якого вимоги Державного підприємства "Науково-технічний центр проблем енергозбереження" Міністерства вугільної промисловості України до Регіональною відділення Фонду державного майна України по Донецькій області та орендного підприємства „КВАНТ” були задоволені в повному обсязі та визнано недійсним з моменту укладення договір №1324 купівлі-продажу державного майна орендного підприємства "КВАНТ" від 12.12.1995р., а також зобов'язано орендне підприємство "КВАНТ" повернути до державної власності майно - всю будівлю, що розташована за адресою: м. Донецьк, пр. Гурова, 2, тобто - приміщення, яке позивач за первісним позовом надав в оренду відповідачеві за первісним позовом після винесення зазначеного судового рішення.

Крім того, позивач за зустрічним позовом зазначає, що постановами Донецького апеляційного господарського суду від 10.02.2009р. по справі №14/202пд та Вищого господарського суду України від 02.06.2009р. по справі №14/202пд рішення господарського суду Донецької області від 12.12.2008р. по даній справі залишено без змін.

Позивач за зустрічним позовом посилається на те, що вищенаведене свідчить про протиправне набуття в 1995 році права власності на приміщення, що надавалися відповідачем за зустрічним позовом в оренду, відсутність у нього прав на майно протягом всього періоду дії укладеного договору оренди, а так само наявності інших правових підстав, згідно яких відповідач за зустрічним позовом має права на користування та розпорядження приміщеннями, розташованими у будівлі за адресою: м. Донецьк, пр. Гурова, 2, що надавалися ним в оренди позивачеві за зустрічним позовом. У зв'язку з чим останній вважає вимоги відповідача за зустрічним позовом про стягнення з нього орендної плати необґрунтованими, та такими, що посягають на власність позивача за зустрічним позовом, оскільки виявилось, що відповідач за зустрічним позовом не є власником, тобто у нього відсутні законні підстави на користування, розпорядження майном, приміщень, розташованих за адресою: м. Донецьк, пр. Гурова, 2, які останній надавав в оренду.

Згідно ст. 759 Цивільною кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Відповідно до ст. 761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Згідно ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Статтею 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Виходячи з викладеного, враховуючи рішення господарського суду Донецької області від 12.12.08 по справі №14/202пд, відповідач за зустрічним позовом не має прав, якими згідно до закону наділений власник, по відношенню до майна - приміщень, розташованих у будівлі за адресою: м. Донецьк, пр. Гурова, 2, в тому числі і передавати зазначене майно іншій особі в оренду.

Таким чином, договір оренди №69А/2006 від 01.12.06р. із подальшими додатковими угодами , додатками до нього, укладений між орендним підприємством „Квант” та приватним підприємством „СИНАПС”, не відповідає чинному законодавству України, а саме ст. 203 ЦК України в частині того, що його зміст суперечить цьому кодексу, бо особа, яка вчинила зазначений правочин, не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, та ст. 761 ЦК України, оскільки відповідач в оренду передав приміщення, розташовані у будівлі за адресою: м. Донецьк, пр. Гурова, 2, не маючи при цьому права власності на зазначене майно.

Надавши правову кваліфікацію змісту зустрічного позову, суд вважає його необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, виходячи із наступного:

Позивач за зустрічним позовом посилається на рішення господарського суду Донецької області від 12.12.08р. у справі №14/202пд , яким визнано недійсним з моменту укладення договір №1324 купівлі-продажу державного майна, яке належить орендному підприємству „КВАНТ”.

Втім, справа господарського суду Донецької області за № 14/202пд була розглянута за участю інших сторін, ніж у цій справі тому рішення по справі №14/202пд не є обов’язковим для суду під час розгляду даної справі, оскільки не встановлює факти згідно вимог статті 35 ГПК України.

У власності Орендного підприємства „ квант” знаходилося нерухоме майно за адресою: м. Донецьк, пр. Гурова, 2, зокрема приміщення першого, другого поверхів з переходом та підвалу корпусу №3, що підтверджено свідоцтвом про право власності на нерухоме майно Орендного підприємства „ КВАНТ”, видане Управлінням комунального господарства Виконавчого комітету Донецької міської ради від 17.02.03р. зазначене свідоцтво було діючим до 11.12.09р. – постановою Ворошиловського районного суду м. Донецька по справі №2а-2322/09 від 08.09.09р., яка набрала чинності 11.12.09р.

На час укладення оспорюваного договору оренди №69А/2006 від 01.12.06р. навіть ніхто і не ставив питання під сумнів правомірність приналежності Орендному підприємству „ КВАНТ” на праві власності приміщень, що були надані в оренду. Посилання відповідача за зустрічним позовом про нібито протиправне набуття в 1995 році право власності Орендного підприємства „КВАНТ” на приміщення, що надавалися відповідачем за зустрічним позовом в оренду, відсутність у нього прав на майно у весь період укладеного договору є – хибним.

Рішенням господарського суду Донецької області у справі №14/202пд від 12.12.08р., на яке посилається позивач за первісним позовом, визнано недійсним з моменту укладення договору №1324 купівлі-продажу державного майна Орендного підприємства „ КВАНТ” від 12.12.95р., надалі „КВАНТ”, який був укладений між Донецьким регіональним відділенням Фонду державного майна України та організацією орендаторів Донецького дослідно-експериментального заводу засобів автоматизації КВАНТ, надалі „Організація орендаторів” не є стороною цього договору, що визнаний недійсним, та нічого не отримувало згідно скасованого договору.

„КВАНТ” отримало майно від Організації орендаторів на підставі протоколу №103 від 18.03.96р. Зазначений протокол – не скасований, а тому КВАНТ – є добросовісним набувачем.

Також, є рішення Арбітражного суду Донецької області від 24.03.98р. у справі №52/5-21пд про визнання договору оренди недійсним, та рішення від 04.06.98р. у справі №11/3-13пд про визнання недійсним договору купівлі-продажу, які вже існували під час укладення договору оренди між позивачем та відповідачем є діючим до наступного часу, і які встановлюють факти правомірності набуття КВАНТ право власності на спірні приміщення за адресою: м. Донецьк, пр. Гурова. А отже, підтверджують парво позивача володіти та розпоряджатися цим майном на власний розсуд, що також підтверджує правомірність укладення договору оренди між сторонами.

За загальним правилом, кожна особа, що бере участь у справі, повинна довести обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог чи заперечень (стаття 33 ГПК України). Водночас коментована стаття визначає підстави, з яких ці особи звільняються від обов’язку доказування. Підстави звільнення від доказування можна поділити на три групи:

·          а) обставини, визнані господарським судом загальновідомими (частина першої статті 35 ГПК України;

·          б) преюдиціальні факти (частини 2-4 статті 35 ГПК України);

·          в) законні презумпції ( частина п’ята статті 35 ГПК України).

Відповідно до частини 3 статті 43 ГПК України визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов’язковими. Отже, таке визнання не є підставою звільнення від доказування, тобто незалежно від того, що одна сторона визнає певні обставини, які наводяться іншою стороною, остання повинна надати відповідні докази.

З урахуванням фактів встановлених вказаними рішеннями , нежитлові приміщення, які Квант надало в оренду приватному підприємству „ СИНАПС” у відповідності із договором оренди нежитлових приміщень №69А/2006 від 01.12.06р. на час укладення договору та виникнення заборгованості орендаря за цим договором належали КВАНТ на праві власності. Таким чином, КВАНТ мало достатній обсяг прав розпоряджатися вказаним майном, у тому числі і надавати в оренду.

Приміщення були надані орендарю за актом прийому-передачі від 01.12.06р., а саме: кімнати №№9.13,14,15,16,207,208,209 загальною площею 267,08 кв.м. 1 жовтня 2007р. орендарю було додатково надано приміщення кімнати №109 площею 23,98 кв.м. у відповідності із додатковою угодою №1 від 01.10.07р. до договору за актом приймання-передачі від 01.10.07р. Згідно додатковою угодою №2 від 01.10.08р. до договору орендар повернув кімнати №№9.109 загальною площею 48,29 кв.м. за актом приймання-передачі від 14.12.08р., після чого орендар займає приміщення загальною площею 242,77 кв.м.

Законодавець визначає підстави для визнання правочину недійсним та настання певних наслідків, зокрема:

-          Цивільний кодекс (ст.215) формулює детальні та достатньо визначені положення про підстави недійсності правочинів та про види недійсних правочинів (нікчемні та оспорювані). Положення ст. 207 ГК з цього ж питання, хоч і стосуються лише господарських договорів, але є більш загальними. Виходячи із принципового положення про Цивільний кодекс як основний акт цивільного законодавства, при вирішенні питання про підстави недійсності (нікчемності, оспорюваності) правочина у сфері дії Господарського кодексу слід застосовувати відповідні положення Цивільного кодексу. Підстави нікчемності умов договорів, встановлені ч. 2 ст. 207 ГК не повинні застосовуватись, оскільки визнання нікчемності умов типових договорів є взагалі некоректним (як таке,що передбачає застосування до типового договору, що є нормативно-правовим актом, правової конструкції нікчемності, яка може стосуватись тільки правочинів).

-          відповідно до ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК підставою недійсності правочину є суперечність його змісту актам цивільного законодавства. Під змістом правочину тут розуміється зміст волевиявлення учасників правочину в цілому, тобто як волевиявлення щодо змісту цивільних правовідносин, що мають виникнути на підставі правочину, так і волевиявлення стосовно того, з ким ці правовідносини мають бути встановлені. Тому правочин може бути визнаний недійсним, зокрема у разі, коли ним порушено право третьої особи, яка відповідно до закону отримала право на укладення договору стосовно того ж предмета за результатами конкурсу, аукціону тощо (в зв’язку з тим, що волевиявлення стосовно учасника правочину, суперечить акту цивільного законодавства) ;

-          підставою недійсності правочину може бути його суперечність актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК). При застосуванні цього положення слід врахувати, що абсолютна більшість законів та інших нормативно-правових актів формулюють норми, що належать до декількох галузей законодавства. В багатьох випадках в одних і тих же положеннях актів законодавства формулюються норми двох і навіть трьох галузей права. Тому численні публічно-правові заборони та обмеження, які стосуються умов, за яких можливе вчинення правочину, мають тлумачитись так, що вони мають цивільно-правовий зміст, а їх порушення є підставою для висновку про те, що зміст правочину суперечить акту цивільного законодавства;

-          наслідки недійсності правочинів встановлюються ст.ст. 216, 217 та іншими Цивільного кодексу. Враховуючи, що в Цивільному та Господарському кодексах, в інших законах терміни “зобов’язання”, “правочини” часто використовуються як тотожні, положення ст.ст. 207, 208 ГК про недійсність зобов’язань та наслідки їх недійсності з урахуванням термінології, що використовується у Цивільному кодексі, мають тлумачитись як такі, що стосуються недійсності правочинів. Тому відповідно до ч. 1 ст. 208 ГК правочини, що є підставою господарських зобов’язань, можуть бути визнані недійсними у разі вчинення їх з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства з застосуванням наслідків, передбачених цією частиною.

Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При розгляді спору, суд не встановив обставин, з якими закон пов’язує визнання правочину недійсним.

Суд дійшов висновку, що відсутні правові підстави для визнання недійсним договору оренди № 69А/2006 від 01.12.06р. із моменту його укладення. Зазначений договір оренди було укладено у відповідності із діючим законодавством, Орендне підприємство „ КВАНТ” мало необхідний обсяг цивільної дієздатності для укладення цього договору, яке було спрямоване на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором. Позивач за зустрічним позовом приватне підприємство „СИНАПС” на виконання цього договору отримав в оренду нежитлові приміщення, якими користується д наступного часу, та вже більше року не сплачує за це грошові кошти тощо.

З урахуванням викладеного, у задоволенні зустрічного позову приватного підприємства „СИНАПС” щодо визнання договору оренди нежитлового приміщення №69А/2006 від 01.12.06р. з моменту його підписання недійсним, слід відмовити, як необґрунтовано заявленого.

Витрати по державному миту та забезпеченню судового процесу за подання зустрічного позову по справі відносяться на приватне підприємство „СИНАПС” згідно приписів ст.ст. 44, 49 ГПК України.

Суддя може оголосити в судовому засіданні тільки вступну та резолютивну частини рішення за наявності згоди на це представників як позивача, так і відповідача, присутніх у засіданні. А в разі присутності представника лише однієї сторони - за згодою цього представника. Позивачем та відповідачем надана така згода, тому судом оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення по справі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 203, 215, ч. 1 ст. 263, ст. ст. 759, 762 614, 625, 638 ЦК України, ст. ст. 173, 174, 180, 181, 193, частиною 6 ст. 232 ГК України, ст. ст. 4-2, 4-3, 22, 25, 33, 34, 43, 44, 49, 58, 60, 69, 82, 84, частиною другою та третьою ст. 85 ГПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1.          Первісний позов орендного підприємства „Квант” задовольнити.

2.          Стягнути з приватного підприємства „СИНАПС”, 83080, м. Донецьк, Ленінський р-н, пр. Ленінський, буд. 136, кв. 46, ід. код 13478542, МФО 334635, р/р 26004301748925 в БО „Юзовське” ГУ ПІБ України, на користь:

- орендного підприємства „Квант”, 83001, м. Донецьк, Ворошиловський район, пр. Гурова, 2, ід. код 04726372, МФО 335496, п/р 26001060287282 у Донецькому РУ „Приватбанк”, борг з орендної плати в сумі 239705 грн. 75 коп., пеню в сумі 22485 грн. 29 коп., інфляційні в сумі 14342 грн. 06 коп., витрати по державному миту в сумі 2765 грн. 33 коп. та витрати щодо забезпечення судового процесу в сумі 236 грн., видавши наказ.

3.          У задоволенні зустрічного позову приватного підприємства „СИНАПС” щодо визнання договору оренди нежитлового приміщення №69А/2006 від 01.12.06р. з моменту його підписання недійсним – відмовити.

4.          Витрати по державному миту в сумі 85 грн. та забезпечення судового процесу в сумі 236 грн. за подання зустрічного позову відносяться на приватне підприємство „СИНАПС”.

5.          Повернути на рахунок орендного підприємства „КВАНТ” зайво перераховане державне мито в сумі 89 грн. згідно платіжного доручення № 255 від 06.11.09р., оригінал якого знаходиться в матеріалах справи. Підставою повернення державного мита є дане рішення, яке затверджене гербовою печаткою господарського суду Донецької області або довідка господарського суду Донецької області.

6.          Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання.

Суддя