Рішення № 82948344, 10.07.2019, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/6282/19

Провадження № 2-о/127/326/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.07.2019 м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області

в складі: головуючого судді-Антонюка В.В.,

за участі: секретаря - Гончарука І.О.,

заявника - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вінниці цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа Комісія з питань поновлення прав реабілітованих Волочиської районної ради Хмельницької області про встановлення факту депортації осіб в Казахстан в 1936 році,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 , за участі заінтересованої особи: Комісії з питань поновлення прав реабілітованих Волочиської районної ради Хмельницької області, звернувся до суду із заявою про встановлення факту депортації осіб в Казахстан в 1936 році. Заява мотивована тим, що заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в сім`ї ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В 1936 році бабуся матері заявника, тобто його прабабуся – ОСОБА_4 , разом із своїми двома дітьми: дочкою- Геленою та сином – Геронтієм, були депортовані в Казахстан. На початку літа їх вивезли потягом в товарному вагоні в Кокчетавську область, Чкаловський район (тепер Тайіншинський), точку №4 (тепер село Подольське) та висадили в степу, де організовували колгосп. Вони жили в наметах та виконували різні роботи.

До депортації, прабабуся разом з дітьми та чоловіком – ОСОБА_5 , 1888 р.н., проживали в містечку Купіль, Волочиського району, Кам`янець – Подільської області. Вони обоє були за національністю поляками, сповідували католицьку віру. Вказані обставини підтверджуються «Спогадами та нарисами про репресованих», сторінки 61-62, 225, де зазначено, що і 1936 році поляків висилали саме по Постанові № 776-130 РНК СРСР (Рада народних комісарів) і вони були першими депортовані. Раніше, в сусідніх селах і Купелі масових депортацій не спостерігалось.

Що стосується чоловіка ОСОБА_6 , то він був заарештований ще 15 березня 1933 року за ст. 54-10 (антирадянська агітація) і був засуджений до 3-х років заслання в концтабір на Півночі (Архангельська область, с. Бакаріца). Прабабуся літом 1936 року, після проживання в наметах та виснажливої роботи, разом із донькою втекла з Казахстану до свого чоловіка. Старший син – Геронтій, залишився і робив реєстрацію за трьох в комендатурі, однак згодом теж втік до батьків. В Умань (Черкаська область) вони повернулись по війні та стали українцями.

Заявник зазначає, що факт встановлення депортації в Казахстан в 1936 році ОСОБА_4 разом із дітьми – Геронтієм та Геленою, йому необхідно для того, щоб відновити історичну справедливість та внести всіх Голинських до книги «Реабілітовані історією» та встановити правдиву національність родини і отримати карту поляка.

На його звернення до Комісії з питань поновлення прав реабілітованих Волочиської районної ради, до цього часу не встановлено факту депортації саме в Казахстан. Як в 2015 так і в 2019 роках, заявнику було повідомлено, що архівно довести факт депортації неможливо, що й стало підставою для його звернення до суду із даною заявою, в якій він просить встановити факт депортації в Казахстан в 1936 році ОСОБА_4 ,1891 року народження, польки за національністю, разом із дітьми: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_8 ,1920 року народження, на підставі геноцидної Постанови № 776-130 Ради народних комісарів РНК СРСР.

В судовому засіданні заявник ОСОБА_1 , підтримав заявлені вимоги, просив задовольнити заяву в повному обсязі.

Представник заінтересованої особи Комісії з питань поновлення прав реабілітованих Волочиської районної ради Хмельницької області, належним чином повідомлений про час, день та місце проведення судового засідання, в судове засідання не з`явився, про причини неявки до суду не повідомив, заяв та клопотань до суду не надав.

Згідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Вислухавши заявника, дослідивши надані докази в їх сукупності, суд вважає, що заява підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Статтею 1 ЦПК України встановлено, що цивільний процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.

Згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження (ч. 2 ст. 19 ЦПК України).

Згідно ч. 1 ст. 293 ЦК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Хоча зазначений у ч. 1 ст. 315 ЦПК України перелік справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, не є вичерпним, проте за змістом вищенаведених норм процесуального права суд може встановлювати факти, які тягнуть для заявника певні правові наслідки.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Суд може встановлювати факти, які й за іноземним законодавством тягнуть за собою правові наслідки для заявника і рішення суду необхідне заявникові для застосування у відносинах з громадянами інших держав (наприклад, для вирішення питання про наявність права на спадщину у особи, яка законодавством країни не віднесена до кола спадкоємців за законом).

Судом встановлено, що листом Волочиської районної ради Хмельницької області № 573 від 13.11.2015 року, на звернення заявника ОСОБА_1 повідомлено про те, що інформація щодо ОСОБА_9 в архівах відсутня (а.с.28).

Як вбачається із відповіді Волочиської районної ради Хмельницької області № 44 від 06.02.2019 року на звернення ОСОБА_1 , в серпні 1994 року до комісії з питань поновлення прав реабілітованих звернулась жителька м. Київ – ОСОБА_10 щодо відшкодування вартості втраченого майна під час виселення в 1936 році сім`ї її батька. В зв`язку з тим, що архівно довести факт виселення неможливо, відповідно до ст. 9 ЗУ «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», заява була направлена на розгляд у Волочиський РВ УМВС. Довідку, яку отримала ОСОБА_11 в 1995 році, була видана на підставі свідчень свідків, які на той час проживали в с. Купіль (а.с.29).

Комісією з питань поновлення прав реабілітованих Волочиської районної ради Хмельницької області при розгляді заяви ОСОБА_10 встановлено, що ОСОБА_5 , 1888 р.н., уродженець с. Купіль Волочиського району був засуджений Особливими зборами при Колегії ГПУ УРСР 28.04.1933 року за ст. 54-10 КК УРСР до трьох років виселки на Північ країни. В 1936 році його дружину ОСОБА_4 разом з дітьми в адміністративному порядку вислали із с. Купіль за межі України. Факт виселки сім`ї та вилучення майна підтверджено перевіркою, проведеною Волочиським РВ УМВС. Архівних документів немає. Враховуючи зазначене, Комісією було прийнято рішення №19 від 21.02.1995 року, яким згідно ст.3 ЗУ «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» вважати сім`ю ОСОБА_5 реабілітованою з встановленням всіх громадянських прав та нараховано спадкоємцям ОСОБА_5 грошову компенсацію за втрачені будівлі, які не збереглися, у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, виходячи з мінімальної зарплати 60 тис. крб, збільшених у п`ять разів (а.с.30).

Відповідно до Архівної довідки № Ч-1567/01.01-14/2013 від 17.12.2013 року, виданої Державним архівом Хмельницької області (а.с.31), ОСОБА_5 ,1888 р.н., поляк за національністю, уродженець та житель м. Купіль Волочиського району Кам`янець-Подільської (з 1954 р. – Хмельницької) області, був заарештований 23.03.1933 року Волочиським прикордонним загоном за звинуваченням за ст. 54-10 КК УРСР у контрабанді та антирадянській агітації. У складі його сім`ї на день арешту значились: дружина – ОСОБА_12 ,41 рік; син – Іеєронім – 13 років; дочка – ОСОБА_13 -6 років. Рішенням особливої наради при Колегії ДПУ УРСР від 23.04.1933 року ОСОБА_5 засуджений до трьох років заключення в концтабір за межами України. На підставі Закону України від 17.04.1991 року ОСОБА_5 – реабілітований. Аналогічна інформація міститься і в Біографічних довідках про репресованих Волочиського району (а.с.32).

Як вбачається із копії Метричної книги про народження, смерть, шлюб по с. Купіль Римо-католицької приходської церкви, виданої Державним архівом Хмельницької області (а.с.33-35), під номером 7 міститься запис про те, що в 1910 році ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , уклали шлюб, крім того, під номером 189, міститься запис про те, що ОСОБА_16 та ОСОБА_12 охрестили доньку – ОСОБА_17 .

Із копії Метричної книги про народження, смерть, шлюб по с. Купіль Римо-католицької приходської церкви, виданої Державним архівом Житомирської області (а.с.36-37), вбачається, що під № 161 міститься запис про те, що в 1891 році була охрещена ОСОБА_15 .

Батьками ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відповідно до відновленого свідоцтва про її народження, серії НОМЕР_1 , вказані ОСОБА_5 та ОСОБА_4 (а.с.39).

Відповідно до відновленого свідоцтва про народження ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , серії НОМЕР_2 , її батьками вказані ОСОБА_20 та ОСОБА_18 (а.с.38).

Як вбачається із свідоцтва про шлюб, серії НОМЕР_3 , 27 червня 1961 року ОСОБА_2 зареєстрував шлюб із ОСОБА_19 , яка після реєстрації шлюбу обрала прізвище чоловіка – « ОСОБА_21 » (а.с.40). За час спільного проживання у них ІНФОРМАЦІЯ_5 , народився син – ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про його народження серії НОМЕР_4 від 18.01.1962 року (а.с.43).

Комітет національної безпеки Республіки Казахстан на звернення ОСОБА_1 повідомив, що спеціальний державний архів Комітету національної безпеки Республіки Казахстан немає конфіденційної інформації стосовно ОСОБА_4 , 1891 року народження. Для продовження пошуку можливої інформації про її долю, слід звернутися до Комітету з правової статистики та спеціальних доповідей в Генеральну прокуратуру Республіки Казахстан як про інформацію про внутрішні переміщення осіб за роки масових репресій (а.с.64-70).

Із відповіді Комітету з правової статистики та спеціальних доповідей Генеральної прокуратури Республіки Казахстан вбачається, що відомості, що стосуються ОСОБА_4 ,1891 року в Комітеті відсутні (а.с.71-73).

Відповідно до відповіді Управління комітету із правової статистики та спеціальних обліках генеральної прокуратури Республіки Казахстан по Північно-Казахстанській області, на звернення ОСОБА_1 від 18.01.2019 року повідомлено, що відомості про судимість, виселення, знаходження в трудовій армії, на спецпоселенні у відношенні ОСОБА_4 , 1891 року народження та членів її сім`ї, в архіві УКПС та СО ГП РК по ПКО відсутні (а.с.74-75).

Нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_10 від 19.06.2019 року підтверджується, що вона в 1936 році була депортована до Республіки Казахстан з матір`ю- ОСОБА_4 і братом ОСОБА_8 , разом з іншими польськими родинами з с. Купель, Волочиського району, Хмельницької області.

Як вбачається із копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 , батьками ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вказані ОСОБА_5 та ОСОБА_4 (а.с.81).

12.11.1960 року, ОСОБА_22 розірвала шлюб із ОСОБА_23 , актовий запис №63, що підтверджується копією свідоцтва про припинення шлюбу №25 та обрала прізвище після припинення шлюбу – « ОСОБА_24 » (а.с.83).

28.11.1960 року ОСОБА_22 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєструвала шлюб із ОСОБА_25 , в зв`язку із чим змінила своє прізвище « ОСОБА_24 » на « ОСОБА_26 » (а.с.84).

Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», Україна визнає депортації народів, національних меншин та осіб з місць постійного проживання на підставі рішень, прийнятих органами державної влади колишнього СРСР або союзних республік, як незаконні та злочинні акти, здійснені проти них, та визначає відновлення прав громадян України із числа депортованих осіб одним з пріоритетних напрямів політичного, соціально-економічного, культурного і духовного розвитку суспільства.

Відповідно до ч. 4 ст. 4 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», для цілей цього Закону депортованою особою визнається особа, яка набула громадянства України і належить до осіб, які народилися в сім`ях депортованих осіб до моменту їх повернення в місця постійного проживання, але не пізніше набрання чинності цим Законом.

Пунктом 1Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 р. передбачено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Згідно п. 5 ч. 2 ст. 234 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Статтею 256 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи про встановлення факту належності правовстановлюючого документу та інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», депортація - насильницьке переселення народів, національних меншин та осіб за національною ознакою з місць їх постійного проживання на підставі рішень, прийнятих органами державної влади колишнього СРСР або союзних республік.

Частинами другою та третьою статті ст.5 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» визначено, що факт депортації особи підтверджується відповідною довідкою або іншими документами, виданими компетентними органами України, інших держав - колишніх республік СРСР. У разі відсутності зазначених документів факт депортації особи встановлюється в судовому порядку за заявою заінтересованої особи.

Аналіз досліджених доказів в їх сукупності дає підстави для задоволення вимог заяви в частині встановлення факту депортації в Казахстан в 1936 році ОСОБА_4 , 1891 року народження разом із дітьми: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_8 ,1920 року народження. Встановлення даного факту має юридичне значення, оскільки від нього залежить право заявника на відновлення історичної справедливості та внесення ОСОБА_27 до книги «Реабілітовані історією». Вжиті заявником заходи щодо встановлення факту депортації батьків через відсутність передбачених законодавством документів не дали йому можливість цього зробити. Однак, заявлені вимоги в частині встановлення факту депортації сім`ї ОСОБА_27 на підставі геноцидної Постанови № 776-130 Ради народних комісарів РНК СРСР не підлягають, оскільки жодних належних та допустимих доказів про те, що ОСОБА_4 , 1891 року народження разом із дітьми: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_8 , 1920 року народження були депортовані до Казахстану в 1936 році саме на підставі цієї Постанови, до суду не надано.

Що ж стосується заявлених вимог в частині встановлення національності ОСОБА_4 , 1891 року народження, то суд виходить з наступного.

Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту депортації, заявником також заявлено вимогу про встановлення факту належності ОСОБА_4 , 1891 року народження до певної національності: польки, та зазначено, що це необхідно для можливості отримання заявником картки поляка.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про національні меншини в Україні» громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.

Згідно зі ст. 300 ЦК України особа має право на індивідуальність, до якої, серед іншого, відноситься і право визначати свою національність.

Відповідно до ст. 3 Рамкової конвенції держав-членів Ради Європи про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 9 грудня 1997 року № 703/97-ВР) кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв`язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі.

Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», яка передбачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки.

Проте право особи на національну ідентичність реалізується нею самостійно.

Встановлені в Україні процедури не передбачають ідентифікацію національності своїх громадян, зокрема вказівки про національність у актових записах про народження чи інших особистих документах, виданих державою.

Проте заявник вказує, що такі відомості були внесені за часів СРСР відповідними органами у документи його родичів по материнській лінії. При цьому заявник стверджує, що такі відомості вказані помилково так, як насправді всі вони відносяться до польської, а не до української національності.

Пунктом 2.13 Правил внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 12 січня 2011 року № 96/5 врегульовано, що підставою для внесення змін в актові записи цивільного стану є, зокрема, рішення суду про встановлення неправильності в актовому записі цивільного стану.

Тому заявник не позбавлений права звернутися на захист свого немайнового права до суду з позовом про встановлення неправильності в актовому записі цивільного стану та про внесення відповідних змін.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 425/2737/17.

Норми глави 6 розділу ІV ЦПК України не передбачають можливості розгляду у порядку окремого провадження заяв про встановлення фактів належності особи до певної національності, встановлення неправильності в актовому записі про народження та зобов`язання внести зміни в актові записи. Такі заяви належить розглядати в позовному провадженні.

Крім того, зазначаючи про те, що встановлення вказаного факту необхідно для отримання заявником права на отримання картки поляка, заявник не вказав на конкретне законодавство (назву закону, зміст норми) цієї країни та не підтвердив, що цей факт дійсно має для нього юридичне значення за польським законодавством.

Враховуючи викладене, суд вважає що заявлені ОСОБА_1 , вимоги в частині встановлення національності ОСОБА_4 , 1891 року народження, не підлягають до задоволення.

Керуючись Законом України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», Конвенцією «Про захист прав людини і основоположних свобод», Рамковою конвенцією держав-членів Ради Європи про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 9 грудня 1997 року № 703/97-ВР), Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 р., Постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 425/2737/17, ст.ст. 212, 213, 256- 259 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа Комісія з питань поновлення прав реабілітованих Волочиської районної ради Хмельницької області про встановлення факту депортації осіб в Казахстан в 1936 році – задовольнити частково.

Встановити факт депортації в Казахстан в 1936 році ОСОБА_4 ,1891 року народження, разом з дітьми: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та сином – ОСОБА_8 ,1920 року народження .

В частині інших заявлених вимог – відмовити.

Судові витрати залишити за заявником.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення (складення) рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 11.07.2019 року.

Заявник: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІПН НОМЕР_6 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 .

Заінтересована особа: Комісія з питань поновлення прав реабілітованих Волочиської районної ради Хмельницької області, місце знаходження: 31200, Хмельницька область, м. Волочиськ, площа Центральна,1, код АМТС 03845.

Суддя: