Рішення № 82813780, 20.06.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2019 року Справа № 160/4381/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді – Лозицької І.О., розглянувши у м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

14.05.2019 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому просить суд:

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови в поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови в поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яке викладене у листі № 275/03-10/26 від 18.02.2019 року;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи з 22.05.2018 року, на підставі документів, що знаходяться у пенсійній справі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обґрунтування позовної заяви зазначено, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.08.2018 року у справі № 0440/5743/18 Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зобов`язано повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії позивачу. На виконання вимог рішення суду, повноважний представник позивача за довіреністю – Салій І.І. звернувся до відповідача з заявою про поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 від 22.06.2018 року. Проте, листом від 18.02.2019 року за № 275/03-10/26 відповідач повідомив представника позивача про те, що оскільки позивачем та його повноважним представником не надано жодного документу, що підтверджував би проживання або реєстрацію позивача на території України, а також, що між Україною та Ізраїлем немає міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, який би передбачав інші умови виплати пенсії, то обґрунтованих підстав для поновлення виплати пенсії не має. Не погодившись з діями відповідача, вважаючи їх такими, що суперечать нормам чинного законодавства, повноважний представник позивача – Салій І.І. звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 травня 2019 року відкрито провадження в даній справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 263 Кодексу адміністративного судочинства України.

На виконання вимог вищезазначеної ухвали, 11.05.2019 року відповідачем поданий, через канцелярію Дніпропетровського окружного адміністративного суду, відзив на позовну заяву за вх. №32065/19, в якому останній щодо задоволення позовних вимог заперечує в повному обсязі.

В обґрунтування свого відзиву на позов відповідач зазначає, що управління Пенсійного фонду виконало вимоги рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.08.2018 року у справі № 0440/5743/18 та розглянуло повторно заяву повноважного представника позивача за довіреністю ОСОБА_2 про поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 від 22.06.2018 року.

В листі Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 18.02.2019 року за № 275/03-10/26 повідомлено представника позивача, що у відповідача відсутні законні підстави для поновлення пенсійних виплат ОСОБА_1 , так як не надано документів, які б підтверджували факт проживання або реєстрації на території України. При цьому, на даний час Україною підписані міжнародні договори з 21 країною. Угода про соціальне забезпечення між урядами Ізраїля та України не укладена. Верховною Радою України не прийняті законодавчі акти, які могли б забезпечити виплату пенсій громадянам, які мешкають в інших країнах, з якими Україною не були підписані відповідні міжнародні угоди. За таких обставин, призначати та виплачувати пенсію позивачу на інших умовах ніж ті, які передбачені Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», немає законних підстав.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 261, ч. 2, ч. 3, ч. 5 ст. 262, п. 2 ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув адміністративну справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та без проведення судового засідання.

Суд, дослідивши та оцінивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, в їх сукупності, проаналізувавши норми чинного законодавства України, прийшов до таких висновків.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 10.07.1995 року перебувала на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та отримувала пенсію за віком, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», що вбачається з копії пенсійної справи позивача.

До виїзду на постійне місце проживання до держави Ізраїль, позивач мешкала за адресою: АДРЕСА_1 .

З 28.03.1997 року позивачу припинено виплату пенсійного забезпечення, так як остання виїхала на постійне місце проживання до ОСОБА_3 .

У зв`язку з вибуттям на постійне місце проживання до Ізраїлю, позивачем було здано внутрішній паспорт громадянина України та по прибуттю в Ізраїль його було взято на консульський облік в Посольстві України в Державі Ізраїль.

Згідно з написанням прізвища та ім`я позивача в паспорті громадянина України для виїзду за кордон, ім`я по-батькові не зазначено. Такий паспорт є документом, який посвідчує особу громадянина.

30.11.2017 року позивач, за допомогою першого секретаря з консульських питань Посольства України в Державі Ізраїль Роман І.М., видала довіреність на ім`я - ОСОБА_2 , як на фізичну особу - громадянина, яка зареєстрована у реєстрі за № 570/1173.

22.06.2018 року повноважений представник позивача – ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області з письмовою заявою від імені ОСОБА_1 про відновлення пенсійних виплат.

Листом від 05.07.2018 року за № К9832-18 відповідач повідомив повноважного представника позивача про відмову в поновленні пенсійних виплат ОСОБА_1 , зазначивши про те, що така заява повинна бути подана особисто позивачем.

Зазначену відмову повноважений представник позивача оскаржив в Дніпропетровському окружному адміністративному суді.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.08.2018 року у справі № 0440/5743/18 суд зобов`язав Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області розглянути заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії останній.

Зазначене рішення набрало законної сили станом на 21.09.2018 року, у зв`язку із чим Дніпропетровським окружним адміністративним судом направлено на адресу представника позивача виконавчий лист від 22.01.2019 року, копія якого міститься в матеріалах справи.

На виконання вимог вищезазначеного рішення, представник позивача ОСОБА_2 повторно звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області з заявою ОСОБА_1 від 22.06.2018 року про поновлення виплат пенсійного забезпечення останньої.

Листом від 18.02.2019 року за № 275/03-10/26 відповідач повідомив представника позивача про те, що оскільки позивачем та його представником не надано жодного документу, що підтверджував би проживання або реєстрацію позивача на території України, а також те, що між Україною та Ізраїлем немає міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, який би передбачав інші умови виплати пенсії, то обґрунтованих підстав для поновлення виплати пенсії немає.

Не погодившись з рішеннями відповідача, повноважний представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 оскаржив його до суду.

Надаючи правову оцінку наведеному вище та вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Загальної Декларації прав людини, п. 4 ч. 1 Європейської Соціальної хартії та ч. 3 ст. 46 Конституції України кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей.

Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У відповідності до частини третьої статті 25 Конституції України, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Згідно зі статтею 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

За приписами частини другої статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

Таким чином, кожен громадянин України має право на вільний вибір свого місця проживання, в тому числі й за кордоном, зі збереженням всіх конституційних прав, у тому числі й права на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадянина у старості.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування визначені Законом України від 09.07.2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Статтею 49 цього Закону визначено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

За змістом статті 51 названого Закону, під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Разом з цим, Конституційний Суд України у Рішенні від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, речення другого статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

При цьому, у пункті 3.3 мотивувальної частини згаданого Рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення.

Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

За приписами частини другої статті 1 Закону України від 21.01.1994 року №3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов`язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону, документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Разом з тим, предметом цього спору є правомірність дій відповідача щодо відмови останнього в поновленні раніше призначених пенсійних виплат ОСОБА_1 , у зв`язку із тим, що в позивача відсутній документ, який би підтверджував би право проживання або реєстрацію на території України.

Проте, суд критично ставиться до такої позиції відповідача, адже, позивачем, на підтвердження свого громадянства наданий паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 , термін дії якого продовжено до 26.04.2020 року.

Суд зазначає, що наявність паспорта громадянина України для виїзду за кордон не позбавляє громадянина України гарантованих прав та не ставить особу у становище, коли він позбавляється громадянства.

Верховний Суд у постановах від 13.03.2018 року у справі № 235/4162/17, від 14.03.2018 року у справі № 243/6815/17 та від 24.04.2018 року у справі № 225/3766/17 зазначив, що наведений у частині першій статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» перелік підстав для припинення виплати пенсії є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Вказаний перелік передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

У преамбулі до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» зазначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, у тому числі і постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 25.11.2005 року № 22-1, на яку посилається відповідач, є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та будь-яким іншим законом з питань пенсійного забезпечення не передбачено такої підстави для припинення виплати пенсії як відсутність (закінчення строку дії) документів, що засвідчують місце проживання (реєстрації) особи на території України.

Суд також критично ставиться до позиції відповідача стосовно того, що у зв`язку із відсутністю між Україною та Ізраїлем міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, який би передбачав інші умови виплати пенсії, то обґрунтованих підстав для поновлення виплати пенсії не має.

Згідно з ст. 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону №1058-1V щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України, (є неконституційним).

Зазначені положення Закону № 1058-IV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, Європейський суд з прав людини, встановлюючи порушення прав, гарантованих Конвенцією, вказував на те, що право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

Отже, позивач, як громадянин України, має право на виплату призначеної йому пенсії. Підстави для поновлення конституційного права на виплату пенсії виникли після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009.

При цьому, не може бути підставою припинення виплати пенсії відсутність у позивача документів, які засвідчують його місце проживання (реєстрації) на території України, відповідно до пунктів 2.9 та 2.22 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.11.2005 року № 22-1.

А відтак, рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови в поновленні виплати пенсії позивачу, яке викладене в листі № 275/03-10/26 від 18.02.2019 року, є протиправним. Також суд вважає за необхідне наголосити на тому, що прийняття відповідачем оскаржуваного рішення фактично є діями відповідача. З огляду на це, позовна вимога про визнання протиправними дій позивача щодо відмови в поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, бо фактично дублює позовну вимогу про визнання протиправним та скасування рішення щодо відмови в поновленні виплати пенсії позивачу, яке викладене в листі № 275/03-10/26 від 18.02.2019 року.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Загальною Декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2) та в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 13), відповідно до якої кожен, чиї права та свободи було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1)на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що наявні підстави для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, а саме: позовні вимоги щодо визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови в поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яке викладене у листі № 275/03-10/26 від 18.02.2019 року, зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виплату пенсії, починаючи з 22.05.2018 року, на підставі документів, що знаходяться у пенсійній справі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , підлягають задоволенню, а у задоволенні іншої частини позовних вимог слід відмовити.

З приводу розподілу судових витрат, суд зазначає, що на підставі ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням часткового задоволення позовних вимог, стягненню з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача підлягають судові витрати у розмірі 384,20 грн., сплата яких підтверджується квитанцією № 0.0.1293543086.1 від 13.03.2019 року, оригінал якої міститься в матеріалах справи.

Керуючись ст.ст. 77, 90, 139, 241-246, 255, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови в поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яке викладене у листі № 275/03-10/26 від 18.02.2019 року.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виплату пенсії, починаючи з 22.05.2018 року, на підставі документів, що знаходяться у пенсійній справі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094, код ЄДРПОУ 21910427) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) сплачену суму судового збору у розмірі 384,20 грн. (триста вісімдесят чотири гривні двадцять копійок).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 20.06.2019 року.

Суддя І.О. Лозицька