Постанова № 8270782, 09.03.2010, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.03.2010 № 21/471-2/212

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:Лосєва А.М.

суддів:

при секретарі:

За участю представників:

від позивача - ОСОБА_1 дов. від 21.11.2007р.;

від відповідача-1: не зявились;

від відповідача-2: Ткачов О.В. дов. №146/9/10 від 17.01.2010р.;

Шевченко О.О. дов. №8656/9/10 від 30.12.2009р.;

від відповідача-3: не зявились;

від прокуратури: не зявились;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Суб"єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4

на рішення Господарського суду м.Києва від 12.11.2009

у справі № 21/471-2/212 ( .....)

за позовом Суб"єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4

до Держави України в особі:

1) Державного казначейства України

2) Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва

3) Подільського районного суду м. Києва

за участю Прокуратури Подільського району м. Києва

про відшкодування збитків в розмірі 30011,83 грн.

ВСТАНОВИВ:

Субєкт підприємницької діяльності - фізична особа ОСОБА_4 (далі позивач) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Держави Україна в особі Державного казначейства України (далі відповідач-1) про стягнення відшкодування завданих збитків (упущеної вигоди) у сумі 33190,34 грн.

Під час вирішення спору до участі у розгляді справи як інших відповідачів (співвідповідачів) судом було залучено Державну податкову інспекцію у Подільському районі м. Києва (далі відповідач-2) та Подільський районний суд м. Києва (далі відповідач-3).

В ході судового розгляду позивач уточнив свої вимоги та просив суд стягнути на користь позивача 30011,83 грн. збитків у вигляді упущеної вигоди.

Відповідач-2 проти позову заперечував, посилаючись на те, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, оскільки в матеріалах справи відсутні докази того, що доходи (упущена вигода) не є абстрактними, а були б отримані позивачем у спірний період, не підтверджено вжиття заходів направлених на одержання таких доходів (прибутку) та взагалі не надано документів на підтвердження заявленої до відшкодування суми збитків (упущеної вигоди), у звязку з чим, на думку відповідача-2, підстави для задоволення позову відсутні.

Від відповідача-3 надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника Подільського районного суду м. Києва за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог чинного законодавства.

Прокуратура та відповідач-1 не забезпечили явку своїх представників у судові засідання до Господарського суду міста Києва, письмових пояснень по суті спору не надали, у звязку з чим справа розглядалась Господарським судом міста Києва на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.11.2009р. у справі №21/471-2/212 в позові було відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2009р. у справі №21/471-2/212 скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Вимоги апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції було неповно зясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 15.02.2010р. апеляційну скаргу позивача було прийнято до провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні на 09.03.2010р.

Розпорядженням Заступника Голови Київського апеляційного господарського суду від 09.03.2010р. було змінено склад колегії суддів та передано справу для здійснення апеляційного провадження колегії у складі головуючого судді Лосєва А.М., суддів Іваненко Я.Л., Скрипка І.М.

В судовому засіданні 09.03.2010р. представник позивача підтримав апеляційну скаргу з викладених в ній підстав, просив суд скаргу задовольнити та скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2009р. у справі №21/471-2/212, прийнявши нове, яким позов задовольнити повністю.

В судовому засіданні 09.03.2010р. представники відповідача-2 заперечували проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просили суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване Рішення місцевого господарського суду як таке, що прийняте з повним, всебічним та обєктивним зясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Представники відповідача-1, відповідача-3 та прокуратури у судове засідання 09.03.2010р. не зявилися, про причини незявлення суд не повідомили, письмових пояснень (відзиву) відносно обставин, викладених в апеляційній скарзі, не надали. Однак, зважаючи на те, що явка представників сторін та прокуратури у судові засідання не була визнана судом обовязковою, а також беручи до уваги наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення сторін та прокуратури про місце, дату та час судового розгляду, апеляційний суд визнав за можливе розглядати справу у відсутність представників відповідача-1, відповідача-3 та прокуратури за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-2, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

22.02.2002р. Подільським районним судом міста Києва було винесено постанову №3-4296/03, якою присуджено конфіскувати майно, що належало позивачу для здійснення підприємницької діяльності. Окрім того, відповідно до ст. 160-2 КУпАП притягнуто ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Виконання вищевказаної постанови було здійснено Державною податковою інспекцією Подільського району м. Києва (далі відповідач-2), яка в період з 23.02.2002р. по 11.03.2002р. провела конфіскацію майна позивача зі складських приміщень у м. Києві по вул. Глибочицькій, 13 та вул. М.Грінченка, 6/10.

Конфісковане майно (склотара та ящики до неї) перейшло у власність держави, було оцінене та реалізовано. Грошова виручка від реалізації майна склала 189 266,86 грн.

Згідно з Постановою Апеляційного суду міста Києва від 21.03.2002р. постанову Подільського районного суду м. Києва від 22.02.2002р. про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до місцевого суду.

17.04.2002р. Подільським районним судом м. Києва було прийнято постанову, якою справу про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності закрито та повернуто власнику вилучені товари зі складських приміщень, розташованих за адресою: м. Київ, вул. Глибочицька, 13 та вул. Грінченко, 6/10.

Постанова Подільського районного суду м. Києва від 17.04.2002р. набрала законної сили згідно з постановою голови Апеляційного суду міста Києва від 28.05.2003р.

Пізніше, з огляду на реалізацію конфіскованого майна позивача, Подільським районним суду м. Києва було прийнято постанову від 26.07.2004р., якою встановлено спосіб і порядок виконання постанови Подільського районного суду м. Києва від 17.04.2002р., що полягав у поверненні власнику грошових коштів, які були отримані в результаті реалізації конфіскованого майна, у розмірі 189 266,86 грн., шляхом їх списання з рахунків Управління Державного казначейства у м. Києві.

Згідно з довідкою Головного управління державного казначейства України у м. Києві від 06.12.2007р. №6.1.-08/11834, на підставі постанови Подільського районного суду м. Києва від 26.07.2004р. у справі №3-4296-2003 у період з вересня по листопад 2004 року з державного бюджету позивачу були повернуті кошти у загальній сумі 153 308,69 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №20572694 від 08.09.2004р. на суму 89 237,55 грн., №21244620 від 05.10.2004р. на суму 2 997,00 грн., №22133003 від 09.11.2004р. на 61 074,14 грн. Решта грошових коштів, отриманих від реалізації конфіскованого майна, у розмірі 35 958,17 грн. була отримана Приватним підприємством “Деніза” як винагорода за послуги з реалізації конфіскованого майна у відповідності до договору, укладеного між ГВ ПМ Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва та Приватним підприємством “Деніза”.

При цьому необхідно наголосити на тому, що в межах даної справи позивачем не заявляються вимоги про повернення 35958,17 грн., оскільки позовні вимоги заявлені та розраховані від фактично отриманих позивачем коштів у розмірі 153 308,69 грн.

В матеріалах справи наявний лист Державної податкової адміністрації у м. Києві від 03.10.2003р. №14628/10/26-37/12 до позивача, в якому зазначено, що однією з підстав скасування постанови Подільського районного суду м. Києва від 22.02.2002р. була та обставина, що у відповідності ст. 313 КпАП постанови про конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, та грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, виконуються державними виконавцями в порядку, встановленому законом, і виконання цих постанов не може бути покладено на інші органи, у тому числі і на Державні податкові інспекції. Приватне підприємство “Деніза” не виконала розпорядження ГВПМ Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва щодо призупинення реалізації майна та порушила умови договору від 15.01.2002р. „Про зберігання та реалізацію конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави”, укладеного між Державною податковою інспекцією у Подільському районі м. Києва та Приватним підприємством “Деніза”. Окрім того, в листі вказано про те, що працівники ГВПМ Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва в порушення вимог абз. 4 п.7 „Порядку обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.1998р., не забезпечили належний контроль за виконанням вимоги суду в частині призупинення реалізації майна, а також самоусунулись від контролю за своєчасністю та повнотою перерахування до державного бюджету коштів від реалізації майна.

Прокуратурою Подільського району м. Києва проведено перевірку за фактом вилучення працівниками ГВПМ Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва товарів (склотари та ящиків до неї) зі складів за адресами: м. Київ, вул. Глибочицька, 13, вул. Гринченко, 6/10 та вул. Спаська, 3, за результатами якої відмовлено в порушенні кримінальної справи за вищевказаним фактом за відсутністю в діях працівників ГВПМ Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва складу злочину. Однак, згідно з наказом Державної податкової адміністрації у м. Києві №315 від 11.07.2003р. за неналежне виконання своїх службових обовязків заступник начальника ГВПМ Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва Павлюк В.В. і заступник начальника оперативного відділу Божко Р.М. були суворо попереджені.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилався на те, що у період з 12.03.2002р. по 08.11.2004р. Держава Україна неправомірно користувалася коштами позивача, у звязку з чим йому було завдано збитки у вигляді упущеної вигоди в розмірі 30011,83 грн. При цьому, позивач наголошував на тому, що у період неправомірного користування належними йому коштами, останні знецінились в зв'язку з інфляційними процесами, які відбулись в державі Україна. В разі, якщо б кошти у сумі 153 308,69 грн. знаходились у володінні позивача, то він би використав їх для отримання прибутку, не допустивши завдання збитків у звязку із знеціненням коштів внаслідок інфляційних процесів. Окрім того, позивач зазначає, що розмір інфляції в державі Україна визначається Національним банком України через рівень облікової ставки Національного банку України за певні періоди, у звязку з чим розмір упущеної вигоди розраховувався позивачем на підставі показників облікової ставки Національного банку України у спірному періоді (з 12.03.2002р. по 08.11.2004р.).

Суд першої інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог повністю, мотивуючи це тим, що позивачем не доведено факту понесення ним збитків у вигляді упущеної вигоди та не надано доказів на підтвердження того, що він мав реальний намір здійснювати підприємницьку діяльність з розпорядженням саме цими 153 308,69 грн. у період з 12.03.2002р. по 08.11.2004р., зокрема, укладати договори, купувати продукцію, надавати послуги з залученням саме цих коштів тощо, однак у звязку з відсутністю у нього позивача саме цієї суми коштів на рахунку, позивач не зміг здійснити передбачену господарську діяльність та отримати вигоду.

Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2009р. у справі №21/471-2/212 скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що судом першої інстанції було неповно зясовано обставини, які мають значення для справи, зокрема, суд сплутав між собою поняття „отримання вигоди (доходу) від використання належних на праві власності коштів” та „отримання відшкодування від держави за незаконне використання коштів”. Також, на думку позивача, судом першої інстанції невірно застосовано норми матеріального права, а саме ст. ст. 3, 8, 13, 21, 41, 55, 56, 68, 129 Конституції України, ст. 20 Господарського кодексу України, ст. ст. 22, 167, 170, 174, 177, 1166, 1173 Цивільного кодексу України, що призвело до прийняття невірного рішення у даній справі.

Апеляційний суд не погоджується з таким твердженням позивача, вважає його помилковим, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

В ст. 1166 Цивільного кодексу України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

В ст. 22 Цивільного кодексу України визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Тобто, особа, яка має на меті відшкодувати збитки у вигляді упущеної вигоди, повинна довести, що вона гарантовано отримала би відповідну вигоду (доходи) у разі, якщо б її право не було порушено.

Однак, позивачем не зазначено конкретний зміст позовних вимог до жодного з відповідачів з посиланням на норми права, які були порушені відповідачами в цілому та кожним з них окремо, внаслідок чого позивачу було завдано збитки, які підпадають від визначення упущеної вигоди.

У відповідності до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обовязковим.

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обовязки.

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно повязаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою зясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

В Законі України “Про податок з доходів фізичних осіб” передбачено, що дохід - це сума будь-яких коштів, вартість матеріального і нематеріального майна, інших активів, що мають вартість, у тому числі цінних паперів або деривативів, одержаних платником податку у власність або нарахованих на його користь, чи набутих незаконним шляхом у випадках, визначених пп.4.2.16 п.4.2 ст. 4 цього Закону (маються на увазі кошти або майно (немайнові активи), отримані платником податку як хабар, викрадені чи знайдені як скарб, не зданий державі згідно із законом, у сумах, підтверджених обвинувальним вироком суду, незалежно від призначеної ним міри покарання), протягом відповідного звітного податкового періоду з різних джерел як на території України, так і за її межами.

У цивільному праві упущена вигода визначається, як неотриманий прибуток, який підлягає відшкодуванню.

За своєю суттю упущена вигода це дохід або прибуток, який особа могла б одержати, але не одержала внаслідок дії обставин, що не залежать від неї, якщо розмір її передбачуваного доходу або прибутку можна обґрунтувати.

Отже, предявляючи вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної (втраченої) вигоди, позивач насамперед повинен довести те, що він гарантовано отримав би відповідну вигоду у разі, якщо б його право не було порушено іншою особою, тобто підтвердити належними і допустимими доказами факт понесення ним упущеної вигоди.

Згідно з ч.2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Окрім того, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обовязок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

Натомість, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, викладених ним в позовній заяві, зокрема, не доведено, що при своєчасному поверненні йому 153 308,69 грн. він би використав ці кошти для отримання гарантованого доходу в розмірі 30011,83 грн.

Позивачем не надано суду доказів на підтвердження того, що він мав реальний намір здійснювати підприємницьку діяльність саме розпорядженням грошовими коштами у сумі 153 308,69 грн. у період з 12.03.2002р. по 08.11.2004р., зокрема, укладати договори, купувати продукцію, надавати послуги із залученням вказаних коштів, і з огляду на відсутність у нього в обігу саме цієї суми коштів позивач не зміг здійснити передбачену господарську діяльність та гарантовано отримати вигоду.

При цьому, суд вважає за необхідне наголосити на тому, що основною підставою своїх вимог позивач визначив невідповідність вимогам законодавства постанови Подільського районного суду м. Києва від 22.02.2002р., на виконання якої було проведено конфіскацію та реалізовано належне йому майно, тоді як, предявляючи позов про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, позивач передусім повинен був надати обґрунтований розрахунок розміру упущеної вигоди з поданням документів, які б підтверджували цей розрахунок.

В матеріалах справи наявний розрахунок позовних вимог, в якому позивач посилається тільки на показники облікової ставки Національного банку України.

Натомість, позивачем не наведено жодної правової норми, яка б передбачала здійснення розрахунку упущеної вигоди лише на підставі облікової ставки Національного банку України без врахування жодного документу, який би свідчив про можливий розмір передбачуваного доходу (прибутку) у спірний період та надавав змогу обґрунтувати його.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є необґрунтованими, непідтвердженими належними і допустимими доказами, а отже є такими, що не підлягають задоволенню.

Доказів на спростування вищенаведеного ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції надано не було.

З урахуванням вищевикладеного, апеляційний суд дійшов висновку про те, що Рішення суду першої інстанції від 12.11.2009р. у справі №21/471-2/212 прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а також з повним і всебічним зясуванням обставин, які мають значення для справи, тоді як доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, у звязку з чим підстави для задоволення апеляційної скарги позивача, з викладених у ній підстав, відсутні.

Оскільки позивач (апелянт) у встановленому порядку звільнений від сплати державного мита, а отже судових витрат за подання апеляційної скарги не поніс, тому відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України у звязку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, витрати за подання і розгляд скарги не відшкодовуються.

Керуючись ст. ст. 32-34, 43, 49, 75, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Субєкта підприємницької діяльності фізичної особи ОСОБА_4 залишити без задоволення, Рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2009р. у справі №21/471-2/212 без змін.

2. Матеріали справи №21/471-2/212 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до касаційного суду у встановленому законом порядку.

Головуючий суддя

Судді

15.03.10 (відправлено)