Ухвала суду № 8060504, 20.01.2010, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"20" січня 2010 р.                               м. Київ                                        К-31521/06

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого                                                  Сергейчука О.А.

Суддів                                                            Ланченко Л.В.

                                                                      Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

секретар судового засідання                              Сватко А.О.

за участю представників:

позивача: неявка;

відповідача: Шкодич Ю.В.;

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва

на рішення Господарського суду м. Києва 24.05.2006 р.

та постанову Київський апеляційного господарського суду від 13.09.2006 р.

у справі №49/256-А

за позовом          Товариства з обмеженою відповідальністю «Продсоюз ЛТД»

до          Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва

про          про визнання нечинним рішення та зобов’язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Продсоюз ЛТД»(далі по тексту –позивач, ТОВ «Продсоюз ЛТД») звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва (далі по тексту –відповідач, ДПІ у Печерському районі м. Києва) про визнання нечинним рішення та зобов’язання вчинити дії.

Постановою Господарського суду м. Києва від 24.05.2006р. у справі №49/256-А (головуючий суддя –Митрохіна А.В., судді Євсіков О.О., Морозов С.М.), яке залишено без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від13.09.2006 р. (головуючий суддя –Шипко В.В., судді Алданової С.О., Сотнікова С.В.), позовні вимоги задоволено повністю. Визнано нечинним рішення ДПІ у Печерському районі м. Києва №439/1/26-16/30058002 від 21.02.2000 р. про застосування фінансових санкцій за порушення законодавства про оподаткування, зобов’язано внести зміни до облікових даних картки особового рахунку ТОВ «Продсоюз ЛТД»з податку на додану вартість платників податків в автоматичному режимі та зарахувати в переплату цього податку суму 49381,86 грн.

ДПІ у Печерському районі м. Києва, не погоджуючись з постановою Господарського суду м. Києва від 24.05.2006р. та ухвалою Київського апеляційного господарського суду від13.09.2006 р. у справі №49/256-А, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Печерському районі м. Києва не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що ДПІ у Печерському районі м. Києва прийнято рішення №439/1/26-16/30058002 від 21.02.2000р., яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість за порушення законодавства про оподаткування у розмірі 59 500 грн., застосовано 100% фінансову санкцію та пеню у розмірі 27 846грн.

Зазначене податкове повідомлення-рішення прийнято відповідачем на підставі акту «Про результати перевірки ТОВ «Продсоюз ЛТД»з питання правильності обчислення та своєчасності слати до бюджету податку на додану вартість за період з 01.10.1998р. по 01.01.1999р.»від 14.02.2000р. №26-16/017 (далі по тексту - Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки, позивачем в порушення вимог п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»віднесено до складу податкового кредиту суму податку на додану вартість у розмірі 59500 грн., яку фактично не сплачено до бюджету контрагентами позивача по ланцюгу постачання.

Згідно з п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 20.10.1998 р. між позивачем та ПП «Спецпродкомплекс-98»було укладено договір купівлі-продажу на придбання рибних консервів.

Факт виконання вказаного договору підтверджується видатковою накладною №10-150 від 27.10.1998р., виданою позивачу ПП «Спецпродкомплекс-98»на суму 5132 730,62 грн., в тому числі ПДВ –855 455,10 грн. та податковою накладною №10-150 від 27.10.1998р. на вказані суми, що підтверджується також і самим відповідачем в Акті перевірки.

Також правомірність віднесення позивачем до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість в розмірі 855 455,10 грн. підтверджено рішенням Арбітражного суду м. Києва від10.11.1999 р. у справі №1/311.

При цьому, за приписами п.п. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»право на віднесення до податкового кредиту сум податку на додану вартість сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу), виникає за правилом першої події: або фактична сплата коштів продавцю в оплату придбаних товарів (робіт, послуг), або отримання податкової накладної в якій зазначені суми податку на додану вартість, що засвідчує факти придбання платником податків товару (робіт, послуг).

Згідно п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними.

Закон України «Про податок на додану вартість»визначає лише два випадки, за яких неможливе включення витрат по сплаті податку на додану вартість до податкового кредиту звітного періоду. Так, відповідно до п. п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв’язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту. А згідно п. п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними підпунктом документами.

Підпунктом 7.7.1. п. 7.1 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», встановлено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов’язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

Порушень позивачем порядку відображення в деклараціях з податку на додану вартість сум податкових зобов’язань відповідачем не встановлено, а наявність первинних документів на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, а саме податкової накладної №10-150 від 27.10.1998 р., встановлено матеріалами справи.

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є об’єктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів бухгалтерського обліку в підтвердження такого проведення, у тому числі податкової накладної.

При цьому, судова колегія звертає увагу на те, що Закон України «Про податок на додану вартість»не ставив в залежність отримання бюджетного відшкодування платником податків від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання від’ємного значення суми поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставило цей факт у залежність від розрахунків з бюджетом третіх осіб.

Якщо контрагенти позивача не виконали свого зобов’язання зі сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

З урахуванням викладеного, судами попередніх інстанцій обґрунтовано встановлено достовірність підтвердження фактичності здійснення позивачем господарських операцій, сплати податку на додану вартість та його сум, а отже і правомірність віднесення сум податку до податкового кредиту.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції зроблених у відповідності з вищевказаними нормами права, а прийняте ним рішення є законним та обґрунтованим.

Згідно ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

.

Відповідно до ч. 3 ст. 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції належним чином з’ясовано обставини справи та дано їм належну правову оцінку. Підстав для скасування рішення Господарського суду м. Києва від 24.05.2006р. та ухвали Київського апеляційного господарського суду від 13.09.2006 р. у справі №49/256-А не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м.Києва на рішення Господарського суду м. Києва від 24.05.2006р. та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 13.09.2006 р. у справі №49/256-А залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду м. Києва від 24.05.2006р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.09.2006 р. у справі №49/256-А залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.