Рішення № 80052295, 14.02.2019, Господарський суд Сумської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

14.02.2019 Справа № 920/872/18м. Суми

Господарський суд Сумської області у складі судді Котельницької В.Л., при секретарі судового засідання Пономаренко Т.М., розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження справу № 920/872/18

за позовом Фізичної особи-підприємця Васіна Івана Миколайовича, м. Путивль Сумської області

до відповідача Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» в особі Сумської обласної дирекції Акціонерного банку «Укргазбанк», м. Суми

про визнання пунктів кредитного договору такими, що втратили чинність та визнання дій з нарахування процентів та штрафних санкцій незаконними

за участю представників:

позивача: Неговська І.В. (ордер серії СМ № 8 від 11.02.2019)

відповідача: Лазарько О.А. (довіреність № 620 від 18.12.2018, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії СМ № 00546 від 05.09.2018)

Суть спору: позивач звернувся до суду з позовною заявою, відповідно до якої просить суд визнати пункти 3.4, 3.6, 3.7, 3.9 Кредитного договору № 043-К від 28.10.20011, укладеного між АБ «Укргазбанк» та ФОП Васіним І.М. такими, що втратили чинність; визнати незаконними дії ПАТ «Укргазбанк» щодо нарахування процентів за кредитом та штрафних санкцій за період з 29.07.2013 по 19.08.2014 та за період з 20.08.2014 по 06.07.2016.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зверненням 04.07.2013 до суду з позовом до позивача відповідач фактично змінив строк дії кредитного договору, відтак положення оспорюваних пунктів щодо нарахування процентів за користування кредитними коштами втратили чинність з вказаної дати, а тому дії відповідача по нарахуванню процентів за кредитом та штрафних санкцій за період з 29.07.2013 по 19.08.2014 та за період з 20.08.2014 по 06.07.2016 є незаконними.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, вимоги позивача не визнає та наполягає на відсутності правових підстав для задоволення позову.

Також відповідачем подане до суду клопотання про застосування позовної давності через пропуск позивачем строку для звернення до суду.

Позивач подав відповідь на відзив, заперечення, викладені у відзиві на позов, вважає необґрунтованими та наполягає на задоволенні позову.

Відповідач подав до суду заперечення та додаткові заперечення, у яких навів додаткові обґрунтування щодо безпідставності позовних вимог.

Представник позивача 14.02.2019 подав до суду заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої просить суд: визнати пункти 3.4., 3.6., 3.7, 3.9 кредитного договору № 043-К від 28.10.2011, укладеного АБ «Укргазбанк» та Фізичною особою - підприємцем Васіним Іваном Миколайовичем такими, що втратили чинність 04.07.2013; дії ПАТ «Укргазбанк» щодо нарахування неустойки, процентів за кредитом та штрафних санкцій за період після 04.07.2013 за кредитним договором № 043-К від 28.10.201, укладеним між АБ «Укргазбанк» та Фізичною особою - підприємцем Васіним Іваном Миколайовичем - визнати незаконними; зобов'язати ПАТ «Укргазбанк» здійснити відповідний перерахунок кредитної заборгованості за кредитним договором № 043-К від 28.10.2011, укладеним між АБ «Укргазбанк» та Фізичною особою - підприємцем Васіним Іваном Миколайовичем, виходячи з того, що умови кредитного договору щодо нарахування та сплати процентів за кредитом і неустойки втратили чинність 04.07.2013.

Стосовно поданої заяви про збільшення позовних вимог суд зазначає наступне.

Положеннями п. 2 ч. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України позивачу надано право збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження.

Разом з тим, суд враховує позицію, викладену у постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції». Так, пунктом 3.11 вказаної постанови визначено, що ГПК України не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог, або заявлення «додаткових» позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.

У будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ГПК та зазначені в цій постанові.

Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Якщо в заяві позивача йдеться про збільшення розміру немайнових вимог (наприклад, про визнання недійсним ще одного акта крім того, стосовно якого відповідну вимогу вже заявлено), то фактично також йдеться про подання іншого позову.

Відтак враховуючи, що позивачем подано до суду позов немайнового характеру, який у ході підготовчого провадження доповнено вимогою про стягнення коштів (що має майновий характер), то фактично позивачем подано новий позов, який є несумісним для спільного розгляду з немайновими вимогами позивача у даній справі.

На підставі наведеного, суд відмовляє у прийнятті до розгляду заяви представника позивача про збільшення позовних вимог.

Враховуючи факт подання сторонами усіх заяв по суті справи, суд відповідно до ч. 6 ст. 183 Господарського процесуального кодексу України за письмовою згодою учасників справи постановив протокольну ухвалу про закінчення підготовчого провадження та початок розгляду справи по суті у даному судовому засіданні.

Розгляд справи по суті розпочато 14.02.2019.

Представник позивача у вступному слові позовні вимоги підтримав та просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача підтримав позицію, викладену у відзиві на позов та у поданих запереченнях, у задоволенні позову просив відмовити.

Представник відповідача наполягав на застосуванні позовної давності.

Присутніми представниками були надані пояснення з приводу обставин, на які вони посилались у поданих до суду заявах по суті справи.

У ході судового засідання судом були встановлені обставини справи, досліджено докази, надані сторонами на підтвердження своїх позицій по суті спору, а також вчинено інші необхідні дії, встановлені Главою 6 «Розгляд справи по суті» Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши присутніх представників, оцінивши наявні у справі докази, суд встановив:

28.11.2011 між сторонами у справі було укладено кредитний договір № 043-К, згідно з умовами якого відповідачу було надано кредит на придбання основних засобів у сумі 700000,00 грн., зі сплатою процентів за користування кредитними коштами в розмірі 18% річних, зі строком кредитування з 28.10.2011 по 24.10.2014, при цьому позичальник у будь-якому випадку зобов'язаний повернути кредит у повному обсязі в строки (терміни), зазначені в графіку погашення кредиту (пункти 1.1-1.3 кредитного договору).

Погашення кредиту позичальник здійснює на рахунок №373950146321 у гривні, відкритий в АБ «Укргазбанк», код банку 320478, відповідно до Графіку погашення кредиту який наведено в Додатку 1 до цього договору. Якщо останній день сплати чергового платежу по кредиту припадає на вихідний або святковий день, то сплата чергового платежу по кредиту здійснюється у день, що передує такому вихідному або святковому дню. У разі ненадходження платежів від позичальника у встановлені цим договором строки, суми непогашених у строк платежів визнаються простроченими та наступного банківського дня перераховуються на рахунки простроченої заборгованості (п. 3.2 договору).

Згідно з п. 3.3., 3.4 договору нарахування процентів по договору здійснюється на суму фактичного щоденного залишку заборгованості за отриманими коштами, виходячи з процентної ставки у розмірі, визначеному в п. 1.1. договору. При розрахунку процентів використовується метод «факт/факт», виходячи із фактичної кількості днів у місяці та у році. Проценти нараховуються Банком щомісячно, не пізніше останнього банківського дня місяця, за період з дати надання кредиту по останній календарний день місяця, в якому наданий кредит, та надалі з першого дня по останній календарний день місяця, в день дострокового погашення заборгованості по кредиту, а також в день закінчення строку, на який надано кредит, у відповідності з п. 1.3 договору, за період з першого календарного дня місяця, в якому відбувається погашення кредиту, по день, що передує дню погашення кредиту. Проценти сплачуються позичальником щомісячно, не пізніше 5 (п'ятого) числа місяця, наступного за місяцем користування кредитом, а також в день закінчення строку, на який надано кредит, у відповідності з п. 1.3. договору, в день повного погашення заборгованості по кредиту, в день дострокового погашення заборгованості по кредиту, або в день дострокового розірвання договору.

Пунктом 3.6 кредитного договору передбачено, що за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені цим Договором (прострочена заборгованість), процентна ставка встановлюється в розмірі 23 (двадцять три) % річних.

Нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені цим Договором (прострочена заборгованість), здійснюється на суму фактичного щоденного залишку простроченої заборгованості по кредиту, виходячи з процентної ставки, зазначеної в першому абзаці цього пункту Договору.

Проценти нараховуються Банком щомісячно не пізніше останнього банківського дня місяця за період з дати виникнення простроченої заборгованості по останній календарний день місяця, в якому виникла така заборгованість (або до дня погашення простроченої заборгованості), та надалі з першого дня по останній календарний день місяця, в якому існує така прострочена заборгованість, та з першого календарного дня місяця до дня погашення простроченої заборгованості в місяці, в якому відбулось таке погашення.

За умовами пункту 3.7 кредитного договору у випадку, якщо Банком застосовані до Позичальника штрафні санкції у вигляді пені, остання розраховується Банком з дати виникнення обставин, що є підставою для застосування пені, до дати припинення цих обставин включно.

У пункті 3.9 договору № 043-К за взаємною домовленістю сторін погоджено, що у разі невиконання Позичальником умов п. 4.1, цього Договору процентна ставка за користування кредитними коштами в межах строку кредитування встановлюється в розмірі 21 (двадцять один) % річних, та нараховується Банком у період, починаючи з першого календарного дня місяця, наступного за кварталом, у якому Позичальником не виконані вимоги п. 4.1. цього Договору та закінчується останнім календарним днем кварталу, у якому Позичальником виконані зазначені зобов'язання. Порядок нарахування та сплати таких процентів визначений п. п. 3.3. та 3.4. цього Договору.

Пунктом же 4.1 договору передбачено, що позичальник зобов'язується забезпечити щомісячне спрямування грошових коштів (виручки від реалізації продукції) в національній валюті на свої рахунки, відкриті в Банку, в обсягах не менше 70 процентів всіх своїх безготівкових розрахунків.

Пунктом 5.3.3. договору визначено, що банк має право відмовитися від надання позичальнику передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі, а також вимагати дострокового повного виконання позичальником своїх зобов'язань по цьому договору, включаючи нараховані проценти за користування кредитними коштами, комісії та штрафні санкції, у випадках, коли: позичальник не виконав у строк свої зобов'язання по поверненню кредиту (його частини) та/або сплаті плати за кредит, та/або інші зобов'язання по сплаті грошових коштів, передбачені договором; позичальником або майновим поручителем не виконуються зобов'язання, прийняті ними відповідно до укладених договорів забезпечення; інша ніж обтяжував особа набула права стягнення на предмет застави (іпотеки); порушено справу про банкрутство позичальника або майнового поручителя; подано позов про визнання недійсними у повному обсязі чи в частині та/або неукладеними цього договору та/або договорів забезпечення виконання позичальником зобов'язань; позичальником порушено порядок погашення кредиту згідно графіку погашення кредиту; погіршився фінансовий стан позичальника (наявність збиткової діяльності за даними балансу на дві звітні дати поспіль, зменшення надходжень коштів на поточний рахунок більш як на 50 відсотків у порівнянні з попереднім місяцем та інше); позичальником не виконуються умови, передбачені Розділом ІУ та пп. 5.2.13, 5.2.19 договору; позичальником порушено умови договору, зокрема, використано кредит не за цільовим призначенням; позичальником не виконано умови Розділу УІІ договору; виникли будь-які обставини, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений.

В пункті 6.3. договору сторони домовились, що за порушення визначених в цьому договорі строків (термінів) повернення кредиту та/або сплати процентів за користування кредитними коштами та/або комісійних винагород позичальник зобов'язаний сплатити банку неустойку (пеню), яка обчислюється від суми простроченого платежу, у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період за який сплачується пеня.

Пунктом 9.11 кредитного договору передбачено, що він набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.

Як вбачається з матеріалів справи, у зв'язку з порушенням відповідачем своїх зобов'язань, позивач звернувся до суду з вимогою стягнути з відповідача заборгованість, що виникла станом на 29.07.2013 в сумі 526058,31 грн., в тому числі: заборгованість за кредитом строкова, заборгованість за кредитом прострочена, заборгованість за процентами строкова, заборгованість за процентами прострочена, пеня за несвоєчасну сплату кредиту, пеня за несвоєчасну сплату процентів.

Рішенням господарського суду Сумської області від 19.08.2013 у справі №920/1145/13 позов Банку задоволено. Ухвалою суду від 10.04.2014 вказане рішення розстрочене на 66 місяців.

У вересні 2014 року Банк повторно звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення заборгованості за нарахованими процентами та штрафними санкціями в сумі 157657,85 грн., що виникла за період з 29.07.2013 по 19.08.2014.

Рішенням господарського суду Сумської області від 01.10.2014 у справі №920/1567/14 позов задоволено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 17.02.2015 рішення суду від 01.10.2014 в частині стягнення штрафних санкцій в сумі 49830,33 грн. скасовано та в задоволенні позовних вимог в даній частині відмовлено, в іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.09.2015 постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17.02.2015 залишено без змін.

05.08.2016 Банк звернувся до господарського суду Сумської області з позовом до відповідача про стягнення заборгованості за нарахованими процентами та штрафними санкціями в сумі 211101,28 грн., що виникла за період з 20.08.2014 по 06.07.2016.

Рішенням господарського суду Сумської області від 12.09.2016 у справі №920/762/16 позов задоволено, рішення набрало законної сили.

24.05.2018 відповідач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив суд стягнути з позивача на свою користь заборгованість в сумі 88914,97 грн. за період з 07.07.2016 по 09.04.2018, з яких: 75965,82 грн. за процентами прострочена, 12949,15 грн. пеня за несвоєчасну сплату процентів, на підставі кредитного договору № 043-К від 28.10.2011, укладеного між сторонами.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 23.08.2018, залишеного без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.12.2018, у справі № 920/379/18 у задоволенні вищевказаного позову було відмовлено.

Дане судове рішення мотивоване тим, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Враховуючи, що відповідач скористався наданим йому правом та звернувся до господарського суду з позовом про дострокове стягнення кредитних коштів 04.07.2013 (до закінчення строку кредитування), відтак позивач вважає, що з цієї дати слід визнати такими, що втратили чинність пункти 3.4, 3.6, 3.7, 3.9 кредитного договору № 043-К, якими передбачено нарахування та порядок сплати процентів за користування кредитними коштами, а також мають бути визнанні незаконними дії відповідача по нарахуванню процентів за кредитом та штрафних санкцій за період з 29.07.2013 по 19.08.2014 та за період з 20.08.20104 по 06.07.2016.

Суд, з'ясувавши позиції учасників справи щодо суті позову, зазначає наступне.

У відповідності з п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно із ст. 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Стаття 629 вищевказаного Кодексу наголошує, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно із частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання повинні виконуватись належним чином і відповідно до умов договору, а згідно вимог статті 610 цього ж Кодексу, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Судом у даній справі встановлено, що на даний час кредитний договір № 043-К від 28.10.2011 недійсним судом не визнаний та не припинив свою дію.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

За змістом ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Статтею 1049 даного Кодексу визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що оспорювані позивачем умови договору не порушують вимог ст.ст. 1048-1050 ЦК України, оскільки право банку на нарахування процентів та неустойки передбачено ст. ст. 1049-1050 цього Кодексу до дня повернення кредитних коштів, які, у свою чергу згідно з приписами ч. 3 ст. 1049 ЦК України є неповернутими.

Разом з тим, припис абзацу 2 частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості не може застосовуватись лише у межах погодженого сторонами строку кредитування та припиняти право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України через можливість кредитора забезпечити охоронність своїх прав та інтересів частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Із змісту пунктів 3.3, 3.6, 3.9 кредитного договору № 043-К вбачається, що сторонами погоджено нарахування відсотків за користування кредитними коштами до моменту виконання позичальником своїх зобов'язань (повернення кредитних коштів).

Таким чином, у даній справі сторонами у вищезазначених пунктах кредитного договору з урахуванням принципу свободи договору (статті 6, 627 ЦК України) передбачено іншу домовленість, яка, на відміну від загального правила щомісячної виплати процентів лише у межах погодженого сторонами строку кредитування, встановленого абзацом 2 частини 1 статті 1048 ЦК України, допускає нарахування Банком процентів за користування кредитом по день погашення заборгованості.

Суд зазначає, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриття виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

Оскільки наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору та не позбавляє Банк права на нарахування процентів в порядку, передбаченому статтею 1048 Цивільного кодексу України, а також інших сум за кредитним договором, Господарський суд Сумської області при ухваленні рішень від 01.10.2014 у справі №920/1567/14 та від 12.09.2016 у справі № 20/762/16 дійшов висновку про наявність правових підстав для нарахування банком процентів, пені за несвоєчасну сплату кредиту та за прострочення сплати процентів за кредитом.

Питання правомірності стягнення вказаних сум встановлені судом у рішеннях, які набрали законної сили та в силу положень 326 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковими на всій території України, а обставини, встановленими цими рішеннями, не потребують доказування при розгляді даної справи в силу ч. 4 ст. 75 вищевказаного Кодексу.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 15.03.2011 №3135-VI, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у рішенні Рішення ЄСПЛ «Желтяков проти України» Суд повторює, що право на справедливий розгляд судом, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися в контексті Преамбули Конвенції, яка, серед іншого, проголошує верховенство права як частину спільного спадку Договірних Держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, inter alia, вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (див. рішення суду у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [ВП], №28342/95, п. 61, ECHR1999-VII). Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень та наполягає на тому, щоб жодна сторона не могла вимагати перегляду остаточного та обов'язкового судового рішення просто задля нового розгляду та постановлення нового рішення у справі. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), № 52854/99, п. 52, ECHR 2003-Х) (пункти 42, 43 рішення).

У рішенні ЄСПЛ «Совтрансавто-Холдинг» проти України» також Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів («Брумареску проти Румунії», параграф 61) (пункт 72 рішення).

У даній справі вбачається явним, що позивач, заявивши позов у даній справі, має на меті визнати нечинними умови договору, які передбачають відповідальність за порушення договірного зобов'язання, факт якого встановлено судовими рішеннями, які набрали законної сили.

Відповідно до статей 73, 74 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Згідно з ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст.78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст.79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивачем в обґрунтування його вимог не подано належних і допустимих доказів того, що оспорювані ним пункти договору мають бути визнані судом нечинними з моменту звернення банку з позовом до суду про дострокове погашення кредиту (з 04.07.2013), натомість із суті позовних вимог вбачається, що позивач має намір у судовому порядку поставити під сумнів попередні рішення судів, як набрали законної сили, є обов'язковими до виконання, і за якими позивач має сплатити відповідачу проценти та неустойку за порушення строків повернення кредиту, що порушує принцип правової визначеності, проголошений Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

До того ж,суд вважає за необхідне звернути увагу сторін, що згідно ст. 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Позивачем не наведено законних підстав для можливості визнати нечинними умови договору, та як наслідок визнати дії сторони цього договору, вчинені на виконання даних умов, незаконними, у випадку коли за цими положеннями договору з винної сторони (у даній справі з позивача) вже стягнуті грошові кошти на підставі судових рішень. Таким чином, суд робить висновок, що позивач має на меті здійснити переоцінку фактів та обставин, які вже встановлені судом у рішеннях, які набрали законної сили.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку про відмову у позові за недоведеністю та безпідставністю позовних вимог у повному обсязі.

Щодо клопотання відповідача про застосування позовної давності суд зазначає наступне.

Статтею 256 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Приписами статті 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч.2 ст.264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Приписами частини третьої вказаної статті передбачено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Відповідно до абз. 1, 2 п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 (зі змінами та доповненнями) за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Згідно приписів ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ч.4 названої статті сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Водночас, з підстав відсутності належних, достатніх та допустимих доказів в підтвердження факту порушення прав позивача в суду відсутні правові підстави для застосування наслідків пропуску строку позовної давності, відтак суд відхиляє клопотання відповідача про застосування строку позовної давності.

Відповідно до ст.ст. 123, 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати суд залишає за позивачем.

Керуючись ст.ст. 123, 129, 185, 231-233, 236, 237, 238, 331 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. В позові - відмовити.

Згідно зі ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Повне судове рішення складено 25.02.2019.

СуддяВ.Л. Котельницька