Рішення № 79775659, 29.01.2019, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/48581/18

Провадження № 2/761/3454/2019

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2019 року Шевченківський районний суд м.Києва у складі:

головуючого судді: Савицького О.А.,

при секретарі: Ющенко Я.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_2, ОСОБА_3 та неповнолітньої ОСОБА_4 до Акціонерного товариства «ВТБ Банк», ОСОБА_5, про визнання кредитного договору недійсним,

ВСТАНОВИВ:

В грудні 2018 року ОСОБА_1, діючи в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_2, ОСОБА_3 та неповнолітньої ОСОБА_4, звернулася до Шевченківського районного суду м.Києва, згідно з яким просить суд: визнати недійсним договір про відкриття кредитної лінії №16П, підписаний представником Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» та громадянином України ОСОБА_5 10.08.2010 року.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 10.08.2010 року між Публічним акціонерним товариством ««ВТБ Банк» та громадянином України ОСОБА_5 було укладено Кредитний договір №16П, згідно умов якого, враховуючи положення Договору про внесення змін №1 до кредитного договору від 26.10.2010 року та Договору про внесення змін до кредитного договору №2 від 04.03.2011 року, позичальнику було надано кредит в розмірі 25 000 000,00 грн. з оплатою 16% річних та датою повернення у строк до 04.03.2012 року.

Разом з тим, на думку позивачки, кредитний договір був укладений всупереч вимог ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки банк перед його укладанням не повідомив у належній формі позичальника про умови надання кредиту, а також не надав в повному обсязі інформації про умови кредитування.

Також, як зауважує позивачка, положення 4.22 Кредитного договору фактично обмежують безумовне право позичальника, передбачене ч.8 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», на дострокове повернення споживчого кредиту в будь-який момент на та відповідне коригування кредитних зобов'язань споживача у бік їх зменшення, забороняючи проводити таке дострокове повернення споживчого кредиту раніше настання строків, передбачених для здійснення платежу.

За вказаних обставин, враховуючи відсутність згоди позивачки та укладення договору, а також посилаючись на те, що кошти на оплату заборгованості за кредитним договором отримуються з сімейного бюджету, позивачка, як дружина позичальника за договором, звертається до суду з цим позовом, оскільки вважає, що оспорюваний правочин впливає на законні права та інтереси її та спільних з позичальником дітей.

Ухвалою від 31.12.2018 року відкрито провадження у цивільній справі за вказаним позовом, розгляд якої вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження.

В судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_6 позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив позов задовольнити з підстав, наведених у позовній заяві.

Представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_7 у судовому засіданні щодо задоволення не заперечував.

Відповідач АТ «ВТБ Банк» в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини своєї неявки в судове засідання суд не сповістив.

Вислухавши учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд прийшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Перевіряючи обставини справи, судом встановлено, що 10.08.2010 року між Публічним акціонерним товариством ««ВТБ Банк» та громадянином України ОСОБА_5 було укладено Кредитний договір №16П, згідно умов якого, враховуючи положення Договору про внесення змін №1 до кредитного договору від 26.10.2010 року та Договору про внесення змін до кредитного договору №2 від 04.03.2011 року, позичальнику було надано кредит в розмірі 25 000 000,00 грн. з оплатою 16% річних та датою повернення у строк до 04.03.2012 року.

При цьому, як вбачається з наявної в матеріалах справи копії Свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 14.12.1990 року, на момент укладення вищенаведеного договору ОСОБА_5 перебував у шлюбі з позивачкою по справі - ОСОБА_1.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивачка, як на підставу для його задоволення, вказувала на укладення кредитного договору всупереч вимог ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», а також за відсутністю її згоди.

При цьому, в обґрунтування наявності права на звернення до суду з цим позовом, позивач вказував, що оскільки кошти на оплату заборгованості за кредитним договором отримуються з сімейного бюджету, оспорюваний правочин впливає на законні права та інтереси її та спільних з позичальником дітей.

Так, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Так, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Разом з тим, у відповідності до положень ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

При цьому, як вже зазначалось вище, ч.1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, з урахуванням цих норм, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Однак, всупереч вищенаведених положень законодавства, позивачем не доведено, що оспорюваним договором було порушено його права, а також не надано будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що кредитний договір було укладено в інтересах сім'ї, зокрема, що кредитні кошти були фактично спрямовані на отримання майна, використаного для потреб сім'ї.

Натомість, рішенням Печерського районного суду м.Києва від 21.10.2016 року встановлено, що оспорюваний кредитний договір було укладено не в інтересах сім'ї, а особистих інтересах боржника.

Відповідно до положень ч.4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

На підставі викладеного та зважаючи на встановлені обставини справи, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог, як необґрунтованих на вимогах закону та не доведених належними і допустимим доказами.

Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 95, 141, 229, 258, 259, 263-266, 268, 273, 352, 354, п.п. 15.5 п.15 Розділу ХІІІ Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України, ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Відмовити ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_2, ОСОБА_3 та неповнолітньої ОСОБА_4, в задоволенні позову до Акціонерного товариства «ВТБ Банк», ОСОБА_5, про визнання кредитного договору недійсним.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Шевченківський районний суд м.Києва протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.

Повний текст рішення складено 30.01.2019 року.

Суддя: