Постанова № 78391339, 05.12.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 грудня 2018 р. м. ХарківСправа № 2040/5675/18Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Кононенко З.О.

суддів: Калитки О. М. , Бондара В.О.

за участю секретаря судового засідання Цибуковської А.П.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача Коваленко Л.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.09.2018, суддя Заічко О.В., вул. Мар'їнська, 18-Б-3, м. Харків, 61004, повний текст складено 10.09.18 по справі № 2040/5675/18

за позовом ОСОБА_3

до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_3, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 09.07.2018 року № 158 та зобов'язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що спірний наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, яким йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є незаконним та необґрунтованим, а тому, підлягає скасуванню, а відновлення порушених прав позивач вбачає шляхом зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Посилається на наявних обґрунтованих побоювань бути втягнутим у збройний конфлікт за ознакою своєї етнічності та віросповідання, у зв'язку із чим не може повернутися до країни свого походження.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 03.09.2018 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 (АДРЕСА_1,61001) до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд. 24,м. Харків,61057, код ЄДРПОУ 37764460) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії- відмовлено.

Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.

В судовому засіданні апеляційної інстанції представник позивача підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити її, посилаючись на доводи та обґрунтування, викладені в апеляційній скарзі.

Представник відповідача, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Федеративної Республіки Нігерія, про що свідчить його НОМЕР_1, копія якого наявна у справі (ар.с.17-19).

Позивач прибув в Україну на навчання у 2010 році, отримав диплом бакалавра від 01.07.2014 року Донецького національного технічного університету (ар.с.17). За словами позивача продовжити навчання не зміг через події на сході України; з літа 2014 року по літо 2018 року перебував на території України, вільно переміщуючись, про що вказано позивачем в заяві-анкеті від 18.06.2018 року та у протоколі співбесіди від 22.06.2018 року (ар.с.74-76, 94-100).

18.06.2018 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ар.с.74-76), в якій вказав, що в країні його громадянської належності - Федеративної Республіки Нігерія, відбувається фактично громадянська війна, в регіоні його походження терористичні угруповання бажають створити свою державу Біафру, розкрадають майно та вбивають жителів, армія центрального уряду, подавляючи сепаратистські настрої, також допускає жорстоке поводження із місцевими жителями. А тому, існує вірогідність бути призваним на військову службу за умови повернення позивача до Нігерії. Позивач не бажає брати участь у збройному конфлікті (а саме - вбивстві людей). Вказане, за його судженням, є підставою для отримання ним в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. При цьому позивач зазначає, що прибув в Україну на навчання у 2010 році, після отримання диплому у 2014 року перебував в Україні.

Раніше до міграційних органів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не звертався.

Представник відповідача у судовому засіданні пояснив, що відомості, надані позивачем для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, містять суперечності.

Вказане підтверджується матеріалами справи.

Так, на аркуші 31 паспорту позивача містяться відмітки про залишення території України та повернення на Україну у вересні 2014, обставини не отримали належного пояснення; позивач стверджує, що отримав середню освіту (всього 12 років) в місті Аба штат Абія, при цьому повідомив, що його родина переїхала до міста Аба лише у 2005-2006 роках, тобто за 4-5 років до його прибуття в Україну; позивач не може назвати дати свого вибуття з країни громадянської належності та прибуття в Україну; позивач надає суперечливу інформацію про місце проживання його родини.

Стосовно наявності у позивача побоювань в разі повернення у країну походження бути втягнутим у збройний конфлікт, підкреслено відсутність, з часу затримання лідера організації "Корінний народ Біафри" (англ. "Indigenous People of Biafra" - IPOB) ОСОБА_5 та заборони діяльності останньої у вересні 2017 року, за даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, інформації щодо мирного або збройного протистояння між прибічниками організації та державною владою країни .

Вказане викладене у Висновку від 09.07.2018 року щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_3 (а.с. 101-117).

10.07.2018 року позивач отримав оригінал наказу №158 від 09.07.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_3 на підставі частини 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", про що свідчить його особистий підпис на повідомленні № 41 від 09.07.2018 року. (а.с. 120)

Не погодившись з зазначеним наказом, позивач звернувся за захистом своїх прав у судовому порядку.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, тому у позивача відсутні реальні побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову з наступних підстав.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно з п. 1 ч.1 ст. 1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( далі - Закон № 3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч. 1 та ч. 7 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п.п. 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п. 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Згідно ч. 2 ст. 13 Закону № 3671-VI особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

З матеріалів справи вбачається, що позивач приїхав до України у 2010 році і вступив на навчання до Донецького національного технічного університету, який закінчив у 2014 році, отримавши диплом бакалавра ДІ № 044014 від 01.07.2014 року.

Вступити на навчання до магістратури він не зміг у зв'язку із початком того ж 2014 року АТО на території окремих районів Донецької та Луганської областей. Деякий час він перебував у місті Донецьку та Донецькій області, але потім переїхав до Харкова, оскільки озброєні люди у формі ополченців так званої ДНР періодично вимагали у нього гроші за спокійне життя та погрожували розправою.

Повертатись до своєї країни - Федеративної Республіки Нігерія - позивач не хоче, оскільки під час його проживання в Україні там значно збільшилась інтенсивність конфліктів, посилився їх градус.

Позивач послається на те, що конфлікт, в якому він не хоче брати участь, посилився до того ступеню, що викликав у нього побоювання, під час його перебування в Україні, а не до його від'їзду.

Отже, позивач переконливу причину вказав - це приналежність до певної групи населення за етнічним походженням, релігією та політичною позицією, яка переслідується як державними органами Нігерії, так і недержавними організаціями, в т.ч терористичними угрупуваннями.

Колегія суддів зазначає, що матеріали справи свідчать про те, що в Федеративній Республіці Нігерія постійно тривають конфлікти на політичному та релігійному грунті між різними угрупуваннями, що призводить до системного порушення основних прав особи.

Одним з основних таких конфліктів є тривалий конфлікт між державою та терористичними організаціями, що сповідують іслам, з одного боку, та прихильниками відділення області Біафра, який постійно призводить до сутичок та жертв (в основному з боку прихильників відділення області Біафра, яких вбивають урядові війська та поліція).

Відповідно до відомостей Вікіпедії станом на 2016 рік, в країні налічується 2,241 млн внутрішньо переміщених осіб, через терор угруповання Боко-Харам на півночі, ісламсько- християнськими сутичками в центральній частині, повіді, падіж худоби, виснаження природних ресурсів (https://uk.wikipedia.org/wiki/Населення Нігерії#Біженці й вимушені переселенці).

Інформація про надзвичайну ситуацію в Нігерії присутня на сайті Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, в доповіді міжнародної організації Amnesty International 2017/2018 роки, на сайті міністерства закордонних справ України, в ряді інформаційних та аналітичних джерел (роздруківки надані суду).

Позивач зазначає, що не хоче бути втягнутим в цей конфлікт при поверненні в Нігерію, оскільки члени його родини беруть в ньому участь. Внаслідок цього у позивача існують обгрунтовані побоювання щодо повернення в Нігерію.

Даного твердження та наявності об'єктивних і суб'єктивних підстав для таких побоювань відповідачем не спростовано, хоча вони не суперечать загальновідомій інформації про країну походження позивача.

Також, позивач зазначав, що належить до етнічної групи ігбо, його родина приймає участь в антиурядових акціях за відділення Біафри від Нігерії. Повертатись туди позивач не хоче, оскільки не хоче брати участь в конфлікті, але має обгрунтовані побоювання вважати, що стане жертвою переслідування на батьківщині або з боку своєї етнічної групи, або з боку терористів-ісламістів, або з боку державних органів (поліцейських чи військових).

При прийнятті судового рішення суд апеляційної інстанції враховує правову позицію викладену в постановах Верховного Суду від 18.04.2018р. по справі № 815/1808/16, 23.05.2018р. по справі № 820/1309/16.

Практика використання рішень ЄСПЛ врегульована Законом України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», статтею 17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною другою статті 8 КАС встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.

Так, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Колегія суддів зазначає, що існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози позивачу зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і 3 Конвенції в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства.

Слід зазначити, що аналіз заяв передбачений зазначеними вище нормами мав проводитись відповідачем при вирішенні питання про визнання особи біженцем, тобто на наступній стадії розгляду, після оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату.

Отже, інформація, зібрана органом міграційної служби на підставі співбесід позивачем, на підставі якої він робив свої висновки про очевидну необгрунтованість заяви, могла збиратись та аналізуватись відповідачем лише після прийняття рішення про оформленая документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, відповідач діяв всупереч вимог діючого законодавства, оскільки на стадії вирішення питання про оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фактично розглянув заяву за правилами, що встановлені для наступної стадії - прийняття рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи, що при дослідженні обставин, з якими вказані положення Закону № 3671-VI пов'язують надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту, відповідачем не надано належної уваги та оцінки поясненням позивача про ситуацію, яка склалася після його виїзду у зв'язку з розгортанням збройного конфлікту в країні його походження, а також ситуації в країні походження станом на час розгляду заяви, рішення відповідача від 03.09.2018р. є передчасним та підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з абз. 2 ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Тобто законодавець передбачив обов'язок суду примусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Отже, позовні вимоги про зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не підлягають задоволенню, оскільки суд не може перебирати на себе зазначені вище дискреційні повноваження міграційної служби, у зв'язку з чим позов в цій частині не підлягає задоволенню.

Згідно з ч.2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Колегія суддів дійшла висновку, що належним способом захисту прав, свобод, інтересів позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути документи для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, а тому суд вважає за необхідне вийти за межі позовних відповідно до ч.2 ст.9 КАС України.

Аналізуючи наведені нормативно - правові акти, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог, зробив передчасні висновки.

Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У відповідності до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, з огляду на викладене вище, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.09.2018 року по справі № 2040/5675/18, прийнято з помилковим застосуванням норм матеріального права та підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення

Відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України, підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст. 243, 250, 310, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.09.2018 по справі № 2040/5675/18 скасувати.

Прийняти нове судове рішення, яким визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 09.07.2018 року № 158.

Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути документи для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.О. КононенкоСудді(підпис) (підпис) О.М. Калитка В.О. Бондар Повний текст постанови складено 07.12.2018.