Рішення № 78225614, 30.11.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2761/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд під головуванням судді Андрухіва В.В., за участю секретаря судового засідання Рижук В.І., позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2, представника позивача – адвоката ОСОБА_3 (за ордером), представника відповідача – ОСОБА_4 (за довіреністю), перекладача – ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження справу за позовною заявою громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 03.11.2017 року №413-17, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов’язати ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у 2015 році він звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 27.04.2015 року № 373-15 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вказав, що в 11.06.2015 року він отримав повідомлення, видане Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області за №302 від 22.05.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ОСОБА_1 рішення було оскаржено в судовому порядку. 17 вересня 2015 року Одеський окружний адміністративний суд задовольнив позовні вимоги частково, а саме: визнав неправомірним та скасував рішення ДМС України від 27.04.2015 року №373-15 та зобов'язав ДМС України повторно розглянути заяву про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Одеський апеляційний адміністративний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Рішення набрало законної сили 24.11.2015 року.

Позивач зазначив, що 05 червня 2018 року він повторно отримав повідомлення Управління у справах шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №357 від 07 грудня 2017 року. Рішенням Державної міграційної служби України від 03.11.2017 року № 413-17 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вказав, що він є громадянином ОСОБА_7 Арабської Республіки, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни. Позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства. Також позивач зазначив, що він побоюється силоміць бути рекрутованим до лав національної армії.

Ухвалою від 27.08.2018 року відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання на 17.09.2018 року на 10:00 год.

Ухвалою від 27.08.2018 року у відповідача витребувано докази.

Ухвалою від 04.10.2018 року закрито підготовче провадження у справі і призначено справу до судового розгляду по суті на 24.10.2018 року.

У зв’язку з неявкою у судове засідання перекладача розгляд справи було відкладено на 20.11.2018 року на 14:30 год.

Під час судового розгляду справи позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили їх задовольнити з викладених у позові підстав.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував. 10.09.2018 року представник відповідача надав письмовий відзив на позов, в якому зазначив, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що звернення за міжнародним захистом на території України відбулось за порадою юристів після того як позивачу стало відомо, що продовжити термін дії паспортного документу не вдасться. Представник відповідача вказав, що позивач вперше прибув до України у 2000 році з метою навчання у вищому навчальному закладі, у період 2000-2009 років чотири рази повертався до країни громадянської належності. Останній раз позивач в’їхав до України у серпні 2009 року авіарейсом Дамаск (ОСОБА_6) - Стамбул (Туреччина) - ОСОБА_5 (Україна) - легально, з метою навчання, на підставі паспортного документу та студентської візи. Представник відповідача зазначив, що звернення позивача з приводу набуття міжнародного захисту відбулось лише після чотирирічного перебування у статусі нелегального мігранта на території нашої країни, у лютому 2015 року (зі слів позивача, навчання закінчив у 2011 році), незважаючи на активний перебіг громадянської війни на території ОСОБА_6, починаючи з 2011 року.

Представник відповідача зазначив, що під час чергового звернення до ГУ ДМС України в Одеській області позивач зазначив, що наразі не має наміру повертатися до ОСОБА_6 через неможливість продовження паспортного документу та небажання вступати до лав сирійської армії. Проте, відповідно до норми УВКБ ООН, складна соціально-економічна ситуація, що склалась внаслідок проведення військових дій на території ОСОБА_6 не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Також ані під час проведення співбесід, ані під час судових засідань позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень, прикладів) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насильства в ситуації внутрішнього конфлікту.

Представник відповідача зазначив, що в ході проведення співбесіди від 26.05.2015 року позивач зазначив, що може бути призваний до лав сирійської армії. Хоча, зі слів позивача, повістки на його адресу жодного разу не надходили. З протоколу співбесіди від 25.03.2016 року вбачається, що на території ОСОБА_6 загинули двоє братів позивача, родина останнього зазнавала утисків з боку представників служби безпеки країни громадянської належності. Однак, у відповідності до співбесіди від 26.05.2017 року, інформація про братів позивачеві не відома, служба безпеки САР переслідувала лише його батька.

Представник відповідача вказав, що ДМС України не може віднести позивача до категорії «біженець на місці» у зв'язку з тим, що він на час звернення за захистом не мав відношення до жодної з наведених категорій осіб та тривалий час перебував в України нелегально.

Щодо ситуації з близькими родичами позивача, представник відповідача відзначив, що матір зі старшою сестрою проживають в Лівані, він продовжує підтримувати з ними зв'язок, наразі їм нічого не загрожує. Молодша сестра позивача, зі слів його матері, проживає з чоловіком в Туреччині чи ОСОБА_6, тобто змінює місце проживання в межах цих країн, що додатково вказує на існування можливості безперешкодного потрапляння на територію ОСОБА_6 та наявності достатньо безпечних районів. Близькі родичі позивача не повідомляли йому про випадки можливих утисків чи переслідувань на Батьківщині, що додатково ставить під сумнів обґрунтованість побоювань позивача щодо повернення на Батьківщину. Інформація щодо зникнення батька та братів позивача не викликає довіри за причини своєї суперечливості. Місто постійного проживання позивача ОСОБА_8 повністю знаходиться під владою держави. Враховуючи періодичні переміщення сестри позивача з території Туреччини та у зворотньому напрямку, можна зробити висновок про наявність можливості безпечного повернення на Батьківщину, що знаходить також підтвердження в ІКП позивача. Крім того, позивач має можливість скористатись альтернативою внутрішнього переміщення.

Представник відповідача зазначив, що за наявною інформацією по країні громадянського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Заслухавши вступне слово позивача, представника позивача та представника відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд встановив наступні обставини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 є громадянином ОСОБА_6, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_1, проживав у м. Хомс, за національністю – араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт. Вищу освіту позивач здобував на території України: в період з 2001 року по 2006 рік навчався у Одеській державній академії холоду, з 2007 року по 2011 рік навчався у Одеському державному екологічному університеті.

Позивач востаннє виїхав з ОСОБА_6 30.08.2009 року авіарейсом Дамаск (ОСОБА_6) – Стамбул (Туреччина) - ОСОБА_5 (Україна), на підставі студентської реєстрації. Державний кордон України перетнув 30.08.2009 року легально.

На території ОСОБА_6 залишилася проживати одна із сестер позивача з її родиною, матір та інша сестра проживають у Лівані, про місцезнаходження батька та брата позивачу нічого не відомо.

05 лютого 2015 року позивач звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою-анкетою №32 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом в.о. начальника Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області №25 від 10 лютого 2015 року у відповідності до ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, особова справа № 2015OD0031.

За результатами розгляду особової справи № 2015OD0031 громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_2, 30 березня 2015 року Управлінням у справах біженців ГУДМС України в Одеській області на підставі абз. 4 п.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” складений висновок про відмову громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_2 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі матеріалів особової справи позивача, 27 квітня 2015 року Державна міграційна служба України прийняла рішення №373-15, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 4 ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 зазначеного Закону відсутні.

ОСОБА_1 ОСОБА_2 11 червня 2015 року отримав повідомлення № 302 від 22.05.2015 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане на підставі рішення ДМС № 373-15 від 27.04.2015 року.

Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України, позивач звернувся з позовом до суду про його скасування та зобов’язання вчинити певні дії.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 14.09.2015 року по справі №815/3434/15, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 24.11.2015 року, адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 27.04.2015 року № 373-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 27.04.2015 року № 373-15 про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 14.09.2015 року, 14.01.2016 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 2-16, яким зобов’язано Головне управління ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення Державної міграційної служби України від 27.04.2015 року № 373-15.

За результатами розгляду особової справи заявника № 2015OD0031, Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області 25.09.2017 року складено висновок про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_2 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Рішенням Державної міграційної служби України від 03.11.2017 року № 413-17 з посиланням на ст.10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, висновок Головного управління державної міграційної служби в Одеській області підтримано, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

05.06.2018 року позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №357 від 07.12.2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС України від 03.11.2018 року №413-17.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі – Закон №3671-VI), біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до частини п’ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ОСОБА_9 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту”, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політичної групи тощо).

Об’єктивна сторона пов’язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов’язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України, тощо.

З огляду на вказівки, викладені в ОСОБА_9 Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року №8043/04 та рішенні Європейського суду з прав людини від 14 лютого 2017 року №52722/15 при прийнятті рішення щодо надання або відмови в наданні відповідного статусу, органу, на який покладено такі функції, слід враховувати ситуацію у країні походження.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.

З даного приводу Європейський суд з прав людини у рішенні по справі “С.К. проти Росії” вказав на те, що гуманітарна ситуація і обстановка в області безпеки, а також характер і динаміка військового конфлікту в ОСОБА_6 помітно посилилися в період між прибуттям С.К. в Росію в жовтні 2011 року і виданням наказу про його висилку в лютому 2015 року; також можна простежити погіршення ситуації з часу наказу до відхилення клопотання заявника про надання притулку. За наявними даними, незважаючи на угоду про припинення вогню, яка була підписана в лютому 2016 року, сторони конфлікту продовжують використовувати методи ведення війни, які можуть призвести до жертв серед цивільного населення. Це підтверджують повідомлення і про хаотичні обстріли і напади на цивільне населення.

При цьому, Суд вказав, що уряд не обґрунтував свій аргумент, що безпека С.К. буде гарантована тим, що його вишлють в Дамаск, і що він також буде в безпеці при переїзді в своє рідне місто або іншу частину ОСОБА_6. Уряд не надав будь-якого підтвердження, що для С.К. в Дамаску буде забезпечений достатній рівень безпеки або що він зможе виїхати з Дамаска в безпечний регіон ОСОБА_6.

Станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, офіційною позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) державам-членам ООН рекомендовано у зв'язку з проведенням постійних бойових дій у ОСОБА_6 з березня 2011 року, які продовжуються і дотепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до ОСОБА_6 до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення.

Той факт, що в ОСОБА_6 триває збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об’єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим. Збройні зіткнення між військами офіційної влади ОСОБА_6 та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож, ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в ОСОБА_6 інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації.

Позивач прибув в Україну задовго до початку збройного конфлікту у ОСОБА_6 з метою навчання, однак ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як біженець або особа, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.171 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН у справах біженців встановлено, якщо тип військової акції, в якій особа не бажає брати участі, засуджується міжнародним співтовариством як така, що суперечить елементарним правилам людської поведінки, покарання, передбачене за дезертирство або ухилення від призову, може бути розцінено як переслідування.

З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в ОСОБА_6 й не спростував існування загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення та, як наслідок, дійшов необґрунтованого висновку про відсутність встановлених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також суд вважає необґрунтованим висновок відповідача про те, що побоювання позивача стати жертвою переслідування у країні громадянської належності є лише припущенням. Оскільки, з урахуванням принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, припущення слід тлумачити на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Так, у п. 196 Керівництва УВКБ ООН вказано, що хоча загальний принцип права полягає в тому, що обов'язок надавати докази лежить на особі, що подає клопотання, випадки, коли особа що подала клопотання, може подати докази на підтвердження своєї заяви, і швидше є винятком, ніж правилом. У більшості випадків особа, яка втікає від переслідування, приїжджає в країну в тяжкому становищі і дуже часто навіть без особистих документів. Таким чином, хоча обов’язок подавати докази лежить на заявнику, завдання встановлення і опрацювання відповідних фактів вирішується спільно з повноважною особою. В деяких випадках саме уповноваженій особі доводиться використовувати засоби, які він має в своєму розпорядженні, щоб зібрати всі необхідні докази, що підтверджують клопотання.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у справах цієї категорії, зокрема, у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №826/26196/15.

З інформації по країні походження також вбачається: “В сирійському Алеппо після того, як бойовики обстріляли місто снарядами з отруйними речовинами, до лікарень потрапили щонайменше 107 мирних жителів. Про це повідомляють місцеві ЗМІ. У постраждалих спостерігаються симптоми задухи легкого та середнього ступеня. Деякі з них направили у відділення інтенсивної терапії. Серед постраждалих є діти. Нагадаємо, в суботу, 24 листопада, західні квартали сирійського Алеппо були обстріляні снарядами з хлором, повідомлялося про сотні постраждалих. Шеф поліцейського управління Алеппо генерал Іссам аш-Шаллі поклав відповідальність за застосування боєприпасів з отруйними речовинами на угруповання "Джебхат ан-Нусра". За його словами, бойовики випустили снаряди по кварталах, які розташовані поблизу лінії зіткнення сирійської армії з повстанцями. Раніше хімічна атака сталася в ОСОБА_6 в квітні цього року в місті Дума. Тоді, під час штурму міста, який вели війська Асада за підтримки російської авіації, з'явилися повідомлення про застосування хімічної зброї проти мирних громадян” (https://ukr.segodnya.ua/world/wnews/obstrel-siriyskogo-aleppo-chislo-postradavshih-vozroslo-do-107-1192011.html).

“В результаті повітряних ударів, нанесених міжнародною коаліцією проти терористичного угрупування "Ісламська держава" в ОСОБА_6 загинуло 43 людини, 17 з них – діти. Про це повідомляє AFP з посиланням на ОСОБА_7 обсерваторію з прав людини. "ОСОБА_7 обсерваторія з прав людини повідомила, що 17 дітей було серед убитих 36 членів сім'ї джихадистів, які загинули в селі Абу-гун провінції Дейр-ез-Зор поблизу іракського кордону", - йдеться в повідомленні. Ще сім жертв були ідентифіковані як цивільні особи або бойовики. Нагадаємо, що потужного удару коаліції по ОСОБА_6 було завдано у квітні цього року. Також ми писали, що на початку вересня сили очолюваної США міжнародної коаліції по боротьбі з терористичним угрупуванням "Ісламська держава" почали військові навчання на сході ОСОБА_6, попередньо повідомивши про це російську сторону. Крім того ми писали, що в ОСОБА_6 звинуватили міжнародну коаліцію на чолі з США в тому, що в ході ударів авіації в районі міста Хаджінов провінції Дейр-ез-Зор було застосовано зброю з використанням забороненої речовини - білого фосфору” (https://ukr.segodnya.ua/world/wnews/novyy-udar-po-sirii-43-pogibshih-v-tom-chisle-17-detey-1189846.html).

Наведена інформація по країні походження позивача свідчить про непоодинокі випадки застосування у конфлікті в ОСОБА_6 хімічної зброї проти мирних громадян, що підтверджує факт існування невибіркової загрози життю та здоров'ю людей під час внутрішнього збройного конфлікту в ОСОБА_6.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 03.11.2017 року № 413-17, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте ДМС без врахування ситуації, яка склалася в ОСОБА_6 в результаті озброєного конфлікту та свідчить про реальну загрозу життю та свободі позивача у разі повернення його до цієї країни, з огляду на що таке рішення не відповідає міжнародним принципам та підлягає скасуванню.

Щодо вимоги позивача про зобов’язання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 14.09.2015 року по справі №815/3434/15, яка набрала законної сили 24.11.2015 року, суд зобов'язував Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, відповідач при новому розгляді заяви позивача усіх встановлених судом обставин та актуальну інформацію по країні походження, яка на момент прийняття відповідачем оскаржуваного рішення свідчить лише про погіршення ситуації з безпеки у ОСОБА_6, не врахував та повторно прийняв необґрунтоване рішення про відмову позивачу в наданні захисту в Україні.

Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно п.4 ч.2 ст.245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Згідно ч.4 ст.245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини справи, оцінивши докази в їх сукупності та необхідність належного захисту порушених прав позивача, суд вважає за можливе, відповідно до ч.2 ст.9 КАС України, виходячи за межі позовних вимог, та відповідно до приписів абз. 2 ч.4 ст.245 КАС України, зобов’язати Державну міграційну службу України вирішити питання щодо надання громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_2 захисту в Україні, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Саме у такий спосіб, на думку суду, можливий ефективний захист порушених прав позивача, оскільки на відповідача покладається конкретний обов'язок щодо надання позивачу захисту в Україні, а тому вимога позивача про зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту задоволенню не підлягає, як така, що покладає на відповідача обов'язок діяти в один з двох запропонованих позивачем способів.

При цьому суд не перебирає на себе дискреційні повноваження відповідача, які полягатимуть у визначенні виду захисту, чи то визнання позивача біженцем, чи то особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, ст.ст. 241-246, п.15.5 ч.1 розділу VII КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1, 65072) – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 03.11.2017 року № 413-17, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов’язати Державну міграційну службу України (адреса: вул. Богомольця, 10, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 37508470) вирішити питання щодо надання громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_2 захисту в Україні, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

У задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до П’ятого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції з одночасною подачею копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущенного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 30 листопада 2018 року.

Суддя В.В. Андрухів

.