Постанова № 78128009, 22.11.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2018 р. м. ХарківСправа № 2040/5519/18Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Григорова А.М.

суддів: Подобайло З.Г. , Старосуда М.І.

за участю секретаря судового засідання Ткаченко А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою представника позивача - ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2018, суддя Котеньов О.Г., дата виготовлення повного тексту судового рішення не відома по справі № 2040/5519/18

за позовом ОСОБА_2

до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м.Харкова

про зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Харківського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_2 з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова, в якому просить суд:

- визнати неправомірним рішення про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_2, викладене в рішенні від 13.12.2017;

- зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_2 з 07.10.2009 року - шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що позивач є громадянином України, 14.04.1998 позивач виїхав за кордон до Ізраїлю на постійне місце проживання. Водночас, представник позивача зазначив, що на час виїзду за кордон у 1998 році і станом на сьогоднішній день позивач призначену пенсію не отримує. Позивач через свого представника звернулася до відповідача з заявою про поновлення пенсії разом з відповідними документами для призначення. Відповідачем відмовлено у поновленні пенсії, посилаючись на те, що позивачем не дотримано вимоги особистого звернення про поновлення пенсії, у позивача відсутня реєстрація на території України за місцезнаходженням відповідача.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2018р. Позов ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова про зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково. Визнано неправомірним рішення про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_2, викладене в рішенні від 13.12.2017. Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова поновити ОСОБА_2 виплату пенсії за віком з 19.10.2017 з врахуванням індексації. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції представником позивача ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в якій зазначає, що суд першої інстанції певно помилково ототожнив строки встановлені для поновлення пенсії зі строками призначення пенсії. Адже, Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - «Закон про пенсії») чітко встановлено, що за наявності вини органу пенсійного фонду поновлення виплати пенсії за минулий час відбувається без обмеження будь яким строком. А в разі встановлення вини пенсіонера - за три роки ретроактивно. Отже, при встановленні протиправності дій органу пенсійного фонду щодо його незаконної відмови у поновленні пенсії - однозначно слідує поновлення пенсії без обмеження будь-яким строком, як це встановлено Законом про пенсії. Вказує, що позивач має право на відновлення пенсії з дати постановления Рішення Конституційного суду України №25-рп/2009, яким були скасовані дискримінуючи положення законодавства, що забороняли виплату пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Також зазначає, що судом першої інстанції було вирішено не всі питання позову. У своєму позові ОСОБА_2 просить зобов'язати відповідача поновити пенсію, в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність. Проте, суд першої інстанції виносить рішення «поновити» пенсію, не конкретизуючи як. Представник позивача, вказує, що пенсія позивачу має бути призначена в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність. Враховуючи вищевикладене, просить змінити рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2018 року у справі №2040/5519/18 в частині строку з якого має бути поновлена пенсія ОСОБА_2 та зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_2 з 07.10.2009 року, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Від Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що управління не погоджується з апеляційною скаргою позивача, оскільки вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає повному скасуванню, як таке, що ухвалене при неповному з'ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, неправильному застосуванні норм матеріального права, а позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню. Просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2018р. повністю, та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі.

Представник позивача в судовому засіданні підтримала доводи викладені в апеляційній скарзі. Просила змінити рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2018 року у справі №2040/5519/18 в частині строку з якого має бути поновлена пенсія ОСОБА_2 та зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_2 з 07.10.2009 року, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Представник Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова в судове засідання не прибув про дату, час та місце розгляду справи повідомлений заздалегідь та належним чином.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів зазначає, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, сторонами по справі не оскаржено.

При цьому, колегія суддів зазначає, що в апеляційній скарзі представник позивача просить змінити рішення суду першої інстанції, вимог про скасування рішення суду першої інстанції в будь якій частині апеляційна скарга не містить.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є частково обґрунтованими, частково доведеними, а тому підлягають частковому задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено, та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що з наявної в матеріалах справи копії трудової книжки судом встановлено, що позивач 31.12.1992 звільнений з Харківського УПТК на підставі ст. 38 КЗпП України у зв'язку з виходом на пенсію за віком.

Позивач 14.04.1998 виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де перебуває на консульському обліку в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль, що підтверджується відміткою у паспорті позивача.

Судом встановлено, що позивач через уповноваженого представника звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова з приводу поновлення виплати за раніше призначеною пенсією шляхом повторного призначення пенсії.

Листом від 02.01.2018 №1009/М-3 та протоколом від 13.12.2017 позивачу відмовлено у поновленні виплати пенсії у зв'язку з тим, що не надано оригіналів документів, що підтверджують належність до громадянства України, недотримання при поданні документів вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 25.11.2005 №221-1.

Позивач, не погодившись з отриманою відмовою, звернувся до суду з даним позовом через свого представника з метою захисту своїх порушених прав.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Згідно зі статтею 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 7 липня 1989 року у справі Сорінг проти Сполученого Королівства» Судом зазначено, що Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов'язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав людини». У рішенні від 17 жовтня 1986 року у справі Ріс проти Сполученого Королівства» Суд зазначив, що, з'ясовуючи, чи існує позитивне зобов'язання стосовно людини, належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини».

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-ІV від 09 липня 2003 року виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст.14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі ст.1 Першого протоколу до конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до ст.46 конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі Пічкур проти України», як джерело права відповідно до ст.17 закону Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV.

На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що з дня набрання чинності рішенням №25-рп/2009 щодо неконституційності положень п. 2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 06 лютого 2018 року (справа №723/2676/14-а), а відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду.

Відповідно до п.1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України.

Отже, вказаним Порядком передбачена можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником, при цьому, відсутні вказівки на те, що останній повинен звертатися до пенсійного органу особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою.

З матеріалів справи вбачається, що до Відповідача звернувся представник позивачів на підставі нотаріально завіреної довіреності 19.10.2017р. з відповідною заявою про поновлення пенсії (а.с. 57-81).

Враховуючи вищезазначені норми законодавства, суду першої інстанції прийшов до висновку, що є вірними висновки суду першої інстанції про задоволення позовних вимог саме з 19.10.2017р., тобто з дати звернення представника позивача із заявою.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2018 року у справі № 757/12134/14-а.

При цьому, колегія суддів, зазначає, що представник позивача в апеляційній скарзі просить лише змінити рішення суду першої інстанції.

Питання про скасування рішення суду першої інстанції в будь якій частині, представник позивача, в апеляційній скарзі не ставить.

Проте, дослідивши матеріали справи, підстав для зміни судового рішення, у відповідності до вимог ч. 4 ст. 317 КАС України, колегія суддів не вбачає.

Щодо доводів апеляційної скарги і представника позивача в судовому засіданні на те, що поновити виплати пенсії позивачу необхідно з 07.10.2009 року, колегія суддів зазначає наступне.

У даному випадку позивач про порушення своїх прав мала можливість дізнатися у 2009 році, з моменту прийняття Рішення Конституційним Судом України від 07.10.2009 року №25-рп/2009.

Проте, наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності дотримання встановлених законом строків звернення до суду, у разі звернення до суду за захистом свого права.

Отже, після прийняття та опублікування Рішення № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року та невідновлення виплати пенсії, позивач повинна була дізнатися про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік шестимісячного строку звернення до суду, передбачений ст. 122 КАС України.

Ні адміністративний позов та апеляційна скарга, ні матеріали справи не містять відомостей щодо існування об'єктивних обставин, які обумовили неможливість звернення позивача до суду з цим позовом після прийняття Конституційним Судом України 07.10.2009 року рішення № 25-рп/2009.

Відтак, колегія суддів зазначає, що в даному випадку, підлягає застосуванню ст. 122 КАС України .

Застосування в даному випадку шестимісячного строку на звернення з позовною заявою, передбаченого ст. 122 КАС України відповідає позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 08.12.2015р. справа № 21-5653а15 та від 08.06.2016р. справа № 505/2135/14-а.

Також колегія суддів зазначає, що рішення Європейського суду з прав людини, на які посилається представник позивача в апеляційній скарзі та позовній заяві стосуються суті основного спору, а не питання своєчасності звернення позивача до суду.

Також колегія суддів не приймає покликання позивача на ст. 46 Закону № 1058, частиною 2 якої визначено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, оскільки в даному випадку пенсія позивачу не нараховувалася.

Посилання скаржника у апеляційній скарзі на постанову Верховного Суду України від 19 травня 2015 року у справі № 21-168а15 не заслуговує на увагу, оскільки Верховним Судом України при розгляді вказаної справи не розглядалися питання щодо строків звернення до суду в даній категорії спорів.

Щодо позовних вимог позивача в частині зобов'язання Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_2 відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з вимогами частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Виходячи з системного тлумачення зазначених положень законодавства вбачається, що особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.

Тобто, в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним за встановленням судом факту їх порушення.

Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Таким чином, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

Верховний Суд України, розглядаючи справу № 21-438а12, у своїй постанові від 26 березня 2013 року прийшов до правового висновку про те, що відповідно до ч. 1 статті 2, п.п. 6, 8 ч. 1 статті 3, ч. 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси позивачів.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що поновлення виплати пенсії позивачці не здійснено.

Колегія суддів зазначає, що виплата пенсії проводиться розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням відповідної індексації, під час проведення перерахунку пенсії.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, вимоги позовної заяви позивачки про поновлення виплати пенсії в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації, є передчасними.

Колегія суддів зазначає, що у суду апеляційної інстанції відсутні підстави вважати, що під час проведення поновлення виплати пенсії позивачці, пенсія буде виплачуватись в розмірі меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, та не буде проведена індексація відповідно до чинного законодавства.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині виплати позивачу компенсації втрати частини доходів.

Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» визначаються правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Згідно змісту статті 1 вказаного Закону визначається, що індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Абзацом 2 частини 2 статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначено, що компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Так, згідно вимог статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Відповідно до статті 2 вказаного Закону компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Таким чином, обов'язок здійснити компенсацію втрати частини доходів настає лише у випадку порушення встановлених строків їх виплати.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, що вказана у постанові від 11 липня 2018 року по справі за № 487/6923/16-а.

Щодо вимог викладених Управлінням Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова в відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів зазначає, що відповідні вимоги, та їх обґрунтування (доводи), з урахуванням вимог ст. 308, ч. 4 ст. 317 КАС України, не можуть бути прийняті судом до уваги та задоволенню не підлягають.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги позивача та змінити рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2018 року у справі №2040/5519/18 в частині строку з якого має бути поновлена пенсія ОСОБА_2 та зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м.Харкова провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_2 з 07.10.2009 року, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно ч. 1 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Будь-яке рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Доводи апелянта не спростовують правильності прийнятого судом першої інстанції рішення.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

Таким чином, судова колегія вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст. 243, 250, 310, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2018 по справі № 2040/5519/18 залишити без змін

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)А.М. ГригоровСудді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло М.І. Старосуд Повний текст постанови складено 27.11.2018.