Рішення № 77657741, 10.09.2018, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2018 року 810/3373/18

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Балаклицького А.І., розглянувши в м. Києві за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 до Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення матеріальної шкоди,

в с т а н о в и в:

Громадянка ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві, в якому просить суд:

- визнати протиправними дії щодо складання висновку розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 від 15.06.2012;

- зобов’язати Головне управління державної міграційної служби України в м. Києві здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії КИ №034663/106760 громадянці ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з досягненням нею 25-річного віку;

- стягнути з Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві матеріальну шкоду в розмірі 250000,00 грн. на користь громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що у 2004 році, перебуваючи на території держави Україна на законних підставах, вона звернулась до Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві із заявою про документування її посвідкою на постійне проживання в Україні з тих підстав, що її чоловік ОСОБА_4 ОСОБА_5 постійно проживає та постійно зареєстрований в ІНФОРМАЦІЯ_2, а також має посвідку на постійне проживання.

На підставі рішення УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві від 10.06.2004 позивачу, громадянці ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, надано дозвіл на імміграцію в Україні та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні.

Однак, 15.06.2012 УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві було складено висновок розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, згідно з яким вирішено підготувати рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 та вилучити у неї посвідку на постійне проживання в Україні, оскільки її чоловіка визнано таким, що не мав дозволу на імміграцію.

Позивач вважає, що дії щодо складання висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання є незаконними, оскільки законодавцем визначено вичерпний перелік підстав для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання.

Крім того, позивач вважає, що підстави для скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання відсутні, оскільки в спірному рішенні не зазначено, яким саме Законом України передбачений той випадок, який є підставою для скасування посвідки та дозволу імміграцію відповідно до пункту 6 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію", а позивач не може нести відповідальність за порушення порядку видачі посвідки на постійне проживання, допущені самим органом міграційної служби.

Відповідач позов не визнав, надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що під час вирішення питання щодо правомірності видачі позивачу посвідки на постійне проживання було встановлено, що ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 було протиправно видано дозвіл на імміграцію в Україну, оскільки її чоловіка - громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_5 визнано таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну, а посвідку на постійне проживання визнано неправомірною.

Відповідач вважає, що висновок розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 є правомірним та таким, що складений на підставі, у спосіб та у межах повноважень, передбачених чинним законодавством України.

Відповідач також у відзиві на позовну заяву просив суд здійснювати розгляд справи за його участі.

Вирішуючи питання про наявність підстав для розгляду адміністративної справи в судовому засіданні, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).

Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Відповідно до частини 2 та 3 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: значення справи для сторін; обраний позивачем спосіб захисту; категорію та складність справи; обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; кількість сторін та інших учасників справи; чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Згідно з ч. 4 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах:

1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;

2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;

4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Особливості розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження встановлені статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини 5 вказаної статті, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Тобто, за загальним правилом, відкриті у спрощеному позовному провадженні справи розглядаються судом без виклику сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частини 6 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін:

1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу;

2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Частиною 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

У даному випадку предметом позову, є зокрема, дії щодо складання висновку розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки та стягнення матеріальної шкоди в сумі 250000,00 грн.

Однак, вимоги позивача не підпадають під визначення щодо розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

Таким чином, дана адміністративна справа у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України є справою незначної складності, що може бути розглянута без проведення судового засідання.

Зазначаючи про необхідність розгляду справи у судовому засіданні з повідомлення (викликом) сторін, відповідач у відзиві не зазначив, встановлення яких обставин у справі є неможливим шляхом аналізу письмових доказів і пояснень та вимагає проведення судового засідання.

Враховуючи, що дана адміністративна справа з огляду на її предмет і характер спірних правовідносин є незначної складності і будь-яких вагомих підстав для її розгляду в судовому засіданні відповідач не зазначив, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.07.2018 відкрито провадження у справі, розгляд якої здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2, що підтверджується нотаріально посвідченим перекладом паспорту №А 0947619 від 18.05.2004.

26 травня 2004 року позивач звернулась до Деснянського РВ ГУ МВС України в м. Києві із заявою про надання їй дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання як особа, яка є дружиною ОСОБА_4 ОСОБА_5, який документований посвідкою на постійне проживання серії КИ №038140, виданою Шевченківським РУ ГУ МВС України в м. Києві від 13.06.2003.

За результатами розгляду вищевказаних матеріалів, направлення запитів до компетентних органів та аналізу відповідей на них, 10 червня 2004 року старшим інспектором ВГІРФО Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві лейтенантом міліції ОСОБА_6 було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", який 08.07.2004 був затверджений начальником УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві підполковником міліції ОСОБА_7

08.07.2004 на підставі вказаного рішення позивачу видано посвідку на постійне проживання в Україні серії КИ №034663/106760 з терміном дії безстроково.

24 травня 2012 року до УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві надійшов лист від Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в Харківській області від 14.05.2012 №17/5508, в якому останній просив повідомити підстави та підтвердити або спростувати факт видачі посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка 08.07.2004 була документована УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві посвідкою на постійне проживання в Україні серії КИ №034663/106760 терміном дії безстроково.

У червні 2012 року старшим інспектором з обліку управління ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві ОСОБА_8 було проведено перевірку обставин надання позивачу дозволу на імміграцію та видачі їй посвідки на постійне проживання серії КИ №034663/106760, за результатами чого був складений висновок розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянці ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, який 15.06.2012 затверджений начальником УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві підполковником міліції ОСОБА_9

Під час проведення такої перевірки було встановлено, що Управлінням у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в м. Києві визнано чоловіка позивача - громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_5 таким, що не мав дозвіл на імміграцію, оскільки останній надав довідку про те, що він навчався в Київському ордена Леніна політехнічному інституті з 1989 по 1995 рік та залишився проживати в Україні. На підставі заяви вказаного іноземця УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві 13.06.2003 прийнято рішення щодо документування його посвідкою на постійне проживання відповідно до абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".

Однак, відповідно до приписів вказаної законодавчої норми такими, що мають дозвіл на імміграцію вважаються іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 та Урядом СРСР про направлення і прийняття в’єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Таким чином, із відповідною заявою чоловіку позивача - гр. ОСОБА_4 ОСОБА_5 необхідно було звернутись до 7 лютого 2002 року. Також, навчання іноземця в Київському ордена Леніна політехнічному інституті не є професійним навчанням.

Так, у вказаному висновку від 15.06.2012 вказано підготувати рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 на підставі п. 6 ст. 12 Закону України "Про імміграцію" та вилучити у неї посвідку на постійне проживання в Україні та анулювати штамп в національному паспорті про наявність дозволу на постійне проживання в Україні.

Отже, зазначене, на думку відповідача, свідчить про те, що позивачу неправомірно надано дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання серії КИ №034663/106760 від 08.07.2004, оскільки громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_5 (чоловіка позивача) визнано таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну, а посвідку на постійне проживання серії КИ №038140 від 13.06.2003 визнано неправомірною.

При цьому, під час розгляду справи судом встановлено, що у 2014 році позивач звернулась до Управління державної міграційної служби України в Київській області із клопотанням про обмін посвідки на постійне проживання у зв’язку з 25-ти річчям.

Так, Управління державної міграційної служби України в Київській області направило до Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві лист від 15.12.2014 №, в якому просило перевірити законність надання громадянці ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 дозволу на імміграцію та оформлення посвідкою на постійне проживання серії КИ №034663/106760 від 08.07.2004.

При цьому, у даному листі зазначено, що ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 є матір’ю громадян України.

Однак, не погоджуючись з правомірністю прийняття рішення щодо скасування позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що склалась між сторонами, суд виходить з наступного.

Конституція України встановлює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26).

Відповідно до положень частини 1 статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства":

- іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав;

- іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;

- іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено законом;

- посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Частиною 1 статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання (ч. 1 ст. 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства").

Положеннями статті 1 Закону України "Про імміграцію" визначені наступні дефініції термінів:

- імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

- іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

- квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;

- дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти (пункт 6 частини 1 статті 4 Закону України "Про імміграцію").

У свою чергу, умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону України "Про імміграцію".

Так, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

Крім зазначених документів подаються: для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

З аналізу вищенаведених норм Закону України "Про імміграцію" вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.

Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).

У відповідності до підпункту 2 пункту 2 цього Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.

Згідно пункту 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Пунктом 14 Порядку №1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.

Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку).

Згідно з пунктом 19 Порядку №1983 рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

Особи, яким надано дозвіл на імміграцію, зобов'язані протягом періоду дії дозволу звернутися до територіального підрозділу за місцем проживання із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, якщо вони перебувають на законних підставах в Україні.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Матеріали справи свідчать, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним підрозділом за місцем проживання - Відділом ГІРФО Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, так і територіальним органом - Управлінням ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві, який приймав рішення про надання дозволу на імміграцію.

Вказана обставина підтверджується рішенням від 10.06.2014 старшого інспектора ВГІРФО Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві лейтенанта міліції ОСОБА_6 щодо розгляду матеріалів громадянки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, та про надання їй дозволу на імміграцію в Україну, яке 08.07.2004 було затверджено начальником УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві підполковником міліції ОСОБА_7

На виконання вказаного рішення позивачу видано посвідку на постійне проживання в Україні серії КИ №034663/106760 від 08.07.2004 з терміном дії безстроково.

Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.

У свою чергу, підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону України "Про імміграцію", а саме, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Як зазначалось вище, підставою для висновку щодо підготовки рішення про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну, Управління ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві в оскаржуваному висновку від 15.06.2012 зазначило п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію".

При цьому, іншим випадком, в розумінні вказаної норми відповідач зазначає, що дозвіл на імміграцію в Україну позивачу надано з порушенням п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", оскільки її чоловіка - громадянина ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_5 визнано таким, що не мав дозвіл на імміграцію.

Однак, суд такі висновки відповідача вважає помилковими, оскільки пунктом 6 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію" чітко визначено, що інші випадки для скасування дозволу на імміграцію мають бути передбачені законами України, тоді як у спірному рішенні від 15.06.2012 відсутня вказівка на відповідну норму Закону, на підставі якої виданий позивачу дозвіл на імміграцію в Україну підлягає скасуванню.

Порушення встановленого законодавством України порядку надання дозволів на імміграцію в Україну, в розумінні статті 12 Закону України "Про імміграцію", є підставою для скасування таких дозволів, якщо з'ясується, що їх надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність. (п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію").

Надання ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 у 2004 році дозволу на імміграцію в Україну на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві не встановлено.

При цьому, суд вважає обґрунтованими доводи позивача, що навіть допущення міграційними органами ймовірних помилок при прийнятті рішення про надання ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 дозволу на імміграцію, за відсутності у цьому вини останньої, не є визначеною Законом України "Про імміграцію" та іншими законами України підставою для скасування такого дозволу.

Крім того, у відповідності до пунктів 21-24 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав.

Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.

З аналізу вказаної норми вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Разом з тим, відповідачем, в порушення вищевказаних приписів, до суду не надано будь-яких доказів надіслання (вручення) позивачу запрошення про надання пояснень та відповідних документів.

Також суд звертає увагу на те, що відповідачем не надано суду доказів наявності подання, яке, згідно з Порядком №1983, є підставою для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію.

Крім того, суд не може погодитися із правомірністю позиції відповідача, щодо неправомірності надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання серії КИ №034663/106760 від 08.07.2004, оскільки громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_5 (чоловіка позивача) визнано таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну, а посвідку на постійне проживання серії КИ №038140 від 13.06.2003 визнано неправомірною, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію.

Як зазначено в оскаржуваному висновку від 15.06.2012, громадянин ОСОБА_2 ОСОБА_5 (чоловік позивача) надав довідку про те, що він навчався в Київському ордена Леніна політехнічному інституті з 1989 по 1995 рік та залишився проживати в Україні. На підставі заяви вказаного іноземця УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві 13.06.2003 прийнято рішення щодо документування його посвідкою на постійне проживання відповідно до абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".

При цьому, із відповідною заявою чоловіку позивача - гр. ОСОБА_4 ОСОБА_5 необхідно було звернутись до 7 лютого 2002 року.

Судом встановлено, що при наданні громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_5 (чоловік позивача) посвідки на постійне проживання в Україні Управління ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві керувалося абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", тобто проводило перевірку підстав залишення на постійне проживання в Україні громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_5 (чоловік позивача), підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну не виявило та надало громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_5 посвідку на постійне проживання в Україні.

В той же час, нормами вказаного Закону відповідач обґрунтовує прийняття протилежного рішення - висновку про визнання чоловіка позивача громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_5 таким, що не мав дозвіл на імміграцію.

Вказане рішення вмотивоване тим, що посвідку на постійне проживання в Україні громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_5 оформлено в порушення вимог Закону України "Про імміграцію", оскільки документ, який підтверджує право такої особи на постійне проживання в Україні, був наданий після набрання чинності Закону України "Про імміграцію".

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що згідно з п. 3 ст. 5 та п. 2 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом зобов'язаний був прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.

З метою забезпечення виконання Закону України "Про імміграцію" Президент України видав Указ №596 від 07.08.2001, яким покладав на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов'язав Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".

Таким підзаконним актом стала Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" від 26.12.2002 №1983, відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України "Про імміграцію", яка була видана з прострочкою встановленого терміну понад 1 рік 2 місяці. З цих підстав строки зазначені в Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" для подання заяв про документування були продовжені до 26.06.2003.

Як вбачається з матеріалів справи, рішення щодо громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_5 про документування його посвідкою на постійне проживання було прийнято 13.06.2003, тобто до спливу терміну 26.06.3003 (протягом шести місяців з дня прийняття постанови).

При цьому, чинним законодавством України з питань імміграції такої підстави як скасування вже виданого дозволу на міграцію (оформленої посвідки на постійне проживання) у зв’язку зі зверненням особою із заявою про отримання такого дозволу (посвідки) поза межами визначеного Законом України "Про імміграцію" строку, не передбачено.

Отже, враховуючи встановлені обставини, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію".

Таким чином, висновок розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 від 15.06.2012 прийнятий без урахування принципу пропорційності, тобто при прийнятті такого висновку мало місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване спірний висновок, а також інтересами позивача, адже при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні, компетентний орган підтвердив правильність надання позивачу необхідних документів та наявність підстав для надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну.

З урахуванням вищенаведеного, суд вважає, що дії щодо складання висновку розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 від 15.06.2012 є протиправними.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до положень частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Однак, у разі помилкового обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права чи неналежного формулювання позовних вимог, адміністративні суди мають право на підставі частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог та застосувати той спосіб захисту порушеного права позивача, який відповідає фактичним обставинам справи і відновлює порушене право особи.

Положення статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України цілком кореспондуються з положеннями частини другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

У рішенні по справі "Жданок проти Латвії" (case of Zdanoka v. Latvia) від 16 березня 2006 року, суд приходить до висновку про те, що "для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів для самозахисту. Плюралізм і демократія засновані на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні часом бути готовими обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип "демократії, здатної себе захистити" для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, щоб був дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого (п.100 рішення Великої палати, 2006 р.).

Суд звертає увагу на те, що висновок УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві від 15.06.2012 по розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, в якому вказано підготувати рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 на підставі п. 6 ст. 12 Закону України "Про імміграцію" та вилучити у неї посвідку на постійне проживання в Україні та анулювати штамп в національному паспорті про наявність дозволу на постійне проживання в Україні, тягне за собою негативні наслідки для позивача, якими є вилучення посвідки на постійне проживання; обов'язок особи, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа, яка не виїхала протягом місяця, підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством.

Як встановлено судом з наявних в матеріалах справи доказів, що підтверджується листом Управління державної міграційної служби України в Київській області від 15.12.2014, копія якого була долучена відповідачем до відзиву на позовну заяву, громадянка ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 є матір’ю громадян України.

В силу приписів ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України №789-XII від 27.02.1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Охорону дитинства в Україні як стратегічний, загальнонаціональний пріоритет, з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, визначено Законом України "Про охорону дитинства", відповідно до ст.ст. 8, 11, 14, 19 якого, кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного із них та на піклування батьків. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за випадком, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Кожна дитина має право на рівень життя, достойний для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Кожна дитина має право на освіту. Держава гарантує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; надання державних стипендій та пільг учням і студентам цих закладів у порядку, встановленому законодавством України.

Отже, суд дійшов висновку, що оскаржуваний висновок від 15.06.2012 по розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3 не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача скасування дозволу на імміграцію має наслідком повну зміну способу життя родини, в складі якої, є в тому числі, діти, які є громадянами України.

А тому, з метою повного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне скасувати висновок від 15.06.2012 по розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3.

Щодо вимог позивача про зобов’язання Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії КИ №034663/106760 громадянці ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з досягненням нею 25-річного віку, суд зазначає наступне.

Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі - Порядок №321).

Пунктом 1 Порядку №321 передбачено, що посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання.

Відповідно до абз 1 п. 3 Порядку №321 посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися проживати на її території.

Згідно з п. 7 Порядку №321 обмін посвідки здійснюється, зокрема, у разі досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45- річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).

При цьому, пунктом 16 Порядку №321 визначено, що документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб’єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства.

Отже, вказаною нормою чітко визначено, що документи для обміну посвідки подаються до територіального органу за місцем проживання іноземця.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4.

Таким чином, враховуючи вимоги п. 16 Порядку №321, суд приходить до висновку, що обмін посвідки на постійне проживання серії КИ №034663/106760 громадянці ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з досягненням нею 25-річного віку, може бути здійснений Управлінням державної міграційної служби України в Київській області, оскільки позивач проживає на території Київської області.

Таким чином, вимоги позивача про зобов’язання Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві здійснити їй обмін посвідки на постійне проживання є такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо вимоги позивача про стягнення на користь позивача з Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві матеріальної шкоди в розмірі 250000,00 гривень, то суд не вбачає підстав для її задоволення, оскільки в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження завдання відповідачем позивачу майнової шкоди у вказаному розмірі.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

У позовній заяві позивачем заявлено одну позовну вимогу немайнового характеру, судовий збір за звернення з якою становить 704,80 грн., та одну вимогу майнового характеру, судовий збір за звернення з якою становить 2500,00 грн., що загалом становить 3204,80 грн.

Позивачем за звернення до суду з даним позовом був сплачений судовий збір на суму 704,80 грн. згідно квитанції від 05.07.2018 №0.0.1076839606.1 та на суму 2500,00 грн. згідно квитанції від 05.07.2018 №0.0.1076841548.1, оригінали яких містяться в матеріалах справи.

Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 704,80 грн. за звернення з вимогою немайнового характеру підлягають стягненню на його користь відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві.

Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії щодо складання 15.06.2012 висновку розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Скасувати висновок від 15.06.2012 по розгляду матеріалів щодо правомірності оформлення посвідки на постійне проживання громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь громадянки ОСОБА_1 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_3 Тхі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, сплачений нею судовий збір у розмірі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Балаклицький А. І.