Постанова № 77258471, 18.10.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/6414/18

Провадження № 22-ц/772/1945/2018

Категорія: 53

Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач:ОСОБА_2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 жовтня 2018 рокуСправа № 127/6414/18м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

судді-доповідача ОСОБА_2,

суддів Берегового О.Ю., Медяного В.М.,

за участі секретаря судового засідання Торбасюк О.І., позивачки, скаржниці ОСОБА_3, її представника адвоката ОСОБА_4, представника скаржника, відповідача ОСОБА_5 виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Вінницькій області ОСОБА_6, розглянувши у поряд-ку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці, в залі судових засідань апеляційного суду цивільну справу за позовом

ОСОБА_3 до Управління виконавчої дирекції

Фонду соціального страхування України у Вінницькій області про виз-

нання протиправним, скасування наказу про звільнення, поновлення

на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

відшкодування моральної шкоди,

за апеляційними скаргами ОСОБА_3, її представника адвоката ОСОБА_4, представника Управління вико-навчої дирекції Фонду соціального страхування України у Вінницькій області ОСОБА_7 на рішення Вінницького міського суду Він-ницької області від 26 липня 2018 року, ухвалене у приміщенні суду у м. Вінни-ці за головування судді Бойка В.М., повний текст якого складений 01 серпня 2018 року,

В С Т А Н О В И В:

22 березня 2018 року ОСОБА_3 звернулася у Вінницький міський суд Вінницької області з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соці-ального страхування України у Вінницькій області ( далі - Управління ВД ВССУ у Вінницькій області ) про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Позов мотивований наступним. Наказом керівника відповідача від 01 серпня 2017 року № 263-к/тр позивачка була прийнята на посаду головного спеціаліста відділу бухгалтерсь-кого обліку консолідованої звітності Управління ВД ФССУ у Вінницькій облас-ті з 03 серпня 2017 року за строковим трудовим договором на період соціальної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку головного спеціаліста відділу бухгалтерського обліку консолідованої звітності ОСОБА_8 до дня її фактичного виходу на роботу. У жовтні 2017 року їй вручене попередження про зміни в організації виробництва і праці, зміни істотних умов праці, зокрема, про зміну системи оплати і стимулювання праці, розміру поса-дового окладу, зміну найменування посади, які вступають в дію з 01 січня 2018 року та про можливе майбутнє звільнення. У грудні 2017 року, дізнавшись про можливість свого звільнення з роботи у зв’язку із закінченням строку дії трудо-вого договору, у позивачки погіршився стан здоров’я, з 20 грудня 2017 року по 06 січня 2018 року вона хворіла, про що свідчать листки тимчасової непрацез-датності. 09 січня 2018 року ОСОБА_3 вийшла на роботу та дізналася, що наказом від 21 грудня 2017 року № 417-к/тр на підставі пункту другого частини першої статті 36 КЗпП України вона звільнена із займаної посади з 26 грудня 2017 року. Наказ про своє звільнення, трудову книжку вона отримати відмови-лася. ОСОБА_3 вважає своє звільнення з роботи протиправним, наказ про це таким, що підлягає скасуванню, оскільки звільнення працівника у період йо-го тимчасової непрацездатності не допускається. Окрім того, вона є одинокою матір’ю двох малолітніх дітей: ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2. Звільняючи її з роботи, відпо-відач повинен був виконати вимоги статті 184 КЗпП України щодо обов’язко-вого працевлаштування позивачки. Однак інша робота їй не пропонувалася. ОСОБА_11 зазначає, що порушенням її трудових прав їй завдано моральної шкоди, яка полягає у моральних стражданнях, втраті нормальних життєвих зв’язків, необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Завдану моральну шкоду вона оцінює у 20000,00 гривень. Щодо дотримання строків звернення в суд з даним позовом, то позивачка стверджує про звернен-ня 24 січня 2018 року з ідентичним позовом до відповідача в порядку адмініс-тративного судочинства. Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 15 березня 2018 року провадження у справі закрите, їй роз’яснена мож-ливість звернення із заявленими вимогами до місцевого загального суду, оскільки справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Тому ОСОБА_11 вважає, що процесуальний строк звернення до суду пропущений нею з поважних причин. За таких обставин вона просила визнати строк звер-нення до суду з даним позовом пропущеним з поважних причин та поновити його, визнати протиправним, скасувати наказ про її звільнення, поновити на ро-боті, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, відшкодувати їй моральну шкоду у сумі 20000,00 гривень, стягнути судові витрати ( а. с. 1-8 ).

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26 липня 2018 року позовні вимоги задоволені частково, змінена дата звільнення ОСОБА_3 з роботи з 09 січня 2018 року. Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_12 за період з 26 грудня 2017 року по 06 січня 2018 року середній заро-біток за вимушений прогул в сумі 6378,21 гривень, в дохід держави 704,80 гривні судового збору. У решті вимог відмовлено ( а. с. 100-102 ).

Додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 07 вересня 2018 року стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави судовий збір у розмірі 704,80 гривні за вимогу про стягнення моральної шкоди; з Управління ВД ФССУ у Вінницькій області в дохід держави стягнутий судовий збір у роз-мірі 704,80 гривні ( а. с. 140 ).

Не погоджуючись з ухваленим судом першої інстанції рішенням позивачка ОСОБА_3, її представник адвокат ОСОБА_4 оскаржують його в апеляційному порядку, просять дане рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Скаржники вважають оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, зазначають про помилковість виснов-ку суду щодо укладення між сторонами строкового трудового договору, оскіль-ки такий договір фактично не укладався, він відсутній у матеріалах справи, не досліджувався судом. При цьому за строковим договором такий строк визнача-ється роками, місяцями, тижнями, днями, в той час як ОСОБА_3 прийня-та на роботу на період соціальної відпустки по догляду за дитиною до досяг-нення нею трирічного віку, тобто без визначення строку на який укладений тру-довий договір. Тобто без належного дослідження доказів у справі суд першої інстанції помилково вважав, що укладений з позивачкою строковий трудовий договір закінчився 06 січня 2018 року, що є підставою його припинення відпо-відно до положень пункту другого частини першої статті 36 КЗпП України. Від-повідно звільнення позивачки здійснене без достатніх правових підстав. При цьому, звільняючи ОСОБА_3, відповідачем не дотримані вимоги щодо її працевлаштування, як того вимагає частина третя статті 184 КЗпП України. По-зивачці не була запропонована інша робота на тому самому підприємстві. Од-нак суд першої інстанції, не дослідивши дані обставини, вважав, що після зат-вердження нового штатного розпису на підприємстві відсутні відповідні поса-ди, що є порушенням трудових прав позивачки на переважне право залишення на роботі. Відповідно скаржники вважають безпідставним нестягнення на ко-ристь позивачки моральної шкоди, хоча судом встановлено дійсне порушення її трудових прав ( а. с.107-112 ).

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Вінницькій об-ласті ОСОБА_6 також подав апеляційну скаргу, просить оскаржуване рішен-ня скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скарж-ник посилається на неповне з’ясовання судом першої інстанції обставини спра-ви, висновки якого в частині часткового задоволення позовних вимог не відпо-відають обставинам справи, рішення ухвалене судом за неправильного застосу-вання норм матеріального права, з порушенням норм процесуального права. Оскаржуючи судове рішення, скаржник наголошує, що позивачка була прийня-та на роботу за строковим трудовим договором на період соціальної відпуски основного працівника, яка перебувала у відпустці по догляду за дитиною до до-сягнення нею трирічного віку. Враховуючи, що з 27 грудня 2017 року основний працівник вийшла на роботу, ОСОБА_3 звільнена із займаної посади у зв’язку із закінченням строку трудового договору. При цьому до спірних право-відносин не можуть бути застосовані вимоги закону щодо недопустимості звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, оскільки во-ни стосуються випадку розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а не припинення трудового договору на під-ставі пункту другого частини першої статті 36 КЗпП України, що, наразі, має місце. Щодо невиконання вимог закону про працевлаштування, як те зазначає позивачка, то представник відповідача стверджує про вчинення роботодавцем усіх можливих дій з її працевлаштування, однак вона відмовилася від запропо-нованої роботи без поважних та незалежних від роботодавця причин. Також скаржник вважає безпідставним проведення розрахунку середньоденної заро-бітної плати позивачки, помилковим обрахунок кількості робочих днів та се-реднього заробітку за час вимушеного прогулу ( а. с. 122-129 ).

На апеляційну скаргу ОСОБА_3 представник відповідача ОСОБА_6 подав відзив, де заперечує її у повному обсязі, вважає такою, що не спрос-товує висновків суду першої інстанції стосовно законності звільнення позивач-ки з роботи, адже скарга не ґрунтується на матеріалах справи, нормах трудо-вого законодавства, тому є необ’єктивною. Стверджує, що звільнення позивач-ки проведено з дотриманням трудового законодавства, просив її апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалити нове рішення про відмову у задово-ленні позову ( а. с. 174-181 ).

Пунктом 8 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України визначено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебу-ває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення та заперечення на обидві апеляційні скарги позивачки, представників сторін у справі, дослідивши матері-али останньої, проаналізувавши наявні в справі докази в їх сукупності, переві-ривши законність, обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов висновку, що апе-ляційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, скаргу представника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Він-ницькій області ОСОБА_6 слід задовольнити.

Згідно норм статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рі-шення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підста-ву своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимо-гам.

Судом першої інстанції встановлено та не оспорюється учасниками справи, що позивачка має двох дітей ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується відповідними копіями свідоцтв про народжен-ня ( а. с. 13-14 ). Шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_13 розір-ваний рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 10 грудня 2010 ро-ку, після розірвання шлюбу дружині визначено прізвище ОСОБА_3 ( а. с. 11 ).

Наказом начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Вінницькій області від 01 серпня 2017 року № 263-к/тр позивачка прийнята на посаду головного спеціаліста відділу бухгалтерського обліку та консолідованої звітності цього управління з 03 серпня 2017 року за строковим трудовим договором на період соціальної відпустки по догляду за дитиною до трьох років ОСОБА_14 до дня її фактичного виходу на ро-боту ( а. с. 17 ). 26 жовтня 2017 року відповідач відповідно до статті 32 КЗпП України попередив позивачку, що з 01 січня 2018 року змінюються умови опла-ти та стимулювання праці працівників виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, скорочується кількість штатних одиниць, відбудуться зміни в організа-ції виробництва праці, істотних умов праці та можливе її майбутнє звільнення ( а. с. 18 ).

Згідно з листками непрацездатності від 20 грудня 2017 року серії АДД № 747280, від 04 січня 2018 року серії АДД № 747369 ОСОБА_3 хворіла з 20 грудня 2017 року по 06 січня 2018 року ( а. с. 19-20 ).

12 вересня 2017 року постановою № 47 Фонду страхування України з 01 січня 2018 року затверджено граничну чисельність працівників у кількості 5192 штатних одиниць. Наказом від 23 жовтня 2017 року № 556 директора Виконав-чої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_15 затвердже-на гранична чисельність працівників Управління виконавчої дирекції Фонду со-ціального страхування України у Вінницькій області та його відділень у кіль-кості 185 штатних одиниць ( а. с. 45, 46 ).

Відповідно до наказу відповідача від 20 грудня 2017 року № 416-к/тр голов-ному спеціалісту відділу бухгалтерського обліку та консолідованої звітності ОСОБА_14 за її заявою дозволено достроково припинити соціальну від-пустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та приступи-ти до виконання службових обов’язків 27 грудня 2017 року ( а. с. 47 ).

Згідно наказу від 21 грудня 2017 року № 417-к/тр ОСОБА_3 на підста-ві пункту другого частини першої статті 36 КЗпП України звільнена з роботи 26 грудня 2017 року у зв’язку із закінченням строку дії трудового договору. На пе-ріод до працевлаштування позивачки за нею як одинокою матер’ю, яка виховує двох дітей віком до 14-ти років, збережено середню заробітну плату, але не більше трьох місяців з дня припинення дії строкового трудового договору від-повідно до статті 184 КЗпП України. За невикористані відпустки ОСОБА_3 виплачена грошова компенсація ( а. с. 48 ).

Враховуючи відсутність позивачки на робочому місці у день звільнення 26 грудня 2017 року ( починаючи з 20 грудня 2017 року ) відповідач листами від 22, 28 грудня 2017 року, 02, 09 січня 2018 року звертався до неї з проханням з’явитися у відділ кадрів Управління ВД ФССУ у Вінницькій області для отри-мання трудової книжки та копії наказу про звільнення з роботи. У листах зазна-чалося, що питання її працевлаштування погоджено з Правобережним район-ним центром зайнятості м. Вінниці ( а. с. 49-52 ).

Згідно акту від 09 січня 2018 року у присутності головного бухгалтера ОСОБА_16, заступника начальника-начальника юридичного відділу ОСОБА_17, начальника відділу по роботі з персоналом ОСОБА_18, головного спеціаліста по роботі з персоналом ОСОБА_19 ОСОБА_3 пропонувалося ознайомитися з наказом про звільнення з роботи, отримати трудову книжку та ознайомитися з листом до Правобережного центру зайнятості м. Вінниці, однак вона відмовилася від усіх викладених пропозицій, тому наказ і лист були зачи-тані у її присутності ( а. с. 54 ). 24 січня 2018 року вказаними вище працівни-ками відповідача складено акт про відмову ОСОБА_3 у службовому кабі-неті № 206 отримати лист ТОВ «Спецтехмонтаж-Сервіс» з пропозицією з’яви-тися на співбесіду в період з 25 січня по 05 лютого 2018 року з питання можли-вого заміщення посади бухгалтера-економіста. У зв’язку з відмовою позивачки отримати цей лист він був їй зачитаний ( а. с. 55, 56 ).

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 15 березня 2018 року провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу про звіль-нення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушено-го прогулу, відшкодування моральної шкоди - закрито ( а. с. 29 ).

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої ін-станції виходив з того, що її було прийнято на роботу на час соціальної відпуст-ки ОСОБА_14 по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. ОСОБА_14 достроково припинила відпустку та з 27 грудня 2017 року приступила до виконання своїх обов’язків, тому укладений з ОСОБА_3 строковий трудовий договір закінчився з моменту виходу на роботу ОСОБА_8 Проте, оскільки позивачка хворіла з 20 грудня 2017 року по 06 січня 2018 року у відповідача не було законних підстав звільняти її підчас непрацез-датності. Право на звільнення виникає з першого дня виходу працівника з лі-карняного, тобто 09 січня 2018 року. Таким чином, суд дійшов висновку, що вимушений прогул позивачки тривав з 26 грудня 2017 року по 06 січня 2018 ро-ку. З огляду на середній заробіток за один робочий день суд визнав необхідним стягнути на користь позивачки з відповідача у справі середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 6378,21 гривень. Відмовляючи у задоволенні позов-них вимог про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції вважав, що по-зивачкою не надано суду доказів заподіяння моральної шкоди в розмірі 20000,00 гривень, у тому числі наявності причинно-наслідкового зв’язку між протиправними діями відповідача та негативними наслідками для ОСОБА_3, завдання їй моральної шкоди. У цій частині доводи позивачки суд визнав недоведеними, такими, що ґрунтуються на припущеннях. При цьому суд пер-шої інстанції вважав, що позивачка звернулася в суд з даним позовом у межах строків позовної давності, оскільки трудова книжка отримана нею лише 08 ве-ресня 2018 року.

З висновками суду першої інстанції щодо необхідності зміни дати звіль-нення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу погоди-тися не можна, вони зроблені за неправильного застосування норм матеріаль-ного права.

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції, скаржники ОСОБА_3, її представник адвокат ОСОБА_4 заперечують укладення між сторонами саме строкового трудового договору, адже за строковим договором такий строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями, в той час як ОСОБА_3 прийнята на роботу на період соціальної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, тобто без визначення строку, на який укладе-ний трудовий договір.

Такі доводи скаржників є помилковими, грунтуються на неправильному тлумаченні норм трудового законодавства.

Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим до-говором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організа-ції або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внут-рішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організа-ції або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для вико-нання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) без-строковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконан-ня певної роботи. Строковий договір укладається у випадках, коли трудові від-носини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням ха-рактеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавством.

Абзацом другим пункту 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спо-рів» передбачено, що при укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатися як конкрет-ним терміном, так і часом настання певної події ( наприклад, повернення на ро-боту працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилася з роботи у зв’язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду ( або виконанням певного обсягу робіт ). Строк, на який працівник наймається на роботу, обов’язково має бути вказаний у наказі про прийняття на роботу, інакше буде вважатися, що працівник прийнятий на роботу за безстроковим трудовим договором. У трудовій книжці робиться запис без посилання на стро-ковий характер трудових відносин.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема заяви ОСОБА_3 про прий-няття її на роботу ( а. с. 88 ), та самого наказу від 01 серпня 2017 року № 263-к/тр ( а. с. 17 ) позивачка була прийнята на посаду головного спеціаліста відділу бухгалтерського обліку та консолідованої звітності у відповідача з 03 серпня 2017 року за строковим трудовим договором на період соціальної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ОСОБА_14, яка займає цю посаду, до дня її фактичного виходу на роботу. Таким чином, мо-мент закінчення строку трудового договору обумовлений часом настання пев-ної події, якою в даному випадку є день фактичного виходу на роботу основ-ного працівника. Відтак доводи позивачки щодо укладення з нею безстрокового трудового договору повністю спростовуються.

Оскільки згідно наказу Управління ВД ФССУ у Вінницькій області від 20 грудня 2017 року № 416-к/тр ОСОБА_14 за її заявою дозволено достро-ково припинити соціальну відпустку та приступити до виконання своїх служ-бових обов’язків 27 грудня 2017 року ( інакше мало б місце грубе порушення трудових прав основного працівника ), беззаперечно виникла необхідність при-пинення трудового договору з тимчасовим працівником ОСОБА_3

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пунк-ти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Разом з тим, відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звіль-нення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років ( до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України ), одиноких матерів при наяв-ності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціати-ви власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звіль-нення з обов’язковим працевлаштуванням. Обов’язкове працевлаштування за-значених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберіга-ється середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв’язку із закінченням строку трудового договору має свої особливості. Таке звільнення можливе на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України і провадиться з обов’язковим працевлаштуванням, однак власник зобов’язаний при цьому працевлаштувати жінку на цьому ж або іншому підприємстві відповідно до її фаху. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Однак відносини між власником ( підприємством ) і працівницею з дня закінчення строку трудового договору мають істотну специфіку. Передба-чено збереження за жінкою на період працевлаштування середньої заробітної плати, однак не більше ніж на три місяці з дня закінчення строкового трудового договору.

Тобто звільнення на підставі пункту другого статті 36 КЗпП України про-вадиться з обов’язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що влас-ник або уповноважений ним орган виконав цей обов’язок по працевлаштуван-ню, якщо звільненій працівниці не була надана на тому ж або на іншому під-приємстві ( в установі, організації ) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилася з поважних причин ( наприклад, за станом здоров’я ). Та-кий правовий висновок зроблений як Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі за № 6-127цс12, так і Верховним Судом у складі ко-легії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 січня 2018 року у справі № 175/167/16-ц.

З матеріалів справи убачається, що в Управлінні ВД ФССУ у Вінницькій області дійсно має місце суттєве скорочення штатної чисельності працівників, відсутні вакантні посади за фахом позивачки, тому не можна визнати порушен-ням відповідача звернення до Правобережного центру занятості м. Вінниці з проханням про працевлаштування ОСОБА_3, навпаки, таким чином від-повідач у межах своїх можливостей сприяв реалізації трудових прав та гарантій вивільнюваного працівника. За результатом відповідного звернення до центру зайнятості ОСОБА_3 була запропонована робота за її фахом, від якої остання відмовилася без поважних причин. Таким чином, вважати недотриман-ня Управлінням ВД ФССУ У Вінницькій області вимоги частини третьої статті 184 КЗпП України під час звільнення позивачки на противагу доводам її апеля-ційної скарги не можна.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з висновками суду пер-шої інстанції, доводами апеляційної скарги позивачки та її представника щодо неможливості звільнення працівника за пунктом другим частини першої статті 36 КЗпП України у період тимчасової непрацездатності працівника з огляду на наступне.

Частиною третьою статті 40 КЗпП України не допускається звільнення пра-цівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності ( крім звільнення за пунктом 5 цієї статті ), а та-кож у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Згідно роз’яснень, викладених у абзаці першому пункту 17 Постанови Пле-нуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» правила про недопустимість звільнення пра-цівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці ( частина третя статті 40 КЗпП України стосуються як передбачених статтями 40, 41(1) цього Кодексу, так й інших випадків, коли розірвання тру-дового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Роботодавець має право розірвати трудовий договір ( строковий чи безстроковий ) зі своєї ініціативи, якщо в ньо-го є на це підстави, передбачені законом. Загальні підстави для припинення трудового договору з ініціативи роботодавця перелічені у статті 40 КЗпП Укра-їни, додаткові підстави, за якими можна звільнити окремі категорії працівників за певних умов, - у статті 41 КЗпП України.

У даному випадку має місце звільнення позивачки у зв’язку із закінченням строку трудового договору ( пункт другий частини першої статті 36 КЗпП України ), а частина третя статті 40 КЗпП України встановлює таку заборону лише у випадках звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваже-ного ним органу, тобто з підстав, передбачених статтями 40, 41 КЗпП України ( пункту четвертого частини першої статті 36 КЗпП України ), тому до даних правовідносин ця вимога трудового законодавства не може бути застосована.

Однак суд першої інстанції на вказані норми закону, що регулюють ці спір-ні трудові правовідносини, уваги не звернув, допустивши таким чином непра-вильне застосування норм матеріального права, що призвело до ухвалення по-милкового судового рішення.

Нормами статті 235 КЗпП України визначено, що підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушен-ням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи до-говором або за відсутності підстав для звільнення. У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для по-новлення працівника немає.

З огляду на викладене, колегія апеляційного суду дійшла висновку, що звільнення позивачки відбулося за наявності законних на те підстав і з дотри-манням роботодавцем вимог трудового законодавства щодо порядку її звіль-нення з особливостями, встановленими статтею 184 КЗпП України, тому об’єк-тивно відсутні підстави для визнання такого звільнення протиправним, скасу-вання наказу про звільнення ОСОБА_3 та поновлення її на роботі. У за-доволенні цих позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про понов-лення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішен-ня про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

У судовому засіданні апеляційного суду представником позивачки адвока-том ОСОБА_4 було зазначено про працевлаштування на даний час йо-го довірительки за особистим її вибором; місце роботи позивачки суду не пові-домлено, жодних даних в установленому порядку стороною у справі суду не представлено.

Колегія суддів апеляційного суду враховує, що позовна вимога ОСОБА_3 про поновлення на роботі задоволенню не підлягає як безпідставна, таку вимогу не знайшов доведеною й суд першої інстанції. Як наслідок, також не підлягає задоволенню позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, котра є похідною від вимоги про поновлення на ро-боті.

Аргументуючи свою апеляційну скаргу, ОСОБА_3В, її представник ад-вокат ОСОБА_4 вказують на необгрунтованість відмови у задоволенні позову в частині стягнення на користь позивачки моральної шкоди у сумі 20000,00 гривень.

Однак з доводами апеляційної скарги і в цій частині погодитися не можна. Необхідно підкреслити, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкоду-вання власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до мораль-них страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього до-даткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Відповідно до пункту тринадцятого Постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про від-шкодування моральної ( немайнової ) шкоди» судам необхідно враховувати, що згідно зі статтею 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин ( незаконного звільнення або переведення, невипла-ти належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров’я умовах тощо ), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для орга-нізації свого життя, обов’язок по відшкодуванню моральної ( немайнової ) шко-ди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від фор-ми власності, виду діяльності чи галузевої належності. Отже, необхідною умо-вою для відшкодування власником моральної шкоди працівнику є порушення його законних прав у сфері трудових відносин. Враховуючи, що судом не вста-новлено порушення трудових прав позивачки, позовна вимога про відшкоду-вання моральної шкоди задоволенню не підлягає.

Щодо вимоги позовної заяви ОСОБА_3 про визнання строку звернен-ня до суду пропущеним із поважних причин колегія суддів приймає до уваги усталену практику Європейського суду з прав людини щодо забезпечення права особи на захист своїх інтересів судом.У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бу-ти достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верхо-венства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефек-тивним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Статтею 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущений без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Статтею 234 КЗпП України визначено, що у разі пропуску з поважних при-чин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський, міськрайонний суд може поновити ці строки.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про поважність причин пропуску звернення ОСОБА_3 до суду, адже, як встановлено, будучи звільненою з роботи 26 грудня 2017 року, вона не отримувала ( правда, за своєї ініціативи ) копії наказу про звільнення та трудової книжки. При цьому у січні 2018 року ( межах місячного строку ) зверталася в адміністративний суд із по-зовом про поновлення на роботі, реалізуючи своє право на захист своїх поруше-них, на її думку, трудових прав.

Статтями 374, 376 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати су-дове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рі-шення або змінити рішення. Підставами для скасування судового рішення пов-ністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або змі-ни судового рішення є: неповне з’ясування судом обставини, що мають значен-ня для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесу-ального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною другою статті 376 ЦПК України визначено, що неправильним за-стосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення за-кону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або не застосу-вання закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на вищенаведене, враховуючи помилковість оскаржуваного рішен-ня суду першої інстанції від 26 липня 218 року про часткове задоволення позов-них вимог ОСОБА_3, на задоволення апеляційної скарги повноважного представника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Вінницькій області ОСОБА_6, колегія суддів дійшла висновку про необхідність його скасування, та, як наслідок, скасування й додаткового рі-шення цього суду від 07 вересня 2018 року, яким вирішувалося питання про розподілення судових витрат у справі, та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Відповідно з нормами статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Розподіл інших су-дових витрат, пов’язаних з розглядом справи, визначений частиною другою вказаної статті ЦПК України, а частиною тринадцятою встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Розподіляючи судові витрати у справі, колегія суддів враховує, що згідно пункту першого частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від його сплати під час розгляду справи в усіх судових інстанціях у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі позивачі звільняються .

ОСОБА_3 в силу закону звільнена від сплати судового збору за звер-нення до суду із вимогами про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В той же час, заявлена вимога про стягнення моральної шкоди має бути оплачена судовим збором. Оскільки при зверненні в суд з да-ним позовом позивачкою позовна вимога про стягнення моральної шкоди не була оплачена судовим збором, то з неї на користь держави підлягає стягненню судовий збір в сумі 704,80 гривні. З огляду на необхідність задоволення апеля-ційної скарги представника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Вінницькій області ОСОБА_6, в частині цієї ж по-зовної вимоги з ОСОБА_3 на користь відповідача підлягає стягненню сплачений ним судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 1057,20 гри-вень. Водночас, враховуючи, що позивачка звільнена від сплати судового збору в іншій частині своїх позовних вимог, судовий збір, сплачений відповідачем за подання апеляційної скарги в сумі 2114,40 гривень слід йому компенсувати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись нормами статей 141, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, її представника ад-воката ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу представника Управління виконавчої дирекції Фонду со-ціального страхування України у Вінницькій області ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 26 липня 2018 року, додаткове рішення цього суду від 07 вересня 2018 року скасувати.

Поновити ОСОБА_3 строк звернення до суду з по-зовною заявою про поновлення на роботі.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Управління ви-конавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшко-дування моральної шкоди - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3, 16 березня 1980 року наро-дження, ідентифікаційний код НОМЕР_1, мешканки ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь держави 704,80 гривні ( сімсот чотири гривні 80 коп. ) судового збору за подання позовної заяви, на користь Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Вінницькій області ( код ЄДРПОУ 41315197 ) 1057,20 гривень ( одну тисячу п’ятдесят сім гривень 20 коп. ) судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

У встановленому Кабінетом Міністрів України порядку компенсувати Управлінню виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Вінницькій області ( код ЄДРПОУ 41315197 ) 2114,40 гривень ( дві тисячі сто чотирнадцять гривень 40 коп. ) судових витрат, понесених при поданні апеля-ційної скарги.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, од-нак вона може бути оскаржена касаційному порядку до Верховного Суду про-тягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст цієї постанови складений 22 жовтня 2018 року.

ОСОБА_20 ОСОБА_2

Судді О.Ю. Береговий

ОСОБА_21