Постанова № 76238476, 04.09.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/4046/18 Справа № 202/2585/17 Головуючий у 1 й інстанції - Мороз В. П. Доповідач - Демченко Е.Л.

Категорія 5

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2018 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - судді Демченко Е.Л.

суддів - Куценко Т.Р., Максюта Ж.І.

при секретарі - Кругман Ж.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради на заочне рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 12 травня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання договору та визнання права власності, -

в с т а н о в и л а:

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про розірвання договору та визнання права власності, мотивуючи тим, що 08 червня 2016 року між ним та ОСОБА_3 укладено інвестиційний договір, за умовами якого він взяв на себе зобов'язання збудувати об'єкт нерухомості по АДРЕСА_1 з отриманням у загальну пайову власність відповідних часток даного об'єкту.

Вказував, що пунктом 2.3 договору встановлено, що ОСОБА_3 здійснює фінансування будівництва шляхом внесення інвестицій, а він забезпечує реалізацію інвестиції інвестора.

Посилаючись на те, що ОСОБА_3 не виконав взяті на себе зобов'язання, участь в інвестуванні не брав, просив суд ухвалити рішення, яким розірвати інвестиційний договір від 08 червня 2016 року, укладений між ним та ОСОБА_3, визнати за ним право власності на єдиний майновий комплекс, який складається з: гараж, літ.Ю-1, який включає: гараж-1, площею 30,7 кв.м, гараж-2, площею 28,9 кв.м, гараж - 3 площею 28,9 кв.м, гараж-4, площею 30,8 кв.м, а також: убиральня літ.Ш, сарай літ.Щ, сарай літ.Є, сарай літ.Я, сарай літ А, який знаходить по АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 12 травня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені.

В апеляційній скарзі перший заступник прокурора Дніпропетровської області, діючи в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати заочне рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 12 травня 2017 року в частині визнання за позивачем права власності на нерухоме майно та та ухвалити нове рішення, яким ці позовні вимоги ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Апеляційна скарга мотивована тим, що у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для задоволення позову в частині визнання права власності.

У відповідності до п.8 ч.1 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року та ч.6 ст.147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду апеляційним судом Дніпропетровської області в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України у редакції Закону України №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року.

Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями встановленими цією главою.

Отже, враховуючи викладене апеляційна скарга першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради підлягає розгляду в порядку загального позовного провадження з викликом осіб, які приймають участь і даній справі.

Колегія суддів звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів находить, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду скасуванню не лише в оскаржуваній частині з наступних підстав.

Відповідно до ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.

Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на таке.

Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

Встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про розірвання договору та визнання права власності.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для задоволення позову, оскільки власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, та прийшов до висновку про порушення вимог договору інвестиційного договору від 08 червня 2016 року.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

Відповідно до ч.ч.2,3 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Крім того, відповідно до ч.2 ст.5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

За з містом ст.26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачам и земельних ділянок у такому порядку: 1)отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2)розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3)затвердження проектної документації; 4)виконання підготовчих та будівельних робіт; 5)прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6)реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку ст.331 ЦК України.

Згідно із ч.1 ст.376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак,що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Водночас згідно із ч.3 ст.376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч.4 ст.376 ЦК України).

З контексту ч.ч.3,4 ст.376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норм ч.3 ст.376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.

Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення ч.1 ст.376 ЦК України, а саме: наявність в особи що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.

Як вбачається з матеріалів справи,позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів у розумінні ст.376 ЦК України для визнання за ним права власності на спірний майновий комплекс приміщень та споруд.

Отже, при задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання права власності на спірний майновий комплекс приміщень та споруд, суд першої інстанції не врахував наведених вище вимог статей 331,376 ЦК України та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на самовільно збудований об'єкт нерухомості.

За загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст.4 ЦПК України у редакції чинній на момент постановлення оскаржуваного рішення).

За змістом ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст.58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Статтею 59 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.4 ст.60 ЦПК України).

Позовні вимоги цілком не є обґрунтованими та недоведеними жодними доказами.

При подачі позову ОСОБА_2 не було надано навіть інформацію стосовно фізичної наявності спірного майнового комплексу, приміщень та споруд.

До позову взагалі не було додано жодного додатку на підтвердження заявлених позовних вимог.

Таким чином і позовні вимоги в частині розірвання інвестиційного договору від 08 червня 2016 року також не підлягають задоволенню у зв'язку з тим, що сам спірний договір відсутній в матеріалах справи.

Колегія суддів приходить до висновку, що у разі наявності спірного єдиного майнового комплексу та у разі наявності права на нього позивач повинен використати це право у позасудовому порядку.

Колегія суддів наголошує на тому, що ОСОБА_2 звернувся до суду, щоб спростити чи уникнути встановленої законодавством досить тривалої в часі та фінансово затратної процедури оформлення прав на це майно.

З урахуванням наведеного колегія суддів приймає до уваги доводи апеляційної скарги та приходить до висновку, що заочне рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2

Відповідно до ст.141 ЦПК України з позивача ОСОБА_2 на користь держави необхідно стягнути судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1.280 грн., які не були ним сплачені при подачі позову, та стягнути з нього на користь прокуратури Дніпропетровської області 1.920 грн. за подачу апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задовольнити частково.

Заочне рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 12 травня 2017 року скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання договору та визнання права власності відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь прокуратури Дніпропетровської області судовий збір у розмірі 1.920 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1.280 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий: Демченко Е.Л.

Судді: Куценко Т.Р.

Максюта Ж.І.