Постанова № 76010839, 22.08.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/3113/18 Головуючий у 1-й інстанції: Нещеретна Л.М.

Є.У.№ 337/4107/16 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 серпня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

Гончар М.С.,

розглянув в порядку спрощеного письмового позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», третя особа: ОСОБА_4 про визнання кредитного договору недійсним,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в особі адвоката Масленнікової Тетяни Миколаївни на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 19 червня 2018 року,

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ПАТ «Укрсиббанк» про визнання недійсним кредитного договору № 11025062000 від 04.08.2006 року з підстав невідповідності правочину вимогам ст.ст.203, 215, 203 ЦК України, ст.ст. 11, 15, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою НБУ від 10.05.2007 №168, оскільки позивач був позбавлений права на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого та компетентного вибору. Обставини приховування банком важливої інформації перед підписанням Кредитного договору, невідповідність встановлених між сторонами у договорі умов фактичним є введенням в оману позивача та нечесною підприємницькою практикою, яке порушує права останньої. Також вважає, що банком не враховані та не роз'яснено йому ризики.

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 19 червня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оспорюваний договір кредиту укладено в письмовій формі та підписано сторонами, які досягли згоди щодо усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позичальник ОСОБА_3 на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо його змісту та в подальшому виконував його умови; банк надав інформацію стосовно умов кредитування. Позичальник, підписавши кредитний договір, погодився з діючими умовами банківських та супутніх послуг. Перед підписанням кредитного договору він був повідомлений банком про умови кредитування та погодився з ними. Під час укладення кредитного договору позивач знав про умови договору та свідомо погоджувався з ними, про що свідчить його підпис у кредитному договорі.

В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення нового про задоволення позову ОСОБА_3 зазначає, що поза увагою суду першої інстанції залишитися його доводи про не надання Банком йому як споживачеві фінансових послуг у письмовій формі повної інформації про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту. Судом неповно з'ясовані фактичні обставини справи, не досліджені докази, які суд витребував у Банку, проте останній вимоги суду не виконав. Суд не дав оцінки доводам позичальника про те, що при укладенні договору Банк ввів його в оману, оскільки під час укладення договору використовував нечесну підприємницьку діяльність, не роз'яснив йому валютні ризики, що призвело до істотного дисбалансу інтересів сторін договору.

Відзив на апеляційну скаргу від Банку не надходив.

Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.

Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом встановлено, що 04 серпня 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», який згодом було реорганізовано в ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_3 укладено Договір про надання споживчого кредиту № 11025062000.

Відповідно до умов Кредитного договору, Банк надав ОСОБА_3 кредит (грошові кошти) в іноземній валюті у розмірі 140 000,00 швейцарських франків, а ОСОБА_3 зобов'язався повернути наданий кредит у повному обсязі не пізніше 03 серпня 2017 року та сплачувати протягом перших 30 календарних днів, рахуючи з дати видачі кредиту, проценти за користування кредитом у розмірі 8,99% річних.

Спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов; позивач на момент його укладення не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконував їх, договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов'язань.

Погашення кредиту відбувається зарахуванням на поточний рахунок щомісячних платежів у відповідності до графіка, який є невід'ємною частиною договору.

За положеннями ст.ст. 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Сторони є вільними в укладанні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною другою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

За змістом ст.ст. 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладанням договору; надання продавцю( виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець( виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливими, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладання договору.

Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладанню договору.

Встановивши фактичні обставини справи на підставі досліджених та оцінених у відповідності до вимог ст. 89 ЦПК України доказів, суд дійшов обґрунтованого висновку, що укладений між сторонами кредитний договір відповідав вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладання кредитного договору позивач був ознайомлений з його умовами, додаткових вимог щодо умов договору не заявляла.

Зокрема, у п.п.9.13 зазначено про те, що підписання даного договору позичальником свідчить про те, що всі умови договору йому цілком зрозумілі і він вважає їх справедливими по відношенню до нього. Перед підписанням договору позичальником отримано інформаційний лист відповідно до вимог чинного законодавства України зокрема п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» (а.с.4-13).

Доводи ОСОБА_3 про недійсність вказаного договору у зв'язку з несправедливість його умов через наданням коштів в іноземній валюті суд правомірно визнав безпідставними, оскільки вони не погоджуються із визначеними ст.ст. 11,18 Закону «Про захист прав споживачів» критеріями несправедливості. При цьому суд правильно послався на те, що доводи позивача про неприпустимість надання йому кредитних коштів в іноземній валюті спростовуються положеннями ст.ст. 192, 533,1054 ЦК України, ст.ст. 32, 44 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст. 1,4, 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст.ст.1,3,5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», відповідно до яких банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Згідно з п.6 ч.1 ст. 6 Закону України від 12.07.2001 року «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ч.2 ст. 192 та ч.3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, в тому числі при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями, допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом. Законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - це гроші у національній або іноземній валюті. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії. Як визначено ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 названої норми.

Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена в п. «в» ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак на сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.

Згідно з п.1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 року за № 1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог п.1 розділу П Закону України від 15.02.2011 року № 3024-УІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Таким чином, розглядаючи справу, суд правильно виходив з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Підписуючи договір про надання кредиту від 04 серпня 2006 року, позичальник був ознайомлений з умовами надання кредитних ресурсів в іноземній валюті.

За вказаних обставин суд обгрунтовано не прийняв до уваги посилання позивача на несправедливість умов договору щодо виконання зобов'язань в іноземній валюті без врахування ризику позичальника у разі знецінення національної валюти.

Виходячи зі змісту статей 1046, 1054 ЦК України, відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику.

Статтею 36 Закону України «Про Національний Банк України» визначено, що офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним Банком України.

Валютні курси, як зазначено у ч.1 ст.8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», встановлюються Національним Банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Поряд з цим, згідно Положенню про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України від 12 листопада 2003 року № 496, офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема, до долару США, установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.

Отже незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена, а тому, укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу.

Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв'язку зі статтею 12 ЦПК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав передбачених статтею 230 ЦК України та статтями 11, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, позивач в силу положення частини третьої статті 11 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.

У цій справі суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним кредитного договору, правильно застосувавши положення статей 203, 215 ЦК України та статей 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Наведені в апеляційній скарзі доводи висновків суду не спростовують. Фактично вони повторюють доводи позивача, якими він обґрунтовував свій позов. Ці докази та обставини були предметом дослідження суду першої інстанції і додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Інших доводів для висновку про неправильне застосування судом при розгляді вимог заявленого позову норм матеріального права або про таке порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення спору, апеляційна скарга не містить.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відповідно статті 375 ЦП К України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

За вказаних обставин доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону є безпідставними.

Отже, апеляційний суд вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляції, не вбачається.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст. 268, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі адвоката Масленнікової Тетяни Миколаївни залишити без задоволення

Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 19 червня 2018 року по цій справі залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Головуючий:

Судді: