Постанова № 75985392, 20.08.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

П О С Т А Н О В А

Іменем України

20 серпня 2018 року

м. Харків

справа № 643/7955/15-ц

провадження № 22ц/790/2164/18

Апеляційний суд Харківської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Котелевець А.В.,

суддів - Коваленко І.П., Піддубного Р.М.,

за участю секретаря - Брулевича В.В.,

імена (найменування сторін):

позивач - прокурор Московського району м. Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 - представника ОСОБА_2 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 січня 2018 року в складі судді Горбунової Я.М.,

у с т а н о в и в:

В травні 2015 року прокурор Московського району м. Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся у суд із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.

Позовна заява, з урахуванням доповнень, мотивована тим, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 24 вересня 2014 року за ОСОБА_1 було визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті чоловіка ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого остання набула у власність вказану квартиру. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 квітня 2015 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 24 вересня 2014 року скасовано, провадження у справі закрито. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2014 року було визнано спадщину на дане житло відумерлою та передано квартиру АДРЕСА_1 територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради.

Посилаючись на те, що відповідач ОСОБА_2 набула право власності на спірну квартиру всупереч вимогам діючого законодавства, порушуючи права та інтереси держави, прокурор просив визнати договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, недійсним; визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради; витребувати квартиру АДРЕСА_1 від добросовісного набувача ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради.

03 серпня 2015 року ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3 подала заперечення на позов, в яких просила відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заперечення мотивовані тим, що прокурор Московського району м. Харкова не є належною особою, оскільки позов пред`явлено не в інтересах держави. Крім того, позов не є доведеним, оскільки не вказано причин, з яких Харківська міська рада позбавлена можливості звернутися у суд за захистом порушенного права та не зазначено норми права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Справа роглядалася судами неодноразово.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова ві 29 січня 2018 року позов прокурора Московського району м. Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради задоволено частково. За територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1. Витребувано квартиру АДРЕСА_1 від добросовісного набувача ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради. В задоволенні позову в іншій частині відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2014 року спадщину на вказану квартиру визнано відумерлою та передано територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради, а рішенням Харківської міської ради від 29 жовтня 2014 року № 1683 «Про комунальну власність м. Харкова» дане житло прийнято до комунальної власності територіальної громади м. Харкова. Тому позов в частині визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребування цього житла від добросовісного набувача ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради підлягає задоволенню з підстав, передбачених пунктом 3 частини 1 статті 388, статтею 392 ЦК України. Відмовляючи в задоволенню позову в частині визнання правочину недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що Харківська міська рада не була стороною договору купівлі-продажу, укладеного між відповідачами.

27 лютого 2018 року ОСОБА_3 - представник ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу. Посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм матеріального, процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в часині задоволення позову та ухвалити в цій частині нову постанову про відмову в задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судове рішення, на підставі якого за ОСОБА_1 визнавалось право власності на спірне житло, оскаржено прокуратурою Московського району м. Харкова поза межами процесуальних строків та не оскаржено Харківською міською радою, представник якої приймав безпосередню участь під час розгляду справи в суді; після набуття рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2014 року законної сили Харківська міська рада не звернулась впродовж строку, встановленого законом, не зареєструвала належним чином право власності на відумерлу спадщину; ОСОБА_1 станом на ІНФОРМАЦІЯ_1 була особою, яка мала право відчужувати спірну квартиру, оскільки була зареєстрована власницею цього житла; з посиланням на рішення ЄСПЛ у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року вважає, що суд не оцінив на предмет сумісності заходу втручання в право ОСОБА_2 на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу.

Прокурор Московського району м. Харкова, Харківська міська рада, ОСОБА_1, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради рішення суду першої інстанції не оскаржили, правом на відзив на апеляційну скаргу не скористались.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини 1 статті 374 ЦПК України).

Перевіряючи законність і обґрунтованість заочного рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України - в межах доводів і вимог апеляційної скарги - судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Матеріали справи свідчать, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 24 вересня 2014 року за ОСОБА_1 було визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті чоловіка ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого остання набула у власність вказану квартиру. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 квітня 2015 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 24 вересня 2014 року скасовано, провадження у справі закрито. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2014 року було визнано спадщину на дане житло відумерлою та передано квартиру АДРЕСА_1 територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про визнання договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідченого 19 лютого 2015 року приватним нотаріусом Харкіувського міського нотаріального округу Чижовою Н.А. за реєстровим № 284, недійсним не оскаржено, тому в апеляційному порядку не переглядається.

Відповідно до частини 3 статті 215 ЦК України одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною 1 статті 203 ЦК України.

Стаття 216 ЦК України передбачає загальні наслідки недійсності правочину, відповідно до яких недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі статтею 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.

За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності сторін угоди.

Разом із тим, частиною 3 статті 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволенні позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо нього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі мано.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах № 6-107цс12 від 08 листопада 2012 року, № 6-348цс15 від 10 червня 2015 року, №6-67цс15 від 13 травня 2015 року.

У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз'яснено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини 1 статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про визнання за територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради права власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребування цього майна від добросовісного набувача ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради.

За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 станом на 19 лютого 2015 року була особою, яка мала право відчужувати спірну квартиру, оскільки була зареєстрована власницею цього житла, не можуть бути прийняті до уваги. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 24 вересня 2014 року, на підставі якого за ОСОБА_1 було визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті чоловіка ОСОБА_4, скасовано ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 квітня 2015 року.

Посиланням на те, що суд не оцінив на предмет сумісності заходу втручання в право ОСОБА_2 на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є помилковим, оскільки недійсний правочин не створює юридичних наслідків.

Інші доводи апеляційної скарги на висновки суду не впливають, зводяться до необхідності переоцінки доказів, яким судом першої інстанції дана належна оцінка.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскільки апеляційні скарги задоволенню не підлягають, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. ст. 367, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382, 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повне судове рішення складено 21 серпня 2018 року.

Головуючий А.В.Котелевець

Судді І.П.Коваленко

Р.М.Піддубний