Постанова № 7580481, 14.01.2010, Харківський апеляційний господарський суд

Україна

Харківський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" січня 2010 р. Справа № 38/230-09

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя , судді (доповідач),

при секретарі Байбак О.І.

за участю представників сторін:

позивача - Мирошникова О.Ш., Чипиженко Є.В.

відповідача - Коваль О.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача вх. № 3720Х/3-7 на рішення господарського суду Харківської області від 10.11.09 по справі № 38/230-09

за позовом ТОВ імені газети "Ізвєстія", с. Верхньоводяне

до ПП "Науково-виробнича фірма "Юнітек", м. Харків

про визнання недійсним договору -

встановила:

В серпні 2009 р. позивач - ТОВ імені газети “Ізвєстія”, с. Верхнєводне, Харківського району, Харківської області звернувся до господарського суду з позовною заявою в якій, з урахуванням уточнень, просив суд визнати укладений між ним та відповідачем –ПП НВФ «Юнітек», м. Харків договір (постачання на умовах товарного кредиту) № 12/03-02 сзр від 12.03.2008 року недійсним, з посиланням на невідповідність вказаного правочину нормам чинного законодавства України.

Рішенням господарського суду Харківської області від 10.11.09 р. (колегія суддів: головуючий суддя Жельне С.Ч., судді Сальнікова Г.І., Лаврова Л.С.) по справі № 38/230-09 в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення мотивоване з тих підстав, що при укладанні спірного договору сторонами у різний спосіб досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, що вимагаються законодавством, в зв’язку з чим, вказаний договір відповідає вимогам ст. ст. 180, 181 Господарського кодексу України щодо наявності домовленості сторін з усіх істотних умов, і підстави для визнання його недійсним в даному випадку відсутні та ін.

Позивач з рішенням господарського суду не погоджується, вважає його таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та прийняти нове, яким задовольнити його позовні вимоги.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що господарський суд при винесенні рішення безпідставно не взяв до уваги факт невідповідності спірного договору ст. ст. 189, 343 Господарського кодексу України, ст. ст. 203, 694 Цивільного кодексу України, Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” та п. 1.11.2. Закону України “Про оподаткуванню прибутку підприємств”. При цьому суд, на думку позивача, також проігнорував факт невизначеності в спірному договорі однієї з необхідних істотних умов договору, а саме ціни, а так само факт невизначеності в спірному договорі розміру процентів за користування товарним кредитом та ін.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить рішення господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення посилаючись на те, що позивачем спірний договір був прийнятий до виконання, що свідчить про ухвалення останнім вказаного договору; що в договорі сторони у встановленому законом поряду досягли згоди з усіх його істотних умов, а саме його предмету, ціни, та строку дії; що позивач подаючи відповідний позов по даній справі тим самим ухиляється від виконання своїх зобов’язань за вказаним договором та ін.

Разом з тим, у відзиві на апеляційну скаргу відповідачем було заявлено вимогу про стягнення з позивача 37749 грн. витрат на послуги адвоката, з посиланням на те, що звернення позивача до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою зумовило звернення відповідача до адвоката, і за надання останнім відповідних послуг відповідач сплатив на його користь вищевказану суму грошових коштів.

Перевіривши матеріали справи, оцінивши надані суду докази та доводи, судова колегія встановила наступне:

Як свідчать матеріали справи, та правомірно встановлено судом першої інстанції, 12.03.2008 року між відповідачем (кредитор) та позивачем (позичальник) укладено договір № 12/03-02 сзр (поставки на умовах товарного кредиту) (далі –договір), відповідно до умов якого відповідач зобов’язався передати у власність позивача товар на умовах кінцевої оплати на визначений строк та за послуги по наданню товарного кредиту, а позичальник зобов’язався прийняти товар та послуги на умовах договору.

Позивач при зверненні до суду з позовом по даній справі в обґрунтування своїх вимог зазначав, що договір суперечить вимогам закону, а саме ст. ст. 189, 343 Господарського кодексу України, ст. ст. 203, 694 Цивільного кодексу України, Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” та п. 1.11.2. Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, в зв’язку з чим, цей договір, на думку позивача, підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Також, позивач зазначив, що з договору не вбачається домовленості щодо ціни товару, не визначений строк дії договору.

З матеріалів справи також вбачається, що господарський суд приймаючи оскаржуване рішення крім іншого виходив з того, що при укладанні спірного договору сторонами у різний спосіб досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, що вимагаються законодавством, в зв’язку з чим, вказаний договір відповідає вимогам ст. ст. 180, 181 Господарського кодексу України щодо наявності домовленості сторін з усіх істотних умов, і підстави для визнання його недійсним в даному випадку відсутні та ін.

Викладені вище висновки господарського суду, на думку колегії суддів, повністю відповідають фактичним обставинам спору та матеріалам справи, їм надана правильна та належна правова оцінка, в зв’язку з чим відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги і скасування прийнятого по справі рішення.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі статтею 43 цього ж кодексу господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є: умови про предмет договору; умови, що визнані законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду; а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. При укладені господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Згідно з ч 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Тобто, правочин - правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Якщо вчинений правочин відповідає всім вимогам закону, а також вимогам, що їх висунули його учасники, цей правочин є правомірним з урахуванням вимог ст. 204 Цивільного кодексу України.

Ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

В ст .203 цього ж кодексу містяться загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як свідчить укладений між сторонами договір № 12/03-02 сзр від 12.03.2008 р., в ньому сторони обумовили всі необхідні для даного виду правочину істотні умови, в зв’язку з чим, висновки суду про відсутність підстав для визнання вказаного правочину недійсним є законними та такими, що підтверджуються матеріалами справи. До таких висновків судова колегія прийшла виходячи з наступного.

Згідно з п. 1.2. договору відомості про товар, ціну та вартість товару, яка містить імпортну складову, зазначені у додатках, які є невід’ємною частиною договору.

Додатки до договору, які підписані позивачем та відповідачем, містять відомості щодо найменування товару, фірми виробника товару, кількості товару, ціну товару за одиницю, загальну вартість товару, строк розрахунків.

Відповідно до п. 2.1., 2.3., 4.2. договору від 12.03.2008 р. умовою отримання товарного кредиту є передплата у розмірі 20% від суми зазначеної у додатках до цього договору, відповідач надає позивачу відстрочку кінцевого розрахунку до 30.09.2008 року, а позивач зобов’язувався здійснити оплату шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок відповідача в зазначений строк.

Отже, висновки господарського суду про те, що сторони у встановленому законом порядку узгодили предмет договору, ціну та строк оплати є законними та обґрунтованими.

Посилання відповідача на нібито незаконне визначення ціни за допомогою формули також є безпідставним, оскільки в додатках до договору ціну сторонами визначено саме в гривні, що не суперечить вимогам 189 ГК України, а її відповідне визначення на момент здійснення оплати також не суперечить вимогам ст. 632 ЦК України та встановленим законом принципам свободи договору (ст. 6, 627 ЦК України).

Вказане спростовує доводи позивача про невідповідність спірного договору вимогам ст. ст. 627 ЦК України, ст. 180 ГК України.

Також безпідставними є доводи позивача про те, що сторони всупереч вимогам п. п. 1.11.2. п. 1.11. ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” нібито не досягли згоди з однієї з істотних умов, а саме, не визначили розмір процентів за надання товарного кредиту. Зокрема, оскільки правовідносини з виконання договору купівлі-продажу товару в кредит врегульовані Цивільним кодексом (ст. 694-695 ЦК України), а між сторонами за спірним договором не існує податкових правовідносин застосуванню в даному випадку підлягають саме вимоги кодексу.

Відповідно до ст. 694 ЦК України, договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу. Товар продається в кредит за цінами, що діють на день продажу. Зміна ціни на товар, проданий в кредит, не є підставою для проведення перерахунку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до п. 1 ст. 695 ЦК України, договором про продаж товару в кредит може бути передбачено оплату товару з розстроченням платежу. Істотними умовами договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу є ціна товару, порядок, строки і розміри платежів.

Вказане свідчить про те, що проценти за користування товарним кредитом не є істотною умовою договору продажу товару в кредит, тобто їх зазначення в такому договорі не обов’язкове.

Разом з тим, ст. 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до п. 2.2 договору, умови по наданню товарного кредиту включені в загальну вартість товару, який поставляється за даним договором і є його невід’ємною складовою. Сума послуги оплачується одночасно з розрахунком за товар.

Вказане спростовує доводи позивача про невизначеність в спірному договорі процентів за використання коштів, оскільки послуги за користування коштами в даному випадку враховані при здійсненні розрахунку за товар.

Оскільки, як вже зазначалося вище, сторони в спірному договорі дійшли згоди про предмет договору, ціну та строк оплати, вказаний договір є таким, що відповідає ст. 694-695, ст. 536 ЦК України.

Доводи позивача про нібито незаконне надання позивачем фінансових послуг документального підтвердження також не знайшли.

П. 9.1 спірного договору встановлено, що він вступає в силу з моменту його підписання і діє до повного виконання, включаючи строки погашення невиконаних зобов’язань.

Вказане також спростовує доводи позивача про невизначеність в спірному договорі строку його дії.

Також не знайшли свого підтвердження доводи відповідача про те, що спірний договір сторонами реально не виконувався, в зв’язку з чим, вказані доводи визнаються судом такими, що відповідачем всупереч вимогам ст. 33 ГПК України належним чином не доведені.

Крім того, до матеріалів справи залучено акт звірки взаєморозрахунків станом на 21.03.09 р., додатки до договору, додаткові угоди, які свідчать про прийняття сторонами до виконання спірного договору.

Як свідчить відзив на апеляційну скаргу, в ньому відповідачем було заявлено вимогу про стягнення з позивача 37749 грн. витрат на послуги адвоката, з посиланням на те, що звернення позивача до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою зумовило звернення відповідача до адвоката, і за надання останнім відповідних послуг відповідач сплатив на його користь вищевказану суму грошових коштів.

Зазначені обставини відповідачем підтверджені належним чином, а саме, факт звернення до адвоката підтверджується відповідною угодою за № 2/12-09 від 21.12.09 р., реальність понесення витрат в сумі 37749 грн. підтверджується платіжним дорученням № 1441 від 30.12.09 р.

Однак, заявлені відповідачем вимоги підлягають лише частковому задоволенню виходячи з наступного:

Відповідно до вимог ст. 44 ГПК України до судових витрат зокрема відносяться витрати, понесені сторонами на послуги адвоката.

Ст. 49 ГПК України встановлено, що суми, які підлягають оплаті на послуги адвоката в разі відмови в задоволенні позову покладаються на позивача.

При цьому, розмір відшкодування названих витрат не повинен бути не співрозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням матеріалів конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. Разом з тим, при визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець, вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні, тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна подавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат (тлумачення за роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України").

Як свідчать матеріали справи, сума адвокатських послуг яка заявлена відповідачем до стягнення є явно завищеною, в зв’язку з чим, відповідні вимог відповідача підлягають лише частковому задоволенню, а саме в сумі 749 грн. на підставі встановлених нормами ЦК України, ГПК України, Закону України „Про адвокатуру” принципів розумності та співрозмірності витрат на послуги адвоката.

Таким чином, висновки, викладені в рішенні господарського суду відповідають вимогам чинного законодавства та фактичним обставинам справи, а мотиви заявника скарги, з яких вони оспорюються не можуть бути підставою для його скасування.

Керуючись ст. 101, 102, п. 1 ст. 103, ст. 105 ГПК України, судова колегія -

постановила:

Рішення господарського суду Харківської області від 10.11.09 р. по справі № 38/230-09 залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю імені газети «Ізвєстія»(64841, Харківська область, Близнюківський район, с. Верхньоводяне; код ЄДРПОУ 31834521, МФО 351005, п/р 26000230672100 в АКІБ «Укрсоцбанк») на користь Приватного підприємства Науково-виробнича фірма «Юнітек»(61072, м. Харків, вул.. Двадцять третього серпня, 20-А, код ЄДРПОУ 33901332; МФО 350589) 749 грн. витрат на послуги адвоката по розгляду апеляційної скарги.

Наказ доручити видати господарському суду Харківської області.

Повний текст постанови підписано 14.01.2010 р.

Головуючий суддя

Судді