Постанова № 75309061, 27.06.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 442/4470/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Крамар О.В.

Провадження № 22-ц/783/4848/17 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія: 19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючої судді - Копняк С.М.

суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря - Юзефович Ю.І.,

з участю - представника апелянта ОСОБА_2 та представника позивача

Кондратюк В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_4 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 червня 2017 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживача,-

в с т а н о в и л а :

В листопаді 2015 року позивач Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» звернувся в суд з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В свою чергу, в лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася із зустрічним позовом до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживача.

РішеннямДрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 червня 2017 року позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором - задоволено.

Вирішено стягнути з ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором № 11044867000 від 20 вересня 2007 року по кредиту та процентам у розмірі 39 988, 45 швейцарських франків, пеню у розмірі 20 565, 79 грн. Вирішено питання судових витрат.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживача - відмовлено.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 червня 2017 року оскаржила відповідач ОСОБА_4, подавши апеляційну скаргу.

В обгрунтування апеляційної скарги покликається на те, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене без повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи та із неправильним застосуванням норм матеріального права.

Зазначає, що задоволення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором в повній мірі залежало від вирішення позову ОСОБА_4 до ПАТ «УкрСиббанк» про встановлення факту надання Акціонерним інноваційним банком «УкрСиббанк» відповідачу кредиту в українських гривнях, оскільки це впливає на розрахунок, який повинен проводитись із отриманої суми кредиту в гривнях, а не у швейцарських франках, так як це зазначає банк у своєму позові. Отже, якщо проводити розрахунок в гривнях, то станом на день звернення ПАТ «УкрСиббанк» до суду із вказаним позовом, заборгованості за кредитним договором немає.

Мотивує апеляційну скаргу також і тим, що в основу рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 з підстав пропуску позовної давності, суд поклав власні висновки про те, що підписуючи кредитний договір, остання не мала зауважень до такого, про умови договору їй було відомо з моменту укладення договору, тому, на думку суду, строк позовної давності минув 23 вересня 2009 року. Однак, такі висновки суду першої інстанції є хибними, не грунтуються на доказах у справі, доводах позову ОСОБА_4 Зокрема, суд необґрунтовано порахував, що предметом спору за позовом ОСОБА_4 є кредитний договір, проте, предметом спору є валюта (українські гривні чи швейцарські франки), в якій було надано кредит.

Крім того зазначає, що момент, з якого вона могла та повинна була довідатись про порушення свого права - це жовтень 2015 року, оскільки провадження у справі за позовом банку відкрито 15 липня 2015 року, а 02 жовтня 2015 року судом у відсутності ОСОБА_4 ухвалено заочне рішення, про яке вона дізналася в жовтні 2015 року та подала заяву про перегляд заочного рішення. Також банком не надано суду жодних доказів щодо валюти, в якій було надано ОСОБА_4 кредит, у зв'язку з чим вона звернулася до суду із заявою про забезпечення доказів, яка була задоволена. Вимоги ухвали залишились банком не виконані.

Просить рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 червня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», зустрічний позов задовольнити.

В порядку п. 3Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Справа розглядається Апеляційним судом Львівської області у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах, відповідно до вимог п. 8 ст. 1 Перехідних положень.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Суд першої інстанції не в повній мірі дотримався зазначених вимог закону.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ст. 202 ЦК України).

Згідно ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) (ч. 2 ст. 214 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Таким чином, істотними умовами кредитного договору відповідно до вимог ст.ст. 638, 1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплата процентів, відповідальність сторін.

За змістом ст. ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 22.09.2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним танком «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_4 (до зміни прізвища Трощак) було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11044867000 на суму 72 800 швейцарських франків зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 8,49% річних, на строк до 22.09.2021 року.

Відповідно до п.9.13 кредитного договору, підписанням сторонами цього договору позичальник підтвердив свою здатність виконувати умови договору, свої права та обов'язки, і погоджується і ними; що перед укладенням даного договору позичальником отримано інформаційний лист відповідно до вимог чинного законодавства, зокрема Закону України "Про захист прав споживачів", який, крім іншого, містить опис різних форм кредитування із зазначенням переваг та недоліків кожної, а також попередження про те, що якщо позичальник обирає кредит в іноземній валюті, валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором покладаються на позичальника.

Вказане погоджується із п. 3.8 Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року № 168, у якому зазначено, що у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач.

Таким чином, наявність підписаного обома сторонами кредитного договору свідчить про те, що обидва його учасники бажали укласти договір та розуміли його, таке укладення відповідало внутрішній волі сторін, жодна з них не була примушена до укладення такого договору, а відтак, волевиявлення ОСОБА_4 було вільним і відповідало її внутрішній волі. При укладенні договору відповідачці за первісним позовом були відомі всі умови договору та не існувало ніяких інших обставин, які б примусили її прийняти умови договору на вкрай невигідних для себе умовах.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач підписала кожну сторінку договору № 11044867000 від 22 вересня 2006 року, що є підтвердженням факту ознайомлення її з усіма істотними умовами цього договору, який укладено за принципом свободи волевиявлення сторін, у зв'язку із чим доводи в частині невідповідності спірного договору нормам Закону України "Про захист прав споживачів" є безпідставними.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит га сплатити проценти.

Не здобуто також доказів на підтвердження заявленого позову та апеляційної скарги в частині твердження про відсутності у банку позивача на час надання кредиту іноземної валюти - швейцарський франк.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки та банківську діяльність» кошти це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій.

Відповідно до п.2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого Постановою Правління НБУ №275 від 17.07.2001 року, за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Банку України банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст.5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманих у встановленому порядку.

Відповідно до листа НБУ від 15.10.2010 р. згідно зі ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та п. 2.3 гл.2 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу НБУ. При цьому відповідно до п.5.3 гл.5 Положення №275 письмовий дозвіл НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ від 19.02.1993 року «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Сторонами не оспорюється, що на момент укладення договору про надання споживчого кредиту, банк мав право на здійснення валютних операцій, що спростовує доводи позивача в частині відсутності у відповідача іноземної валюти - швейцарський франк.

Крім того, на момент укладення кредитного договору Закон України "Про захист прав споживачів" не забороняв надання та отримання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України.

Колегія суддів приймає до уваги, що в перед підписанням кредитного договору позичальник не був обмежений у праві ознайомитись з умовами кредитування та будь-якими іншими продуктами, що пропонувались Банком, а також порівняти умови кредитування, що пропонувалися АКІБ «УкрСиббанк» з кредитними продуктами інших банків.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4взятих на себе кредитних зобов'язань не виконала, у зв'язку із чим станом на 03.06.2015 року в неї виникла заборгованість у розмірі: 39988,45 швейцарських франків та пені у розмірі 20565,79 грн., з яких: 37387, 46 швейцарських франків - заборгованість за кредитом, у тому числі прострочена заборгованість за кредитом у розмірі 4277, 46 швейцарських франків за строк з 22.08.2014 року по 03.06.2015 року; 2600, 99 швейцарських франків - заборгованість за процентами, у тому числі прострочена заборгованість у розмірі 2209, 42 швейцарських франків за строк з 01.12.2014 року по 31.05.2015 року; 15901, 42 грн. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом за строк з 23.08.2014 року по 03.06.2015 року; 4664, 37 грн. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами за строк з 23.08.2014 року по 03.06.2015 року.

Згідно з ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Згідно з ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відтак, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що позичальник ОСОБА_4 порушила умови кредитного договору щодо строків платежів відповідно до умов договору, договором передбачено право банку вимагати повернення кредиту при порушенні строків платежів за договором, в зв'язку з чим підставною є вимога кредитора про стягнення заборгованість за кредитним договором від 22 вересня 2006 року №11044867000 та пені.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного процесу сторони справи на власний розсуд розпоряджаються наданими їм законом правами та обов'язками щодо предмета спору (ст. 11 ЦПК України в редакції чинній на момент розгляду справи судном першої інстанції), а суд на засадах змагальності сторін може лише сприяти застосуванню таких прав та виконанню обов'язків, ураховуючи при цьому принципи справедливості та рівності учасників процесу перед законом та судом.

ОСОБА_4 не надала доказів на спростування розрахунків суми заборгованості Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», тобто не виконала свій процесуальний обов'язок щодо надання суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень в частині оспорення розміру здійсненого позивачем розрахунку заборгованості за кредитним договором.

Відтак рішення суду в цій частині є законним і обґрунтованим.

Разом з тим, відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживача суд першої інстанції виходив з того, що в силу дії ч. 4 ст. 267 ЦК України, якою передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові та з врахуванням письмової заяви ПАТ «УкрСиббанк» про застосування позовної давності, ОСОБА_4 порушила вимоги щодо позовної давності для звернення до суду, оскільки строк позовної давності сплив 23.09.2009 року.

Проте колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст. 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. 252-255 ЦК України.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто, можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Крім того, як вбачається з постанови ВСУ від 03 лютого 2016 року у справі №6-75цс15 формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Як вбачається з матеріалів справи та доводів апеляційної скарги, ОСОБА_4 вказує, що про порушення свого права вона дізналася лише в жовтні 2015 року, з моменту отримання копії заочного рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Судом першої інстанції зроблено вірний висновок про те, що в даному випадку перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину, а саме з моменту підписання сторонами договору кредиту, відтак позивач не була позбавлена права дізнатися про порушення свого права, звернутися за правовою допомогою в межах строку звернення до суду, а не через дев'ять років після укладення оскаржуваного договору.

Разом з тим, судом першої інстанції не враховано, що згідно з роз'ясненнями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення до суду з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього

На думку колегії суддів, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 з підстав пропуску позовної давності, не грунтується на вимогах закону, оскільки відмова в задоволенні позову з підстав пропуску позивачем позовної давності є можливою за умови підставності позовних вимог.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 з підстав пропуску ним позовної давності, суд першої інстанції не дослідив обставин справи та не зазначив в оскаржуваному рішенні про підставність позову ОСОБА_4, висновок суду про це в оскаржуваному рішенні відсутній.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в ст.16 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

З цього слідує, що порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають захисту і у спосіб, не передбачений законом, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Така Правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 21.05.2012 року (Справа №6-20цс11).

Тому, з'ясувавши дійсні обставини справи, визначивши характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), можливості порушення прав ОСОБА_4 та необхідності їх захисту в обраний нею спосіб, враховуючи усі наведені вище обставин, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що ОСОБА_4 обрано неналежний спосіб захисту своїх цивільних прав та інтересів, визначених законом.

Відтак, позовні вимоги ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживача - шляхом встановлення факту надання їй кредиту в гривнях - є безпідставними, а тому задоволенню не підлягають.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав вважати, що обраний спосіб захисту позивачем є вірним в даній ситуації.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з»ясування обставин,що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, оскільки судом першої інстанції порушено норми процесуального права при розгляді цієї справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду в частині вирішення зустрічних позовних вимог підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог, однак з інших підстав і мотивів як ті, що викладені у рішенні суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 259 ч. 6, 367, 368, 374 ч.1 п.1,2, 375,376, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити частково.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 червня 2017 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживача - шляхом встановлення факту надання їй кредиту в гривнях - відмовити.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складено 09 липня 2018 року.

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

Ніткевич А.В.